Постанова

від 01.10.2024 по справі 340/4469/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

01 жовтня 2024 року м. Дніпросправа № 340/4469/24Суддя І інстанції Сагун А.В.

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Чепурнова Д.В. (доповідач),

суддів: Коршуна А.О., Сафронової С.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1

на ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 липня 2024 року у справі позовом ОСОБА_1 до Кропивницької районної ради Кіровоградської області, Обласного комунального підприємства «Кіровоградське обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» про визнання незаконної бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив:

- визнати незаконним бездіяльність відповідачів щодо усунення помилки у визначенні правового статусу та права власності житлового будинку який розташований за адресою АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати Кіровоградську районну раду внести відповідні зміни до Рішення № 52 від 05.02.1987 року Виконавчого комітету Кіровоградської районної ради депутатів трудящих Кіровоградської області про те, що вищевказаний житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 відноситься до особистої власності ОСОБА_2 ;

- зобов`язати Обласне комунальне підприємство Кіровоградське обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації внести відповідні зміни до свого Висновку про право власності на житловий будинок який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 вказавши що цей будинок є особистою власністю ОСОБА_2 .

Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 липня 2024 року відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Кропивницької районної ради Кіровоградської області, Обласного комунального підприємства «Кіровоградське обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» про визнання незаконної бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга мотивована помилковістю висновків суду що справа №340/4469/24 не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, і як наслідок, про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі. Вказує на те, що позовні вимоги по справі №340/4469/24 стосуються виключно бездіяльності відповідачів, як суб`єктів владних повноважень, по виправленню помилки, яка допущена в Рішенні №52 від 05.02.1987 року суб`єкта владних повноважень Виконавчого комітету Кіровоградської районної ради депутатів трудящих Кіровоградської області і яка порушує права та законні інтереси позивача. В свою чергу, Кіровоградська районна рада Кіровоградської області є правонаступником Кіровоградської районної ради депутатів трудящих в процесі зміни назви. Скаржник вказує на те, що предметом позову є вимоги, які випливають виключно із публічно-правових функцій суб`єктів владних повноважень (відповідачів по справі) і які не призводять до набуття або втрати позивачем будь-яких речових прав на об`єкт нерухомості, а тому ніяким чином не співвідносяться із позовними вимогами інших особі по іншим справам, які розглядаються в інших судах.

Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Частиною 2 ст.124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив про те, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Як передбачено п.6 ч.1 ст.171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (п.1 ч.1 ст.170 КАС України).

Перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права в частині надання правової оцінки обґрунтованості підстав відмови у відкритті провадження у даній справі, необхідно звернути увагу на наступне.

Завданням адміністративного судочинства, за приписами ч.1 ст.2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У відповідності до ч.1 ст.3 КАС України, порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Пунктами 1,2 ч.1 ст.4 КАС України визначено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій чи хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або ж зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг.

Як передбачено ч.1 ст.19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Визначення поняття суб`єкта владних повноважень міститься у п.7 ч.1 ст.4 КАС України, у відповідності до якої суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Судова колегія вважає за необхідне звернути увагу на те, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин в їх сукупності. Більше того, зазначеним критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Так, характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їхнього виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, виражені у взаємних правах та обов`язках їхніх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема, пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. При цьому, участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням (або загрозою порушення) приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права або ж інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.03.2023 року у справі №320/6292/21.

Приймаючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що підставою для звернення до суду з цим позовом стала незгода відповідачів внести відомості до рішень з приводу права власності на майно.

Як встановлено з матеріалів справи, виникнення спірних у цій справі правовідносин фактично зумовлено незгодою позивача з рішенням №52 від 05.02.1987 року Виконавчого комітету Кіровоградської районної ради народних депутатів Кіровоградської області, яким визнано право власності на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 на ОСОБА_2 , в частині віднесення житлового будинку до суспільної групи господарств колгоспного двору, а також в частині допущеної помилки в по-батькові ОСОБА_2 .

Отже, спірні правовідносини у справі пов`язані з необхідністю захисту права на об`єкт нерухомого майна, тобто права цивільного, тому позов у справі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Як передбачено у ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або ж інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

На підставі ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Юрисдикція цивільних справ закріплена у ст.19 ЦПК України, у відповідності до якої, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, окрім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

У справі, що розглядається, позовні вимоги спрямовані на захист порушеного, на переконання позивача, права власності на частини житлового будинку, вказаного в оскаржуваному рішенні №52 від 05.02.1987 року, в порядку спадкування після смерті матері, тобто існує спір про право.

Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і вказані наслідки призвели до виникнення, зміни або ж припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер чи пов`язаний із реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) відповідних рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.

Таким чином, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо ж в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на об`єкт нерухомого майна, то спір стосується цивільного права і за суб`єктним складом сторін, в даному випадку, має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Наведена правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 21.11.2018р. у справі №813/1362/16, від 28.11.2018р. у справі №825/642/18 та від 29.01.2019р. у справі №803/1589/17 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.

При цьому, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні п.1 ст.6 Конвенції.

Враховуючи, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори, колегія суддів не має підстав не погодитися із запропонованим підходом.

За встановлених обставин, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що даний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (не є публічно-правовим), а має вирішуватися судом за правилами ЦПК України.

Такої ж правової позиції дотримується і Верховний Суд у постанові від 03.08.2022р. у справі №802/1494/17-а, від 03.08.2022р. у справі №826/8929/17 і від 16.05.2023р. у справі №320/12094/21.

Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правовірність висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи чи порушено норми процесуального права.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивачки, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Таким чином, при винесенні оскаржуваної ухвали судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись статтями 241-245, 250, 315, 316, 321, 322, 327, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 липня 2024 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повне судове рішення складено 01 жовтня 2024 року.

Головуючий - суддяД.В. Чепурнов

суддяА.О. Коршун

суддяС.В. Сафронова