Рішення

від 18.09.2024 по справі 910/7969/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

18.09.2024Справа № 910/7969/24

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Рєпкіної Ю.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Кропивницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону, м. Кропивницький в інтересах держави

до відповідача 1: Кропивницької міської ради, м. Кропивницький

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн», м.Київ

про визнання недійсним пункту договору та стягнення 243 194,43 грн, -

За участю представників сторін:

від позивача: Гонтар А.О.

від відповідача 1: Татарко Д.А.

від відповідача 2: Скляревська Н.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Кропивницька спеціалізована прокуратура у сфері оборони Південного регіону звернулась до Господарського суду міста Києва в інтересах держави з позовом до 1.Кропивницької міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» про:

- визнання недійсним пункту 2.1 договору №103/10.06 від 13.09.2023 про закупівлю з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми податку на додану вартість 20% в розмірі 234 363 грн, що укладений між Кропивницькою міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн»;

- стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» на користь Кропивницької міської ради сплаченої суми податку на додану вартість 234 363 грн, 3% річних в розмірі 3153,51 грн та інфляційних втрат в розмірі 5677,92 грн.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що оспорюваний пункт договору суперечить вимогам чинного на момент його укладання законодавства, оскільки предметом договору товар, який використовується на здійснення заходів правового режиму воєнного стану в рамках «Програми територіальної оборони та підтримання постійної мобілізаційної готовності місті Кропивницького на 2022-2024 роки», який, на думку прокурора звільнений від оподаткування податком на додану вартість в силу приписів пп.5 п.32 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу України. Одночасно, обґрунтовуючи вимоги про стягнення грошових коштів прокурор посилався на те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» набуло кошти в сумі 234 363 грн за рахунок Кропивницької міської ради не в порядку виконання грошових зобов`язань, а внаслідок перерахування їх понад вартість товарів, що були поставлені, що, на думку прокурора, свідчить про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів ст.1212 Цивільного кодексу України.

Відповідач 1 у відзиві наголосив на відсутності підстав для задоволення позову, оскільки у відповідності до норм Податкового кодексу України, товар, який було поставлено за договором №103/10.06 від 13.09.2023, не входить до переліку товарів господарські операції з поставки яких не підлягають оподаткуванню податком на додану вартість. Крім того вказаним учасником судового процесу наголошено на відсутності підстав для звернення прокурора до суду з розглядуваним позовом.

Відповадач 2 у відзиві проти задоволення позовних вимог заперечував, оскільки зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Також вказаним учасником судового процесу наголошено на тому, що п. 924 Розділу XXI Митного кодексу України, на який посилається прокурор, передбачає, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX, але не більше ніж до 1 січня 2025 року, певний перелік товару звільняється від оподаткування ввізним митом, а не податком на додану вартість. Крім того, відповідачем 2 наголошено, що товар, поставлений за спірним договором, а саме переносні радіостанцїї, класифікується у товарних підкатегоріях 8517 62 00 00 згідно з УКТ ЗЕД, а отже підлягає оподаткуванню податком на додану вартість у загальновстановленому порядку з нарахуванням податкових зобов`язань.

Ухвалою від 01.07.2024 відкрито провадження у справі; визнано справу малозначною; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін; задоволено клопотання позивача про витребування доказів.

10.07.2024 представником відповідача 2 було подано заперечення проти розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження.

Ухвалою від 18.07.2024 судом постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 07.08.2024.

07.08.2024 судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів та відкладено підготовче засідання на 04.09.2024.

04.09.2024 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 18.09.2024.

Прокурор у судовому засіданні позовні вимоги підтримав.

Представники відповідачів 1 та 2 проти задоволення позовних вимог заперечували.

В судовому засіданні 18.09.2024 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

13.09.2023 між Виконавчим комітетом Кропивницької міської ради (замовник) та Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» (постачальник) було укладено договір про закупівлю №103/10.06, за умовами п.1.1 якого постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлений даним договором строк у власність замовника цифрові автомобільні, портативні радіостанції та ретранслятори на здійснення заходів правового режиму воєнного етапу в рамках Програми територіальної оборони та підтримання постійної мобілізаційної готовності міста Кропивницького на 2022-2024 роки», а замовник зобов`язується прийняти товар і оплатити його в поряжу та на умовах, передбачених даним договором.

Згідно п.1.3 договору №103/10.06 від 13.09.2023 товар, що є предметом даного договору визначено за кодом ДК 021:2015 - 32230000-4 «Апаратура для передавання радіосигналу з приймальним пристроєм» (детальний код цифрових автомобільних, портативних радіостанцій ДК 021:2015- 32237000- 3 «Портативні радіостанції», детальний код ретранслятора ДК 021:2015-32233000-5 «Ретрансляційні радіостанції»).

За умовами п.2.1 договору №103/10.06 від 13.09.2023 загальна вартість договору визначена у додатку №1 до даного договору та складає 1 406 178 грн, в тому числі, податок на додану вартість 20% - 234 363 грн

У п.2.2 договору №103/10.06 від 13.09.2023 вказано, що ціна даного договору включає в себе сплату податків і зборів, обов`язкових платежів, що сплачуються або мають бути сплачені, усіх інших витрат постачальника, пов`язаних з пакуванням, маркування, доставкою, зборкою, завантаженням та розвантаженням товару.

Згідно п.3.1 договору №103/10.06 від 13.09.2023 оплата здійснюється замовником за фактично отриманий належної якості товар шляхом безготівкового переказу коштів на поточний рахунок постачальника, вказаний у даному договорі, протягом 20 календарних днів, після пред`явлення постачальником рахунку на оплату та видаткової накладної.

Пунктами 4.1, 4.2 договору №103/10.06 від 13.09.2023 визначено, що постачальник власними силами, засобами та за власний рахунок здійснює поставку товару на адресу Замовника не пізніше 31 жовтня 2023 року. Поставка товару здійснюється за адресою: м. Кропивницький вул. Велика Перспективна, буд. 41.

Даний договір набирає чинності з дати його укладення сторонами та діє до 31 грудня 2023 року, а в частині взаєморозрахунків - до повного їх виконання сторонами. Датою укладення договору є дата його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін (за наявності) (п.13.1 договору №103/10.06 від 13.09.2023).

Як свідчать матеріали справи, поставка за договором №103/10.06 від 13.09.2023 була здійснена згідно видаткової накладної №72 від 31.10.2023 на суму 1 406 178 грн.

Товар було оплачено замовником згідно платіжної інструкції №1293 від 01.11.2023 на суму 1 406 178 грн.

Як вказує прокурор, операції з закупівлі товару за договором в рамках «Програми територіальної оборони та підтримання постійної мобілізаційної готовності міста Кропивницького на 2022-2024 роки» звільняються від оподаткування податком на додану вартість, а отже, договір №103/10.06 від 13.09.2023 в частині включення до ціни товару податку на додану вартість суперечить вимогам чинного на момент його укладення законодавства та в цій частині підлягає визнанню недійсним. Одночасно, обґрунтовуючи вимоги про стягнення грошових коштів прокурор посилався на те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» набуло кошти в сумі 234 363 грн за рахунок Кропивницької міської ради не в порядку виконання грошових зобов`язань, а внаслідок перерахування їх понад вартість товарів, що були поставлені, що, на думку прокурора, свідчить про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів ст.1212 Цивільного кодексу України. Означені обставини і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Відповідач 1 наголосив на відсутності підстав для задоволення позову, оскільки у відповідності до норм Податкового кодексу України, товар, який було поставлено за договором №103/10.06 від 13.09.2023, не входить до переліку товарів господарські операції з поставки яких не підлягають оподаткуванню податком на додану вартість. Крім того вказаним учасником судового процесу наголошено на відсутності підстав для звернення прокурора до суду з розглядуваним позовом.

Відповадач 2 проти задоволення позовних вимог заперечував, оскільки зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Також вказаним учасником судового процесу наголошено на тому, що п. 924 Розділу XXI Митного кодексу України, на який посилається прокурор, передбачає, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX, але не більше ніж до 1 січня 2025 року, певний перелік товару звільняється від оподаткування ввізним митом, а не податком на додану вартість. Крім того, відповідачем 2 наголошено, що товар, поставлений за спірним договором, а саме переносні радіостанцїї, класифікується у товарних підкатегоріях 8517 62 00 00 згідно з УКТ ЗЕД, а отже підлягає оподаткуванню податком на додану вартість у загальновстановленому порядку з нарахуванням податкових зобов`язань.

Оцінюючи доводи учасників судового процесу, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову з урахуванням такого.

Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30.09.2016, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини 1 якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Стаття 53 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до частини 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Таким чином, зі змісту вищезазначених законодавчих положень вбачається, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Верховний Суд у постанові від 03.10.2023 по справі №916/2916/22 зазначає, що перевірка права на позов (що має місце у даному випадку), лежить не в площині диспозитивності судового процесу (доводів учасника спору, які має розглянути суд в тому випадку, якщо сторона оскаржує судове рішення), а в площині обов`язків суду з розгляду справи та встановлення всіх обставин справи і належного розгляду спору судом, оскільки відповідно до п.2 ч.1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.

Питання щодо представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". За змістом цієї статті представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до суду з розглядуваним позовом прокурором зазначено, що до інтересів держави безпосередньо належить дотримання вимог законодавства, що регулює питання управління та використання бюджетних коштів, а протиправне витрачання з бюджету коштів підриває матеріальну основу органів влади, а також держави в цілому.

Крім того, повномасштабне вторгнення російської федерації та введення в Україні правового режиму воєнного стану об`єктивно зумовило виникнення складної економічної ситуації, необхідності додаткового фінансування військових формувань, що виконують завдання з безпосередньої відсічі ворогу.

У зв`язку з цим, захист інтересів держави у бюджетних правовідносинах, у тому числі при зайвому витрачанні чи заволодінні бюджетними коштами, є пріоритетом роботи усіх органів, у тому числі прокуратури, а порушення у цій сфері є неприпустимим в умовах сьогодення.

Забезпечення національної безпеки українського суспільства є однією з найважливіших функцій держави, основні завдання із захисту суверенітету і територіальної цілісності якої покладаються на військові формування. Водночас, успішні дії останніх безпосередньо залежать від рівня їх матеріального-технічного забезпечення.

За таких обставин, протиправне отримання відповідачем-2 бюджетних коштів беззаперечно вказує на наявність порушень державних інтересів, що зобов`язує прокурора вчинити дії для їх захисту у судовому порядку. Адже указані кошти можна було б додатково використовувати на здійснення заходів правового режиму воєнного стану.

Таким чином, суб`єктом владних повноважень, уповноваженим представляти інтереси держави у даних спірних правовідносинах є Кропивницька міська рада.

Разом з тим, як вказує прокурор, Кропивницькою міською радою укладено спірний договір, який не відповідає законодавству, чинному на момент підписання такого договору. Відтак, вказаний правочин є протиправним, а тому вчинений всупереч інтересів територіальної громади.

В контексті означеного, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно зі статтею 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У ст.45 Господарського процесуального кодексу України вказано, що відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

На думку прокурора, за вказаних обставин, Кропивницька міська рада не може бути позивачем у справі, оскільки укладення нею протиправного правочину не узгоджується з інтересами держави, до того ж, чинним законодавством не допускається збіг в одній особі позивача і відповідача.

Проте, прокурором Кропивницьку міську раду визначено відповідачем 1 у справі, незважаючи на те, що договір №103/10.06, укладений між Виконавчим комітетом Кропивницької міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн».

Одночасно, судом враховано, що відповідно до ст.142 Конституції України, ч. З ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Згідно зч. 1, 2 ст. 5 Бюджетного кодексу України бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування.

Частиною 1 ст. 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно складають та схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів, розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Бюджетним кодексом України.

Згідно з ч. 5 ст. 64 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» видатки місцевого бюджету здійснюються із загального та спеціального фондів місцевого бюджету відповідно до вимог Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 7 Бюджетного кодексу України бюджетна система України ґрунтується на таких принципах: ефективності та результативності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання публічних послуг при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.

За обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (ч. 1 ст. 22 Бюджетного кодексу України). Пунктом 9 частини 5 статті 22 Бюджетного кодексу України закріплено, що головний розпорядник бюджетних коштів здійснює контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов`язань розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і витрачанням ними бюджетних коштів. Контроль за дотриманням бюджетного законодавства спрямований на забезпечення ефективного і результативного управління бюджетними коштами та здійснюється на всіх стадіях бюджетного процесу його учасниками відповідно до цього Кодексу та іншого законодавства, а також забезпечує, зокрема, досягнення економії бюджетних коштів, їх цільового використання, ефективності і результативності в діяльності розпорядників бюджетних коштів шляхом прийняття обґрунтованих управлінських рішень (пункт 3 частини 1 статті 26).

Відповідно до ч. З ст. 26 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів в особі їх керівників організовують внутрішній контроль і внутрішній аудит та забезпечують їх здійснення у своїх установах і на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління таких розпорядників бюджетних коштів.

Наразі, суд зауважує, що означені обставини ніяким чином не змінюють статусу учасників спірних правовідносин, а саме не визначають Кропивницьку міську раду як сторону правочину, яка має право на відновлення становища, що існувало до укладення нікчемних угод.

Проте, з урахуванням специфіки спірних правовідносин, суд звертається до правової позиції Верховного Суду, яку викладено у постанові від 09.08.2023 по справі №924/1283/21, в якій викладено висновкок про можливість стягнення грошових коштів за недійсним правочином на користь розпорядника бюджетних коштів.

Оцінюючи доводи прокурора, приймаючи до уваги, що фактично позивачем заявлено і позовні вимоги про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» на користь Кропивницької міської ради сплаченої суми податку на додану вартість 234 363 грн, враховуючи численну практику Верховного Суду стосовно представництва прокурором інтересів держави в суді, суд дійшов висновку щодо можливості Кропивницькою спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону подання розглядуваного позову для захисту інтересів держави.

Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

З огляду на правову природу Договору, який у розумінні статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов`язків, спірні правовідносини регламентуються положеннями глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (стаття 530 Цивільного кодексу України).

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

Виходячи із змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Одночасно, щодо предмету доказування у спорах про визнання договорів недійсними суд зазначає таке.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

Статтею 217 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним в частині повинно бути доведено, укладення оспорюваного правочину, та наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод (їх частин) недійсним.

Щодо кола відповідачів у справі в частині вимог, зокрема, про визнання договору недійсним, суд зазначає таке.

Частинами 1, 3, 4 статті 45 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Згідно з частинами 1, 2 статті 48 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).

Однак за власною ініціативою суд не може залучити до участі в справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним відповідачем. Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача (наведену правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у процесі": сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 4-376цс18, пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2).

Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).

Вирішуючи позовні вимоги про визнання правочину недійсним у загальному розумінні, суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню (сторонами справи мають бути всі сторони правочину), та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав; 2) якщо під час розгляду позовних вимог про визнання правочину недійсним суд встановить, що позов пред`явлено не до всіх учасників цього правочину, тобто встановить неналежний суб`єктний склад учасників справи, суд відмовляє в задоволенні позову із зазначеної підстави або за клопотанням сторони спору здійснює заміну відповідача на належного або залучає співвідповідача.

Схожі за змістом висновки (щодо необхідності визначення усіх сторін оспорюваного правочину як належних відповідачів при вирішенні спору за позовом заінтересованої особи, яка не є стороною такого правочину) викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 в справі № 670/23/18, від 18.11.2020 у справі № 318/1345/17, від 14.04.2021 у справі № 552/3469/18, на які також послався суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19 викладено виновки про те, що: 1) вирішуючи позовні вимоги про визнання правочину недійсним у загальному розумінні, суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню (сторонами справи мають бути всі сторони правочину), та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав; 2) якщо під час розгляду позовних вимог про визнання правочину недійсним суд встановить, що позов пред`явлено не до всіх учасників цього правочину, тобто встановить неналежний суб`єктний склад учасників справи, суд відмовляє в задоволенні позову із зазначеної підстави або за клопотанням сторони спору здійснює заміну відповідача на належного або залучає співвідповідача. Отже, звернення з позовом до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у позові.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №910/15792/20, яка правомірно врахована апеляційним судом під час розгляду цієї справи.

Судом було встановлено, що договір №103/10.06 від 13.09.2023 було укладено між Виконавчим комітетом Кропивницької міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн», а отже, вимоги про визнання такого договору недійсним в частині повинні заявлятись в тому числі, і до Виконавчого комітету Кропивницької міської ради (ЄДРПОУ 04055251). Клопотання про залучення вказаної особи в якості співвідповідача прокурором не подавалось. Означене є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Одночасно, суд вважає за доцільне не обмежуватись вказаною вище підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, а надати оцінку всім доводам прокурора, які покладено в основу позову.

За приписами частин 1, 3 статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (частина 5 статті 180 Господарського кодексу України).

Відповідно до статті 11 Закону України "Про ціни і ціноутворення" вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Як вказувалось вище, згідно п.1.3 договору №103/10.06 від 13.09.2023 товар, що є предметом даного договору визначено за кодом ДК 021:2015 - 32230000-4 «Апаратура для передавання радіосигналу з приймальним пристроєм» (детальний код цифрових автомобільних, портативних радіостанцій ДК 021:2015- 32237000- 3 «Портативні радіостанції», детальний код ретранслятора ДК 021:2015-32233000-5 «Ретрансляційні радіостанції»).

За умовами п.2.1 договору №103/10.06 від 13.09.2023 загальна вартість договору визначена у додатку №1 до даного договору та складає 1 406 178 грн, в тому числі, податок на додану вартість 20% - 234 363 грн

У п.2.2 договору №103/10.06 від 13.09.2023 вказано, що ціна даного договору включає в себе сплату податків і зборів, обов`язкових платежів, що сплачуються або мають бути сплачені, усіх інших витрат постачальника, пов`язаних з пакуванням, маркування, доставкою, зборкою, завантаженням та розвантаженням товару.

Щодо тверджень прокурора про те, що оспорюваний пункт договору суперечить вимогам чинного на момент його укладання законодавства, оскільки предметом договору товар, який використовується на здійснення заходів правового режиму воєнного стану в рамках «Програми територіальної оборони та підтримання постійної мобілізаційної готовності місті Кропивницького на 2022-2024 роки», який, на думку прокурора звільнений від оподаткування податком на додану вартість в силу приписів пп.5 п.32 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу України.

Згідно з підпунктом 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, податок на додану вартість - це непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

Порядок обчислення та сплати податку на додану вартість регламентується розділом V Податкового кодексу України.

Одночасно, у підрозділі 2 розділу ХХ Податкового кодексу України визначено особливості справляння податку на додану вартість.

Згідно п.п.5 п.32 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України: товарів, кінцевим отримувачем яких відповідно до сертифіката кінцевого споживача або згідно з умовами договору визначено правоохоронні органи, Міністерство оборони України, Збройні Сили України та інші військові формування, добровольчі формування територіальних громад, утворені відповідно до законів України, інші суб`єкти, що здійснюють боротьбу з тероризмом відповідно до закону та/або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації проти України, підприємства, які є виконавцями (співвиконавцями) державних контрактів (договорів) з оборонних закупівель: прокату плоского з інших легованих сталей завширшки 600 мм або більше, що класифікується у товарній підкатегорії 7225 40 60 00 згідно з УКТ ЗЕД; скла безпечного, включаючи скло зміцнене (загартоване) або багатошарове, що класифікується у товарній позиції 7007 згідно з УКТ ЗЕД; оптичних приладів для слідкування, що класифікуються у товарних підкатегоріях 9013 10 90 00, 9005 10 00 00, 9005 80 00 00 згідно з УКТ ЗЕД; апаратури для передачі та приймання голосу, зображень та іншої інформації, включаючи апаратуру для комунікації в мережі дротового або бездротового зв`язку, апаратури прослуховування направленої дії, радіостанцій ультракороткохвильового і короткохвильового діапазону військового призначення, розвідувально-сигнальної апаратури, їх частин і приладдя, що класифікуються у товарній підпозиції 8517 69 та у товарних підкатегоріях 8525 60 00 00, 8529 90 20 00, 8524 11 00 90, 8524 12 00 90, 8524 19 00 90, 8524 91 00 90, 8524 92 00 90, 8524 99 00 90 згідно з УКТ ЗЕД; безпілотних літальних апаратів без озброєння та їх частин, що класифікуються у товарних позиціях 8806, 8807 згідно з УКТ ЗЕД; метеостанцій, що класифікуються у товарній підкатегорії 9015 80 20 00 згідно з УКТ ЗЕД; тепловізійні біноклі, монокуляри та бінокуляри, прилади нічного бачення (біноклі та монокуляри), що класифікуються у товарних підкатегоріях 8525 89 00 10, 8525 89 00 90 згідно з УКТ ЗЕД; далекоміри, що класифікуються у товарній позиції 9015 10 00 00 згідно з УКТ ЗЕД; портативні радіоелектронні засоби виявлення та протидії безпілотним літальним апаратам (антидронові рушниці), що класифікуються у товарній позиції 8543 згідно з УКТ ЗЕД; броньованих автомобілів, що класифікуються за кодами 8702 10 19 90, 8702 90 11 00, 8703, 8705 90 80 90, 8710 00 00 00 згідно з УКТ ЗЕД.

У разі здійснення операцій, звільнених від оподаткування податком на додану вартість відповідно до підпунктів 4 і 5 цього пункту (в частині постачання товарів за державними контрактами (договорами) з оборонних закупівель), положення пункту 198.5 статті 198 та статті 199 цього Кодексу не застосовуються щодо таких операцій.

Тобто, наведеною правовою нормою чітко визначено перелік суб`єктів (отримувачів), товарів, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України яких тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість.

До таких товарів віднесено, в тому числі, апаратуру для передачі та приймання голосу, зображень та іншої інформації, включаючи апаратуру для комунікації в мережі дротового або бездротового зв`язку, апаратуру прослуховування направленої дії, радіостанцій ультракороткохвильового і короткохвильового діапазону військового призначення, розвідувально-сигнальної апаратури, їх частин і приладдя, що класифікуються у товарній підпозиції 8517 69 та у товарних підкатегоріях 8525 60 00 00, 8529 90 20 00, 8524 11 00 90, 8524 12 00 90, 8524 19 00 90, 8524 91 00 90, 8524 92 00 90, 8524 99 00 90 згідно з УКТ ЗЕД.

Як вбачається зі змісту спірного договору, предметом правочину визначено товар за кодом ДК 021:2015 - 32230000-4 «Апаратура для передавання радіосигналу з приймальним пристроєм» (детальний код цифрових автомобільних, портативних радіостанцій ДК 021:2015- 32237000- 3 «Портативні радіостанції», детальний код ретранслятора ДК 021:2015-32233000-5 «Ретрансляційні радіостанції»).

На думку прокурора, товар за договором класифікується у товарній підпозиції 8517 69, а отже, належить до переліку товарів, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України яких тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість.

Однак, наведені ввище посилання прокурора спростовуються наданими відповідачем 2 доказами.

Наразі, суд звертає увагу відповдача на те, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

За приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У ст.77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд зауважує, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Наразі, на спростування доводів прокурора стосовно належності товару за спірним правочину до переліку товарів, які звільнені тимчасово від оподаткування податком на додаену вартість, відповідачем 2 надано до матеріалів справи митну декларацію №23UA100330154788U5 від 23.10.2023, в якій визначеного код товару 8517 62, а не 8517 69 як вказує прокурор.

До того ж, відповідачем 2 також надано податкові накладні №428 від 23.10.2023, №464 від 25.10.2023 та №2 від 03.11.2023, в яких визначено, що кодом товару згідно з УКТ ЗЕД є 8517 62.

Перелік товарів, що визначений у вказаних податкових накладних, повністю відповідає товару, який вказаноу специфікації до спірного правочину та видатковій накладній на поставку.

Одночасно, жодних доказів необхідності віднесення товару за договором №103/10.06 від 13.09.2023 до коду товару згідно з УКТ ЗЕД 8517 69 прокурором на спротосування доказів відповідача 2 надано не було.

Крім того, у листі №2956/5/11-28-04-02-08 від 19.04.2024 Головного управління ДПС у Кіровоградській області, який було долучено пророкурором до позову, вказано, що класифікація кодів товарів згідно УКТ ЗЕД не відноситься до компетенції ДПС.

За таких обставин, виходячи з наведеного вище, суд вважає безпідставними посилання прокурора на п.п.5 п.32 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу України в якості підстав вважати, що товар за спірним договором належить до переліку товарів, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України яких тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість.

До того ж, отримувач товару за договором - Виконавчий комітет Кропивницької міської ради не належить до переліку суб`єктів - отримувачів товарів, що визначений у п.п.5 п.32 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення спірного правочину).

Одночасно, суд також погоджується із запереченнями відповідачів в частині безпідставності посилань прокурора п.92 підрозділу ХХ Податкового Кодексу України.

В контексті наведеного судом враховано, що згідно вказаного пункту 9в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) тимчасово, на період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, але не більше ніж до 1 січня 2024 року, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України у митному режимі імпорту (у тому числі переміщення (пересилання) у міжнародних поштових та експрес-відправленнях) товарів, визначених пунктом 9-24 розділу XXI "Прикінцеві та перехідні положення" Митного кодексу України.

Тоді як у даному випадку спірні правовідносини стосуються не ввезення на митну територію України товару, а є операцією з постачання товару на митній території України, а отже, наведений вище п.92 підрозділу ХХ Податкового Кодексу України не підлягає застосуванню до господарських відносин, що виникли з договору №103/10.06 від 13.09.2023 про закупівлю.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, приймаючи до уваги, що наявними в матеріалах справи доказами спростовуються доводи прокурора стосовно віднесення товару за договором №103/10.06 від 13.09.2023 до переліку товарів, операції з поставки яких тимчасово звільнені від оподаткування податком на додану вартість, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для визнання недійсним пункту 2.1 договору №103/10.06 від 13.09.2023 про закупівлю з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми податку на додану вартість 20% в розмірі 234 363 грн.

Отже, позовні вимоги Кропивницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного до Кропивницької міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» про: визнання недійсним пункту 2.1 договору №103/10.06 від 13.09.2023 про закупівлю з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми податку на додану вартість 20% в розмірі 234 363 грн підлягають залишенню без задоволення.

З огляду на вказані вимоги суду, грошові кошти, які було сплачено за договором №103/10.06 від 13.09.2023 в сумі 234 363 грн не є такими, щор набуті без належної правової підстави, а отже, не можуть бути стягнуті з відповідача 2 на підставі ст.1212 Цивільного кодексу України.

Позов в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» на користь Кропивницької міської ради 3% річних в розмірі 3153,51 грн та інфляційних втрат в розмірі 5677,92 грн підлягає залишенню без задоволення як похідний.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за прокурором.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити повністю в задоволенні позову Кропивницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного до Кропивницької міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» про: визнання недійсним пункту 2.1 договору №103/10.06 від 13.09.2023 про закупівлю з відповідними змінами в частині включення до ціни договору суми податку на додану вартість 20% в розмірі 234 363 грн; стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «МКТ-Комюнікейшн» на користь Кропивницької міської ради сплаченої суми податку на додану вартість 234 363 грн, 3% річних в розмірі 3153,51 грн та інфляційних втрат в розмірі 5677,92 грн.

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 18.09.2024.

Суддя В.В. Князьков