Рішення

від 17.09.2024 по справі 910/4864/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.09.2024Справа № 910/4864/24

За позовом Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація";

до Українсько-американсько-швейцарського Товариства з обмеженою відповідальністю "Канком";

про стягнення 6 797 013,06 грн.

Суддя Мандриченко О. В.

Секретар судового засідання Рябий І. П.

Представники:

Від позивача: Цимбаліст В. В., в порядку самопредставництва;

Від відповідача: Андрушко І. П., адвокат, ордер серії АА № 1457301 від 20.06.2024.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом, в якому просить стягнути з Українсько-американсько-швейцарського Товариства з обмеженою відповідальністю "Канком" неустойку в розмірі 6 797 013,06 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для нарахування позивачем 6 797 013,06 грн неустойки як подвійної орендної плати, визначеної п. 3.1 договору № 2060-1 від 15.11.2018 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду, з врахуванням п. 3.2 вказаного договору, за час невиконання відповідачем зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди в період з 17.11.2021 по 29.02.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.05.2024 відкрито провадження у справі № 910/4864/24 та вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 04.06.2024.

24.06.2024 Українсько-американсько-швейцарське Товариство з обмеженою відповідальністю "Канком" подало до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просило поновити строк на подання відзиву та відмовити у задоволенні позовних вимог.

У підготовчому засіданні 25.06.2024 судом розглядалося клопотання про поновлення строку на подання відзиву на позовну заяву.

Вказане клопотання заявник обґрунтовує тим, що ознайомився з ухвалою суду від 02.05.2024 лише 13.06.2024, у зв`язку з чим докази, які додані ним до відзиву не могли бути подані у строк, визначений ухвалою суду про відкриття провадження у даній справі.

Як визначено п. 1 ч. 1 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України, у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідач має право надіслати, зокрема, суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.

Враховуючи наведене, суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив задовольнити клопотання про поновлення пропущеного строку на подання відзиву та долучив вказаний відзив до матеріалів справи.

05.07.2024 від Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" до господарського суду надійшла відповідь на відзив Українсько-американсько-швейцарського Товариства з обмеженою відповідальністю "Канком".

Від Українсько-американсько-швейцарського Товариства з обмеженою відповідальністю "Канком" до господарського суду 08.07.2024 надійшло заперечення на відповідь Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" на відзив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.07.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/4864/24 до судового розгляду по суті на 27.08.2024.

14.08.2024 від Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" надійшла заява про зменшення позовних вимог, в якій заявник просить стягнути з Українсько-американсько-швейцарського Товариства з обмеженою відповідальністю "Канком" 5 664 177,60 грн неустойки.

Від Українсько-американсько-швейцарського Товариства з обмеженою відповідальністю "Канком" 26.08.2024 до господарського суду надійшло клопотання, в якому заявник просить перейти зі стадії судового засіданні у справі № 910/4864/24 по суті до стадії підготовчого засідання у справі.

У судовому засіданні 27.08.2024 судом розглядалася заява Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" про зменшення розміру позовних вимог.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Обґрунтовуючи свою заяву, заявник вказує, що при розрахунку розміру неустойки ним використовувалося спеціалізоване програмне забезпечення, яке автоматично включило ПДВ до суми неустойки, проте до такої суми ПДВ не включається, у зв`язку з чим заявник і просить зменшити розмір позовних вимог.

Суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

За змістом п. 4 ч. 5 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, зокрема, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Враховуючи вищезазначене, суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, з метою повної реалізації учасниками справи свої процесуальних прав, які визначені чинним господарським процесуальним законодавством, не виходячи до нарадчої кімнати, прийняв заяву позивача про зменшення позовних вимог та постановив продовжувати розгляд справи з її урахуванням.

Також у вказаному судовому засіданні судом розглядалося клопотання про перехід зі стадії судового засіданні у справі № 910/4864/24 по суті до стадії підготовчого засідання у справі.

Обґрунтовуючи вказане клопотання, заявник вказує, що з метою розгляду заяви Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" про зменшення розміру позовних вимог та дотримання основних засад господарського судочинства необхідно перейти зі стадії судового засіданні у справі № 910/4864/24 по суті до стадії підготовчого засідання у справі.

Однак, враховуючи той факт, що заява Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" про зменшення розміру позовних вимог прийнята судом до розгляду, а розгляд справи продовжується з її урахуванням, суд, не виходячи до нарадчої кімнати, постановив у задоволенні клопотання Українсько-американсько-швейцарського Товариства з обмеженою відповідальністю "Канком" відмовити повністю.

У судовому засіданні 27.08.2024 судом було оголошено перерву до 17.09.2024.

Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 17.09.2024 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 17.09.2024 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити з підстав, викладених у своє відзиві на позовну заяву.

17.09.2024 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

15.11.2018 між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі також - орендодавець), Українсько-Американсько-Швейцарським Товариством з обмеженою відповідальністю "Канком" (далі також - орендар, відповідач) та Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" (далі також - балансоутримувач, позивач) було укладено договір № 2060-1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду (нова редакція договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 27.10.2015 №2060) (далі - договір), відповідно до п.1.1. якого, орендодавець на підставі протоколу постійної комісії Київської міської ради з питань власності від 25 вересня 2018 року №43/119 (п. 361) передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва (надалі - об`єкт оренди), яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, буд. №19, літ. А для розміщення офісу.

Відповідно до п. 2.1. договору, об`єктом оренди є нежитлові приміщення, загальною площею 256,50 кв.м., у т.ч. 3 поверх - 256,50 кв.м., згідно з викопіюванням з поповерхового плану, що складає невід`ємну частину цього договору.

За умовами п. 3.1., 3.1.1., 3.6. договору, за користування об`єктом оренди Орендар сплачує орендну плату та компенсацію витрат підприємства за користування земельною ділянкою, на якій розташований об`єкт оренди, починаючи з дати підписання цього договору.

Згідно з п. 3.2. договору розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

Згідно з п. 4.2.19. договору, орендар зобов`язаний після припинення дії договору протягом трьох днів передати майно за актом приймання - передачі позивачу. Акт приймання - передачі об`єкта підписується орендодавцем, підприємством-балансоутримувачем та орендарем. Уразі невиконання цього пункту орендар сплачує неустойку у розмірі подвійної орендної плати та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою.

Відповідно до п. 9.1. договору, він є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 15.11.2018 до 13.11.2021.

Пунктом 9.7 договору оренди передбачено, що для продовження його дії на новий строк орендар звертається до орендодавця за три місяці до закінчення строку дії цього договору із заявою про його продовження на новий строк. До заяви додається новий звіт з незалежної оцінки об`єкта, як передбачено п. 4.2.20 цього договору. У разі неотримання орендодавцем заяви орендаря і звіту з незалежної оцінки об`єкта протягом двох місяців з дати закінчення граничного строку для їх надання орендодавець зобов`язаний направити орендарю повідомлення про припинення цього договору. Зазначене повідомлення повинно бути направлено не пізніше одного місяця після закінчення строку дії договору. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його дії протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

Позивач, звертаючись до суду з даною позовною заявою, вказує, що у зв`язку з тим, що строк дії договору закінчився, а відповідачем не було повернуто об`єкт оренди у відповідності до умов п. 4.2.19 договору, то позивача наявні підстави для нарахування неустойки у розмірі 5 664 177,60 грн, як подвійної орендної плати визначеної п. 3.1. договору з врахуванням п. 3.2. за час невиконання орендарем зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди в період з 17.11.2021 по 29.02.2024.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказує, що рішенням Господарського суду міста Києва від 11.12.2023 у справі №910/8499/22 було встановлено, що після 17.11.2021 (початкова дата в довідці-рахунку, яка надана позивачем), правовідносини між сторонами договору оренди №2060-1 від 15.11.2018 щодо сплати за користуванням приміщенням регулюються як орендні, то і сплачувати за користування приміщення після 17.11.2021 відповідач повинен саме орендну плату.

При цьому відповідач вказує, що рішенням Київської міської ради №6332/6373 від 18.05.2023 року «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 30.03.2022 року №4551/4592 «Про деякі питання комплексної підтримки суб`єктів господарювання міста Києва під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 poкy №2102-IX», підпункт 1.2 пункту 1 рішення Київської міської ради від 30.03.2022 року №4551/4592 «Про деякі питання комплексної підтримки суб`єктів господарювання міста Києва під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року №2102-IX» викласти в такій редакції: «У сфері комунального майна територіальної громади міста Києва: 1.2.1. На період дії воєнного стану та протягом одного місяця з дати його припинення орендарі за договорами оренди комунального майна територіальної громади міста Києва звільняються від орендної плати, крім орендарів, визначених у позиціях 1.2.2 та 1.2.3 цього рішення. Таким чином, датою початку застосування звільнення від орендної плати за рішенням Київської міської ради від 30.03.2022 року № 4551/4592 є дата початку періоду дії воєнного стану, а датою початку періоду воєнного стану є Указ Президента України від 24.02.2022 року №64/2022, тобто - 24.02.2022 року.»

А відтак, на думку відповідача, з 24.02.2022 орендар звільнений від обов`язку сплати орендної плати.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є, договори та інші правочини.

Так, згідно ч. 1 ст. 67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України встановлено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно з ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У відповідності до положень ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Як встановлено ч. 1 с. 193 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно з ч. 1 ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Згідно ч. 1, 3 ст. 763 Цивільного кодексу України, договір найму укладається на строк, встановлений договором. Законом можуть бути встановлені максимальні граничні строки договору найму окремих видів майна.

Частинами 1, 4 ст. 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Як встановлено судом, 15.11.2018 між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі також - орендодавець), Українсько-Американсько-Швейцарським Товариством з обмеженою відповідальністю "Канком" (далі також - орендар, відповідач) та Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" (далі також - балансоутримувач, позивач) було укладено договір № 2060-1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду (нова редакція договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 27.10.2015 №2060) (далі - договір), відповідно до п.1.1. якого, орендодавець на підставі протоколу постійної комісії Київської міської ради з питань власності від 25 вересня 2018 року №43/119 (п. 361) передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва (надалі - об`єкт оренди), яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, буд. №19, літ. А для розміщення офісу.

Факт передачі об`єкту оренди відповідачу підтверджується актом приймання передачі нерухомого майна від 27.10.2015.

Відповідно до п. 9.1 договору він є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 15.11.2018 до 13.11.2021.

Пунктом 9.7 договору оренди передбачено, що для продовження його дії на новий строк орендар звертається до орендодавця за три місяці до закінчення строку дії цього договору із заявою про його продовження на новий строк. До заяви додається новий звіт з незалежної оцінки об`єкта, як передбачено п. 4.2.20 цього договору. У разі неотримання орендодавцем заяви орендаря і звіту з незалежної оцінки об`єкта протягом двох місяців з дати закінчення граничного строку для їх надання орендодавець зобов`язаний направити орендарю повідомлення про припинення цього договору. Зазначене повідомлення повинно бути направлено не пізніше одного місяця після закінчення строку дії договору. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його дії протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

При цьому суд зазначає, що рішенням Господарського суду міста Києва від 11.12.2023 у справі № 910/8499/22 встановлено, що договір № 2060-1 від 15.11.2018, згідно п. 9.1., припинив свою дію 13.11.2021.

За змістом ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, обставина, щодо того, що договір № 2060-1 від 15.11.2018, згідно п. 9.1., припинив свою дію 13.11.2021 не підлягає повторному доказуванню.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, об`єкт оренди було повернуто позивачем 20.03.2024 на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 20.03.2024.

Тобто, з наведеного слідує, що відповідач після припинення строку дії договору оренди користувався об`єктом оренди до 20.03.2024.

При цьому суд вважає за необхідне вказати наступне.

За змістом п. 3 ч. 1 ст. 3 (свобода договору як засада цивільного законодавства), п. 1 ч. 2 ст. 11, ч. 1 ст. 509, ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, укладення договору із погодженням сторонами його умов, що визначені на розсуд сторін з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, та становлять зміст договору, зобов`язує сторони виконувати зобов`язання за цим договором належним чином відповідно до його умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч. 1 ст. 526, ч. 1 ст. 628, ст. 629 Цивільного кодексу України).

Правовідносини оренди (найму) врегульовані положеннями глави 58 "Найм (оренда)" розділу ІІІ "Окремі види зобов`язань" книги п`ятої "Зобов`язальне право" Цивільного кодексу України та статей 283- 291 Господарського кодексу України.

Згідно із ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Частинами 1 та 6 ст. 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

У ч. 1 ст. 284 Господарського кодексу України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.

За змістом ч. 1 ст. 773 Цивільного кодексу України на наймача покладений обов`язок користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.

Частиною 1 ст. 763 Цивільного кодексу України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Аналогічні за змістом положення містить частина четверта статті 284 Господарського кодексу України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (ч. 4 ст. 291 Господарського кодексу України).

Виняток з наведеного правила передбачено частиною першою статті 764 Цивільного кодексу України, відповідно до якої в разі якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільного кодексу України.

Частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", у разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди.

Таким чином, за змістом наведених норм із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії договору є невиконанням зобов`язання за цим договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов`язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).

Частиною 1 ст. 762 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України, орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

За змістом наведених норм, з урахуванням висновку викладеного вище, договір є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору, а припинення договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

При цьому, користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України, статей 283, 284, 286 Господарського кодексу України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ.

Однак після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

З урахуванням викладеного суд доходить висновку, що користування майном після припинення договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) та регулятивним нормам Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма статті 762 Цивільного кодексу України ("Плата за користування майном") і охоронна норма частини другої статті 785 Цивільного кодексу України ("Обов`язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов`язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.

Схожа за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.

А відтак, суд вказує, що твердження відповідача щодо наявності у нього обов`язку сплати орендної плати та необхідності застосування до спірних правовідносин рішення Київської міської ради №6332/6373 від 18.05.2023 року «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 30.03.2022 року №4551/4592 «Про деякі питання комплексної підтримки суб`єктів господарювання міста Києва під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 poкy №2102-IX», підпункт 1.2 пункту 1 рішення Київської міської ради від 30.03.2022 року №4551/4592 «Про деякі питання комплексної підтримки суб`єктів господарювання міста Києва під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року №2102-IX» відхиляються судом, як такі що є безпідставними та законодавчо необґрунтованими.

Щодо стягнення з відповідача неустойки в розмірі 5 664 177,60 грн суд вказує наступне.

За змістом ст. 610, 611, 612 Цивільного кодексу України, невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника встановлених законом негативних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового обов`язку, що узгоджується з нормами ст. 610 Цивільного кодексу України та статті 216 Господарського кодексу України.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (п. 3 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України).

Законодавець у ч. 1 ст. 614 Цивільного кодексу України визначив, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Невиконання наймачем передбаченого ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України обов`язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Отже, відповідно до ст. 614 Цивільного кодексу України, для застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 785 цього Кодексу, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання. Тобто судам потрібно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.

У цьому висновку суд звертається до правової позиції Верховного Суду України у постанові від 02.09.2014 у справі № 3-85гс14, а також Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17 та від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18 (пункт 51), від якої Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду не відступив при розгляді справи № 910/20370/17 (пункт 24 постанови від 13.12.2019).

Положеннями ст. 549 Цивільного кодексу України та ст. 230 Господарського кодексу України визначено загальне поняття штрафних санкцій, яке у господарському судочинстві включає неустойку, штраф, пеню, яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил господарської діяльності, невиконання господарського зобов`язання.

За приписами ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Частиною 1 ст. 230 Господарського кодексу України визначено поняття штрафних санкцій. Ними визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України).

Тобто неустойка згідно із ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України розглядається як законна неустойка і застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди).

Водночас неустойка за ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов`язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

Узагальнюючи наведені висновки стосовно наслідків припинення договору у разі, якщо орендар не повертає майно після припинення строку дії договору, зокрема у вигляді подальшого неправомірного користування майном, та права орендодавця застосувати передбачений законом спосіб захисту порушеного права - стягнення з орендаря неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина друга статті 785 ЦК України), суд, встановлюючи відмінності між орендною платою (платою за користування майном) та неустойкою, передбаченою частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, зазначає про таке.

Обов`язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення договору (до спливу строку дії договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об`єктом оренди на платній основі.

Неустойка, стягнення якої передбачено ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору - якщо наймач не виконує обов`язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов`язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України.

Отже, яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, що відбулося у спірних правовідносинах, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України).

А відтак, здійснений позивачем розрахунок розміру позовних вимог, а саме неустойки, без врахування сплачених відповідачем грошових коштів у розмірі 209 430,75 грн, що також встановлено у рішенні Господарського суду міста Києва від 11.12.2023 у справі № 910/8499/22, є некоректним та не відповідає наведеній позиції та правовому регулюванню, встановленому ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, у зв`язку з чим суд приходить до висновку про часткове задоволення позову та стягнення з відповідача неустойки у розмірі 5 454 746,84 грн.

Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді у судових засіданнях всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Враховуючи наведене, витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем сплачено 101 955,20 грн судового збору платіжною інструкцією № 1440 від 02.04.2024.

Як уже зазначалося судом, від позивача до господарського суду надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог, яка була прийнята судом до розгляду та в подальшому розгляд справи здійснювався з її урахуванням.

Як передбачено п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Враховуючи наведене вище, господарський суд приходить до висновку про повернення надміру сплаченого судового збору у розмірі 16 992,54 грн на користь позивача.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Українсько-американсько-швейцарського Товариства з обмеженою відповідальністю "Канком" (01001, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 19, ідентифікаційний код 19367453) на користь Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 51-А, ідентифікаційний код 03366500) 5 454 746 (п`ять мільйонів чотириста п`ятдесят чотири тисячі сімсот сорок шість) грн 85 коп. неустойки та 81 819 (вісімдесят одна тисяча вісімсот дев`ятнадцять) грн 04 коп. судового збору.

3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити повністю.

4. Повернути з Державного бюджету України на користь Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 51-А, ідентифікаційний код 03366500) надміру сплачений судовий збір у розмірі 16 992 (шістнадцять тисяч дев`ятсот дев`яносто дві) грн 54 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 02.10.2024.

Суддя О.В. Мандриченко