Рішення

від 04.10.2024 по справі 910/6569/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.10.2024Справа № 910/6569/24

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Карго Інвест Груп"

про стягнення 50 000,00 грн.

Суддя Борисенко І. І.

представники сторін: без виклику сторін

обставини справи:

До Господарського суду міста Києва з позовом звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група" (далі - ТОВ "СХК "Вінницька промислова група", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Карго Інвест Груп" (далі - ТОВ "Карго Інвест Груп", відповідач) про стягнення 50 000,00 грн.

Позовна заява обґрунтована тим, що у квітні 2024 на поточний рахунок відповідача позивачем були перераховані грошові кошти у сумі 50 000,00 грн. з призначенням платежу: "оплата за морський контейнер згідно рахунку № 87 від 29.04.2024 по договору № 29/04.24-К від 29.04.2024", однак, договір № 29/04.24-К від 29.04.2024 сторонами укладений не був, а кошти позивачем були помилково перерахованими. Отже, на думку позивача, указані кошти у сумі 50 000,00 грн. є безпідставно набутими ТОВ "Карго Інвест Груп", а тому мають бути повернуті позивачу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.06.2024 за вказаною позовною заявою було відкрите провадження, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін, учасникам справи надана можливість реалізувати свої процесуальні права та обов`язки.

Вказана ухвала була відправлена за адресою місцезнаходження відповідача, що визначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 02002, м. Київ, вул. Раїси Окіпної, 8Б.

Разом з тим, від відповідача повернувся конверт № 060027255 з відміткою пошти "за закінченням терміну зберігання".

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з`явилися у засідання. Зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв`язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Відповідач, належним чином повідомлений про розгляд справи, у строк, визначений законом, відзиву не надав, його позиція щодо заявлених вимог суду невідома. Згідно з ч. 9 ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Ураховуючи, що відповідач не скористався наданим йому правом у межах визначеного законом процесуального строку на подання відзиву, суд дійшов висновку про можливість вирішення спору за відсутності відзиву відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Клопотань про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін від сторін до суду не надходило.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

При розгляді справи у порядку спрощеного провадження судом досліджено позовну заяву, а також додані до неї докази.

Розглянувши подані матеріали, суд дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи докази в сукупності достатні для прийняття законного та обґрунтованого судового рішення, відповідно до ст. 236, 252 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

ТОВ "Карго Інвест Груп" виставило позивачу рахунок № 87 від 29.04.2024 на оплату товару - морського контейнеру 40 футів в кількості 2 штуки у сумі 224 000,00 грн.

Позивачем на підставі виставленого рахунку № 87 від 29.04.2024, в якому відсутні посилання на договір, платіжною інструкцією № 258642556 від 30.04.2024 було перераховано на користь відповідача грошові кошти у розмірі 50 000,00 грн. з призначенням платежу: "оплата за морський контейнер згідно рахунку № 87 від 29.04.2024 по договору № 29/04.24-К від 29.04.2024".

Отже, суду доведено факт здійснення позивачем частини оплати за товар на підставі виставленого рахунку № 87 від 29.04.2024 в сумі 50 000,00 грн.

Проте, відповідач не виконав зобов`язань по поставці товару. Зворотного відповідачем не доведено, а матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження зазначених обставин.

Позивачем було направлено Відповідачу вимогу - Претензію від 10.05.2024 щодо повернення сплаченої суми грошових коштів 50 000,00 грн. Вказана вимога була направлена Позивачем 10.05.2024, про що свідчать опис вкладення у цінний лист та фіскальний чек від 10.05.2024 про надання послуг поштового зв`язку. Проте, відповідач відповіді на вказану вимогу не надав та кошти Позивачу не повернув.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача попередньої оплати, з посиланням на положення ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Суд зазначає, що загальні підстави для виникнення зобов`язання в зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України, що перебуває у складі підрозділу 2 "Недоговірні зобов`язання".

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

За змістом частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Під вiдсутнiстю правової підстави, зазначеної у ст. 1212 Цивільного кодексу України, розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто, вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України.

Загальна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов`язанні підлягає поверненню iншiй стороні, на пiдставi статті 1212 Цивільного кодексу України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 Цивільного кодексу України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру (не договірного) безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати в набувача це майно. При цьому, конструкція статті 1212, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження): як в момент його набуття (збереження), так і на час розгляду спору.

Разом з цим, спірні правовідносини, виникли з укладеного між сторонами Договору у спрощений спосіб, тобто мають договірний характер.

Правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов`язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України, у тому числі й щодо вимоги до виконавця повернути замовнику попередньо сплачені кошти в зв`язку з неналежним виконанням умов договору, строк дії якого закінчився.

Суд звертає увагу, що грошові кошти в сумі 50 000,00 грн. отримані відповідачем на підставі Договору, тобто за наявності правової підстави.

Таким чином, враховуючи, що грошові кошти в сумі 50 000,00 грн., про стягнення яких заявлено даний позов, сплачені позивачем за товар, то останні набуті відповідачем за правової підстави та не можуть бути витребувані на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України, як безпідставне збагачення.

Такі висновки суду підтверджуються позицією Верховного Суду України та висновками Вищого господарського суду України.

В той же час, судом враховано, що статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

При цьому, Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу, що "право на суд", яке передбачено статтею 6 Конвенції, відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні (рішення Суду у справах Буланов та Купчик проти України, no. 7714/06 та 23654/08, від 09.12.2010 р., Чуйкіна проти України, no. 28924/04, від 13.01.2011 р.).

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Приймаючи до уваги положення Конвенції та Першого Протоколу до Конвенції, суд зазначає, що у разі, коли позовні вимоги не відповідають матеріально-правовим способам захисту, або обраний особою, яка звернулася з позовом, спосіб захисту не призводить до поновлення його порушеного права, але при розгляді спору буде встановлений факт порушення прав цієї особи (позивача), то суд має право сам визначити належний спосіб судового захисту і ухвалити відповідне рішення щодо захисту порушеного права.

Як зазначено в пункті 3.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим господарський суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу, в обґрунтування своїх вимог або заперечень, послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

При цьому, самостійне визначення судом законодавства, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог та порушення останнім положень Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи вищевикладене, здійснюючи правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин, суд зазначає наступне.

Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст. 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог, щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтями 525, 615 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від виконання зобов`язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Частиною 2 статті 570 Цивільного кодексу України визначено, що якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Водночас, за приписами положень чинного в Україні законодавства, авансом є грошова сума, яку перераховують згідно з договором наперед у рахунок майбутніх розрахунків за товари (роботи, послуги), які мають бути отримані (виконані, надані). На відміну від завдатку аванс - це спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції. Аванс сплачується боржником у момент настання обов`язку платити та виконує функцію попередньої оплати.

Тобто, у разі невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося, аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила.

Як встановлено судом, позивач 10.05.2024 направив відповідачу Вимогу-претензію від 10.05.2024, що підтверджується описом вкладення у цінний лист та чеком на підтвердження факту надання поштових послуг. Отже відповідач повинен був виконати вимогу щодо повернення коштів в строк до 20.05.2024 (включаючи поштовий перебіг).

Проте, свого обов`язку щодо повернення коштів Відповідач не виконав.

Відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Проте, Відповідач, як у встановлений приписами частини 2 статті 530 ЦК України строк, так і на дату судового розгляду, свого зобов`язання щодо повернення суми в розмірі 50 000,00 грн. не виконав.

Враховуючи вищевикладене, та беручи до уваги, що доказів передача товару відповідачем не надано, суд дійшов до висновку про наявність підстав для повернення позивачу авансового платежу в розмірі 50 000,00 грн.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 79 Кодексу передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Так, доводи Позивача, викладені у його позовній заяві підтверджені належними та допустимими доказами, а Відповідачем не надано доказів на спростування доводів і тверджень позивача чи сплати наявної суми попередньої оплати.

Оскільки станом на час прийняття рішення відповідач суму попередньої оплати не повернув, строк повернення якої настав, позов про стягнення з відповідача 50 000,00 грн. попередньої оплати підлягає задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 238, 240, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група" задовольнити повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Карго Інвест Груп" (02002, м. Київ, вул. Окіпної Раїси, 8Б, ідентифікаційний номер 44930706) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група" (21022, м. Вінниця, вул. Зулінського Сергія, 54-А; ідентифікаційний номер 33623350) грошові кошти в розмірі 50 000 (п`ятдесят тисяч) грн. 00 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн.00 коп.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 04 жовтня 2024.

Суддя Борисенко І. І.