Рішення

від 04.10.2024 по справі 240/13147/24

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 жовтня 2024 року м. Житомир справа № 240/13147/24

категорія 111060000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Житомирській області про визнання протиправною та скасування вимоги,

встановив:

До Житомирського окружного адміністратвиного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління ДПС у Житомирській області, в якому просить:

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Житомирській області від 27.07.2023 № Ф-15898-52 на суму 24733,08 грн;

- стягнути з Головного управління ДПС у Житомирській області понесені судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у 2024 році йому стало відомо про існування вимоги ГУ ДПС у Житомирській області від 27.07.2023 № Ф-15898-52 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі ЄСВ, єдиний внесок) в сумі 24733,08 грн. Позивач не погоджується із вказаною вимогою, зокрема, з тих підстав, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 03.07.2020 у справі № 240/6251/20 визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Житомирській області № Ф-15898-32 від 13.11.2019 в розмірі 26539,26 грн за період з 01.01.2017 по 31.10.2019, тому відповідач не мав права зараховувати грошові кошти, що надходили від позивача як оплата по ЄСВ за 2020-2022 роки, в рахунок погашення зобов`язань за період 2017-2019 років. Також вказує, що за період з 2020 по 2022 роки позивачу було нараховано ЄСВ на загальну суму 28405,30 грн, а сплачено 41809,66 грн, що на 13404,36 грн перевищує нарахований розмір ЄСВ за вказані періоди. Зазначену вимогу вважає протиправною та такою, що підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 16.07.2024 позовну заяву залишено без руху.

Після усунення позивачем недоліків позовної заяви ухвалою суду від 30.07.2024 заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач 14.08.2024 подав до суду відзив, в якому зазначає, що органам ДФС надано право формувати вимоги про сплату боргу (недоїмки) на підставі облікових даних з інформаційної системи контролюючого органу без обмеженням строку давності. Зазначив, що обов`язок сплачувати мінімальний страховий внесок за себе розповсюджується на фізичних осіб-підприємців з 01.01.2017 незалежно від отримання доходів. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи податкового органу у разі, якщо такий платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вважає, що ДПС правомірно сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 27.07.2023 № Ф-15898-52.

Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) з особливостями, визначеними ст.ст. 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.

ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем з 31.03.2016, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено відомості за № 22910000000000826.

13.11.2019 ГУ ДПС у Житомирській області сформувало позивачу вимогу № Ф-15898-32 про сплату боргу (недоїмки) у сумі 26539,26 грн.

Вказану вимогу ОСОБА_1 оскаржив у судовому порядку.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 03.07.2020 у справі № 240/6251/20, яке набрало законної сили, визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Житомирській області від № Ф-15898-32 від 13.11.2019. Вказаним судовим рішенням встановлено, що позивач у період з 16.12.2016 по 30.08.2018 перебував у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_2 , який у зазначений період сплачував за найманого працівника ЄСВ у сумі, що не була меншою мінімального розміру.

27.07.2023 ГУ ДПС у Житомирській області знову сформувало позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-15898, згідно якої за позивачем числиться заборгованість зі сплати єдиного внеску у розмірі 24733,08 грн.

При цьому, з відзиву відповідача та долученого до відзиву на позовну заяву витягу АІС «Податковий блок» вбачається, що в інтегрованій картці платника податку ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) по коду платежу 71040000 (єдиний соціальний внесок для фізичних осіб-підприємців, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та особи які проводять незалежну професійну діяльність) станом на обліковується заборгованість в сумі 24733,08 грн, яка виникла, утому числі, внаслідок таких нарахувань: 09.02.2018 - за 2017 рік в сумі 8448,00 грн, 19.04.2018 - за січень-березень 2018 року в сумі 2457,18 грн, 19.07.2018 - за квітень-червень 2018 року в сумі 2457,18 грн, 19.10.2018 - за липень-вересень 2018 року в сумі 2457,18 грн, 21.01.2019 - за жовтень-грудень 2018 року в сумі 2457,18 грн, 19.04.2019 - за січень-березень 2019 року в сумі 2754,18 грн, 19.07.2019- за квітень-червень 2019 року в сумі 2754,18 грн, 21.10.2019 - за липень-вересень 2019 року в сумі 2754,18 грн, 20.01.2020 - за жовтень-грудень 2019 року в сумі 2754,18 грн, 21.04.2020 - за січень-лютий 2020 року в сумі 2078,12 грн, 20.07.2020 - за червень 2020 року в сумі 1039.06 грн, 19.10.2020 - за липень-вересень 2020 року в сумі 3178,12 грн, 19.01.2021 - за жовтень-грудень 2020 року в сумі 3300,00 грн.

Крім того, за період з 2020 по 02.2022 року позивачу за його деклараціями було нараховано ЄСВ на загальну суму 28 405,30 грн, зокрема 9595,30 грн за 2020 рік, 15950,00 грн за 2021 рік та 2860,00 грн за 2022 рік.

Позивачем самостійно у період з 12.01.2021 по 10.10.2023 сплачено 41809,66 грн, які податковим органом зараховані в рахунок сплати єдиного внеску в порядку календарної черговості.

Вказані відомості відповідач підтвердив у відповіді на адвокатський запит представника позивача № 266/6/06-30-13-03 від 08.01.2024.

Вважаючи неправомірною вимогу від 27.07.2023 № Ф-15898-52, позивач звернувся з позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує таке.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.

Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:

- застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;

- страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017) єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

У той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На підставі наведеного можна дійти висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27.11.2019 у справі № 160/3114/19 та надалі підтримана у постановах від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19, від 23.01.2020 у справі № 480/4656/18, від 18.03.2020 у справі № 140/1777/19, від 03.04.2020 у справі № 140/642/19, від 18.11.2021 у справі № 520/6094/19, від 19.12.2022 у справі № 640/9262/19, від 07.02.2023 у справі № 440/1408/19, які суд застосовує при вирішенні спірних правовідносин відповідно до положень частини п`ятої статті 242 КАС України.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець 31.03.2016.

Відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 03.07.2020 у справі № 240/6251/20 встановлено, що у період з 16.12.2016 по 30.08.2018 ЄСВ за позивача сплачував ФОП ОСОБА_2 , доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності суду не надано.

Вказані обставини не підлягають доказуванню в силу частини четвертої статті 78 КАС України.

Таким чином, оскільки єдиною метою збору з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону №2 464-VI позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за неї в період, за який частково винесена оскаржувана вимога (2017 рік червень 2018 року), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок сплати у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка мала право провадити господарську діяльність, проте її не здійснювала та дохід від неї не отримувала (доказів протилежного суду не надано).

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що включення до періодів заборгованості з січня 2017 року по червень 2018 року не ґрунтується на вимогах закону та є протиправним.

При вирішені даного спору суд також враховує, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 03.07.2020 у справі № 240/6251/20 визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Житомирській області від № Ф-15898-32 від 13.11.2019, якою охоплювався період з 01.01.2017 по 31.10.2019.

Суд зазначає, що оскаржувана у даній справі вимога від 27.07.2023 № Ф-15898-52 сформована, у тому числі, внаслідок нарахувань єдиного внеску за період з січня 2017 по червень 2018 року, а саме: за 2017 рік в сумі 8448,00 грн, за січень-березень 2018 року в сумі 2457,18 грн, за квітень-червень 2018 року в сумі 2457,18 грн. Тобто заборгованість (недоїмка) зі сплати єдиного внеску згідно оскарженої вимоги від 27.07.2023 № Ф-15898-52 частково охоплена вимогою про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Житомирській області від № Ф-15898-32 від 13.11.2019, яка скасована в судовому порядку.

Суд враховує, що за період з липня 2018 року по грудень 2019 року відсутні відомості про сплату позивачем чи його роботодавцем єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, однак, зважаючи на те, що повноваження щодо визначення податкових зобов`язань є дискрецією контролюючого органу, суд позбавлений можливості у цьому випадку втручатися в дискреційні функції податкового органу та скасувати оскаржувану вимогу відповідача в частині шляхом виключення помилково нарахованих сум.

Згідно з п.п. 20.1.18 п. 20.1 ст. 20 ПК України саме контролюючі органи, а не суд мають право визначати у порядку, встановленому цим Кодексом, суми податкових та грошових зобов`язань платників податків.

У той же час суд не може підміняти суб`єкта владних повноважень та здійснювати розрахунок/перерахунок грошового зобов`язання.

Функція судового контролю під час розгляду справ про адміністративні правопорушення полягає у перевірці правомірності винесеного рішення податкового органу і не може виражатися у здійсненні замість суб`єкта владних повноважень його службової діяльності, яка полягає у визначенні у порядку, встановленому цим законодавством, сум податкових та грошових зобов`язань платників податків.

Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього у період з січня 2017 по червень 2018 року нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як особою, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.

Також, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява № 39766/05), «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06), які відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.

Чинним законодавством не передбачене часткове скасування податкової вимоги, а тому оскаржена вимога про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Житомирській області від 27.07.2023 № Ф-15898-52 на суму 24733,08 грн підлягає скасуванню повністю.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.06.2006).

Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтримку правомірності своєї позиції, суд приходить до переконання, що позов підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Щодо вимоги про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає таке.

Згідно зі ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до положень ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Відповідно до положень частини 5 статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з частиною 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Зазначені вимоги кореспондуються з положеннями частини 3 статті 143 КАС України, якими передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Таким чином, необхідною умовою для відшкодування витрат на правничу допомогу є подання стороною детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17.09.2019 (справа № 810/3806/18), від 22.11.2019 (справа № 810/1502/18).

Судом встановлено, що на момент вирішення питання про розподіл судових витрат представником позивача надано суду копію ордера на надання правничої (правової) допомоги серії АМ №1093779 від 10.07.2024 та копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутній договір про надання правової (правничої) допомоги укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Сірою Аліною Василівною, відсутній акт прийому передачі послуг до договору про надання професійної правничої допомоги, а також представником позивача не надано суду доказів сплати судових витрат на правничу допомогу в сумі 10000,00 грн (квитанція, платіжне доручення тощо).

У наданих представником позивача до матеріалів справи документах не відображено, кількості витраченого адвокатом на виконання робіт (надання послуг) часу (годин), вартості години за певний вид послуги, детального опису робіт проведених адвокатом (наданих послуг), позивачем не конкретизовано та необґрунтовано витрачений час на правничу допомогу, не деталізовано, які роботи проведені адвокатом в рамках надання послуг.

У питанні надання доказів суд звертає увагу на позицію Верховного Суду у справі № 922/2604/20, де вказано, що відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акту прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності.

За таких обставин, оскільки стороною позивача не додержані приписи ч. 4 ст. 134 КАС України, підстави для стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу відсутні.

Суд зазначає, що вимога подання детального опису є обов`язковою і пов`язана з тим, що розмір гонорару та розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, не є тотожними. Особа може сплатити адвокату в якості гонорару будь-яку суму, але відшкодуванню за нормами КАС України підлягають лише ті витрати на професійну правничу допомогу, які доведені належними доказами, зокрема детальним описом робіт (наданих послуг) і ті, які були реально необхідними.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу.

З огляду на задоволення позову та приписи ст. 139 КАС України, на користь позивача належить стягнути понесені ним судові витрати в сумі 968,96 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Житомирській області

Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Житомирській області (вул. Юрка Тютюнника, 7, м.Житомир, 10003, код ЄДРПОУ 43142501) про визнання протиправною та скасування вимоги задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Житомирській області від 27.07.2023 № Ф-15898-52 на суму 24733,08грн.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Житомирській області судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 968,96 грн (дев`ятсот шістдесяти восьми гривень 96 копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.М. Леміщак

Повний текст складено: 04 жовтня 2024 р.

04.10.24