Постанова

від 26.09.2024 по справі 420/23893/24

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 вересня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/23893/24

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Коваля М.П.,

суддів Осіпова Ю.В.,

Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу адвоката Дмитрієва Анатолія Павловича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року, прийняту у складі суду судді Завальнюком І.В. в місті Одеса, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправним та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2024 року адвокат Дмитрієв Анатолій Павлович в інтересах ОСОБА_1 (далі Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (далі Відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ) в якому просив суд:

- визнати протиправними дії ВЧ НОМЕР_1 щодо відмови в нарахуванні і виплаті індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року із застосуванням «січня 2008 року» як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення («базового» місяця);

- зобов`язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати і виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року із застосуванням «січня 2008 року» як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення («базового» місяця) та здійснити виплату відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, з урахуванням виплачених сум;

- визнати протиправними дії ВЧ НОМЕР_1 щодо нарахування і виплати відповідно до пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 31.05.2019 року без застосування «березня 2018 року» як місяця підвищення доходу і індексації - різниці в розмірі 4 446, 96 грн., з урахуванням виплачених сум;

- зобов`язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати і виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 31.05.2019 року відповідно до пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, із застосуванням «березня 2018 року» як місяця підвищення доходу і індексації різниці в розмірі 4 446, 96 грн., з урахуванням виплачених сум.

До позову додано клопотання про поновлення строку на звернення до суду із даними вимогами, в обґрунтування якого зазначено, що пропущений строк належить поновити через те, що Позивач з 04.10.2012 року по 31.05.2019 року проходила військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ), а наказом від 16.05.2019 року № 75-ос звільнений з військової служби, та 31.05.2019 року виключений зі списків особового складу. Отже, позовні вимоги заявлені до суду без пропуску строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України, в обґрунтування чого зазначено, що строк на звернення до суду із даними вимогами в силу ч. 2 ст. 233 КЗпП України у попередній редакції не обмежувався.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2024 року відмовлено в задоволенні клопотання про поновлення строку на звернення до суду із даними вимогами та позовну заяву залишено без руху у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.

На виконання ухвали суду адвокатом Дмитрієвим Анатолієм Павловичем в інтересах ОСОБА_1 13 серпня 2024 року надіслав заяву, в якій зазначав, що на момент звільнення Позивача зі служби та виключення із списків особового складу та всіх видів забезпечення, частина 2 статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року відмовлено в задоволенні клопотання про поновлення строку на звернення до суду та позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправним та зобов`язання вчинити певні дії повернуто Позивачу.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду першої інстанції, адвокат Дмитрієв А.П. в інтересах ОСОБА_1 звернувся до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вказує на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу суду першої інстанції, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що оскільки спірні правовідносини виникли з приводу виплати Позивачу грошового забезпечення (заробітної плати) у належному розмірі за період 2015-2019 років, слід прийти до висновку, що строк звернення до суду з таким позовом має визначатись за правилами частини 2 статті 233 КЗпП, в редакції, яка була чинною на момент початку перебігу відповідного строку.

Разом з цим, не можуть прийматись до уваги правова позиція з посиланням на положення ч. 1 ст. 233 КЗпП, в редакції, яка набрала чинності 19.07.2022 року, оскільки ці вимоги щодо строків звернення до суду не можуть розповсюджуватись на правовідносини, що виникли у 2015-2019 роках.

Такі правові позиції неодноразово висловлені Верховним Судом в постановах від 24.01.2019 року по справі № 803/2402/14, від 05.02.2020 року по справі № 817/4186/13-а, від 11.12.2018 року по справі № 826/12784/13-а, від 12.06.2018 року по справі № 2а-9186/12/2670.

Розглянувши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції скасуванню, з наступних підстав.

Приймаючи рішення про повернення позовної заяви, суд першої інстанції дійшов висновку, що враховуючи вимоги статті 122 КАС України та статті 233 КЗпП України, Позивач пропустив тримісячний строк на звернення до суду з даним позовом, яким розпочав відлік з наступного дня після завершення дії карантину, тобто з 01.07.2023 року, та завершився 01.10.2023 року, а Позивач звернувся до суду 30.07.2024 року.

Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим, з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині 2 статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною 5 статті 122 КАС України.

Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.

Водночас частиною 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинні на момент звільнення Позивача з військової служби) було встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частини 2 статті 233 КЗпП України.

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині 2 статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині 2 статті 233 Кодексу, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Отже, аналіз наведених норм чинного законодавства з урахуванням положень Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

До «усіх виплат» (заробітна плата, виплата вихідної допомоги, інші виплати) також належить індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців (що є предметом позовних вимог).

Зважаючи на викладене, на спірні правовідносини розповсюджуються положення частини 2 статті 233 КЗпП України.

Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022 року, частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною 2 цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19.07.2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки Позивач звернувся з цим позовом до суду у липні 2024 року, тобто після набрання чинності змін, внесених до статті 233 КЗпП України, саме чинні положення КЗпП України підлягають застосуванню у даному випадку.

Водночас, на момент звільнення Позивача з військової служби та виключення його зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (31 травня 2019 року) частина 2 статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Враховуючи викладене, судом першої інстанції помилково застосовано редакцію частини 2 статті 233 КЗпП України, чинну на момент звернення до суду із позовом.

З огляду на викладене, висновки суду першої інстанції щодо пропуску Позивачем строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини 2 статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2023 року по справі № 380/15245/22, від 19.01.023 року по справі № 460/17052/21, від 18.10.2023 року по справі № 380/14605/22, а також від 20.11.2023 року по справі № 160/5468/23.

Частиною 5 статті 242 КАС України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства, згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елементу права на справедливий суд згідно зі ст. 6 Конвенції).

Так у справі «Delcourt v. Belgium» (заява № N 2689/65) Європейський суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світі розуміння Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало меті та призначенню цього положення.

Згідно висновків, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини, суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду («Perez de Raela Cavaniles v. Spain» (заява №28090/95), «Beles and others v. the Czech Republic» (заява № 47273/99), «RTBF v. Belgium» (заява №50084/06).

У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавляє заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.

Згідно вимог ст. 320 КАС України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Відповідно до ч. 3 ст. 312 КАС України, у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

Враховуючи вищевказане, колегія суддів дійшла висновку, що висновки суду першої інстанції про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду ґрунтуються на неповному з`ясуванні судом обставин, що мають значення для справи та порушенні норм процесуального права, а тому у відповідності до положень ст. 320 КАС України наявні підстави для задоволення апеляційної скарги, скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 312, 315, 316, 320, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Дмитрієва Анатолія Павловича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року задовольнити.

Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправним та зобов`язання вчинити певні дії скасувати.

Справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання дій протиправним та зобов`язання вчинити певні дії направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач:М.П. Коваль

Суддя:Ю.В. Осіпов

Суддя:В.О. Скрипченко