Рішення

від 05.09.2024 по справі 947/27626/23

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ

Справа № 947/27626/23

Провадження № 2/947/585/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.09.2024 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Калініченко Л.В.

при секретарі Матвієвої А.В.

за участю:

- представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,

- представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до ОСОБА_3 ,

третя особа - Орган опіки та піклування

Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради,

про визначення місця проживання дитини,

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 01.09.2023 року звернулась до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради, про визначення місця проживання малолітнього - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В обґрунтування позову, позивачка посилається на те, що 22.08.2019 року між нею та ОСОБА_3 було укладено шлюб, під час якого у них народилась спільна дитина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Однак, як вказує позивачка, спільне життя з відповідачем не склалося у зв`язку з різними поглядами на життя, побут, різні характери, фактично сім`я припинила своє існування, що стало підставою для звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу.

Позивач вказує, що наразі вона з дитиною проживають окремо від відповідача.

Враховуючи припинення шлюбних відносин з відповідачем, приймаючи до уваги вік сина, його потреби у матері, а також заперечення відповідача з приводу визначення місця проживання дитини з матір`ю, позивачка вважає, що для забезпечення найкращих інтересів дитини, буде встановлення місця її проживання разом з нею.

Вказані підстави зумовили позивачку на звернення до суду з даним позовом.

У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу за вказаним позовом було розподілено судді Коваленко О.Б.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 25.09.2023 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.

21.11.2023 року Київським районним судом міста Одеси постановлено ухвалу, якою за клопотанням позивача витребувано з Органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради висновок про доцільність проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

02.02.2024 року на виконання ухвали суду від 21.11.2023 року від Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради надійшло повідомлення про те, що після надходження проекту висновку від Служби у справах дітей Одеської міської ради, питання щодо доцільності проживання малолітньої дитини разом з матір`ю буде розглянуто на засіданні комісії з питань захисту прав дітей.

14.02.2024 року представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ознайомився з матеріалами справи, що підтверджується підписом адвоката вчиненим на поданій ним заяві про ознайомлення з маті ралами справи від 06.02.2024 року.

19.02.2024 року до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, з доказами до нього.

20.02.2024 року до суду від представника позивача надійшло клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи.

03.04.2024 року керівником апарату Київського районного суду міста Одеси, у зв`язку з припиненням повноважень судді Коваленко О. Б. з досягненням 65-річного віку, видано розпорядження №46 щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судових справ, на підставі якого проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, відповідно до якого справу розподілено судді Калініченко Л.В., що підтверджується протоколом від 03.04.2023 року.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси Калініченко Л.В. від 05.04.2024 року прийнято вказану позовну заяву до свого провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.

У підготовчому судовому засіданні 12.06.2024 року судом без видалення до нарадчої кімнати було ухвалено долучити поданий стороною відповідача відзив з доданими до нього доказами до матеріалів справи, однак не враховувати викладені відповідачем доводи у відзиві на позовну заяву та докази додані до нього, з підстав не дотримання поданого відзиву вимогам встановлених статтею 178 ЦПК України, а також не надання документів, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.

Також судом у підготовчому судовому засіданні 12.06.2024 року без видалення до нарадчої кімнати було ухвалено відмовити у задоволенні клопотання позивача про приєднання доказів, з підстав невиконання вимог ч.9 ст.83 ЦПК України, а саме не надання доказів на підтвердження надсилання їх копій іншим учасникам справи, за наслідком чого суд не бере до уваги відповідні докази під час розгляду справи.

26.07.2024 року до суду надійшов від Органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради оригінал висновку органу опіки та піклування про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 10.07.2024 року за вих. №2784/01-20.

Додатково, Органом опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради надано до суду заяву про розгляд справи за їх відсутності.

20.08.2024 року судом у підготовчому судовому засіданні без видалення до нарадчої кімнати було ухвалено закрити підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У судове засідання призначене на 05.09.2024 року з`явились:

- представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , яка підтримала заявлені вимоги та наполягала на їх задоволенні в повному обсязі;

- представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , який заперечував проти задоволення позовних вимог, вважав вимоги позивачки безпідставними, оскільки у позивачки відсутнє власне житло та місце проживання для дитини, за наслідком чого представник вважав, що батько має можливість створити кращі умови для проживання спільного сина, який в свою чергу з ним зареєстрований, оскільки має своє житло, де є окрема кімната для дитини, має доходи. Також представник вважав безпідставним висновок органу опіки та піклування, оскільки на засіданні комісії не було з`ясовано їх думки. Додатково представник вказував, що позивачка веде не належний спосіб життя, а фактично дитина проживає у її батьків, а відповідач вимушений постійно забирати дитину у колишньої тещі. Додатково представник в судовому засіданні підтвердив, що з позовом та вимогами про визначення місця проживання дитини з батьком, відповідач не звертався.

Заслухавши пояснення представників сторін по справі, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши докази в матеріалах справи, суд вважає позов ОСОБА_1 підлягаючим задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що між сторонами по справі виник спір щодо визначення місця проживання їх спільної малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, спір між сторонами виник з сімейних правовідносин, що урегульовано Сімейним Кодексом України.

Частиною 3 статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частинами 2, 8, 9 статті 7 СК України, сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства», на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Стаття 8 Конвенції про права дитини включає як право батьків на вжиття заходів для повернення дитини, так і обов`язок національних органів влади вживати такі заходи. Зазначене застосовується не лише у справах, пов`язаних із обов`язковим відібранням дітей на державне утримання та вжиттям заходів соціального захисту, а також у справах, у яких між батьками та іншими членами сім`ї дитини виникає спір щодо спілкування з дитиною та її проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Hokkanen v. Finland» від 23 вересня 1994 року та у справі «Fuєcг v. Romania» від 13 липня 2010 року).

Крім того, таке спілкування, а також його характер та обсяг обумовлюють обставинами кожної справи та повинні визначатися з урахуванням основних інтересів дитини. Незважаючи на те, що національні органи влади зобов`язані максимально сприяти такій взаємодії, будь-який обов`язок застосування примусу з цих питань має бути обмежено, оскільки мають бути враховані інтереси, а також права та свободи усіх зацікавлених осіб, із наданням першочергової важливості основним інтересам дитини та її правам за статтею 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року).

Відповідно до частини 1 статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Згідно зі статтею 141 СК України, мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частин 4 статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Частиною 1 статті 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

Частинами 2, 3 статті 161 СК України передбачено, що орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передання її для опікування органу опіки та піклування.

Загальні положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), які стосуються застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «M.S. v. UKRAINE», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76).

У § 54 рішення Європейського суду з прав людини «HUNT v. UKRAINE» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.

Згідно з частинами 4, 5 статті 19 СК України, при розгляді судом спорів, зокрема, щодо місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Разом з тим, суд зазначає, що частинами 1-4 статті 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зазначене положення кореспондується частиною 3 статтею 12 ЦПК України.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст. 76 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч.1-3 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Приймаючи вищевикладені норми процесуального, національного так і міжнародного законодавства, надаючи оцінку наданим сторонами по справі доказам на підтвердження заявлених вимог та викладених заперечень, суд зазначає наступне.

Судом на підставі наданих позивачем до позову доказів встановлено, що 22 серпня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, який зареєстрований Київським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис №1234 від 22.08.2019 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 . Сторони під час реєстрації шлюбу прізвища не змінювали.

У сторін в період шлюбу народилась спільна дитина - син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 .

21.08.2023 року ОСОБА_1 звернулась до Київського районного суду міста Одеси з позовом про розірвання шлюбу (справа №947/26299/23).

Згідно з наданого до позову витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_1 є співзасновником Малого підприємства у вигляді Товариства з обмеженою відповідальністю «ФРАМ», код ЄДРПОУ 13904855, з часткою 30%, що становить 6 грн. статного фонду підприємства.

Відповідачем в порушення вимог ч.1 ст. 81 ЦПК України, у встановлений законом порядок не надано жодних доказів на підтвердження своїх заперечень проти задоволення позову.

Також, під час розгляду справи, на виконання положень статті 19 СК України, Органом опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради здійснювався розгляд питання щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за наслідком чого надано відповідний висновок від 10.07.2024 року за №2784/01-20.

У відповідності до вказаного висновку, орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради вважає доцільним визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом їз матір`ю - ОСОБА_1 .

Відповідно до вказаного висновку встановлено, що відносини між батьками дитини не склалися, за наслідком чого заочним рішення Київського районного суду міста Одеси від 10.11.2023 року по справі №947/26299/23, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано.

Даним висновком на підставі наданих доказів до служби у справах дітей Одеської міської ради встановлено, що малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , та проживає разом з матір`ю за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з актом обстеження умов проживання малолітнього ОСОБА_6 від 29.05.2024, складеного Службою у справах дітей Одеської міської ради, встановлено, що для дитини створені належні умови для виховання та розвитку.

Декларацію про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу дитині укладено з лікарем ОСОБА_7 КНП «Дитяча міська поліклініка № 4» Одеської міської ради, матір`ю дитини - ОСОБА_1 .

Згідно з довідкою від 26.01.2024 року за №4/01-16, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відвідує Одеський спеціальний заклад дошкільної освіти «Дитячий садок» №235 компенсуючого типу Одеської міської ради.

Згідно з довідкою Центру розвитку «Е Контакт» від 15.04.2024 року, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відвідує групові зайняття з розвитку 3 рази на тиждень, платником занять є ОСОБА_3 .

Відповідно до наказу від 31.12.2023 року №3, ОСОБА_1 прийнята на посаду адміністратора автомийки МП «Фарм» з 01.01.2024 року.

Відповідно до довідки КНП «Одеський обласний центр психічного здоров`я» Одеської обласної ради від 20.12.2023 року за №0786, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно з даними архіву, реєстратури та картотеки центру не значиться. На психіатричному та наркологічному обліку не перебуває.

Також у висновку встановлено, що батько дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , заперечує щодо визначення місця проживання свого сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю та також здійснив дії зі звернення до Служби у справах дітей Одеської міської ради з заявою щодо визначення місця проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з ним.

Відповідно до інформації Центру соціальних служб Одеської міської ради від 06.03.2024 року за №04/01-714, фахівцем Центру 23.02.2024 року здійснено вихід за адресою проживання батька, ОСОБА_3 : АДРЕСА_1 та складено акт оцінки потреб сім`ї в якому зазначено, що батько дитини - ОСОБА_3 здатний виконувати обов`язки щодо виховання та догляду за дитиною.

Відповідно до акту від 22.04.2024 року складеного спеціалістами територіального відділу Служби у справах дітей Одеської міської ради, з`ясовано, що ОСОБА_3 знаходиться у відрядженні, за вищевказаною адресою не проживає.

У висновку засвідчено, що на засіданні комісії з питань захисту прав дітей Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради 26.06.2024 були присутні і батько, і мати та зазначили, що конфлікту у них вже немає, але ОСОБА_1 просила документально визначити місце проживання дитини разом з нею, на що ОСОБА_3 був проти.

Частинами 5-6 статті 19 СК України передбачено, що Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Щодо заперечень представника відповідача з вказаним висновком, суд зазначає, що останнім в порушення вимог ч.1 ст. 81 ЦПК України, у встановлений законом процесуальний порядок, не надано до суду жодних доказів на підтвердження спростування обставин викладених у висновку, як і обґрунтувань в чому висновок не відповідає фактичним обставинам між сторонами, або в чому полягає його неповнота, необґрунтованість, невідповідність інтересам дитини та/або винесення з порушенням передбаченого порядку для вчинення цих дій, враховуючи, що даний висновок також був винесений з урахуванням поданої відповідачем заяви про визначення місця проживання сина з ним, а відповідач був присутній на засіданні комісії під час його винесення, що відображено у висновку та надано цьому оцінку. Також, стороною відповідача не надано жодних доказів на підтвердження того, що він разом з представником звертались з будь-якими заявами чи запереченнями під час здійснення розгляду органом опіки та піклування даного питання.

Враховуючи викладене, надаючи оцінку вказаному висновку, судом приймається, що останній не спростований сторонами по справі належними доказами, охоплює усі необхідні аспекти для розв`язання питання про визначення місця проживання дитини, висновок відповідає вимогам пункту 72 Порядку провадження органами опіки і піклування діяльності, пов`язаної з захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року №366, а також не суперечить іншим доказам наявним в матеріалах справи.

За наслідком чого, вказаний висновок Органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради від 10.07.2024 року за №2784/01-20, приймається судом в якості належного доказу та враховується у відповідності до положень статті 19 СК України під час розв`язання даного спору щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Також з вказаного висновку вбачається підтвердженим, що дійсно малолітній син сторін по справі - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за однією адресою з батьком.

Однак, також встановлено, що малолітній син сторін по справі фактично проживає разом з матір`ю - ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , якою створені належні умови для виховання та розвитку дитини. Дані обставини з боку сторони відповідача не спростовані жодним належним доказом.

Доказів на підтвердження необхідності розірвання сталих і соціальних зв`язків дитини з матір`ю, з якою він проживає, відповідач до суду не надав, як і доказів на підтвердження того, що прихильність дитини більша до нього, відповідачем можуть бути створені найкращі умови для виховання, розвитку і зростання дитини.

Будь-яких доказів на підтвердження викладених відповідачем доводів про неналежний спосіб ведення позивачем життя або неналежне і недобросовісне виконання матір`ю батьківських обов`язків по відношенню до сина, що б негативно впливало на розвиток дитини та її виховання, матеріали справи в порушення вимог ч.1 ст. 81 ЦПК України не містять.

Щодо доводів сторони відповідача про наявність в нього більших доходів ніж у позивача, суд вважає безпідставними з огляду на необґрунтованість їх належними доказами, а також суд зазначає, що лише перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.

Також суд зазначає, що невизнання заявлених вимог, а також постійно змінювана позиція стосовно визнання чи невизнання місця проживання дитини з матір`ю, що додатково підтверджується вищевикладеними обставинами зафіксованими у висновку органу опіки та піклування, підтверджує наявність спору між батьками з приводу місця проживання їх спільної малолітньої дитини.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У зв`язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) вирішила за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Вирішуючи спори у цій категорії справ, суд має враховувати низку чинників: ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я. Згідно зі статтею 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 липня 2020 року у справі № 727/3856/18 (провадження № 61-5323св19)).

Закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом з цим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією. Отже, вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов`язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц (провадження № 61-12667св20)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19) зазначено, що: «питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства».

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 754/16535/19 (провадження № 61-14623св21)).

Приймаючи вищевикладені обставини в цілому, суд вважає, що у спірних правовідносинах якнайкращим інтересам дитини відповідатиме визначення місця проживання малолітнього - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у звичному для нього середовищі.

Крім того, суд зазначає, що визначення місця проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю, не можна тлумачити, як наявність у матері переваги перед батьком, оскільки батько дитини у такому випадку не обмежений у своєму праві на прийняття участі у спілкуванні, вихованні і утриманні сина.

Ухвалюючи рішення суду в цій справі, судом також приймається, що згідно з ч. 1 ст.124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. При здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону (ч. 1 ст. 129 Конституції України). Виключно законами України визначаються судоустрій і судочинство.

Задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори.

Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на рішенні Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі вищевикладеного, оцінивши та надавши оцінку усім зібраним по справі доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, проаналізувавши усі обставини по справі, виходячи як з найкращих інтересів малолітньої дитини сторін по справі, суд вважає, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визначення місця проживання малолітнього сина, є обґрунтованим та підлягає задоволенню.

Пунктом 6 частини 1 статті 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання зокрема як розподілити між сторонами судові витрати.

Відповідно до статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що під час звернення до суду з даним позовом ОСОБА_1 було сплачено судовий збір в сумі 1073,60 грн. Інших витрат до стягнення, позивачем під час пред`явлення позову до суду до компенсації не заявлялось.

Враховуючи викладене, задоволення позову, у відповідності до положень статті 141 ЦПК України, стягненню з відповідача на користь позивачки у відшкодування витрат зі сплати судового збору підлягає 1073,60 грн.

При вищевикладених обставинах та керуючись ст.ст. 1-18, 76-89, 141, 258-260, 263-265, 268, 273, 352-354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 ) до ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_4 ), третя особа - Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради (місцезнаходження: 65078, м. Одеса, вул. Генерала Петрова, 22), про визначення місця проживання дитини - задовольнити.

Визначити місце проживання малолітнього - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Стягнути з ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_8 , РНОКПП НОМЕР_4 , у відшкодування витрат зі сплати судового збору - 1073 (одна тисяча сімдесят три) гривні 60 (шістдесят) копійок.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 09.09.2024 року.

Головуючий Калініченко Л. В.