Постанова

від 11.09.2024 по справі 757/10390/24-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/12301/2024

Справа № 757/10390/24-ц

П О С Т А Н О В А

Іменем України

11 вересня 2024 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на ухвалу Печерського районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Остапчук Т.В. в м. Київ 29 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Печерського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального управління міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_3 , треті особи Перша Київська державна нотаріальна контора, Шоста Київська державна нотаріальна контора про визнання права власності на спадкове майно, зняття з нього арешту,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

В березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила визнати за нею право власності на нерухоме майно, а саме квартири АДРЕСА_1 , скасувати арешт на квартиру, зареєстрований 07 жовтня 2004 року за № 1360420 реєстратором Шостою Київською державною нотаріальною конторою на підставі ухвали нарсуду Печерського району м. Києва від 19 липня 2002 року, арешт на частини квартири, зареєстрований 10 листопада 2004 року реєстратором Першою Київською державною нотаріальною конторою на підставі постанови б/н від 18 березня 2003 року Відділу державної виконавчої служби у Печерському районі.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 29 квітня 2024 року відмовлено у відкритті провадження в частині позовних вимог про зняття арешту з майна.

Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість ухвали, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просила скасувати ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 квітня 2024 року та прийняти нову ухвалу, відповідно до якої відкрити провадження в справі за її позовом про визнання за нею права власності на нерухоме майно та скасування арешту.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказувала, що судом безпідставно зроблено висновок, нібито позивач вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця порушено її права чи свободи і мали місце порушення порядку накладення арешту, встановленого Законом України «Про виконавче провадження», таки висновки вважала помилковими, оскільки під час виконання рішення, в якому накладено арешт на майно, який позивач хоче скасувати, саме її права не були порушені, так як вона не була стороною виконавчого провадження та самої судової справи.

Суд, описуючи позовні вимоги, прийшов до висновку, що позов не підлягає розгляду в порядку позовного провадження, оскільки передбачається інша форма звернення та порядок вирішення, посилався на п. 9 постанови Пленуму ВССУ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» і зазначав, що позивач у позові на обставини, зазначені в ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», не посилається як на підставу своїх вимог, питання про визнання права власності не ініціює. Але цей висновок є не тільки таким, що суперечить фактичним обставинам і змісту позову, а і самій ухвалі, де зазначено протилежне. Предметом даного позову є саме визнання права власності і зняття арештів, що накладені на майно, тобто позивачем питання про визнання права власності ініційовано, а судом - відкрито провадження щодо визнання права власності.

Зазначала, що вона не є стороною виконавчого провадження, але володіє майном на законних підставах, бо є його співвласником і спадкоємцем боржника (свого батька), нею подано позов до ОСОБА_3 , який є особою, в інтересах якої накладено арешт, заявлено вимоги про визнання права власності на нерухоме майно та скасування накладеного на нього арешту.

Наводила зміст ст. 391 ЦК України, ст. 59, 39 Закону України «Про виконавче провадження», вказувала, що на час звернення з заявою до суду за наявності арешту (обтяжень), накладених на майно, порушуються права позивача на спадщину, внаслідок чого вона позбавлена змоги оформити спадщину після смерті батька, підстав для продовження обтяження на майно не вбачається, а тому її право підлягає судовому захисту в заявлений спосіб.

Зауважувала, що у разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VІІ ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження». Отже, позивач не є суб`єктом права на подачу скарги в порядку ст. 447 ЦПК України, тобто не може звертатись до суду зі скаргою на дії державного виконавця в межах виконавчого провадження, яке завершене.

Зазначала, що Верховний Суд в постанові від 03 травня 2023 року в справі № 463/3251/22 констатував, що законом у цьому випадку передбачений інший спосіб захисту порушеного права спадкоємця, яке може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття з нього арешту, відповідачами в якому мають бути особи, в інтересах яких накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях.

Також посилалась на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 24 травня 2021 року в справі № 712/12136/18, від 06 лютого 2023 року в справі № 463/2924/22, Великої Палати Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2019 року в справі № 643/3614/17, від 26 листопада 2019 року в справі № 905/386/18.

Крім того, в постанові від 22 січня 2020 року в справі № 340/25/19 за позовом фізичної особи до органу державної виконавчої служби про визнання неправомірною відмови щодо зняття арешту з майна та зобов`язання зняти арешт Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для визначення юрисдикції суду необхідно встановити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності чи іншого речового права, то ці спори слід розглядати за правилами цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають з цивільних правовідносин. Оскільки підставою позову позивач визначила наявність арешту, накладеного на невизначене майно спадкодавця, що перешкоджає їй в оформленні спадкових прав на нерухоме майно, касаційний суд вважав, що позов спрямований на захист цивільних прав позивача, пов`язаний з оформленням права власності на спадкове майно та фактично є різновидом негаторного позову, який треба розглядати за правилами цивільного судочинства.

Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Із матеріалів справи вбачається наступне.

Звертаючись до суду з даним позовом в березні 2024 року, ОСОБА_4 мотивувала його тим, що є спадкоємцем ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , як його дочка. Після смерті батька відкрилася спадщина на належне йому майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала померлому на підставі свідоцтва про право власності на житло від 05 грудня 1995 року, виданого згідно з розпорядженням (наказом) Відділу приватизації державного житлового фонду Печерського району № 22-31. Під час вступу у спадщину їй стало відомо, що на нерухоме майно ОСОБА_4 накладено арешти, в зв`язку з чим їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом і роз`яснено можливість звернутися до суду з позовом про скасування арешту і зняття заборон на відчуження рухомого і нерухомого майна. 05 січня 2024 року її адвокатом було подано запит до Печерського РВ ДВС у м. Києві ЦМУМЮ (м. Київ) про зняття арешту з майна ОСОБА_4 , на що було надано відповідь, що на примусовому виконанні у ДВС відсутні виконавчі провадження щодо ОСОБА_4 та про неможливість зняття арешту з майна.

Вказувала, що арешти на майно ОСОБА_4 було накладено в межах судової справи № 2-3228/02 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди в якості заходів забезпечення позову ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 19 липня 2002 року та в межах виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 щодо примусового виконання виконавчого листа від 23 вересня 2002 року, виданого Печерським районним судом м. Києва по тій же справі на підставі постанови про арешт майна боржника та заборони його відчуження від 18 березня 2003 року.

Вказувала, що вона є єдиним спадкоємцем померлого ОСОБА_4 та в зв`язку із накладенням арешту не має змоги оформити право власності на успадковане майно. Наявність чинних арештів нерухомого майна, спадкоємцем якого є позивач, накладеного багато років тому та не анульованого, поза сумнівом, порушує законні права та інтереси позивача. Виконавчі провадження, в рамках яких було накладено арешти, давно завершені і їх не можна знайти по прізвищу боржника, а номер виконавчого провадження в Реєстрі заборон відсутній.

На підтвердження даних обставин ОСОБА_1 до позову надано копію витягу про реєстрацію в спадковому реєстрі, згідно якого ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , і 12 січня 2023 року у приватного нотаріуса Погуляйко В.А. зареєстровано спадкову справу до його майна № 47/2023; копію Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, згідно якого, на квартиру за адресою АДРЕСА_2 накладено арешт 07 жовтня 2004 року реєстратором: Шоста київська державна нотаріальна контора на підставі ухвали від 19 липня 2002 року Печерського народного суду; також 10 листопада 2004 року накладено арешт на 1/3 частину квартири за вказаною адресою реєстратором: Перша київська державна нотаріальна контора на підставі постанови б/н від 18 березня 2003 року відділу державної виконавчої служби у Печерському районі; копію довідки приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Погуляйко В.А. про те, що спадкоємцем до майна померлого ОСОБА_4 є його донька ОСОБА_4 , яка прийняла спадщину, подавши заяву про прийняття спадщини 12 січня 2023 року; копію свідоцтва про смерть ОСОБА_4 , який помер приблизно ІНФОРМАЦІЯ_1 ; копію постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії приватного нотаріуса КМНО Погуляйко В.А. від 27 червня 2023 року, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину з підстав, передбачених п. 4.18 глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року (на спадкове майно накладено арешт судовим чи слідчими органами); копію свідоцтва про право власності на житло, а саме квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 в рівних частках; копію постанови державного виконавця Печерського відділу державної виконавчої служби від 18 березня 2003 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; копію ухвали Печерського районного суду м. Києва від 19 липня 2002 року в справі № 2-3228/02 про забезпечення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про відшкодування шкоди, якою накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , копію рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 вересня 2002 року в справі № 2-3228/02, яким з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 стягнуто 2000 грн. відшкодування моральної шкоди та 4038 грн. відшкодування матеріальної шкоди; копію свідоцтва про народження ОСОБА_4 , яка є дочкою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Наведене підтверджується матеріалами справи.

Ухвалами Печерського районного суду м. Києва від 29 квітня 2024 року відкрито провадження про визнання права власності на спадкове майно та відмовлено у відкритті провадження в частині позовних вимог про зняття з нього арешту.

Відмовляючи у відкритті провадження в справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пред`явлено позов, зі змісту якого не вбачається між сторонами спору про право власності на майно, на яке накладено арешт, таке право позивача ніким не оспорюється, не містить позов і матеріально-правових вимог до відповідача, тому позовна заява не підлягає розгляду в порядку позовного провадження, оскільки передбачається інша форма звернення та порядок вирішення.

Апеляційний суд не може погодитися з такими висновками, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

При зверненні до суду ОСОБА_1 посилалася на порушення своїх прав як спадкоємця ОСОБА_4 , оскільки не має можливості успадкувати майно через накладений на нього арешт, посилаючись на статті 321, 391,1216, 1296 ЦК України, статті 1, 26, 40, 59 Закону України «Про виконавче провадження», ст. 1 Першого протоколу до конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, просила задовольнити позов.

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Отже, системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

При цьому в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Так, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року в справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

В постанові Верховного Суду від 06 лютого 2023 року в справі № 463/2924/22 (провадження № 61-11005св22) зазначено, що установивши, що заявник як спадкоємець після смерті свого батька не був залучений стороною виконавчого провадження, в межах якого був накладений арешт на майно останнього, заяву про заміну боржника у виконавчому провадженні не подавав, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що заявник не є суб`єктом права на подачу такої скарги в порядку статті 447 ЦПК України, тобто не може звертатись зі скаргою на дії державного виконавця в межах виконавчого провадження, яке завершене, та обґрунтовано повернули йому скаргу. Водночас суди попередніх інстанцій правомірно звернули увагу заявника на те, що законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту його порушеного права, яке може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту, відповідачами у якому мають бути особи, в інтересах яких накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна.

Відмовляючи ОСОБА_1 в позові про відкриття провадження в частині скасування арешту з майна, суд першої інстанції роз`яснив в ухвалі, що позивач може звернутись до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, залишивши поза увагою, що саме це нею і було зроблено.

У даній справі позивач ОСОБА_1 як особою, яка не є стороною виконавчого провадження, але володіє майном на законних підставах, бо є його співвласником і спадкоємцем боржника (свого батька), подано позов до ОСОБА_3 , який є особою, в інтересах якої накладено арешт, заявлено вимоги про визнання права власності на нерухоме майно та скасування накладеного на нього арешту, при цьому безпосередньо в позові позивачем наведено норми права, які, на її думку, підлягають застосуванню до спірних правовідносин, в тому числі ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження».

На вказані обставини та вищевикладені правові висновки Верховного Суду суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов передчасного та помилкового висновку, що позивачем пред`явлено позов, зі змісту якого не вбачається між сторонами спору про право власності на майно, на яке накладено арешт, таке право позивача ніким не оспорюється, не містить позов і матеріально-правових вимог до відповідача, тому позовна заява не підлягає розгляду в порядку позовного провадження, оскільки передбачається інша форма звернення та порядок вирішення.

Також є помилковими і такими, що не ґрунтуються на змісті позову і доданих до нього письмових матеріалів, висновки суду першої інстанції, що ОСОБА_1 в позові на обставини, зазначені в ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», як на підставу своїх вимог не посилається та питання про визнання права власності не ініціює.

Даний висновок суду першої інстанції суперечить не лише позовним вимогам ОСОБА_1 , яка просила визнати за нею право власності на 1/3 квартири АДРЕСА_1 , посилаючись в позові безпосередньо на вимоги ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», а й змісту ухвали цього ж суду від 29 квітня 2024 року про відкриття провадження в частині визнання права власності на спадкове майно.

Також судом першої інстанції не враховано правових висновків Верховного Суду в постанові від 06 лютого 2023 року у справі № 463/2924/22, від 03 травня 2023 року в справі № 463/3251/22 (провадження № 61-13094св22) про те, що порушене право спадкоємця може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту, відповідачами у якому мають бути особи, в інтересах яких накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях.

Аналізуючи фактичні обставини справи, вимоги процесуального права, апеляційний суд приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, і суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку про те, що позов не підлягає розгляду в порядку позовного провадження, оскільки передбачається інша форма звернення та порядок вирішення, а відтак і про відмову про провадження в справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, тобто судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Разом із тим, питання відкриття провадження в справі відноситься до компетенції суду першої інстанції, до якого направляється справа для продовження розгляду, а не апеляційного суду, відтак, вимоги апеляційної скарги в частині відкриття провадження в справі задоволенню не підлягають.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвала суду першої інстанції - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена із порушенням норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Керуючись ст. 367, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 29 квітня 2024 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 12 вересня 2024 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.