Постанова

від 01.10.2024 по справі 120/14522/23

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/14522/23

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Бошкова Юлія Миколаївна

Суддя-доповідач - Боровицький О. А.

01 жовтня 2024 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Боровицького О. А.

суддів: Курка О. П. Шидловського В.Б. ,

за участю:

секретаря судового засідання: Яремчук Л.С,

представника позивача: Ярмощука В.П.,

представника відповідача: не з`явився,

представника третьої особи: Федчук С.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом керівника Гайсинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Гайсинської міської ради, Ладижинської міської ради, Тульчинської міської ради, Райгородської сільської ради, Кунківської сільської ради до Управління Державного агентства з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм у Вінницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - фізична особа-підприємець ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування дозволу,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державного агентства з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм у Вінницькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - фізична особа-підприємець ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування дозволу

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року адміністративний позов задоволено у повному обсязі.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.

В судовому засіданні представник позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача та просив суд залишити її без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року - без змін.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився про причини неявки суду не повідомив, хоча про час та дату розгляду справи повідомлявся належним чином.

Представник третьої особи підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд задовольнити її у повному обсязі. Також зазначила, що оскільки користування Ладижинського водосховищем здійснюється на законних підставах, а дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) № 33 від 05.01.2018 та Режим рибогосподарської експлуатації Ладижинського водосховища від 01.01.2018 були отримані відповідно до чинного на той момент законодавства, зокрема, на підставі Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» та Порядку видачі дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) або відмови в його видачі, переоформлення, видачі дубліката та анулювання зазначеного дозволу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 801 від 30.10.2013. Подаючи заяву для отримання дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах від 29.12.2017 ФОП ОСОБА_1 відповідно до вимог чинного законодавства було подано весь пакет документів, визначений вищезазначеними нормативними актами, а тому у відповідача не було законних підстав для відмови у видачі спірного дозволу.

Окрім того, станом на 01.01.2018 позивачі не мали та не мають правовстановлюючих документів на частини земельної ділянки Ладижинського водосховища, а тому юридично неможливо погоджувати з ними використання цих земельних ділянок, що виключає наявність порушення з боку третьої особи та суспільного інтересу. Навіть якби це порушення з боку ФОП ОСОБА_1 і було, то втручання в її право власності шляхом скасування дозволу є очевидно непропорційним, оскільки порушує справедливий баланс між її інтересами та інтересами позивачів.

Також, від представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 12 серпня 2024 року на адресу суду надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції у справі №922/1168/23.

Розглянувши вказане клопотання колегія суддів апеляційної інстанції протокольною ухвалою відмовила у задоволенні вказаного клопотання, оскільки статтею 236 КАС України визначені підстави обов`язкового зупинення провадження у справі та випадки, коли суд має право зупинити провадження у справі, а також строки зупинення провадження у справі. Перелік підстав для зупинення провадження у справі передбачений статтею 236 КАС України є вичерпним.

Відповідно до п.5 ч.2 ст.236 КАС України суд має право зупинити провадження у справі в разі перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду - до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції.

Враховуючи доводи клопотання про зупинення провадження у справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення, оскільки у справі №922/1168/23 відкрито касаційне провадження Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, а не палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.

Отже, підстави для зупинення апеляційного провадження у справі відповідно до п.5 ч.2 ст.236 КАС України відсутні.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, які прибули в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 29.12.2017 ФОП ОСОБА_1 звернулась до Управління охорони, використання і відтверення водних біоресурсів та регулювання рибальсьва у Вінницькій області із заявою про видачу дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських об`єктах (їх частинах), долучивши до неї документи, передбачені Порядком видачі дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) або відмови в його видачі, переоформлення та анулювання зазначеного дозволу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2013 року №801.

За результатами розгляду такої заяви Управлінням охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Вінницькій області видано ФОП ОСОБА_1 дозвіл № 33 на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах), а саме на Ладижинське водосховище, що розташоване на річці Південний Буг, терміном дії з 05.01.2018 по 05.01.2023.

Вказаний дозвіл видано на підставі Режиму рибогосподарської експлуатації Ладижинського водосховища від 01.01.2018 та довідки про наявність у ФОП ОСОБА_1 рибальських суден, дозволених знарядь лову та рибоприймальниих пунктів від 29.12.2017.

Звертаючись до суду з цим адміністративним позовом керівник Гайсинської окружної прокуратури зауважує, що, видаючи дозвіл №33, відповідач не врахував приписи статті 17 Закону України «Про тваринний світ», якою передбачено обов`язковість оформленого права користування об`єктом водного фонду як обов`язкову передумову для використання такого водного об`єкту, а відповідно, і для видачі дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Рибогосподарська діяльність на водоймах, що здійснюється за Режимами рибогосподарської експлуатації, регламентується Інструкцією про порядок здійснення штучного розведення, вирощування риби, інших водних живих ресурсів та їх використання в спеціальних товарних рибних господарствах, затвердженою наказом Державного комітету рибного господарства України від 15 січня 2008 року № 4 (далі Інструкція № 4) та Порядком здійснення спеціального використання водних біоресурсів у внутрішніх рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах), внутрішніх морських водах, територіальному морі, виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 2015 року № 992.

Водночас процедура видачі дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) врегульована Порядком видачі дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) або відмови в його видачі, переоформлення, видачі дубліката та анулювання зазначеного дозволу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.10.2013 № 801 (далі Порядок №801, у редакції чинній на момент видачі дозволу).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 801 дозвіл видається на кожний рибогосподарський водний об`єкт (його частину) Держрибагентством або його територіальним органом (далі - дозвільний орган). Дозвіл видається територіальним органом суб`єктові господарювання для здійснення промислового рибальства, вилову водних біоресурсів у науково-дослідних, науково-промислових, дослідно-конструкторських цілях, а також визначення їх санітарно-епідеміологічного стану, меліоративного вилову водних біоресурсів з метою формування їх оптимального видового та вікового складу, вилову водних біоресурсів з метою отримання біологічного матеріалу для штучного відтворення їх запасів та здійснення аквакультури, любительського і спортивного рибальства у водних об`єктах загального користування, що перевищує встановлені обсяги безоплатного вилову.

Пунктами 3, 5 Порядку № 801 передбачено, що для одержання дозволу суб`єкт господарювання подає такі документи:

- заяву про одержання дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах);

- довідку про наявність у суб`єкта господарювання рибальських суден (плавзасобів), дозволених знарядь лову (відповідно до вимог правил рибальства та режимів) та рибоприймальних пунктів (місця розташування яких погоджено відповідно до законодавства) на визначеному рибогосподарському водному об`єкті (його частині) (далі - довідка). Якщо територіальні органи або наукові установи (організації, підприємства) не можуть власними силами здійснювати контрольний або дослідний вилов, у довідці зазначаються рибальські судна (плавзасоби), знаряддя лову та рибоприймальні пункти співвиконавця;

- програму виконання робіт, в якій визначені методи, мета та завдання робіт, типи і кількість рибальських суден (плавзасобів), назва і кількість необхідних знарядь лову, в разі здійснення вилову водних біоресурсів у науково-дослідних, науково-промислових, дослідно-конструкторських цілях, контрольного вилову водних біоресурсів для визначення їх стану та запасів, вилову водних біоресурсів з метою отримання біологічного матеріалу для штучного відтворення їх запасів та здійснення аквакультури.

Дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) або письмове повідомлення про відмову у видачі такого дозволу видається протягом п`яти робочих днів з дня подання суб`єктом господарювання пакета документів, необхідних для одержання дозволу. Видача дозволу здійснюється на безоплатній основі. Строк дії дозволу становить п`ять років.

При цьому вичерпні підстави для відмови суб`єктові господарювання у видачі дозволу наведені в пункті 6 Порядку № 801. До таких підстав зокрема належить:

- подання неповного пакета документів, необхідних для одержання дозволу;

- виявлення в поданих документах недостовірних відомостей;

- відсутність науково обґрунтованої інформації про спеціальне використання водних біоресурсів (рішення Держрибагентства);

- відсутність частки нерозподіленого ліміту водних біоресурсів;

- систематичні грубі (три і більше) порушення протягом року вимог законодавства у галузі охорони, використання та відтворення водних біоресурсів;

- несплата на час розгляду питання про видачу дозволу штрафних санкцій за порушення вимог законодавства у галузі охорони, використання та відтворення водних біоресурсів або наявність невідшкодованої шкоди, заподіяної рибному господарству;

- наявність простроченої заборгованості перед державним або місцевим бюджетом;

- використання виділеної кількості водних біоресурсів менш як на 75 відсотків протягом попередніх чотирьох років.

Тобто пунктом 6 Порядку №801 не передбачено можливості відмови у видачі заявнику дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) у зв`язку з неподанням ним доказів на підтвердження права користування рибогосподарським водним об`єктом.

Разом із тим спірні у цій справі правовідносини врегульовані не лише Порядком № 801, але приписами Водного та Земельного кодексів України, Законом України Про тваринний світ та Законом України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів".

Так, статтями 3, 4 Водного кодексу України визначено, що усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого належать поверхневі води, в тому числі і штучні водойми (водосховища, ставки) і канали. А до земель водного фонду належать землі, зайняті, серед іншого, водосховищами.

Води (водні об`єкти) є виключно власністю Українського народу і надаються тільки у користування (стаття 6 Водного кодексу).

За приписами статті 46 Водного кодексу України водокористування може бути двох видів - загальне та спеціальне.

Загальне водокористування згідно статті 47 Водного кодексу України здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об`єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об`єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.

Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських (у тому числі для цілей аквакультури) та інших державних і громадських потреб (частина 2 статті 48 Водного кодексу України).

Отже, здійснення рибогосподарської діяльності передбачає можливість здійснення спеціального водокористування.

За визначенням, що міститься у статті 1 Закону України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів", під рибогосподарською діяльністю розуміється діяльність юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців, пов`язана з вивченням водних біоресурсів, їх охороною, відтворенням, спеціальним використанням, переробкою, реалізацією тощо.

Рибальство - добування водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах.

Промислове рибальство (промисел) - вид спеціального використання водних біоресурсів (вилучення, приймання, переробка, зберігання, транспортування тощо, у тому числі постачання палива, води, тари, продовольства для функціонування суден флоту рибної промисловості та їх екіпажів) у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах), у тому числі у водах, що знаходяться за межами юрисдикції України.

Як зазначено у статті 25 Закону України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів", використання водних біоресурсів також здійснюється в порядку загального і спеціального використання.

Стаття 27 Закону України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів" визначає, що спеціальне використання водних біоресурсів здійснюється шляхом їх вилучення з природного середовища (крім любительського і спортивного рибальства у водних об`єктах загального користування в межах та обсягах безоплатного вилову) і включає: промислове рибальство; вилов водних біоресурсів у науково-дослідних, науково-промислових, дослідно-конструкторських цілях, а також з метою з`ясування їх санітарно-епідеміологічного стану (далі - дослідний вилов); контрольний вилов водних біоресурсів для визначення їх стану та запасів; меліоративний вилов водних біоресурсів з метою формування їх оптимального видового та вікового складу; вилов водних біоресурсів з метою отримання біологічного матеріалу для штучного відтворення їх запасів та здійснення аквакультури; любительське і спортивне рибальство у водних об`єктах загального користування, що перевищує встановлені обсяги безоплатного вилову.

Законодавством можуть визначатися й інші види спеціального використання водних біоресурсів.

Отже, аналіз наведених вище приписів свідчить про те, що використання водних біоресурсів може здійснюватися у порядку загального та спеціального користування. Загальне використання водних біоресурсів здійснюється без вилучення їх з природного середовища або у порядку любительського і спортивного рибальства. Спеціальне використання водних біоресурсів може здійснюватися відповідно до одного з режимів, визначених Законом України "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів", а саме режиму промислу або режиму рибогосподарської експлуатації.

Як свідчать матеріали справи, оскаржуваний дозвіл № 33 від 05.01.2018 на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) видано ФОП ОСОБА_1 відповідно до Режиму рибогосподарської експлуатації від 01.01.2018.

Згідно з пункту 2.8 Інструкції № 4 користувач, якому видано Режим, має одноосібне право на спеціальне використання водних живих ресурсів (ВЖР) у цьому рибогосподарському водному об`єкті.

Тобто, при отриманні погодження Режиму користувачам надаються в користування лише водні біоресурси, а не сам водний об`єкт чи земельна ділянка під ним, позаяк режим рибогосподарської експлуатації водного об`єкта не є правовстановлюючим документом, яким надається право користування землями водного фонду.

Даний висновок узгоджується зі сталою судовою практикою Верховного Суду, зокрема постановами від 22 листопада 2018 року у справі № 806/449/15, від 16 травня 2019 року у справі № 806/3184/18, від 27 жовтня 2022 року у справі № 480/4250/19, від 13 червня 2024 року у справі № 560/1452/20 та ряду інших.

У свою чергу відповідно до статті 51 Водного кодексу України водні об`єкти надаються у користування на умовах оренди органами, що здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним простором) згідно з повноваженнями, визначеними Земельним кодексом України.

Частиною першою статті 85 Водного кодексу України передбачено, що порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством.

Згідно з положеннями частин четвертої та п`ятої статті 59 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту.

Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку про те, що використання земель водного фонду фізичними та юридичними особами державної та комунальної власності може здійснюватися на умовах оренди, постійного або тимчасового користування. При цьому у разі перебування земель водного фонду у власності або в постійному користуванні відповідних суб`єктів у тимчасове користування такі об`єкти надаються за погодженням з постійними землекористувачами або за згодою власників.

З матеріалів справи вбачається, що ФОП ОСОБА_1 як на час видачі оскаржуваного дозволу № 33 на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) від 05.01.2018, так і на час звернення прокурора з цим позовом до суду не мало права користування рибогосподарським водним об`єктом Ладижинське водосховище, розташоване на річці Південний Буг.

Стаття 17 Закону України "Про тваринний світ" передбачає, що до спеціального використання об`єктів тваринного світу належать усі види використання тваринного світу (за винятком передбачених законодавством випадків безоплатного любительського і спортивного рибальства у водних об`єктах загального користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням, збиранням тощо) із природного середовища.

Спеціальне використання об`єктів тваринного світу в порядку ведення мисливського і рибного господарства здійснюється з наданням відповідно до закону підприємствам, установам, організаціям і громадянам права користування мисливськими угіддями та рибогосподарськими водними об`єктами.

Саме тому суд вважає, що застосування положень Інструкції № 4 та Порядку № 801 з ігноруванням вимог статті 17 Закону України Про тваринний світ є недопустимим, оскільки останнім регламентовано не тільки спеціальне використання водних біоресурсів у внутрішніх рибогосподарських водних об`єктах, а й порядок його здійснення, який не може відбуватися за відсутності належного права користування земель водного фонду.

Верховний Суд у постанові від 19.11.2019 у справі № 806/1350/15, де розглядалися подібні позовні вимоги, сформував правовий висновок, який полягає у наступному: Зі змісту наведених правових норм вбачається, що спеціальне використання водних біоресурсів, які є частиною тваринного світу, здійснюється на підставі дозволу, що видається у встановленому законом порядку, у тому числі за наявності права користування відповідним рибогосподарським водним об`єктом, оформленим за погодженням з постійним користувачем земельної ділянки.

Також, аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 320/6482/21 та від 21.06.2024 у справі № 420/19870/21.

Разом з тим, як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, ФОП не має правовстановлюючого документа на користування водосховищем Іршанське або його частиною або документа, який підтверджує погодження спеціального використання водних біоресурсів з постійним землекористувачем водосховища Іршанське, на якому здійснюється спеціальне використання водних біоресурсів відповідно до режиму рибогосподарської експлуатації.

Отже, у цій справі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що обласне Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства неправомірно видало суб`єкту господарювання дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах) за відсутності права користування водним об`єктом.

Більше того, Верховний Суд у згадуваній вище постанові від 19.11.2019 звернув увагу на те, що в межах спірних правовідносин підлягають до застосуванню не положення Інструкції № 4, яка визначає порядок погодження режиму рибогосподарської експлуатації, а саме норми Водного кодексу України (стаття 85), Земельного кодексу України (статті 59, 125) та Закон України "Про тваринний світ" (стаття 17). У зв`язку із цим посилання відповідача та третьої особи у своїх заявах на відсутність у діючому законодавстві приписів, які передбачають необхідність отримання суб`єктом господарювання, що здійснює спеціальне використання водних біоресурсів, права користування водним об`єктом є безпідставними, адже відсутність положень у нормах, які передбачають порядок видачі дозволу на спеціальне використання біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах, не виключає субсидіарного регулювання спірних правовідносин іншими нормативними актами.

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За таких обставин суд застосовує визначені вище правові висновки Верховного Суду при розгляді цієї адміністративної справи.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що оскільки ФОП ОСОБА_1 не має правовстановлюючого документа на користування Ладижинським водосховищем або його частиною, тому Управлінням охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Вінницькій області неправомірно видано останній дозвіл № 33 від 05.01.2018 на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об`єктах (їх частинах), що в даний час призводить до порушення права органу місцевого самоврядування на повноцінне розпорядження комунальною власністю та в цілому зачіпає інтереси держави в особі Гайсинської міської ради, Ладижинської міської ради, Тульчинської міської ради, Райгородської сільської ради, Кунківської сільської ради.

При цьому, з приводу доводів третьої особи про те, що Гайсинська міська рада, Ладижинська міська рада, Тульчинська міська рада, Райгородська сільська рада та Кунківська сільська рада не мають правовстановлюючих документів на частини земельної ділянки Ладижинського водосховища, тому не наділені повноваженнями щодо надання погодження на використання цих земельних ділянок, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно із ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, у тому числі, й:

а) розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад;

б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;

в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;

За змістом ч. 2 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають:

а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності;

б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування;

в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Відповідно до п. 24 Розділу X Земельного кодексу України з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель:

а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук);

б) оборони;

в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення;

г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності;

д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності;

е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.

Перехід земельних ділянок із державної власності у комунальну власність згідно з вимогами цього пункту не є підставою для припинення права оренди та інших речових прав, похідних від права власності, на такі земельні ділянки. Внесення змін до договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту із зазначенням нового органу, що здійснює розпорядження такою земельною ділянкою, не вимагається і здійснюється лише за згодою сторін договору.

З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.

Відтак, суд зазначає, що право на земельні ділянки, які розташовані під Ладижинським водосховищем перейшло до Гайсинської міської ради, Ладижинської міської ради, Тульчинської міської ради, Райгородської сільської ради, Кунківської сільської ради в силу Закону.

Отже, суд відхиляє доводи представника третьої особи в цій частині.

Слід також зазначити, що предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Серков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20.10.2011, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16.02.2017, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю. Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна. Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Враховуючи, що ФОП ОСОБА_1 використовує земельну ділянку та водний об`єкт без законних підстав, а право власності на водні біоресурси у користувача виникає лише з моменту їх потрапляння до знарядь вилову, втручання держави у право на мирне володіння майном відповідає вимогам ст. 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Натомість наявність оскаржуваного дозвільного документа обмежує право позивачів на розпорядження майном вказаним водним об`єктом оскільки використання водних біоресурсів нерозривно пов`язане з використанням об`єкта водного фонду та земельної ділянки під ним.

Користування водним об`єктом всупереч встановленому законодавством порядку, суперечить інтересам держави у сфері ефективного і раціонального використання природних ресурсів. Український народ є визначеним Конституцією України суб`єктом права власності на землю, водні та інші природні ресурси в межах території України, рівним в своїх правах перед законом із іншими суб`єктами права власності. Суспільство, Український народ як сукупність окремих суб`єктів, індивідів, людей, також має, з огляду на ст. ст. 1, 3, 6-8, 41 Конституції України. Конституційне право правомірно очікувати захисту суспільних інтересів у вигляді адекватної реакції держави на випадки порушення законності під час користування землями, водними та іншими природними ресурсами, розраховувати на те, що держава вживатиме всіх можливих законних способів та засобів для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на дане майно.

Отже правовідносини, пов`язані з користуванням природними ресурсами, беззаперечно становлять суспільний, публічний інтерес, а незаконне користування ними такому суспільному інтересу не відповідає.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, суд звертає увагу на такі висновки Європейського суду з прав людини, що викладені за результатами розгляду справ "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається.

Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 01 жовтня 2024 року.

Головуючий Боровицький О. А. Судді Курко О. П. Шидловський В.Б.