Постанова

від 23.09.2024 по справі 380/1176/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/1176/24 пров. № А/857/15386/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого суддіШавеля Р.М.,

суддівБруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській обл., утвореного як відокремлений підрозділ Державної податкової служби, на додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06.06.2024р. в адміністративній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Марвастех» до Головного управління ДПС у Львівській обл., утвореного як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України, та Державної податкової служби України, другого відповідача Комісії Головного управління ДПС у Львівській обл., яка приймає рішення про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних або відмову в такій реєстрації, про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної, спонукання до вчинення певних дій (суддя суду І інстанції: Мартинюк В.Я., час та місце ухвалення додаткового рішення суду І інстанції: 06.06.2024р., м.Львів; дата складання повного тексту додаткового рішення суду І інстанції: не зазначена),-

В С Т А Н О В И В:

12.01.2024р. (згідно з відбитком календарного штемпеля на поштовому відправленні) позивач Товариство з обмеженою відповідальністю /ТзОВ/ «Марвастех» звернувся до суду із адміністративним позовом, в якому просив скасувати рішення Комісії Головною управління /ГУ/ ДПС у Львівській обл. з питань зупинення реєстрації податкових накладних/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних № 9735671/39584045 від 17.10.2023р. про відмову у реєстрації податкової накладної № 4 від 23.02.2023р. в Єдиному реєстрі податкових накладних /ЄРПН/; зобов`язати Державну податкову службу /ДПС/ України зареєструвати в ЄРПН податкову накладну ТзОВ «Марвастех» № 4 від 23.02.2023р. датою її подання; стягнути суму сплаченого судового збору (а.с.1-10, 89).

Розгляд справи здійснено судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (а.с.91-92).

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20.05.2024р. заявлений позов задоволено із виходом за межі позовних вимог; визнано протиправним та скасовано рішення Комісії ГУ ДПС у Львівській обл., яка приймає рішення про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування в ЄРПН або відмову в такій реєстрації накладних № 9735671/39584045 від 17.10.2023р.; зобов`язано ДПС України зареєструвати в ЄРПН податкову накладну № 4 від 23.02.2023р. від 23.02.2023р. (а.с.121-126).

27.05.2024р. (згідно реєстраційної відмітки суду першої інстанції) за допомогою системи «Електронний суд» позивач ТзОВ «Марвастех» скерував на адресу суду заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути з відповідача суму судових витрат за надану правничу допомогу (а.с.131-133).

Відповідно до додаткового рішення суду від 06.06.2024р. заяву ТзОВ «Марвастех» задоволено частково; стягнуто на користь ТзОВ «Марвастех» витрати на професійну правничу допомогу в сумі 3000 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача ГУ ДПС у Львівській обл.; у задоволенні іншої частини вимог заяви відмовлено (а.с.142-144).

Не погодившись із винесеним додатковим рішенням, його оскаржив відповідач ГУ ДПС у Львівській обл., який в поданій апеляційній скарзі, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, просить скасувати додаткове рішення суду та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу відмовити (а.с.149-153).

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що при визначенні витрат на правову допомогу слід керуватися критерієм реальності витрат на правову допомогу адвоката (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи із конкретних обставин справи. При цьому, розмір таких витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт.

Водночас, апелянт повністю заперечує проти відшкодування витрат на правову допомогу, оскільки не вважає, що такі відповідають вищевказаним критеріям: розглядувана справа відноситься до справ незначної складності, з невеликим обсягом досліджуваних доказів, яка розглядалася судом в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

Крім того, витрати на правову допомогу відшкодовуються лише в тому випадку, якщо правова допомога реально надавалася в справі тими особами, які одержали за це плату, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.

За таких обставин позивач належним чином не обґрунтував суму компенсації витрат на правову допомогу, яка б відповідала дійсно наданим адвокатом послугам та співмірності обсягу цих послуг, витраченого часу із розміром заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу.

Представник позивача скерував до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вважає її безпідставною, необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального законодавства, ухвалив законне і справедливе додаткове судове рішення (а.с.183-190).

Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Водночас, колегія суддів не убачає підстав для задоволення клопотання апелянта ГУ ДПС у Львівській обл. про розгляд справи в присутності сторін (а.с.163), оскільки відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Апелянт подав апеляційну скаргу, в якій детально та послідовно обґрунтував свою правову позицію по справі; позивач надав відзив на апеляційну скаргу; будь-яких нових доказів по справі сторони не представили; клопотань про їх витребування від останніх не надходило. Додаткове рішення суду прийнято в порядку письмового провадження.

Звідси, правових підстав для висновку про те, що справу необхідно розглядати в судовому засіданні, колегія суддів не убачає.

Окрім цього, Європейський суд з прав людини визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі «Varela Assalino contre le Portugal» (пункт 28, № 64336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду. У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права. Європейський суд вказав на те, що відмову у проведенні публічного розгляду не можна вважати необґрунтованою, оскільки під час провадження у справі не виникло ніяких питань, які не можна було вирішити шляхом дослідження письмових доказів.

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду, є доцільнішим, ніж усні слухання; розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Апелянтом ГУ ДПС у Львівській обл. оскаржується додаткове рішення суду щодо розподілу судових витрат, а саме: стягнення на користь позивача понесених витрат на правову допомогу в загальному розмірі 3000 грн.

Приймаючи додаткове рішення, суд першої інстанції керувався тим, що долученими до матеріалів справи доказами доведено факт надання позивачу правничої (правової) допомоги в межах розгляду цієї справи. Заявлені витрати на правничу допомогу є співмірними із складністю цієї справи, наданим обсягом послуг, значенням справи для сторони та підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача ГУ ДПС у Львівській обл. в розмірі по 3000 грн.

Колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції щодо стягнення витрат на правову допомогу адвоката такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та суперечать нормам чинного законодавства, з наступних причин.

Згідно 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення;

3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може розглянути питання ухвалення додаткового судового рішення в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому ст.134 КАС України.

За змістом п.1 ч.3 ст.134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Відповідно до ст.17 Закону України № 3477-IV від 23.02.2006р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини /ЄСПЛ/, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п.30, ECHR 1999-V).

В пункті 269 рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п.55 з подальшими посиланнями).

Як відзначено у п.95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява N 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у п.154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Частинами 1 і 2 ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (п.131 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022р. в справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (п.28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі № 755/9215/15-ц; п.19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021р. у справі № 910/12876/19).

Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу (п.п.133-134 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022р. в справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у п.5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020р. у справі № 904/4507/18.

У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо (п.147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022р. в справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

Із урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Як можна встановити із змісту заяви ТзОВ «Марвастех» про стягнення судових витрат, позивачем заявлено до відшкодування витрати, пов`язані з професійною правничою допомогою, отриманою в суді першої інстанції від адвоката, в загальному розмірі 10000 грн.

На підтвердження факту надання правової допомоги адвокатом позивачем представлено наступні письмові докази (в копіях/оригіналах):

договір № 24-01 від 01.01.2024р. про надання правових послуг, укладений між позивачем ТзОВ «Марвастех» (замовник) та ТзОВ «Адвокатська компанія «Кайрос» (виконавець) (а.с.135-137);

акт № 24-01-1 від 24.05.2024р. приймання-передачі наданих правових послуг, відповідно до положень якого виконавець надав правову допомогу замовнику в справі № 380/1176/24 з позитивним вирішенням справи. Обсяг послуг правничої допомоги встановлено п.2.1 договору, який включає правничу допомогу в судах адміністративної юрисдикції всіх інстанцій, органах державної виконавчої служби та органах державного казначейства по виконанню судового рішення. Вартість правничої допомоги згідно пп.4.1 договору становить фіксовану суму 10000 грн., без ПДВ (а.с.138);

довіреність від 01.06.2023р. на представника ОСОБА_1 (а.с.134).

Разом з тим, аналіз представлених документів не дає можливості вважати їх належними доказами понесення позивачем витрат на правову допомогу, з огляду на наступне.

Вирішуючи питання темпоральних меж подання заяви про стягнення витрат на правову допомогу, а також доказів на підтвердження їх фактичного понесення та розміру, колегія суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в справі № 340/2823/21 зауважила, що вказівка у ч.7 ст.139, ч.3 ст.143 КАС України на судові дебати, до закінчення яких сторона може заявити суду прохання (вимогу, клопотання) про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, потрібно розуміти не як єдино можливу стадію розгляду справи по суті, на якій дозволяється повідомити суду про цю обставину. Це є останній етап - перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення за наслідками розгляду справи - для того, щоб сторона могла заявити про необхідність подати докази на підтвердження розміру понесених витрат, які підлягають розподілу за наслідками розгляду справи.

Проте, підстави для розподілу судових витрат, зокрема, витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті, і з цим пов`язується ухвалення додаткового рішення в цій частині.

Якщо ж до завершення розгляду сторона не заявила суду про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді, й, відповідно, не надала документів, які ці витрати підтверджують, суд у такому випадку не має підстав розподіляти ці витрати.

Не виникне підстав для їх розподілу шляхом ухвалення додаткового судового рішення відповідно до ст.252 КАС України й тоді, коли заява про розподіл витрат на правничу допомогу, як і докази, які ці витрати підтверджують, будуть подані суду вже після того, як цей суд розгляне справу й ухвалить відповідне рішення.

У свою чергу, заява про вирішення питання щодо відшкодування витрат, які позивач поніс у зв`язку з розглядом справи, а також докази на їх підтвердження, не були подані в межах строку, встановленого ч.7 ст.139 КАС України.

Зокрема, заяву про відшкодування витрат на правову допомогу від 24.05.2024р., а також документи, які підтверджують понесені витрати, позивач подав до суду першої інстанції лише 24.05.2024р., тобто після того, як суд першої інстанції ухвалив рішення по справі від 20.05.2024р.

До цього позивач та його представник із заявами такого змісту не зверталися; документів, які б підтверджували понесені ним витрати на правничу допомогу до суду першої інстанції не подавали, відповідно суд, ухвалюючи рішення у справі, не мав підстав та обов`язку вирішувати таке питання, як і призначати судове засідання для його вирішення.

Зазначення у прохальній частині адміністративного позову узагальненої вимоги про стягнення суми судових витрат на правову допомогу в порядку ст.139 КАС України без чітких вимог не може розцінюватись як належне звернення до суду із заявою про відшкодування витрат на правову допомогу, адже за такого викладу прохальної частини, без наведення жодних мотивів та обґрунтувань, представлення відповідних документів, суд фактично позбавлений можливості встановити склад таких витрат, факт їх понесення та розмір.

Окрім цього, підстави для розподілу судових витрат, зокрема, витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті, із цим пов`язується ухвалення додаткового рішення в цій частині.

Передбачена процесуальними нормами можливість подати суду протягом п`яти днів докази на підтвердження витрат на правничу допомогу з метою розподілу цих витрат й ухвалення з цього питання додаткового судового рішення є не способом заявити суду про необхідність вирішення цього питання (про яке сторона не висловлювалася раніше), а механізмом довести суду факт понесення цих витрат, як умову для їх розподілу.

З представлених документів убачається, що їх не тільки надали після того, як суд першої інстанції завершив розгляд справи, але й оформили після того, як суд ухвалив рішення від 20.05.2024р. по справі.

Зокрема, 24.05.2023р. було складено акт приймання-передачі правових послуг за договором № 24-01 від 01.01.2024р. про надання правової допомоги.

За описаної ситуації суд першої інстанції не міг вирішувати питання про відшкодування на користь позивача витрат, пов`язаних з наданням професійної правничої допомоги, адже вимоги позивача, заявлені за посередництва його представника, про їх відшкодування побудовані на обставинах, які набули об`єктивної форми після того, як суд розглянув і задовольнив його позов.

Іншими словами, колегія суддів не заперечує того, що позивач, звернувшись із позовом до суду, отримав правничу допомогу адвоката, як і того, що витрати, які він у зв`язку з цим фактично поніс чи міг (або ще має) понести, охоплюються поняттям судових витрат у значенні ст.134 КАС України. Але про ці обставини позивач не повідомив суду до ухвалення рішення від 20.05.2024р.

Окрім цього, доказів фактичного понесення витрат на правову допомогу в суді не представлено.

Водночас, апеляційний суд звертає увагу, що витрати на оплату правничої допомоги підлягають відшкодуванню незалежно від того, чи їх сторона уже сплатила, чи їх вона ще має сплатити.

Так, Верховний Суд у постанові від 01.11.2022р. по справі № 757/24445/21-ц дійшов висновку, що відсутність доказів оплати вартості наданих адвокатом послуг не може виступати самостійною підставою для відмови у стягненні витрат на правничу допомогу.

Разом з тим, в розглядуваному випадку позивач свідомо не провів оплату наданих послуг, що слідує з наступного.

В цілях з`ясування порядку розрахунків колегія суддів здійснює правовий аналіз договору № 24-01 від 01.01.2024р. про надання правової допомоги, умовами якого визначено порядок розрахунків між сторонами.

Згідно з п.4.2 вказаного договору замовник оплачує послуги виконавця шляхом переказу грошових коштів на поточний рахунок виконавця за актом приймання-передачі наданих правових послуг, який підписується по кожній судовій справі.

Таким чином, умовами договору сторони погодили порядок проведення розрахунків, однак не визначили чіткої дати сплати коштів за надані послуги після підписання акту приймання-передачі послуг.

Інші умови оплати правових послуг договірними сторонами не визначено, із покликанням на діюче законодавство.

Відповідно до ч.2 ст.530 Цивільного кодексу /ЦК/ України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Отже, важливим моментом є факт пред`явлення вимоги про оплату послуг зі сторони виконавця послуг.

В розглядуваному випадку така вимога пред`явлена зі сторони виконавця, оскільки після підписання акту приймання-передачі наданих послуг, яку слід вважати вимогою про оплату послуг і є достатньою підставою для перерахунку коштів в оплату наданих правничих послуг.

Причини неоплати послуг виконавця позивачем не вказані; також таких доказів на час винесення додаткового рішення та проведення апеляційного розгляду не надано.

Звідси, з урахуванням представлених доказів, колегія суддів приходить до переконання про те, що спірні витрати на правову допомогу не понесені позивачем саме через його небажання сплачувати такі на підставі складеного акту приймання-передачі наданих послуг.

Також із змісту складеного акту № 24-01-1 від 24.05.2024р. приймання-передачі наданих правових послуг не видається за можливе встановити чіткий перелік наданих правових послуг; бланкетна відсилка до умов договору про правову допомогу не розкриває змісту та обсягу таких послуг.

За сукупності вказаних обставин та відповідно до вимог ст.139 КАС України заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу адвоката не підлягають відшкодуванню.

При вирішенні наведеного питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду по наведеній категорії справ, яка викладена у постанові Великої Палати від 27.06.2018р. у справі № 826/1216/16, від 16.11.2022р. у справі № 922/1964/21, в постановах Касаційного адміністративного суду від 05.09.2019р. у справі № 826/841/17, від 19.09.2019р. у справі № 826/8890/18, від 07.07.2023р. у справі № 340/2823/21, які в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України та ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є обов`язковими під час вирішення наведеного спору.

Звідси, апеляційний суд вважає, що позивачем не доведено фактичне понесення витрат на правову допомогу.

При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що навіть у разі неподання клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, суд відповідно до вимог ч.9 ст.139 КАС має перевірити, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи.

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 27.11.2023р. у справі № 826/7778/17.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що у задоволенні заяви про винесення додаткового судового рішення стосовно стягнення судових витрат (понесених витрат на професійну правничу допомогу адвоката), слід відмовити, із вищевикладених підстав.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового винесення додаткового судового рішення та стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу адвоката, через що додаткове рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні заяви ТзОВ «Марвастех» про винесення додаткового рішення та відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, з вищевикладених мотивів.

За правилами ст.139 КАС України підстав для розподілу судових витрат за цим апеляційним провадженням немає.

Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.ст.243, ст.311, п.2 ч.1 ст.315, п.4 ч.1 ст.317, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській обл., утвореного як відокремлений підрозділ Державної податкової служби, задовольнити.

Додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06.06.2024р. в адміністративній справі № 380/1176/24 скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Марвастех» про винесення додаткового рішення та відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. М. Шавель судді Н. В. Бруновська Р. Б. Хобор

Дата складання повного тексту судового рішення: 23.09.2024р.