Постанова

від 01.10.2024 по справі 619/5128/23

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

01 жовтня 2024 року

м. Харків

справа № 619/5128/23

провадження № 22-ц/818/3167/24

провадження № 22-ц/818/3221/24

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.

суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря: Сізонової О.О.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку та земельних ділянок в порядку спадкування за законом за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Мироненко Світлани Миколаївни на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 18 червня 2024 року та на додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 09 липня 2024 року, під головуванням судді Нечипоренко І.М.,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку та земельних ділянок в порядку спадкування за законом. Просив, з урахуванням збільшення позовних вимог, виключити зі складу спадкового майна після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 та 1/2 частину земельних ділянок загальною площею 7,5154 га в межах згідно з планом (ділянка 298.1 площею 5,1149 га кадастровий номер 6322056200:00:000:0296 та ділянка 298.2 площею 2,4020 га кадастровий номер 6322056200:00:000:0297, які розташовані на території Вільшанської селищної ради ТОВ «Вільне», 298 та визнати за ним право власності на зазначене майно в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 18 червня 2024 року відмовлено у позові ОСОБА_1 . Заходи забезпечення позову, що застосовані відповідно до ухвали суду від 23.10.2023 року, якою заборонено видавати нотаріусам свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім`я ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частину земельних ділянок загальною площею 7,5154 га в межах згідно з планом (ділянка 298.1 площею 5,1149 га кадастровий номер 6322056200:00:000:0296 та ділянка 298.2 площею 2,4020 га кадастровий номер 6322056200:00:000:0297), які розташовані на території Вільшанської селищної ради ТОВ «Вільне», 298 - скасовано.

Додатковим рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 09 липня 2024 року заяву представника відповідачки адвоката Мойсюка Андрія Миколайовича задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 10 000,00 грн.

Не погодившись з рішенням і з додатковим рішення суду першої інстанції представник ОСОБА_1 адвокат Мироненко Світлана Миколаївна подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення суду першої інстанції та ухвалити нові, якими позовні вимоги задовольнити, в задоволенні судових витрат на правову допомогу відмовити.

Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм процесуального права; зазначає, що судом не здійснено всебічного і повного з`ясування обставин справи. Зазначає, що указане майно є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , позивач прийняв спадщину після смерті матері. Згідно заповіту, посвідченого 11.03.2019 ОСОБА_3 заповів все своє майно ОСОБА_2 . Відповідачка не отримала свідоцтво про право на спадщину. Крім того, вказує, що судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права, у зв`язку з чим судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового про задоволення позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Мойсюк Андрій Миколайович просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Як на підставу позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , він прийняв спадщину після смерті матері. Згідно заповіту, посвідченого 11.03.2019 року ОСОБА_3 заповів все своє майно ОСОБА_2 . Відповідачка не отримала свідоцтво про право на спадщину. Просив, з урахуванням збільшення позовних вимог, виключити зі складу спадкового майна після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 та 1/2 частину земельних ділянок загальною площею 7,5154 га в межах згідно з планом (ділянка 298.1 площею 5,1149 га кадастровий номер 6322056200:00:000:0296 та ділянка 298.2 площею 2,4020 га кадастровий номер 6322056200:00:000:0297, які розташовані на території Вільшанської селищної ради ТОВ «Вільне», 298 та визнати за ним право власності на зазначене майно в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відмовляючи узадоволенні позовнихвимог ОСОБА_1 ,суд першоїінстанції виходивіз того,що спірнийжитловий будинокбув набутийу власність ОСОБА_3 до 01січня 2004року,тобто донабрання чинностіСК України,у результатівідповідних правочинівприватизації,а нестворений спільнимизусиллями чиспільною працеюподружжя,тому посиланняпозивача нате,що данийбудинок належитьподружжю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на правіспільної сумісноївласності єхибними,оскільки набутеза ЗакономУкраїни «Проприватизацію державногожитлового фонду»житло переходилоу власністьлише тогоз подружжя,який бравучасть уприватизації.Щодо земельнихділянок судзазначив,що позивачемне наданодоказів напідтвердження підставвиникнення прававласності наних у ОСОБА_3 ,але виходячиіз відомостей,повідомлених представникомвідповідача увідзиві щодочасу тапідстави отримання,то спірніземельні ділянкиналежали доособистої приватноївласності ОСОБА_3 ,який використавсвоє правона безоплатнеотримання частиниземельного фонду.Відповідно доп.18-2Постанови ПВСУ№ 7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», відповідно до положень статей 81, 116 ЗК окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Судова колегія погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_4 з 21.07.1990 року, про що свідчить копія свідоцтва про укладення шлюбу (а.с. 35).

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 05.02.1999 року, ОСОБА_3 усиновив ОСОБА_1 (а.с. 36).

Відповідно до свідоцтва про народження батьками ОСОБА_1 записані ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с. 37).

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджено копією свідоцтва про смерть (а.с. 40).

16 вересня 2014 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Кєсян К.С., на житловий будинок АДРЕСА_1 та спірні земельні ділянки загальною площею 7,5154, які розташовані на території Вільшанської селищної ради ТОВ «Вільне» на ім`я ОСОБА_1 (а.с. 41).

11 березня 2019 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Дергачівського РНО Харківської області, на все майно, де б таке не було та з чого б воно не складалося, на ім`я ОСОБА_2 (а.с. 42).

Відповідно до ч. 2 ст. 1254 ЦК України, заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Враховуючи норму ч. 2 ст. 1254 ЦК України, заповіт від 11.03.2019 року на ім`я ОСОБА_2 скасував повністю заповіт від 16.09.2014 року на ім`я ОСОБА_1 .

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 , про що свідчить копія свідоцтва про смерть (а.с. 43).

Із витягу про реєстрацію у спадковому реєстрі вбачається, що приватним нотаріусом ХМНО Кєсян К.С. 11.03.2014 року заведено спадкову справу №7/2014 після смерті ОСОБА_4 та видано на ім`я ОСОБА_1 16.09.2014 року свідоцтво про право на спадщину на вклади ( а.с. 77-78).

За інформацією Харківського обласного державного нотаріального архіву, за матеріалами спадкової справи №7/2014, заведеної приватним нотаріусом ХМНО Кєсян К.С., 16.09.2014 року була подана заява ОСОБА_3 про те, що він після смерті дружини ОСОБА_4 спадщину не прийняв, на неї не претендує, не заперечує проти видачі свідоцтва про право на спадщину сину ОСОБА_1 ( а.с.140).

За інформацією Приватного нотаріуса Харківського РНО Харківської області Пугачової І.В., 02.06.2023 року на підставі заяви спадкоємиці за заповітом ОСОБА_2 було заведено спадкову справу №42/2023 після смерті ОСОБА_3 . Свідоцтва про право на спадщину не видавалися (а.с. 124).

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України, зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Статтями 28, 29 КпШС України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Відповідно до статей 1-3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Приватизація здійснюється шляхом, зокрема безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках.

За змістом наведених правових норм власником приватизованого житла стає особа (особи), яка в установленому законом порядку взяла участь у його приватизації.

У постанові ВС від 22 січня 2020 року по справі № 711/2302/18 викладено висновки, відповідно до яких: «Конструкція норми статті 22КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Застосовуючи норму статті 22 КпШС України або статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя».

Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_3 набув право власності на будинок АДРЕСА_1 в порядку приватизації державного житлового фонду, що підтверджується відповідним свідоцтвом від 16.12.1998 року (а.с.29).

Виходячи з вищевикладеного судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що спірний житловий будинок був набутий у власність ОСОБА_3 до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, у результаті відповідних правочинів приватизації, а не створений спільними зусиллями чи спільною працею подружжя, тому посилання позивача на те, що даний будинок належить подружжю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності є безпідставними, оскільки набуте за Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.

Інших доказів відповідно до вимог чинного законодавства стороною позивача, ані суду першої, ані суду апеляційної інстанції надано не було.

Щодо поділу земельних ділянок судова колегія також погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не надано доказів на підтвердження підстав виникнення права власності на них у ОСОБА_4 .

Також з Інформації Державного земельного кадастру убачається, що за ОСОБА_3 18.06.2015 року зареєстровано право власності на земельну ділянку для для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею: 2,402 га та 5,1149 га (а.с.31-34).

Матеріали справи містять докази на підтвердження належності даних земельних ділянок особисто ОСОБА_3 , а саме: копії Державних актів на право приватної власності на землю, за якими спірні земельні ділянки площею 2,402 га та 5,1149 га передані ОСОБА_3 у приватну власність на підставі розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації № 70 від 12.03.2003 року для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Таким чином спірні земельні ділянки належали до особистої приватної власності ОСОБА_3 , який використав своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду та оформив у відповідності з вимогами чинного законодавства.

Відповідно до положень статей 81, 116 ЗК окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Оскільки відсутні докази належності спадкодавцю ОСОБА_4 право на спірне майно, підстав для визнання за позиваем права на це майно в порядку спадкування не вбачається.

Доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують.

Рішення суду ухвалено з дотриманням вимог закону та відповідає фактичним обставинам справи.

Щодо стягнення судових витрат на правову допомогу, судова колегія зазначає наступне.

Ухвалюючи додаткове рішення про стягнення з позивача на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені представником відповідачки адвокатом Мойсюком А.М. суму витрат за надану правничу допомогу у розмірі 25000,00 грн суд першої інстанції визнав неспівмірною із складностю справи, виконаним адвокатом роботи, часу, витраченого ним на виконання відповідних робіт, обсягу наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, кількості складених процесуальних документів, тому, ураховуючи заперечення представника позивача, суд вважав, що сума витрат за надану правничу допомогу підлягає зменшенню до 10000,00 грн, що відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони та часу, витраченого адвокатом на надання правової допомоги.

Такі висновки суду відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи, з огляду на таке.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Частиною першою статті 15ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин першої четвертої статті 137ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Пунктами 1, 2 частини другої статті 141ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною восьмою статті 141ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Відповідно до статті 1Закону України«Про адвокатурута адвокатськудіяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частиною першою та третьою статті 27Закону України«Про адвокатурута адвокатськудіяльність» договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі.

До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.

Крім того, суд апеляційної інстанції, враховує те, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає позицію щодо юридичного терміну «фактично понесені» витрати на правову допомогу, згідно з якою в ситуації, коли заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, але він має сплатити його згідно із договірними зобов`язаннями на користь особи, яка представляла заявника протягом провадження у Європейському суді з прав людини, має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром «фактично понесеними». З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Тогджу проти Туреччини», заява № 27601/95, п. 158, від 31 травня 2005 року; «Начова та інші проти Болгарії», заяви №№ 43577/98 і 43579/98, п. 175, ECHR 2005 VII; «Імакаєва проти Росії», заява № 7615/02, ECHR 2006 XIII; «Карабуля проти Румунії», заява № 45661/99, п. 180, від 13 липня 2010 року; «Бєлоусов проти України», заява № 4494/07, п. 116, від 07 листопада 2013 року.

Згідно з частиною першою статті 76ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 78ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Так,матеріали справисвідчать, ОСОБА_2 на підтвердження витрат на правничу допомогу надано наступні документи: договір про надання професійної правничої допомоги 18.11.2023 року, укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Мойсюк Андрієм Миколайовичем, акт виконаних робіт до договору про надання професійної правничої допомоги від 18.11.2023 року, який складено 21 червня 2024 року.

Пунктом 1.1. Договору про надання професійної правничої допомоги від 18.11.2023 року визначено фіксовану суму гонорару в розмірі 25000,00 грн.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (§ 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§§ 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (§ 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Дослідивши матеріалисправи тазміст поданихпредставником відповідачадокументів,виходячи зіскладністю справи,затраченим часомна наданнятаких послуг, судова колегія погоджується з розрахунком суду першої інстанції щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу, а саме: 10000,00 грн.

Підстав для зменшення визначеного судом розміру витрат на правничу допомогу, колегія суддів не вбачає.

Виходячи з вищевикладеного, судова колегія приходить до висновку, що додаткове рішення відповідає вимогам закону.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Мироненко Світлани Миколаївни - залишити без задоволення.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 18 червня 2024 року та додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 09 липня 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: Н.П. Пилипчук

О.Ю. Тичкова

Повне судове рішення складено 03 жовтня 2024 року.