Рішення

від 04.09.2024 по справі 910/19773/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.09.2024Справа № 910/19773/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Чебикіної С.О., при секретарі судового засідання Семенові В.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Киянка-14-Б" про визнання нелегітимним факту проведення загальних зборів та скасування рішень, за участю позивача - Запєчного І.О., представника відповідача - Джас І.В.,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача, у якому просив скасувати в повному обсязі рішення ОСББ "Киянка-14Б" стосовно підняття розміру внесків та запровадження нового внеску, як такі, що прийняті всупереч вимогам чинного законодавства України та Статуту ОСББ.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.01.2024 року позовну заяву залишено без руху.

18.01.2024 року до суду позивачем подано заяву про усунення недоліків позовної заяви залишеної без руху ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.01.2024 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.01.2024 року відкрито провадження, вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 21.02.2024 року.

15.02.2024 року до суду відповідачем подано заяву про продовження строку на подання відзиву на позовну заяву.

21.02.2024 року до суду відповідачем подано відзив на позовну заяву.

У судовому засіданні 21.02.2024 року оголошено перерву у справі на 20.03.2024 року.

15.03.2024 року до суду позивачем подано відповідь на відзив відповідача.

26.03.2024 року до суду відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив позивача.

29.03.2024 року до суду позивачем подана заява стосовно заперечень відповідача поданої на відповідь на відзив.

У судовому засіданні 01.04.2024 року оголошено перерву у справі на 29.04.2024 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.06.2024 року викликано представників сторін на 29.07.2024 року у зв`язку з тим, що судове засідання 29.04.2024 року не відбулось.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.04.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 04.09.2024 року.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

У багатоквартирному будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 створено Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Киянка-14-Б".

Звертаючись з позовом до суду, останній зазначає, що не отримавши відповіді на запити позивача, стосовно підняття розміру внесків та запровадження нових внесків, а також відповіді щодо проведення відповідних загальних зборів Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Киянка-14-Б" стосовно відповідних рішень загальних зборів Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Киянка-14-Б", які за своєю природою суперечать вимогам Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" та Статуту Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Киянка-14-Б", а тому підлягають визнанню недійсними.

Відповідно до статті 385 Цивільного кодексу України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків).

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначає Закон України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».

Зазначений Закон визначає об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

За приписами частини 4 статті 4 вищевказаного Закону основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Отже, вищезазначений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 року у справі № 462/2646/17.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" співвласником багатоквартирного будинку є власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку; управління багатоквартирним будинком - вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов`язків співвласників, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку.

За приписами частини 2 статті 4 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.

Згідно з частиною 6 статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (стаття 4 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 року поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

У мотивувальній частині наведеного рішення Конституційний Суд України зазначив, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Отже, з огляду на наведені положення законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні статті 74 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

До господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб`єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб`єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.

Відтак на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Суд звертає увагу на те, що завданням правосуддя є захист охоронюваних законом прав та інтересів осіб.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003).

Наслідком прийняття судового рішення має бути реальне поновлення прав та/або інтересів особи, які були порушені.

Отже, лише встановивши наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Крім того, суд додатково зазначає, що вимоги Верховного Суду щодо необхідності доведення для позивача, а для суду - з`ясування того, чи порушують неіснуючі рішення права та охоронювані законом інтереси позивача як співвласника квартири багатоквартирного будинку, який начебто не погоджується з цими неіснуючими рішеннями, позбавлені всякого сенсу. Більш того, вимоги суду, які полягають тільки в дослідженні впливу неіснуючих рішень виключно на права та інтереси позивача, не є коректними в тому сенсі, що визначений судом перелік предметів дослідження, якими є права та інтереси громадян, відповідно до чинного законодавства не є вичерпним, оскільки крім захисту своїх прав та інтересів позивач звернувся до суду також і для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, що в цілому відповідає наведеним вище положенням частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, звертаючись з позовом до суду, позивач жодним чином не обґрунтовує порушення прав і законних інтересів позивача (в чому вони проявились), а саме не зазначає, які саме рішення відповідача просить скасувати в судовому порядку і які прийняті всупереч вимогам чинного законодавства, не надає доказів їх проведення.

Крім того, позивач не зазначає, яким чином у разі задоволення поданого позову буде відновлено порушене право останнього, відновлення якого, не буде зачіпати прав інших співмешканців.

Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22.05.2019 року у справі № 686/8227/17 щодо застосування статей 15, 16 Цивільного кодексу України у правовідносинах, пов`язаних з діяльністю Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку та визнанням недійсними рішень Об`єднання, вирішуючи спір про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку суд повинен установити наявність порушених прав позивача внаслідок порушення процедури скликання та проведення зборів, тобто не тільки недотримання норм закону під час скликання і проведення зборів, а й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює.

Саме позивачу необхідно доводити в суді, що рішення не відповідає інтересам співвласників, зокрема, порушує його права.

Згідно із позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні Першого сенату КСУ від 05.06.2019 року у справі № 3-391/2018(6048/18) за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕТРО Кеш енд Кері Україна", зокрема, в пункті 2.2 мотивувальної частини цього Рішення визначено «Неодмінним елементом принципу верховенства права є юридична визначеність, яка вимагає від законодавця чіткості, зрозумілості, однозначності правових норм, їх передбачуваності (прогнозованості) для забезпечення стабільного правового становища людини (абзац дев`ятий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018 року № 1-р/2018).

Юридична визначеність дає можливість учасникам суспільних відносин завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх легітимних очікуваннях (legitimate expectations), зокрема у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізоване. Юридичною визначеністю обумовлюється втілення легітимних очікувань, тобто досягнення бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки.»

Отже, у світлі судової практики законні сподівання та інтерес позивача, пов`язані із реалізацією прав співвласників будинку на участь в управлінні, використанні та утриманні спільного майна, є охоронюваним об`єктом.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.04.2021 року у справі № 910/1255/20.

В свою чергу, встановлюючи фактичні обставини справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів суд зазначає, що у пункті 30 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.

Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.

Пункт 4 статті 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов`язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Наразі сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Згідно з положеннями статей 2, 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу, і такі способи мають бути доступними й ефективними.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Однак, жодних доказів, як обґрунтувань порушенням будь-яких прав позивача, як власника квартири матеріали справи не містять.

Таким чином, заявлені позовні вимог не спрямовані як на відновлення порушених або оспорюваних прав позивача, так і не спрямовані на можливе запобігання порушення прав позивача, оскільки жодних як доказів, так і обґрунтувань означеного, матеріали справи не містять, як і не містять обставин щодо неможливості реалізації позивачем своїх прав, як власником квартири.

У постановах Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 910/15262/18 та від 03.03.2020 року у справі № 910/6091/19 зазначено, що відсутність порушення прав та інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.

Враховуючи вищевикладене, оскільки позивачем не доведено наявності суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21.01.1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 року у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29).

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень

Таким чином, позивачем не доведено тих обставин, на які він посилається як на підставу позовних вимог.

За таких обставин, позов ОСОБА_1 до Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Киянка-14-Б" про визнання нелегітимним факту проведення загальних зборів та скасування рішень є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Інші доводи, на які посилалися сторони під час розгляду даної справи, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги, як необґрунтовані та такі, що не спростовують висновків суду щодо відмови у задоволенні позову.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статтями 86, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 241 ГПК України та підлягає оскарженню в порядку та у строк, які визначені розділом IV ГПК України.

Повний текст рішення складено 16.09.2024.

Суддя С.О. Чебикіна