Рішення
від 12.09.2024 по справі 923/1306/21
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" вересня 2024 р.м. Одеса Справа № 923/1306/21

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., за участю секретаря судового засідання Толкунової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Заступника керівника Херсонської окружної прокуратури (73000, м. Херсон, вул. Тираспільська, 5-а) в інтересах держави в особі виконавчого комітету Херсонської міської ради ( код ЄДРПОУ 04059958, 73000, м. Херсон, пр-т Ушакова, 37)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" (код ЄДРПОУ 42286010, 73025, м. Херсон, вул. Михайлівська, буд. 18, офіс 507)

про стягнення 1351957,20 грн.

та за зустрічним позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" (код ЄДРПОУ 42286010, 73025, м. Херсон, вул. Михайлівська, буд. 18, офіс 507)

до відповідача: Виконавчого комітету Херсонської міської ради ( код ЄДРПОУ 04059958, 73000, м. Херсон, пр-т Ушакова, 37)

про визнання договору недійсним

за участю представників сторін:

прокурор: Пластун Т.А.

від виконавчого комітету Херсонської міської ради: Табакар В.С.

від ТОВ "Будівельна компанія "Златоград": не з`явився

У вересні 2021 заступник керівника Херсонської окружної прокуратури в інтересах держави в особі виконавчого комітету Херсонської міської ради звернувся до господарського суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" про стягнення 1351957,20 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ "Будівельна компанія "Златоград" не виконує свої зобов`язання за договором від 16.07.2020 №30 про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Херсона, який укладено між відповідачем та виконавчим комітетом Херсонської міської ради та згідно з яким підприємство було зобов`язано сплатити кошти пайової участі у розвитку інфраструктури м.Херсона у сумі 1229848,46 грн. у термін до 31.12.2020 на рахунок доходів місцевого бюджету. У зв`язку з невиконанням ТОВ "Будівельна компанія "Златоград" вказаного обов`язку, на суму основного боргу нараховано пеню, що утворилась за період з 01.01.2021 до 13.09.2021 у сумі 122108,74 грн.

В свою чергу, Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" звернулось до суду із зустрічним позовом до виконавчого комітету Херсонської міської ради про визнання договору від 16.07.2020 №30 про пайову участь у розвитку інфраструктури м.Херсона недійсним, з посиланням на те, що його зміст суперечить законодавству, оскільки з 01.01.2020 органи місцевого самоврядування не мали права укладати договори про пайову участь та вимагати від замовників будівництва надання матеріальних або нематеріальних активів в силу прямої заборони норми ч.6 ст.7 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Рішенням Господарського суду Одеської області від 09.10.2023 у справі №923/1306/21 (суддя Д`яченко Т.Г.) у задоволенні позовних вимог заступника керівника Херсонської окружної прокуратури в інтересах держави в особі виконавчого комітету Херсонської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" про стягнення 1351957,20 грн. відмовлено; зустрічний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" до виконавчого комітету Херсонської міської ради про визнання договору недійсним задоволено; визнано недійсним Договір №30 від 16.07.2020 про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Херсона.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 апеляційну скаргу Херсонської окружної прокуратури залишено без задоволення; рішення Господарського суду Одеської області від 09.10.2023 у справі № 923/1306/21 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 04.04.2024 касаційну скаргу Херсонської обласної прокуратури задоволено частково; рішення Господарського суду Одеської області від 09.10.2023 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 у справі № 923/1306/21 скасовано, справу №923/1306/21 передано на новий розгляд.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.04.2024 справу №923/1306/21 передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Сулімовській М.Б.

Ухвалою від 30.04.2024 справу №923/1306/21 прийнято до провадження, призначено підготовче засідання на 30.05.2024, запропоновано учасникам провадження протягом 10 днів з дня отримання даної ухвали надати письмові пояснення з урахуванням постанови Верховного Суду від 04.04.2024.

Ухвалою від 30.05.2024 відкладено підготовче засідання на 19.06.2024.

Ухвалою від 19.06.2024 продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів, закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 04.07.2024.

Ухвалою від 04.07.2024 розгляд справи відкладено на 24.07.2024.

У судовому засіданні 24.07.2024 господарський суд, з урахуванням положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, постановив розглянути справу у розумні строки та оголосив перерву до 12.09.2024.

В судове засідання 12.09.2024 з`явились прокурор та представник виконавчого комітету Херсонської міської ради.

Відповідач явку уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив.

Ухвали суду у даній справі були направлені Товариству з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" на адресу, відомості щодо якої містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та повернулись до суду з відміткою поштового відділення про відсутність адресата за вказаною адресою.

Суд враховує, що відповідно до п.5 ч.6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

При цьому суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі №916/1178/20).

За наведеного суд констатує, що судом було вжито належних заходів щодо повідомлення відповідача про розгляд даної справи. Отже, відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним) є належним чином повідомлений про розгляд даної справи господарським судом.

Прокурор та представник виконавчого комітету Херсонської міської ради підтримали вимоги за первісним позовом та просять їх задовольнити. Проти задоволення зустрічного позову заперечили з підстав його необгрунтованості.

Відповідно до ст.233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 12.09.2024, на підставі ст.240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши учасників провадження, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

в с т а н о в и в:

Заступник керівника Херсонської окружної прокуратури в інтересах держави в особі виконавчого комітету Херсонської міської ради звернувся до господарського суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" про стягнення 1351957,20 грн.

За змістом ст. 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Пунктом 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі "Bellet v. France" ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".

Позиція ЄСПЛ засвідчує, що основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинно чинитися правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Законом України від 02.06.2016 року №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30.09.2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме, Конституцію доповнено ст. 131-1, п. 3 ч. 1 якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про прокуратуру", прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (п. 2 ч. 1 с. 2 Закону).

Відповідно до п. 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 року у справі "Менчинська проти росії").

Стаття 53 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Частиною 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у ст. 23 Закону України від 14.10.2014 року №1697-VII "Про прокуратуру", який набрав чинності 15.07.2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (ч. 1).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (ч. 3). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва, прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абз.1-3 ч.4). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (ч.7).

Аналіз зазначених норм дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави (наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою) у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 року у справі №1-1/99 встановлено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005 року, заява № 61517/00, п. 27).

Європейський Суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Враховуючи викладене, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна позиція викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 року у справі № 924/1256/17.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, окрім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц зазначила, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

При цьому, за висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 26.05.2020 року у справі № 912/2385/18, при вирішенні справ за позовами прокурора, який звертається до суду в інтересах держави в особі компетентного органу, необхідно враховувати таке.

Відповідно до ч.3 ст.23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме, подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Так, згідно ст.10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересам функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

За приписами ст.11 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Положеннями ст.ст.16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Згідно ст.28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", до відання виконавчих комітетів міських рад належить залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, та коштів населення, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об`єктів соціальної і виробничої інфраструктури та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища.

Відповідно до ст.30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", до повноважень виконавчих комітетів міських рад належить організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Згідно п.4-1 ст.71 Бюджетного кодексу України, кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, отримані відповідно до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", включаються до доходів розвитку місцевих бюджетів.

Як зазначає прокурор, виконавчий комітет Херсонської міської ради здійснює управління та організацію благоустрою у м.Херсоні, в тому числі щодо укладення договорів пайової участі в утриманні об`єктів благоустрою. Кошти, отримані як пайова участь в утриманні об`єктів благоустрою, є доходами міського бюджету міста Херсона, який на основі принципу єдності поєднаний з державним бюджетом України та бере участь у міжбюджетних відносинах, а отже ненадходження коштів до міського бюджету за договорами пайової участі в розвиток інфраструктури міста створює загрозу порушення балансу міжбюджетних відносин. Крім того, доходи міського бюджету є відповідно коштами бюджету та у законодавстві України розглядаються як бюджетні кошти.

За твердженням прокурора, порушення інтересів держави вбачається в тому, що невиконання умов договору пайової участі завдає матеріальної шкоди інтересам держави, перешкоджає своєчасному та повному виконанню прибуткової частини бюджету, негативно впливає на стан фінансування видатків бюджету, що спрямовуються на організацію благоустрою території міста Херсон, в частині здійснення контролю за станом благоустрою міста, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

В свою чергу, виконавчий комітет Херсонської міської ради, як уповноважений орган у сфері залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, та коштів населення, на будівництво, розширення ремонт і утримання на пайових засадах об`єктів соціальної і виробничої інфраструктури та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища не забезпечило належного захисту майнових прав територіальної громади, в тому числі у судовому порядку.

Так, виконавчим комітетом Херсонської міської ради лише спрямовувалось до ТОВ "БК "Златоград" повідомлення про необхідність сплатити кошти за договором пайової участі. Водночас, означені дії позивача не призвели до поновлення порушених інтересів держави та виконання зобов`язань за договором.

Херсонською місцевою прокуратурою на адресу виконавчого комітету Херсонської міської ради надіслано запити від 12.02.2021 №54-1751вих-21, від 08.07.2021 №55-4376вих-21 щодо вжиття заходів зі стягнення з відповідача коштів за договором про пайову участь у розвитку інфраструктури м.Херсона від 16.07.

Листами від 02.03.2021 №8-1518-11/26, від 20.07.2021 №8-7373-11/26-вих№107, від 18.08.2021 №8-8740-11/26вих№422 виконавчий комітет Херсонської міської ради повідомив про звернення до відповідача з відповідною претензією та надав необхідні копії документів для вжиття заходів прокурорського реагування.

Листом від 12.08.2021 позивача було повідомлено про звернення прокурора до суду з позовною заявою.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що прокурором доведено наявність підстав для представництва в суді інтересів держави в особі позивача у даному позові і дотримано передбачений ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" порядок реалізації такого захисту.

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 25.12.2012 Херсонська міська рада, керуючись, зокрема, ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", прийняла рішення № 916 "Про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Херсона" (далі - рішення № 916), яким затвердила порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвиток інфраструктури м. Херсона (додаток 1), форму типового договору про пайову участь у розвиток інфраструктури м. Херсона (додаток 2), типову форму заяви на укладання договору (додаток 5).

Відповідач за первісним позовом є замовником об`єкта "Реконструкція навчального корпусу ПВНЗ "Міжнародний університет бізнесу і права" під багатоквартирний житловий будинок (перша, друга, третя блок-секції)" за адресою: м. Херсон, вул. 49-ої Гвардійської Херсонської дивізії, 25-а (далі - об`єкт реконструкції).

28.02.2019 відповідач розпочав роботи з реконструкції навчального корпусу ПВНЗ "Міжнародний університет бізнесу і права" під багатоквартирний житловий будинок (перша блок-секція).

16.07.2020 між Міськвиконкомом (сторона-1) та ТОВ БК "Златоград" (сторона-2) на виконання вимог Закону № 3038-VI, Закону № 132-ІХ та рішення Міськради № 916 укладено договір № 30, відповідно до п. 1 якого предметом договору є пайова участь сторони-2 у розвитку інфраструктури м. Херсона у зв`язку із здійсненням замовником реконструкції навчального корпусу ПВНЗ "Міжнародний університет бізнесу і права" під багатоквартирний житловий будинок (перша, друга, третя блок-секції) за адресою: м. Херсон, вул. 49-ої Гвардійської Херсонської дивізії, 25-а.

У договорі від 16.07.2020 сторони погодили такі умови, зокрема:

- сторона-1 зобов`язується забезпечити видачу довідки про повну сплату коштів пайової участі стороною-2 (п. 2.1.2);

- сторона-2 зобов`язується здійснити будівництво об`єкта; сплатити кошти пайової участі в сумі 1229848,46 грн у термін до 31.12.2020 на рахунок доходів місцевого бюджету (п. 2.2.1, 2.2.3);

- сторона-1 має право: вимагати від сторони-2 дотримуватись вимог чинного законодавства з питань пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту та порядку, затвердженого рішенням від 25.12.2012 №916, та Закону №132-ІХ; вимагати від сторони-2 своєчасної та у повному обсязі сплати пайової участі згідно умов договору (п. 3.1.1, 3.1.3);

- сторони несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору відповідно до закону та у порядку, затвердженому рішенням від 25.12.2012 № 916 (п. 4.1).

У додатку №1 до договору наведено розрахунок розміру пайової участі ТОВ БК "Златоград" у розвитку інфраструктури міста при реконструкції об`єкта, відповідно до якого розмір пайової участі складає 1229848,46 грн., з розрахунку 2% від орієнтовної вартості будівництва житла - 61492423,20 грн.

З відомостей Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва вбачається, що Управлінням з питань державного архітектурно-будівельного контролю Херсонської міськради зареєстровано декларації про готовність до експлуатації об`єкта будівництва:

- № ХС101200923259 (перша блок-секція; дата реєстрації в ЄДЕССБ 23.09.2020), за якою будівництво першої блок-секції об`єкта розпочато 28.02.2019 та завершено 07.09.2020, строк введення в експлуатацію - 24.09.2020;

- № ХС101200924778 (друга блок-секція; дата реєстрації в ЄДЕССБ 24.09.2020), за якою будівництво другої блок-секції об`єкта розпочато 22.06.2020 та завершено 07.09.2020, строк введення в експлуатацію - 25.09.2020;

- № ХС101200924824 (третя блок-секція; дата реєстрації в ЄДЕССБ 24.09.2020), за якою будівництво третьої блок-секції об`єкта розпочато 22.06.2020 та завершено 07.09.2020, строк введення в експлуатацію - 25.09.2020.

26.01.2021 позивач звернувся до відповідача з вимогою про виконання умов договору від 16.07.2020 в частині сплати 1229848,46 грн. пайової участі, яка залишена без задоволення, що і зумовило звернення прокурора до суду із даним позовом в інтересах держави в особі виконавчого комітету Херсонської міської ради про стягнення з відповідача коштів пайової участі із нарахованою на них сумою пені з посиланням на невиконання останнім вимог Закону № 132-ІХ та договірних зобов`язань.

Заперечуючи проти задоволення первісного позову відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що спірний договір укладено, зокрема, на виконання вимог Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", а також порядку, затвердженого рішенням Херсонської міської ради від 25.12.2012 №916 "Про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Херсона", що вбачається зі змісту договору.

Водночас, з 01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", якими скасовано ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Крім того, вказаним Законом статтю 7 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" було доповнено частиною 6 такого змісту: "6. Органам, що здійснюють управління у сфері містобудівної діяльності, архітектурно-будівельного контролю та нагляду, забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, матеріальних або нематеріальних активів, у тому числі здійснення будівництва об єктів".

Згідно з п. 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" № 132-ІХ від 20.09.2019, договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Разом з тим, як було зазначено первісним відповідачем, на час укладення договору між сторонами стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" була скасована. Більш того, згідно ст.7 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (яка набрала чинності з 01.01.2020 року), від замовника будівництва заборонялось вимагати надання будь-яких послуг, матеріальних або нематеріальних активів, у тому числі здійснення будівництва об`єктів. Зважаючи на наведене, на час укладення між сторонами договору №30 від 16.07.2020р. правова підстава для сплати пайової участі відпала.

Первісним відповідачем зауважено, що оскільки Порядок залучення, розрахунку розміру та використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури м.Херсона був затверджений рішенням Херсонської міської ради від 25.12.2012 року №916 на виконання ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", то у зв`язку з її скасуванням він також не міг використовуватися в якості правової підстави для укладення договору.

На переконання відповідача, у зв`язку із тим, що з 01.01.2020 ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", як правова підстава для нарахування пайової участі, втратила чинність, то на час укладення між сторонами договору №30 від 16.07.2020р. у відповідача був відсутній обов`язок як щодо укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, так і щодо сплати пайової участі, а тому вищевказаний договір є нікчемним. Зважаючи на те, що нікчемний договір не породжує жодних правових наслідків, то правові підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Також, первісним відповідачем було зазначено, що у даному випадку умовами договору сторонами не визначалося право та підстави для нарахування позивачем пені у випадку несвоєчасної сплати коштів, а тому позовні вимоги про стягнення пені є безпідставними.

В свою чергу, Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" звернулося до суду із зустрічною позовною заявою, відповідно до якої просить визнати недійсним Договір №30 від 16.07.2020 про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Херсона.

Обгрунтовуючи позовні вимоги товариство зазначило, що спірний договір є недійсним, його зміст суперечить законодавству, оскільки з 01.01.2020 органи місцевого самоврядування не мали права укладати договори про пайову участь та вимагати від замовників будівництва надання матеріальних або нематеріальних активів в силу прямої заборони норм ч. 6 ст. 7 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Крім того, позивач за зустрічним позовом наполягає, що представники міськвиконкому ввели товариство в оману коли повідомили про необхідність укладення договору про пайову участь і сплату відповідних коштів, що є додатковою підставою для визнання його недійсним.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у ст.11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За змістом ч.1ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з ч.1 ст.175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.193 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов`язана сторона має право відмовитися від виконання зобов`язання у разі неналежного виконання другою стороною обов`язків, що є необхідною умовою виконання.

Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ч. 3 ст. 179 Господарського кодексу України, укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо, зокрема, існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" (Закон №3038-VI) визначені правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні, відповідно до ст. 1 якого замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Так, відповідач за первісним позовом є замовником будівництва і 28.02.2019 (до 01.01.2020) розпочав роботи з реконструкції об`єкта (перша блок-секція); будівництво другої та третьої блок-секції об`єкта розпочато 22.06.2020 (після 01.01.2020).

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 16.07.2020 (після 01.01.2020) між позивачем та відповідачем укладено договір пайової участі, і його істотними умовами є сплата відповідачем коштів пайової участі у відповідному розмірі до 31.12.2020, за невиконання або неналежне виконання яких відповідач несе відповідальність відповідно до закону та порядку, затвердженого рішенням міськради № 916; у додатку № 1 до договору визначено розмір пайової участі, яка становить 2% від орієнтовної вартості будівництва житла; будівництво усіх трьох блок-секцій завершено 07.09.2020 та введено в експлуатацію 24-25.09.2020 (після 01.01.2020).

Станом на 28.02.2019 була чинною ст.40 Закону №3038-VI, яка закріплювала обов`язок замовника будівництва, що має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, взяти пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту (крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті) шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.

При цьому, органи місцевого самоврядування встановлювали порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Порядок укладення договору пайової участі за вказаною статтею Закону №3038-VI передбачався у декілька етапів: замовник повинен був звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору про пайову участь (оферта), яка реєструвалась органами місцевого самоврядування. На підставі доданих замовником до заяви документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками, протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви визначався розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, з органом місцевого самоврядування укладався договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, істотними умовами якого були розмір пайової участі, строк (графік) її сплати, відповідальність сторін, невід`ємною частиною такого договору був розрахунок величини пайової участі (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Замовник до прийняття об`єкта в експлуатацію повинен був сплатити в повному обсязі кошти пайової участі єдиним платежем або частинами, якщо договором було передбачено графік сплати пайової участі.

Отже, зі змісту ст.40 Закону №3038-VI вбачалося, якщо об`єкт будівництва не відносився до переліку об`єктів, у разі будівництва яких замовники не залучалися до пайової участі, укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковував перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, було обов`язковим через пряму вказівку закону.

Верховний Суд, вирішуючи спори щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, неодноразово зазначав, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання має бути виконано до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Разом з тим, 01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" (Закон №132-IX), якими ст.40 із Закону №3038-VI виключено, а статтю 7 цього Закону доповнено частиною 6, якою встановлено заборону органам, що здійснюють управління у сфері містобудівної діяльності, архітектурно-будівельного контролю та нагляду, вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, матеріальних або нематеріальних активів, у тому числі здійснення будівництва об`єктів.

У розділі ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX передбачено порядок пайової участі замовника будівництва, який впроваджено законодавцем для:

- об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

- об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Згідно абз.1 п.2 розділу ІІ Закону № 132-IX, договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання. З 01.01.2020 у замовників будь-яких об`єктів будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Разом з тим, в абз. 2 п. 2 розділу ІІ Закону № 132-IX законодавцем чітко визначено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва у разі, якщо будівництво об`єктів було розпочато до внесення законодавчих змін (до 01.01.2020), якщо станом на 01.01.2020 такі об`єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, але обов`язок щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі не перестав існувати після 01.01.2020.

Норми абз. 1 та абз. 2 п. 2 розділу ІІ Закону № 132-IX не перебувають у взаємозв`язку та не є взаємодоповнюючими.

Так, абз. 2 п. 2 розділу ІІ Закону № 132-IX встановлено:

- розмір пайової участі, який протягом 2020 року замовники будівництва перераховують до відповідного місцевого бюджету для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, - для житлових будинків 2% вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України;

- порядок пайової участі - замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва. Пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:

- для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;

- для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Аналогічні правові висновки наведені Верховним Судом у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21 та від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21.

Крім того, як зазначено в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, для об`єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

Такі висновки Верховного Суду у цій справі відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом (статтею 40 Закону №3038-VI) обов`язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01.01.2020, але до цієї дати такого обов`язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об`єкта будівництва в експлуатацію до 01.01.2020 з метою уникнення сплати пайової участі.

Суд враховує, що у цій справі будівництво об`єкту було розпочате 28.02.2019, отже відповідач за первісним позовом, як замовник будівництва, з урахуванням приписів ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" був зобов`язаний взяти пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту (крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті) шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.

При цьому, як слідує з декларації про готовність до експлуатації об`єкта будівництва, строк введення в експлуатацію останнього є - 24-25.09.2020. В свою чергу, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" також визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

Таким чином, обов`язок відповідача за первісним позовом, як замовника об`єкта будівництва, перерахувати до відповідного місцевого бюджету пайову участь (кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) було визначено як приписами ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в чинній на момент початку будівництва редакції), так і положеннями абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" (станом на час прийняття об`єкта в експлуатацію).

У встановлені наведеними законами строки такий обов`язок відповідачем виконано не було, протилежного суду не доведено.

Разом з тим, 16.07.2020 між Міськвиконкомом (сторона-1) та ТОВ БК "Златоград" (сторона-2) на виконання вимог Закону №3038-VI, Закону №132-ІХ та рішення Міськради №916 було укладено договір №30, відповідно до п. 1 якого предметом договору є пайова участь сторони-2 у розвитку інфраструктури м.Херсона у зв`язку із здійсненням замовником реконструкції навчального корпусу ПВНЗ "Міжнародний університет бізнесу і права" під багатоквартирний житловий будинок (перша, друга, третя блок-секції) за адресою: м. Херсон, вул.49-ої Гвардійської Херсонської дивізії, 25-а.

У договорі від 16.07.2020 сторони погодили такі умови, зокрема:

- сторона-2 зобов`язується здійснити будівництво об`єкта; сплатити кошти пайової участі в сумі 1229848,46 грн. у термін до 31.12.2020 на рахунок доходів місцевого бюджету (п. 2.2.1, 2.2.3);

- сторони несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору відповідно до закону та у порядку, затвердженого рішенням від 25.12.2012 №916 (п. 4.1).

У додатку № 1 до договору наведено розрахунок розміру пайової участі ТОВ БК "Златоград" у розвитку інфраструктури міста при реконструкції об`єкта, відповідно до якого розмір пайової участі складає 1229848,46 грн., з розрахунку 2% від орієнтовної вартості будівництва житла - 61492423,20 грн.

Відповідачем жодних заперечень щодо розміру пайової участі до суду не надано.

Суд враховує, що у відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Проаналізувавши умови означеного договору суд констатує, що останній укладено на виконання вимог Закону №3038-VI та Закону №132-ІХ, і, фактично, спрямований на встановлення розміру пайової участі замовника будівництва та строку внесення коштів до відповідного бюджету, що відповідає приписам абз. 2 п. 2 розділу ІІ Закону №132-IX.

Так абз. 2 п. 2 розділу ІІ Закону № 132-IX встановлено:

При цьому, на переконання суду, наведені норми Закону не містять заборони оформлення розрахунку пайової участі щодо об`єкта будівництва та визначення строку внесення таких коштів у вигляді відповідного договору, що і було вчинено у даному випадку.

Частиною 1 ст. 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 74 ГПК України на сторони покладено обов`язок доказування обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідачем за первісним позовом не надано доказів сплати заборгованості, у зв`язку з чим суд вважає вимоги про стягнення з відповідача 1229848,46 грн. основного боргу обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується вимог в частині стягнення пені, суд зазначає наступне.

Статтею 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно із частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (частина 2 статті 551 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

З наведеного вбачається, що законодавець поділяє неустойку, яка випливає із закону та з договору. Необхідною умовою виникнення права на неустойку є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, вид правопорушення, за який вона стягується, і конкретний її розмір.

Згідно з пунктом 4.1 договору, сторони несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору відповідно до закону та порядку, затвердженого рішенням міської ради 25.12.2012 №916 "Про пайову участь у розвитку інфраструктури м.Херсона".

Отже, договір, який і є підставою для застосування договірної неустойки, містить не її розмір, а лише відсилання до закону (без зазначення якого саме) та відповідного порядку.

За приписами статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Суд зазначає, що в тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Між тим, позовна заява не містить посилання на норму законодавства, яка встановлює обов`язок та умови сплати пені, тобто є безумовною підставою для стягнення неустойки в силу закону.

Таким чином, з огляду на те, що в пункті 4.1 договору сторони не погодили конкретний розмір штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов`язань, іншими актами цивільного законодавства конкретний розмір санкцій за вчинення зазначеного цивільного правопорушення не встановлено, тому суд відмовляє у задоволенні вимог в частині стягнення пені у розмірі 122108,74 грн. у зв`язку з безпідставністю.

Розглянувши зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" до виконавчого комітету Херсонської міської ради про визнання договору від 16.07.2020 №30 про пайову участь у розвитку інфраструктури м.Херсона недійсним, суд дійшов наступних висновків.

Згідно ст.ст. 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Для визнання договору недійсним необхідним є:

1) наявність підстав для визнання цього правочину недійсним (порушення порядку його укладення, відсутність волевиявлення сторін, невідповідність нормам чинного законодавства тощо);

2) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

У разі пред`явлення особою позову про визнання правочину недійсним суди мають звертати увагу на підстави недійсності правочину, вказані позивачем, та належним чином з`ясовувати, до якого виду недійсних правочинів (нікчемний чи оспорюваний) відноситься правочин, що є предметом спору.

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним (оспорюваний правочини).

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У ч. 1 ст. 203 ЦК України зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Тлумачення вказаної норми свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст. 4 ЦК України.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як зазначено вище, 16.07.2020 між Міськвиконкомом (сторона-1) та ТОВ БК "Златоград" (сторона-2) на виконання вимог Закону №3038-VI, Закону №132-ІХ та рішення Міськради №916 було укладено договір №30, відповідно до п. 1 якого предметом договору є пайова участь сторони-2 у розвитку інфраструктури м.Херсона у зв`язку із здійсненням замовником реконструкції навчального корпусу ПВНЗ "Міжнародний університет бізнесу і права" під багатоквартирний житловий будинок (перша, друга, третя блок-секції) за адресою: м. Херсон, вул.49-ої Гвардійської Херсонської дивізії, 25-а.

У договорі від 16.07.2020 сторони погодили умови щодо сплати коштів пайової участі в сумі 1229848,46 грн. у термін до 31.12.2020 на рахунок доходів місцевого бюджету.

Судом враховано, що у відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, наведені норми Закону не містять заборони оформлення розрахунку пайової участі щодо об`єкта будівництва та визначення строку внесення таких коштів у вигляді відповідного договору, що і було вчинено у даному випадку.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач за зустрічним позовом, в тому числі, наполягає, що представники міськвиконкому ввели товариство в оману, коли повідомили про необхідність укладення договору про пайову участь і сплату відповідних коштів, що є додатковою підставою для визнання його недійсним.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Для визнання недійсним правочину, як укладеного під впливом обману, необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце тоді, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою аби правочин було вчинено. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.

Усі ці обставини (наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману) повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач).

Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, тоді вважається, що наявна помилка. Має бути встановлений причинно-наслідковий зв`язок між обманом та вчиненням правочину. Тільки той обман дозволяє оспорити правочин, який вплинув на рішення сторони вчинити цей правочин.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману іншу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину відповідно до ст.230 ЦК України.

Кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману.

У разі якщо сторона спірного правочину до та на момент вчинення цього правочину була обізнана або не могла не бути обізнана стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування наведених норм статті 229 ЦК України.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №910/9879/18.

У постановах Верховного Суду від 15.12.2020 у справі №910/18295/19, від 29.04.2020 у справі №909/685/18, від 25.07.2019 у справі №910/9879/18 наведено висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними, а саме приписів ст. 230 ЦК України: "Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину". Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї.

Відповідно до вимог ГПК України: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів (ст.74 ГПК України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.76 цього Кодексу).

Відповідно до ст.77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст.78 ГПК України).

Згідно до вимог ст.79 цього Кодексу, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст.86 ГПК України).

Разом з тим, Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" не доведено належними та допустимими доказами наявності умов, які є обов`язковими для визнання договору недійсним на підставі статті 230 ЦК України.

При цьому суд зауважує, що, з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 10.03.2021 у справі №607/11746/17).

Верховний Суд не раз звертав увагу, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати, зокрема, коштів, які є обов`язковими через пряму вказівку у законі. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що особа "використовувала право на зло" та наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб.

Так, обов`язок Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград", як замовника об`єкта будівництва, перерахувати до відповідного місцевого бюджету пайову участь (кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) було визначено як приписами ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в чинній на момент початку будівництва редакції), так і положеннями абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" (станом на час прийняття об`єкта в експлуатацію).

Такий обов`язок останнім в добровільному порядку виконаний не був, а ініціювання спору про визнання недійсним відповідного договору свідчить про намір товариства уникнути сплати коштів, що є обов`язковим через пряму вказівку у законі.

За наведених обставин, суд констатує, що вимоги за зустрічним позовом є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Положеннями статті 73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин 1, 3 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, а також враховуючи, що відповідач за первісним позовом в установленому порядку обставини, які повідомлені прокурором, не спростував, господарський суд дійшов висновку, що позов заступника керівника Херсонської окружної прокуратури є обґрунтованим, нормативно та документально доведеним, та підлягає частковому задоволенню.

В свою чергу, суд залишає без задоволення зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" у зв`язку з її необґрунтованістю.

У відповідності до ч. 1 ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Приймаючи до уваги часткове задоволення судом позовних вимог прокурора, судовий збір слід покласти на відповідача за первісним позовом пропорційно задоволеним вимогам.

Судовий збір за зустрічним позовом у повному обсязі покладається на Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград".

Керуючись ст.ст. 13, 73, 74-79, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. Позов заступника керівника Херсонської окружної прокуратури в інтересах держави в особі виконавчого комітету Херсонської міської ради до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" (код ЄДРПОУ 42286010, 73025, м. Херсон, вул. Михайлівська, буд. 18, офіс 507) на користь виконавчого комітету Херсонської міської ради ( код ЄДРПОУ 04059958, 73000, м. Херсон, пр-т Ушакова, 37) - 1229848 (один мільйон двісті двадцять дев`ять тисяч вісімсот сорок вісім) грн. 46 коп. основного боргу.

3. У задоволенні решти позову відмовити.

4. У задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" до виконавчого комітету Херсонської міської ради про визнання недійсним договору відмовити.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград" (код ЄДРПОУ 42286010, 73025, м. Херсон, вул. Михайлівська, буд. 18, офіс 507) на користь Херсонської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 04851120, 73025, м.Херсон, вул.Михайлівська, 33) - 18447 (вісімнадцять тисяч чотириста сорок сім) грн. 73 коп. судового збору.

6. Судовий збір в розмірі 1831,62 грн. за подання первісного позову покласти на Херсонську обласну прокуратуру.

7. Судовий збір в розмірі 2270,00 грн. за подання зустрічного позову покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Златоград".

8. Накази видати після набрання рішенням суду законної сили.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Повний текст рішення складено і підписано 23 вересня 2024 р.


Суд	Господарський суд Одеської області
Дата ухвалення рішення	12.09.2024
Оприлюднено	26.09.2024
Номер документу	121845940
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Невиконання або неналежне виконання зобов’язань підряду

Сулімовська М.Б.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 12.09.2024 по справі 923/1306/21ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Судовий реєстр по справі —923/1306/21

Рішення від 12.09.2024

Рішення
від 12.09.2024 по справі 923/1306/21
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ