Постанова

від 18.09.2024 по справі 201/8771/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3892/24 Справа № 201/8771/21 Суддя у 1-й інстанції - Наумова О. С. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючої - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,

за участюсекретаря судовогозасідання Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правонаступником якої є ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 червня 2022 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 27 липня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 правонаступником якої є ОСОБА_1 , треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю Дніпровський проектно-конструкторський технологічний інститут, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Анісімов Вячеслав Едуардович, про визнання недійсними правочинів,

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2021 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 (правонаступникомякої є ОСОБА_1 ),Управління державногоархітектурно-будівельногоконтролю Дніпровськоїміської ради,треті особи ТОВДніпровський проектно-конструкторськийтехнологічний інститут,приватний нотаріусДніпровського міськогонотаріального округуАнісімов В.Е.,про визнаннянедійсними правочинів (т. 1 а.с. 2-15), в обґрунтування якого посилалась на те, що перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_1 , вони у 2009 році почали будувати за спільні кошти житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 .

Вказувала, що на території домоволодіння фактично знаходяться два житлових будинки: житловий будинок, загальною площею 65,6 кв.м, із господарськими будівлями та спорудами, придбаний батьком ОСОБА_1 ОСОБА_5 , і в подальшому, після смерті батька, успадкований ОСОБА_1 ; житловий будинок, загальною площею 229,1 кв.м, який не введено в експлуатацію, право власності на нього не зареєстровано, тобто цей будинок є об`єктом незавершеного будівництва, але він придатний для проживання, оскільки у ньому виконані внутрішні ремонтні роботи.

Житловий будинок, загальною площею 229,1 кв.м, який будувався за спільні кошти подружжя, тобто нею та ОСОБА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя та може бути поділений між ними.

У неї з ОСОБА_1 у шлюбі народилося двоє дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Сім`я проживала у житловому будинку, загальною площею 229,1 кв.м, який було облаштовано для проживання спільними зусиллями подружжя. У будинку зроблено ландшафтний дизайн, на подвір`ї висаджено зелені насадження.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2019 року шлюб між нею та ОСОБА_1 розірвано (справа №201/12419/18). Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 перешкоджав їй у доступі до об`єкта незавершеного будівництва, згоди на поділ домоволодіння не надав.

Зазначала, що вона зверталася до суду з позовом до колишнього чоловіка про визнання об`єкта незавершеного будівництва спільною сумісною власністю з визначенням реального розміру частки у спірному об`єкті, виділення частки в натурі, визнання права забудовника, усунення перешкод у користуванні об`єктом незавершеного будівництва.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська суду від 17 вересня 2019 року у справі №201/10657/19 відкрито провадження. На момент звернення до суду із цим позовом справа не була розглянута.

Ухвалою районного суду від 17 вересня 2019 року за її заявою було забезпечено позов до набрання законної сили рішенням у справі накладено арешт на спірну недобудовану будівлю з усіма спорудами, заборонено будь-яким особам вчиняти дії щодо відчуження, дарування, передачі в оренду, передачу в заставу за договорами та розписками, якими користується та розпоряджається одноособово ОСОБА_1 .

Позивач указувала, що ОСОБА_1 і його брат ОСОБА_4 , під час дії вказаних заборон, здійснили відчуження спірного майна, уклавши 27 травня 2020 року між собою нотаріально посвідчений договір визначення часток, за яким ОСОБА_1 отримав 23/100 часток домоволодіння, а ОСОБА_4 77/100 часток домоволодіння.

10 червня 2020 року ОСОБА_4 уклав договір дарування, за яким передав своїй матері ОСОБА_2 , 77/100 частин домоволодіння з відповідними господарчими побутовими будівлями та спорудами.

Вказані дії стали можливим після того, як УДАБК видало 06 травня 2020 року ОСОБА_1 декларацію про готовність об`єкта до експлуатації (домоволодіння із недобудованою будівлею, площею 229,1 кв.м, з усіма спорудами, розташовану по АДРЕСА_1 ).

Вищезазначені правочини від 27 травня 2020 року і від 10 червня 2020 року вчинено під час дії арешту, накладеного ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ від 17 вересня 2019 року (справа №201/10657/19). При цьому ОСОБА_1 , ОСОБА_4 були обізнані про наявність спору щодо об`єкта незавершеного будівництва і накладення судом відповідного арешту, як і ОСОБА_2 , яка на той час проживала на території спірного домоволодіння.

Із цих підстав позивач вважає, що наявні правові підстави для визнання недійсним вказаних договору визначення часток від 27 травня 2020 року, договору дарування від 10 червня 2020 року і декларації про готовність об`єкта до експлуатації 06 травня 2020 року №181201270783.

На підставі викладеного, позивач просила суд:

визнати недійсним договір визначення часток від 27 травня 2020 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Анісімовим В. А.;

визнати недійсним договір дарування від 10 червня 2020 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Анісімовим В. А.;

визнати недійсною декларацію про готовність об`єкта до експлуатації від 06 травня 2020 року № 181201270783.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2022 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до УДАБК про визнання недійсною декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 06 травня 2020 року №181201270783 закрито (т. 2 а.с. 11-13).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2022 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір визначення часток від 27 травня 2020 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Анісімовим В.Е., зареєстрований у реєстрі за №464, відповідно до якого ОСОБА_1 виділено 23/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 виділено 77/100 часток зазначеного домоволодіння.

Визнано недійсним договір дарування від 10 червня 2020 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Анісімовим В.Е., зареєстрований у реєстрі за №522, відповідно до якого відчужено 77/100 часток спірного домоволодіння, з відповідними господарськими прибудовами та спорудами.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір у розмірі 605,33 грн.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір у розмірі 605,33 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір у розмірі 605,33 грн (т. 2 а.с. 2-10).

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2022 року заяву ОСОБА_3 про розподіл витрат на правничу допомогу задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу у розмірі 2 400,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу у розмірі 2 400,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу у розмірі 2 400,00 грн.

У задоволенні решти вимог ОСОБА_3 відмовлено (т. 2 а.с. 46-50).

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу (т. 2 а.с. 53-63), посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків фактичним обставинам справи, а також на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити в повному обсязі.

Також, не погодившись із додатковим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу (т. 2 а.с. 132-137), посилаючись на порушення норм процесуального права просить додаткове рішення суду скасувати.

Також, не погодившись із рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу (т. 2 а.с. 149-160), посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків фактичним обставинам справи, а також на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та невірне застосування норм матеріального права, просить рішення та додаткове рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити в повному обсязі.

ОСОБА_2 скористалась своїм правом та подала до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу,в якомупросить взадоволенні позову ОСОБА_3 відмовитив повному обсязі (т. 2 а.с. 91-96).

ОСОБА_3 скористалась своїм правом та подала до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін (т. 2 а.с. 221-229).

ОСОБА_3 скористалась своїм правом та подала до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін (т. 3 а.с. 1-23).

Інші сторони по справі не скористались своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзиви на апеляційні скарги у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2022 року та додаткове рішення цього самого суду від 27 липня 2022 року скасовано.

Ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 2 723,00 грн кожному (т. 3 а.с. 47-64).

Постановою Верховного суду від 07 лютого 2024 року постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т. 6 а.с. 159-170).

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2024 року залучено правонаступника ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 (т. 7 а.с. 205).

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги задовольнити частково, а рішення та додаткове рішення суду скасувати враховуючи наступне.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив із того, що правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстровано таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо. ОСОБА_1 , укладючи з ОСОБА_4 договір визначення часток від 27 травня 2020 року, знав про наявність судової справи за позовом колишньої дружини до нього про визнання права власності, визнання співзабудовником, визнання реального розміру частки на будівельні матеріали, визнання права користування, усунення перешкод в користуванні, виділення майна, стягнення грошової компенсації та про наявність ухвали суду першої інстанції від 17 вересня 2019 року про забезпечення позову у справі № 201/10657/19. Тому, оспорювані правочини підлягають визнанню недійсними в силу положень статей 203, 215 ЦК України. Суд урахував відповідні правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, однак вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами є однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 3) частини третьої статті 2 ЦПК України).

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України).

Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (частина друга статті 211 ЦПК України).

Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається: 1) юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; 2) фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку (частини шоста, сьома статті 128 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2), № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

У ЦПК України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) законодавець встановив повноваження суду апеляційної інстанції скасовувати рішення суду першої інстанції із підстави неналежного повідомлення у суді першої інстанції особи, яка подала апеляційну скаргу.

Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України).

Отже, чинним законодавством імперативно передбачено, що у випадку, якщо справу (питання) розглянуто судом першої інстанції за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує цим свою апеляційну скаргу, це є обов`язковою підставою для скасування апеляційним судом судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

У разі невиконання судом апеляційної інстанції приписів пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України будь-яке його судове рішення, зокрема й про залишення рішення суду першої інстанції без змін, є апріорі незаконним та, за умов його оскарження, підлягає скасуванню судом касаційної інстанції з поверненням справи до апеляційного суду для нового розгляду з додержанням вимог цивільних процесуальних норм, зазначених вище.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Аналіз постанов Касаційного цивільного суду підтверджує, що застосування пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є одинаковим, передбачуваним та послідовним.

Про це свідчить численна кількість постанов суду касаційної інстанції, в яких зазначається, що пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України передбачено обов`язкову підставу для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Тлумачення частини першої статті 8, частини другої статті 211, пункту 3) частини третьої статті 376 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що:

- обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу;

- невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства;

- розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

До таких правових висновків дійшов Верховний суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18.04.2022 року у справі №522/18010/18.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 (правонаступником якої є ОСОБА_1 ) про те, що вона не була належним чином повідомлена про дату судового засідання, яке було призначено на 22.06.2022 року є обгрунтованими, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження належного повідомлення відповідача ОСОБА_2 про дату та час судового засідання призначеного на 22.06.2022 року, що в свою чергу потягло порушення прав відповідача ОСОБА_2 (правонаступником якої є ОСОБА_1 ) на доступ до правосуддя та реалізації своїх законних прав передбачених чинним процесуальним законодавством, а тому є підстави для застосування судом апеляційної інстанції вимог п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, як обов`язкову підставу для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що він не міг бути присутнім у судовому засіданні 22.06.2022 року оскільки перебував на лікуванні, про що ним до суду першої інстанції подавалось клопотання, яке суд необгрунтовано відхилив чим допустив порушення норм процесуального права, колегія суддів не бере до уваги виходчи з наступного. 21.06.2022 року на електронну адресу суду першої інстанції дійсно надійшло клопотання ОСОБА_8 про відкладення розгляду справи у зв`язку з перебуванням його на лікуванні. Судом першої інстанції відхилено вказано клопотання з підстав не надання ОСОБА_1 доказів на підтвердження перебування його на лікуванні. Також суд зауважив, що відповідач знайомився із матеріалами справи, надав відзив на позовну заяву, у якій виклав свою позицію по справі. Відповідач лише одного разу був присутній у підготовчому засіданні 14.01.2022р., у подальшому до суду ані у підготовче засідання, ані у судове не з`являвся, кожного разу повідомлявся про розгляду справи, тому суд вважав, що неявка відповідача призводить лише до невиправданого затягування розгляду справи. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно копії виписки із медичної картки стаціонарного хворого №4355/748, ОСОБА_1 перебував на лікуванні у період з 16.05.2022 року по 30.05.2022 року, що в свою чергу спростовує доводи апелянта про його неможливість з`явитись у судове засідання призначене в суді першої інстанції на 22.06.2022 року.

Доводи ОСОБА_1 щодо неналежного повідомлення судом першої інстанції інших відповідачів по справі колегія суддів відхиляє, оскільки ОСОБА_1 не надано доказів щодо наявності у нього повноважень на захист інтересів інших учасників справи.

Також, колегія суддів зауважує, що у пункті 3 частині першій статті 270 ЦПК України зазначено, що суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувались докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал). Крім того, додаткові рішення можуть прийматися, якщо судом при ухваленні основного судового рішення не визначено способу його виконання або не вирішено питання про судові витрати.

Додаткове судове рішення є невід`ємною складовою основного судового рішення.

Враховуючи скасування рішення та втрату сили оскаржуваним додатковим рішенням, його необхідно скасувати, оскільки воно не може існувати окремо від основного рішення у справі по суті спору.

Щодо суті спору колегія суддів виходить з наступного.

Судами встановлено, що 28 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб.

У шлюбі у них народилося двоє дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 жовтня 2019 року у справі №201/12419/18, залишеним без змін поставною Дніпровського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано (т. 1 а.с. 33-37).

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 існує спір щодо поділу майна.

У вересні 2019 року ОСОБА_3 , діючи в своїх інтересах та інтересах дітей: ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 , третя особа Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, у якому просила суд:

визнати об`єкт незавершеного будівництва (житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами) по АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ;

визнати ОСОБА_3 співзабудовником побудованого під час шлюбу, але не введеного в експлуатацію, вказаного об`єкта незавершеного будівництва;

визнати реальний розмір 1/2 частки у об`єкті незавершеного будівництва та виділити її в натурі;

визнати за ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 право користування земельною ділянкою, площею 0,1000 га, що належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 березня 2019 року;

усунути ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 перешкоди у користуванні вказаною земельною ділянкою, об`єктом незавершеного будівництва шляхом надання безперешкодного доступу та передачею дубліката ключів від спірного домоволодіння (т. 1 а.с. 17-23).

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2019 року у справі №201/10657/19 відкрито провадження у справі, розгляд справи призначений у порядку загального позовного провадження (т. 1 а.с. 24).

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2019 року за заявою ОСОБА_3 забезпечено позов до набрання законної сили рішенням у цивільній справі №201/10657/19 шляхом заборони будь-яким особам вчиняти певні дії щодо відчуження, дарування, передачу в оренду, передачу в заставу за договорами та розписками, якими користується та розпоряджається одноособово ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 25-26).

ОСОБА_1 не оскаржував ухвалу районного суду в апеляційному порядку, відповідне судове рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутнє. ОСОБА_1 оскаржував у апеляційному порядку ухвалу районного суду від 05 листопада 2020 року про призначення експертизи (т. 1 а.с. 214-217).

ОСОБА_4 звернувся до УДАБК з декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єктів з незначними наслідками (СС1), яка була зареєстрована 06 травня 2020 року за №ДП 181201270783 (т. 1 а.с. 84-85).

Указана декларація подана стосовно житлового будинку літ.«И-2», ганок літ. «и», гараж літ. «Л», гараж літ. «К», розташовані у АДРЕСА_1 . Початок будівництва 24 лютого 2014 року, закінчення 10 липня 2014 року, загальна площа 230,0 кв.м, поверховість 2 + підвал, площа господарських споруд 58,8 кв.м, нове будівництво. Інформація про земельну ділянку 0646,354 кв.м, кадастровий номер 1210400000:03:026:0078, 1210100000:03:026:0077.

27 травня 2020 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 укладено договір визначення часток, посвідчений приватним нотаріусом Анісімовим В.Е., за реєстровим номером 646, яким визначено, що домоволодіння АДРЕСА_1 , належить їм на праві спільної часткової власності. На підставі статті 257 ЦК України сторони правочину домовилися про визначення часток вказаного об`єкту нерухомого майна. Опис об`єкта в цілому: літ. А1-1 житлова прибудова; літ. а-1 прибудова, загальною площею 65,6 кв.м, житловою площею 36,8 кв.м; під літ. А1-1 погріб; літ. а1 ганок, літ. И-2 житловий будинок; під літ. И-2 підвал, загальною площею 230,0 кв.м, житловою площею 23,7 кв.м; літ. и ганок; літ. Б літня кухня: літ. Б літня кухня; літ. В сарай: літ. Г-гараж; літ. г ганок, літ. Д сарай тимчасовий; літ. Е навіс; літ. Ж вбиральня: літ. З душ; літ. К гараж; літ. Л гараж; літ. М бесідка; літ. Н бесідка; №1-14 огорожі, споруди, І,ІІ мостіння (т. 1 а.с. 38-39).

У результаті визначення часток нерухомого майна ОСОБА_1 набув право власності на 23/100 частин домоволодіння, ОСОБА_4 на 77/100 частин домоволодіння.

У пункті 5 вказаного договору закріплено, що сторони у присутності нотаріуса стверджують та гарантують один одному, що однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки; договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним: їх волевиявлення є вільним і відповідає внутрішній волі; договір не має характеру фіктивного та удаваного правочину.

У пункті 6 договору сторони гарантували, що вищевказане майно до моменту укладення цього договору нікому іншому не продане, не подароване, не передане як внесок до статутного фонду юридичних осіб, не заставлене, під забороною (арештом) відчуження і податковою заставою не перебуває, судового спору щодо нього, а також прав у третіх осіб як в межах так і за межами України немає.

У пункті 10 договору сторонам роз`яснені нотаріусом вимоги статей 210, 182, 657 ЦК України та статей 60, 61 СК Україні.

10 червня 2020 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , правноступником якої є ОСОБА_1 , укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Анісімовим В.Е. за реєстровим номером 522 (т. 1 а.с. 56-57).

Відповідно до вказаного договору ОСОБА_4 передав у дар ОСОБА_2 , правноступником якої є ОСОБА_1 , 77/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , з відповідними господарськими прибудовами та спорудами, на земельній ділянці, площею 0,0354 га, кадастровий номер 1210100000:03:026:0077. Ці 77/100 часток складаються з: літ. И-2 житловий будинок; під літ. И-2 підвал, загальною площею 230,0 кв.м, житловою площею 83,7 кв.м; літ. и ганок; літ. К гараж; літ. Л гараж; літ. М бесідка; літ. Н - бесідка; 1/2 частина споруди 7,9; споруди 5, 8, 11, 14; 2/3 частини мостіння І.

Відчужувана частина домоволодіння належить дарувальнику на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації, виданого УДАБК Дніпропетровської міської ради 06 травня 2020 року за №ДП 181201270783, договору про визначення часток, посвідченого 27 травня 2020 року.

У пункті 5 цього договору зазначено, що дарувальник стверджує, що згадана частина домоволодіння, серед іншого, під забороною (арештом) не перебуває, судового спору щодо нього, права користування нею малолітніх та неповнолітніх, а також прав у третіх осіб як в межах України, так і за межами немає.

У пункті 6 вказаного договору закріплено, що дарувальник свідчить, що від обдарованої не приховані обставини, що мають істотне значення, зокрема, що частина домоволодіння під забороною (арештом) та у заставі, в податковій заставі не перебуває.

Факт відсутності заборони відчуження частини домоволодіння підтверджується витягом за результатом пошуку інформації про зареєстровані речові права, їх обтяження на об`єкт нерухомого майна у порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, державного реєстрі рухомого майна станом на 10 червня 2020 року.

Щодо предмету договору відсутні судові спори, внаслідок дарування частини домоволодіння не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, обтяження, а також будь-які права у третіх осіб щодо предмету договору відсутні.

Згідно з пунктом 8 даного договору сторони підтвердили, що договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому, він не несе характеру фіктивності або удаваного та не є зловмисним.

Нотаріусом роз`ясненні сторонами вимоги статей 229, 230, 231, 233, 234, 235 ЦК України (підстави визнання правочинів недійсними), статей 56, 65 СК України (пункт 13 договору).

Суд першої інстанції встановив, що вищевказані договір визначення часток від 27 травня 2020 року і договір дарування від 10 червня 2020 року укладено у період дії заборони у вигляді арешту, накладеного ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ від 17 вересня 2019 року у справі №201/10657/19.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ухвала про забезпечення позову, постановлена районним судом 17 вересня 2019 року, до реєстру заборон була внесена 19 червня 2020 року, тобто після укладення оспорюваних правочинів.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача,

у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом

або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір

у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, провадження №12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, провадження №14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, провадження №14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі №925/642/19, провадження №12-84гс20 та інших).

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц, провадження №14-545цс19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2022 року у справі №914/2350/18 (914/608/20) (провадження №12-83гс21) зауважила, що обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.

У справі, яка переглядається апеляційним судом, ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до відповідачів про визнання правочинів недійсними.

Позивач посилалася на те, що оспорювані нею правочини підлягають визнанню недійсними, оскільки вони були вчинені під час дії арешту, накладеного ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ від 17 вересня 2019 року у справі №201/10657/19.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Недійсність правочину чи договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати, а не застосовуватися з іншою метою.

Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу та інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Згідно з частиною першою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина перша статті 358 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2022 року у справі №644/10317/19 (провадження №61-15143св21) зазначено, що відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Нормами цивільного законодавства визначено такий спосіб судового захисту як визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

При цьому правочин може бути визнано недійсним лише з підстав, передбачених нормами цивільного законодавства (пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі №761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зазначено, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У справі, яка переглядається апеляційним судом, суд першої інстанції задовольнив позов ОСОБА_3 , виходячи з того, що оспорювані правочини щодо майна, а саме домоволодіння АДРЕСА_1 , вчинені під час дії арешту, накладеного ухвалою районного суду від 17 вересня 2019 року у справі №201/10657/19, на це майно й відповідачі були обізнані про наявність судового спору з приводу спірного майна, накладеного судом обмеження.

Статтею 129-1 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статті 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другої статті 149 цього самого Кодексу забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті це обмеження суб`єктивних прав, свобод

та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації

в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).

Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

У постанові Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі №454/3657/18 (провадження №61-569св21) зроблено висновок про те, що правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно

та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України:

від 25 травня 2016 року у справі №6-605цс16, від 18 січня 2017 року у справі

№6-2552цс16 та від 24 травня 2017 року у справі №6-640цс17.

Таким чином, факт відсутності реєстрації обмежень, встановлених ухвалою суду про забезпечення позову, не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати відповідачу було відомо.

Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.

У даній категорії справ позивач повинен довести, що відповідач (відповідачі) був обізнаний про заборону вчиняти дії щодо відчуження майна або його арешту.

Подібні правові висновки викладено також Верховним Судом України у постанові від 27 вересня 2017 року у справі №442/4416/16-ц, Верховним Судом у постанові від 07 липня 2022 року у справі №591/269/21 (провадження №61-17119св21) та у постанові від 17 серпня 2023 року у справі №442/5491/19 (провадження №61-8768св22).

У вказаній постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі №442/4416/16-ц, разом із іншим, зазначено, що оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.

Подібний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 17 січня 2024 року у справі №202/7942/20 (провадження №61-4764св23).

Враховуючи вищевказане, є безпідставними доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , правноступником якої є ОСОБА_1 стовно помилковості висновків суду першої інстанції про те, що позивачка вважається заінтересованою особою у розумінні ст. 215 ЦК України.

Судом встановлено, що оспорювані правочини укладені 27.05.2020р. і 10.06.2020р., тобто у період дії ухвали від 17.09.2019 року про забезпечення позову у справі №201/10657/19.

Надаючи оцінку діям відповідача ОСОБА_1 при укладенні правочину визначення часток, суд вважає, що ОСОБА_1 порушений принцип обов`язковості судових рішень.

З підстав зазначених вище колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 про те, що договір визначення часток домоволодіння від 27.05.2020 року не підпадає під дію ухвали про забезпечення позову від 17.09.2019 року, оскільки під час його укладення ОСОБА_1 не відчужувалось майно, а лише визначена реальна частка в спільній частковій власності. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 наявний спір щодо домоволодіння, який є предметом оскаржуваних правочинів та який до теперішнього часу не вирішений.

Ухвалою суду від 05.11.2020р. у справі №201/10657/19 була призначена комісійна судова будівельно-технічна експертиза, на вирішення якої поставлені питання про ринкову вартість незавершеного самочинного будівництва з усіма прибудовами та спорудами, розташованого на території городу по АДРЕСА_1 - згідно даних технічного паспорту від 20.12.2018р., виданого на ім`я ОСОБА_3 літ. К-2; літ. під. К-2; літ. К-1; літ. під. К-1; літ. Л, літ. М, та ринкова вартість 1/2 частини; про можливий виділ в натурі 1/2 частину вказаного незавершеного самочинного будівництва, про відповідність незавершеного самочинного будівництво з усіма прибудовами та спорудами, розташованого на території городу по АДРЕСА_1 даним державного акту від 11.06.2009р. на 0.100 га виданого на підставі рішення Дніпровської міської ради від 28.11.2008р. №262/39, та про яка частина земельної ділянки та незавершеного будівництва знаходиться на території комунальної власності.

Як видно із договору визначення часток від 27.05.2020р. сторони ОСОБА_1 і ОСОБА_4 домовилися про визначення часток об`єкту нерухомого майна. Опис об`єкта в цілому: літ. А1-1 - житлова прибудова; літ. а-1- прибудова, загальною площею 65,6 кв.м., житловою площею 36,8 кв,м.; під діт.А1-1-погріб; літ. а1-ганок, літ. И-2-житловай будинок; під літ, И-2-підвал, загальною площею 230,0 кв.м., житловою площею 23,7 кв.м.; літ. и- ганок; літ. Б- літня кухня: літ. б-літня кухня; літ. В-сарай: літ. Г-гараж; літ. г- ганок, літ. Д-сарай тимчасовий; літ, Е- навіс; літ. Ж-вбиральня: літ. 3-душ; літ. К - гараж; літ. Л- гараж; літ. М - бесідка; літ. Н-бесідка; №1-14-оторожи, споруди, І, ІІ - мостіння.

За договором об`єкт поділено таким чином, що ОСОБА_1 відійшло 23/100 часток домоволодіння. Як вказано у договорі, ОСОБА_1 належить на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 08.12.2008р., у фактичному володінні перебуває: літ. А-1-житловий будинок; літ. А1-1 житлова прибудова; під літ. А1-1 -погріб; літ. а-1 - прибудова; літ а5 -ганок; літ. Б-літня кухня; літ. б-лінія кухня; літ. В-сарай; літ. Г- гараж; літ. г-ганок; літ. Д - сарай тимчасовий; літ. Е-навіс; літ. Ж - вбиральня; літ. З - душ; 1/2 частина споруда №7-9; 1/3 частина мостіння ІІ; споруди № НОМЕР_1 , 12, 13; мостіння І (розташоване на земельній ділянці, яка має площу 0,0646га, кадастровий номер: 1210100000:03:026:0078). ОСОБА_4 відійшло 77/100 часток домоволодіння. Як вказано у договорі, останньому належить частина домоволодіння на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 06.05.2020р. за № ДП 181201270783, фактично у володінні перебуває: літ. И-2 житловий будинок; під літ. И-2 - підвал; літ. и - ганок; літ. К - гараж; літ. Л- гараж; літ. М - бесідка; літ. Н - бесідка; 1/2 частина споруди 7, 9; споруди 5, 8, 11, 14; 2/3 частини мостіння ІІ (на земельній ділянці, яка має площу 0,0354 га та кадастровий номер: 1210100000:03:026:0077).

Опис об`єкта, про якій йдеться у договорі не співпадає за літерами і за площами того об`єкта, який є спірним у справі №201/10657/19, адже на замовлення позивачки був виготовлений окремий технічний паспорт на спірну частину домоволодіння (незавершеного будівництва), що й призвело до таких суперечностей. Однак, у будь-якому разі, виходячи із загальної площі будинку, який підлягав поділу за правочином 65,6 кв.м та 230,0 кв.м, даний договір зачіпає спірні інтереси позивачки, яка пред`явила позов про поділ домоволодіння, загальною площею 229,1 кв.м. у справі №201/10657/19. А тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 до уваги не беруться.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що в оспорюваному договорі (поділу часток) у пункті 6, сторони гарантували, що вищевказане майно до моменту укладення цього договору нікому іншому не продане, не подароване, не передане як внесок до статутного фонду юридичних осіб, не заставлене, під забороною (арештом) відчуження і податковою заставою не перебуває, судового спору щодо нього, а також прав у третіх осіб як в межах так і за межами України немає.

У пункті 10 договору сторонам роз`яснені нотаріусом вимоги ст.ст. 210, 182, 657 Цивільного кодексу України та ст. 60, 61 Сімейного кодексу Україні.

Щодо укладеного 10.06.2020р. (через два тижні) між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 договору дарування, відповідно до якого ОСОБА_4 передав у дар ОСОБА_2 77/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , загальна площа становить 230,0 кв.м).

У договорі дарування вказано, що відчужувана частина домоволодіння належить дарувальнику на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації виданого УДАБК Дніпропетровської міської ради 06.05.2020р.за №ДП 181201270783, договору про визначення часток від 27.05.2020р.

Колегія суддів вважає, що даний договір дарування прямо зачіпає спірні інтереси позивачки, яка пред`явила позов про поділ домоволодіння, загальною площею 229,1 кв.м. у справі №201/10657/19, адже, як було встановлено вище, виходячи із загальної площі спірного оволодіння (в цілому) у подарованій ОСОБА_2 частці знаходиться вагома частина домоволодіння, право на яку оспорює позивачка.

У п. 5 договору дарувальник (відповідач ОСОБА_9 ) стверджує, що згадана частина домоволодіння, серед іншого, під забороною (арештом) не перебуває, судового спору щодо нього, права користування нею малолітніх та неповнолітніх, а також прав у третіх осіб як в мажах України, так і за межами немає. Також у п. 6 договору дарувальник свідчить, що від обдаровуваної не приховані обставини, що мають істотне значення, зокрема, що частина домоволодіння під забороною (арештом) та у заставі, в податковій заставі не перебуває.

Дарувальний стверджує, що дарування частини домоволодіння не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, обтяження, а також будь-які права у третіх осіб щодо предмету договору відсутні. У п.8 сторони підтвердили, що договорі не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому, він не несе характеру фіктивності або удаваного та не є зловмисним.

Разом із тим, вищевказане не відповідає дійсності, адже правочин дарування укладений у момент дії заборони будь-яким особам вчиняти дії щодо дарування майна. Звичайно, за наявності відповідного запису про заборону у державному реєстрі заборон, ОСОБА_4 і ОСОБА_2 не змогли б укласти договір дарування.

Колегія суддів не може залишити поза увагою той факт, що ОСОБА_1 , ОСОБА_4 і ОСОБА_2 є близькими родичами, що може ставити під сумнів добросовісність відповідачів. Проміжок часу між двома оспорюваним правочинами вказує на те, що дії відповідачів були об`єднані єдиною ціллю відчуження оспорюваного позивачкою об`єкту всіма легітимними засобами.

На користь цього свідчить зокрема і та обставина, що 24.06.2019р. ОСОБА_4 звертався до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом до ОСОБА_1 (третя особа ОСОБА_3 ) про визнання права власності. У зв`язку із неявкою позивача ОСОБА_4 ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ від 17.09.2020р. у справі №201/7212/19 позов залишено без розгляду (т. 1 а.с. 27 32).

Як видно зі змісту позову ОСОБА_4 , предметом спору також був житловий будинок літ. «И» загальною площею 229,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 .

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із ч. 2 та 3 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

У розумінні статті 215 ЦК України позивачка ОСОБА_3 може вважатися заінтересованою особою, яке має право оспорювати договір визначення часток і договір дарування, хоча позивачки не є стороною цих договорів, однак за цими договорами відповідачі ОСОБА_1 і ОСОБА_4 фактично здійснили відчуження спірного домоволодіння в порушення заборони, встановленої судом у порядку забезпечення іншого позову у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.

Тому, колегія суддів дійшла до висновку, що позивачки має власний інтерес вимагати визнання недійсним договорів з метою забезпечення для неї можливості в подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду в іншій справі, за її позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.

Враховуючи все викладене, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 про те, що оскаржувані правочині жодним чином не порушують права та інтереси позивача.

Скасовуючи постанову Дніпровського апеляційного суду від 13.09.2022 року зазначив про те, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, не встановив фактичні обставини спору, не надав належну правову оцінку оспорюваним позивачем правочинам, укладеному між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , існуванню спору щодо спірного майна (справа №201/10657/19), ухвалі Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2019 року, якою забезпечено позов ОСОБА_3 до набрання законної сили рішенням у цивільній справі №201/10657/19 шляхом заборони будь-яким особам вчиняти певні дії щодо відчуження, дарування, передачі в оренду, передачі в заставу за договорами та розписками, якими користується та розпоряджається одноособово ОСОБА_1 .

Позивач посилається на те, що оспорюваний правочин вчинено під час дії арешту, накладеного ухвалою районного суду від 17 вересня 2019 року у справі

№201/10657/19.

Факт реєстрації відповідного обмеження на момент вчинення оспорюваного правочину не має вирішального правового значення у спірних правовідносинах.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, не з`ясував належним чином факт обізнаності відповідачів про наявність судового спору з приводу спірного майна й накладенням арешту на майно.

Разом із цим, судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 звертався до суду із заявою про ознайомлення із матеріалами справи №201/10657/19, знайомився з вказаними матеріалами справи, а також подавав клопотання про скасування заходів забезпечення позову до укладення оспорюваних правочинів (т. 1 а.с. 209, 210, 211).

При цьому суд першої інстанції встановив, що копія ухвали районного суду про забезпечення позову від 17 вересня 2019 року була направлена судом

на виконання. Листом начальника відділу реєстрації майнових прав Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур управління у сфері державної реєстрації Дніпровської міської ради від 08 жовтня 2019 року повідомлено суд про неможливість внесення ухвали до реєстру, а також про те, що внесення даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відбувається шляхом безпосереднього звернення заявника до суб`єктів державної реєстрації (т. 1 а.с. 173-174).

Відповідач ОСОБА_1 у своєму відзиві вказує, що рішенням Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур у сфері державної реєстрації Дніпровської місткої ради від 08.10.2019р. у реєстрації вказаної ухвали було відмовлено та інформація до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження була внесена лише 19.06.2020р., до цього жодних дій не вчинялось.

При цьому відповідачем ОСОБА_1 долучена копія листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур від 08.10.2019р. за №2.1-19/1631, адресована судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Федоріщеву С.С. у справі №201/10657/19, яка надійшла до суду 22.10.2019р. (тобто до укладення оспорюваних правочинів), яким повідомлено, що внесення даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відбувається виключно шляхом безпосереднього звернення заявника до суб`єктів державної реєстрації (т. 1 а.с. 173 174).

При цьому відповідачі, які є близькими родичами, не посилалися на факт своєї необізнаності про заходи забезпечення позову, а лише вказували на відсутність зареєстрованих обмежень.

Вищевказане вказує на те, що відповідачеві ОСОБА_1 достеменно було відомо про наявність у матеріалах справи ухвали про забезпечення позову від 17.09.2019р., а доводи апеляційних скарг цього не спростовують.

Також, під час нового розгляду в суді апеляційної інстанції, ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 24.04.2024 року витребувано у Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська належним чином завірені копії матеріалів цивільної справи №201/10657/19 щодо обізнаності ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про наявність ухвали Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 17 вересня 2019 року, а саме: - заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 (або їх представників) про ознайомлення з матеріалами справи №201/10657/19 після постановлення ухвали Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 17 вересня 2019 року; - клопотання ОСОБА_1 про скасування заходів забезпечення позову та додані до нього додатки; - заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 (або їх представників) про отримання копії ухвали Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 17 вересня 2019 року та розписки про отримання вказаної ухвали, тощо.

Листом Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 26.06.2024 року на адресу Дніпровського апеляційного суду було надіслано копію заяви ОСОБА_1 від 23.09.2024 року з відміткою про те, що останній 24.04.2019 року ознайомився з матеріалами справи, копію клопотання ОСОБА_1 про скасування заходів забезпечення позову поданого в рамках цивільної спправи №201/10657/19 (т. 7 а.с. 207-210).

Встановлені вищевказані обставини підтверджують факт обізнаності учасників правочинів на наявність арешту оспорюваного позивачкою майна та свідчать про намагання уникнути від можливого поділу майна на користь позивачки ОСОБА_3 , що, у свою чергу, засвідчує про порушення принципу обов`язковості судових рішень, на який з огляду на положення статті 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову.

Враховуючи вказане доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що його мати ОСОБА_2 не знала про наявність спору щодо спірного майна колегією суддів відхиляються.

З урахуванням викладеного, колегія суддів доходить висновку, що договір про визначення часток від 27.05.2020р., укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та договір дарування від 10.06.2020р., укладений між останнім та ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , підлягають визнанню недійними в силу ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Доводи скарги ОСОБА_1 про те, що позивач не має відношення до спірного майна, оскільки ніколи не була його власником колегія суддів не бере до уваги оскільки з приводу спірного майна між сторонами наявний спір, який до теперішнього часу не вирішений.

Доводи скарги стосовно земельної ділянки, гаражу, а також щодо участі ОСОБА_1 у будівництві домоволодіння не беруться колегією суддів до уваги, оскільки вказані обставини не є предметом розгляду у даній справі.

Більшість доводів апеляційнх скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_1 були предметом розгляду в суді першої інстанції та яким судом першої інстанції надано повна та обгрунтована правова оцінка, підстав для надання їм повторної оцінки колегія суддів не вбачає.

Доводи апеляційних скарг колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Частиною 1 статті 376 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, оскільки судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду у відповідності до ст. 376 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правонаступником якоїє ОСОБА_1 задовольнити частково, а рішення суду скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 в повному обсязі.

Щодо витрат на правничу допомогу колегія суддів виходить з наступного.

Частиною 1 ст. 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно із ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Згідно із ч. 4 ст. 58 ЦК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Повноваження адвоката Атаманюка І.Л. як представника позивачки підтверджені в порядку, встановленому чинним цивільним процесуальним законодавством ордером від 31.03.2022р. і договором від 18.02.2020р. № 25 (т. 2 а.с. 22 24).

18.02.2020р. між позивачкою ОСОБА_3 і адвокатом Атаманюком І.Л. укладено договір про надання правової допомоги № 25 (т. 2 а.с. 22 24), відповідно до п. 2.5. якого на підтвердження факту надання адвокатом клієнту послуг правової допомоги складається акт приймання-передачі адвокатських послуг.

Згідно із п. 4.1. договору отримання винагороди адвокатом (оплата послуг) відбувається у формі гонорару.

Відповідно до п. 4.2. з`ясування адвокатом фактичних обставин проблематики на підставі бесіди із клієнтом та/або іншими особами, вивчення за необхідності наявних матеріалів справи (документів, довідок, тощо) та надання первісної юридичної консультації, рекомендацій щодо їх правового вирішення здійснюється з розрахунку за годину роботи 30 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно із п. 4.3. договору складання процесуальних документів (заяв, клопотань, скарг та інших документів) їх проектів, в тому числі і запитів адвоката здійснюється з розрахунку за годину роботи адвоката 30 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до п. 4.4. договору безпосередня участь адвоката в судовому засіданні здійснюється з розрахунку за годину роботи 30 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно із п. 4.5. договору ознайомлення із матеріалами справи здійснюється з розрахунку за годину роботи 50 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до п. 4.6. договору при визначенні розміру гонорару враховується:

обсяг і час роботи, що потрібний для належного виконання доручення;

ступінь складності правових питань, що стосуються доручення;

вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання;

необхідність виїзду у відрядження;

важливість доручення з точки зору інтересів клієнта;

особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення; характер і тривалість професійних відносин адвоката з клієнтом; професійний досвід, науково-теоретична підготовка та репутація адвоката.

Згідно із п. 4.7. договору за надання правової допомоги, відповідно до даного договору, клієнт авансовано сплачує адвокату гонорар у фіксованій сумі відповідно до домовленості сторін. Крім цього, сторони можуть домовитися про додатковий гонорар (премію), якщо для клієнта прийнято позитивне рішення.

22.06.2022р. між ОСОБА_3 і адвокатом Атаманюком І.Л. підписаний акт прийняття-передачі наданих (виконаних) юридичних послуг (т. 2 а.с. 27), відповідно до якого адвокат в порядку та на умовах, визначених розділом 4 «Порядок оплати наданих послуг» договору у період з травня місяця 2021 року по 22 червня 2022 року надав наступні юридичні послуги:

1.1. Надання первісної юридичної консультації (витрачено 2 години робочого часу) - вартість послуги 400 грн.

1.2. Здійснення аналізу законодавства та складання правової позиції (витрачено З години робочого часу) - вартість послуги 600 грн.

1.3. Складення та направлення адвокатського запиту №39/2021 до Дніпровської міської ради (витрачено 1 годині робочого часу) - вартість послуги 200 грн.

1.4. Складення та направлення адвокатського запиту №39/2021 до ТОВ «Дніпропетровський проектно-конструкторський технологічний інститут» (витрачено 1 годині робочого часу) - вартість послуги 200 грн.

1.5. Складення та направлення адвокатського запиту №41/2021 до приватного нотаріуса Анісімову В.Е. (витрачено 1 годині робочого часу) - вартість послуги 200 грн.

1.6. Складення та направлення адвокатського запиту №43/2021 до Дніпровської міської ради (витрачено 1 годині робочого часу) - вартість послуги 200 грн.

1.7. Складення та направлення адвокатського запиту №44/2021 до Управління державного архітектурно - будівельного контролю Дніпровської міської ради (витрачено 1 годин 1 робочого часу) - вартість послуги 200 грн.

1.8. Складення та направлення адвокатського запиту №45/2021 до приватного нотаріуса Анісімову В.Е. (витрачено 1 годині робочого часу) - вартість послуги 200 грн.

1.9. Складення та направлення адвокатського запиту №45/2021 до ТОВ «Дніпропетровський проектно-конструкторський технологічний інститут» (витрачено 1 годині робочого часу) - вартість послуги 200 грн.

1.10. Складання позовної заяви (витрачено 8 годин робочого часу) - 1600 грн.

1.11. Складання клопотання про відстрочення сплати судового збору за подання цивільного позову (витрачено 2 години робочого часу) - 400 грн.

1.12. Складання відповіді на відзив (витрачено 4 години робочого часу) - 800 грн.

1.13. Складання клопотання про приєднання (долучення) документів до матеріалів цивільної справи №201/8771/21 в якості письмових доказів (витрачено 2 години робочого часу) - 400 грн.

1.14. Складання письмових пояснень (витрачено 4 години робочого часу) - 800 грн.

Всього 6 400,00 грн.

Крім того, відповідно до п.п. 1.15. 1.21. акта за участь в одному судовому засіданні 800,00 грн, всього 7 засідань, тобто всього 5 600,00 грн.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

У разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають відшкодуванню незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено (постанова Верховного Суду від 03.10.2019р. у справі №922/445/19).

Колегія суддів вважає, що понесені витрати на правничу допомогу підтверджені належним і допустимими доказами (ордером, укладеним договором, актом приймання-передачі виконаних послуг), тому вони приймаються судом до уваги.

Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 цього Закону встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1вищевказаного Закону).

Відповідно до статті 19 Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 цього ж Закону).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року), суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів.

Згідно із ч.3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 25.05.2021р. по справі №910/7586/19 час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №755/9215/15-ц).

Пунктом 4.7. договору про надання правової допомоги визначено, що за надання правової допомоги, відповідно до даного договору, клієнт авансовано сплачує адвокату гонорар у фіксованій сумі відповідно до домовленості сторін. Пунктом п. 4.6. договору обумовлено обставини, які враховуються при визначенні розміру гонорару (зокрема, обсяг і час роботи, ступінь складності правових питань тощо).

З матеріалів справи видно, що судові засідання проведено без участі сторін та інших учасників справи, окрім 14.01.2022р. (т. 1 а.с. 131), у якому адвокат Атаманюк І.Л. приймав участь.

Таким чином, витрати у розмірі 7 200,00 грн (витрати на надання юридичних послуг згідно із п.п. 1.1. 1.14 та згідно із п. 1.17 акта приймання-передачі юридичних послуг) можуть бути відшкодовано у якості витрат на професійну правничу допомогу, оскільки вони підтверджені матеріалами справи.

Колегія суддів виходить із того, що витрати на правову допомогу пов`язані з розглядом даної справи (в якій адвокат робив адвокатські запити, готував позовну заяву, інші процесуальні документи), враховуючи обґрунтованість та пропорційність їх розміру з урахуванням виконаної адвокатом роботи та предмету спору, підлягають стягненню у розмірі 7 200,00 грн.

Приймаючи до уваги задоволення позову у повному обсязі, суд вважає за можливе стягнути ці витати на правничу допомогу із відповідачів порівну по 3 600,00 грн. із кожного із відповідачів.

Згідно з ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи результат розгляду даної справи, з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 слід стягнути судові витрати по оплаті судового збору за розгляд справи в суді першої та касаційної інстанції у сумі по 2724 грн з кожного.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376, 382-383 ЦПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правонаступникомякої є ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районногосуду м.Дніпропетровськавід 22червня 2022року тадодаткове рішенняЖовтневого районногосуду м.Дніпропетровськавід 27липня 2022року скасувати з ухваленням нового рішення.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 правонаступником якої є ОСОБА_1 , треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю Дніпровський проектно-конструкторський технологічний інститут, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Анісімов Вячеслав Едуардович, про визнання недійсними правочинів задовольнити.

Визнати недійсним договір визначення часток від 27 травня 2020 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений 27 травня 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Анісімовим Вячеславом Едуардовичем, зареєстрований у реєстрі за №464, згідно із яким ОСОБА_1 виділено 23/100 частин домоволодіння, АДРЕСА_1 , та складається з:

- літ. А-1-житловий будинок;

- літ. А1-1 житлова прибудова, загальною площею 65,6 кв.м, житловою площею 36,8 кв.м;

- під літ. А1-1 - погріб;

- літ. а - 1 - прибудова;

- літ. а5 -ганок;

- літ. Б-літня кухня:

- літ. б - лінія кухня;

- літ. В - сарай;

- літ. Г- гараж;

- літ. г-ганок:

- літ. Д - сарай тимчасовий;

- літ. Е-навіс;

- літ. Ж - вбиральня;

- літ. З - душ;

- 1/2 частина споруда №7-9;

- 1/3 частина мостіння ІІ;

- споруди № 1-4,6,10, 12, 13;

- мостіння І;

ОСОБА_4 виділено 77/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , та складається з:

- літ. И-2 житловий будинок;

- під літ. И-2 підвал, загальною площею 230,0 кв.м, житловою площею 83,7 кв.м;

- літ. и - ганок;

- літ. К - гараж;

- літ. Л- гараж;

- літ. М - бесідка;

- літ. Н - бесідка;

- 1/2 частина споруди 7, 9;

- споруди 5, 8, 11, 14;

- 2/3 частини мостіння ІІ.

Визнати недійсним договір дарування від 10 червня 2020 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (правонаступником якої є ОСОБА_1 ) посвідчений 10 червня 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Анісімовим Вячеславом Едуардовичем, зареєстрований у реєстрі за №522, відповідно до якого ОСОБА_4 передано у дар ОСОБА_2 77/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , з відповідними господарськими прибудовами та спорудами, які складаються з:

- літ. И - 2 житловий будинок;

- під літ. И-2 підвал загальною площею 230,0 кв.м, житловою площею 83,7 кв.м;

- літ. и - ганок;

- літ. К - гараж;

- літ. Л- гараж;

- літ. М - бесідка;

- літ. Н - бесідка;

- 1/2 частина споруди 7, 9;

- споруди 5, 8, 11, 14;

- 2/3 частини мостіння І.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу у розмірі 3 600 (три тисячі шітсот) грн.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу у розмірі 3 600 (три тисячі шітсот) грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір у розмірі 2724(двітисячі сімсотдвадцять чотири) грн.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір у розмірі 2724(двітисячі сімсотдвадцять чотири) грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

Т.П. Красвітна