Рішення

від 03.10.2024 по справі 490/8266/23

ЦЕНТРАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М. МИКОЛАЄВА

н\п 2/490/607/2024 Справа № 490/8266/23

Центральний районний суд м. Миколаєва

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2024 року Центральний районний суд міста Миколаєва у складі:

головуючого - судді Черенкової Н.П.,

при секретарі - Романової К.Т.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення місця проживання дитини з батьком, третя особа - Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив визначити місце проживання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 за місцем його реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що з 19.09.2014 року сторони перебували у шлюбі, від якого мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після фактичного припинення шлюбних відносин відповідачка покинула сім`ю і сторони почали проживати окремо. Малолітній син ОСОБА_3 залишився проживати з батьком. Позивач вказує, що він повністю опікується інтересами і потребами дитини, піклується про нього, займається вихованням, слідкує за розвитком та здоров`ям дитини. Ніколи не перешкоджав і не має наміру у подальшому перешкоджати спілкуванню матір`ю з дитиною. Дитина увесь час проживає з позивачем, він займається його вихованням та піклуванням, син прив`язаний до батька, мати не виявляла проявів самостійного виховання сина, навіть в період коли колишнє подружжя проживали разом, то вважає, що суд повинен врахувати ці обставини та визначити місце проживання дитини з ОСОБА_1 .

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.08.2023 року дану справу передано судді Черенковій Н.П. та отримана останньою 31.08.2023 року.

Ухвалою судді від 04.09.2023 року відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче судове засідання, запропонувано ОСОБА_1 до підготовчого судового засідання надати висновок органу опіки та піклування про доцільність проживання дитини з батьком.

27.11.2023 року на електронну адресу суду від представника органу опіки та піклування Миколаївської міської ради Батовської Ю.В. надійшла заява про долучення до матеріалів справи висновок №4934/02.02.01-22/06/14 від 22.11.2023 року про доцільність визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із батьком ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 12.12.2023 року закрито підготовче судове провадження, справу призначено до розгляду по суті на 07.02.2024 року.

Судові засідання неодноразово відкладалися, в тому числі і в зв`язку з наданням відповідачкою клопотань про відкладення судових засідань.

Ухвалою суду від 25.06.2024 року відкладено судове засідання, керуючись ст.12 ЦПК України судом роз`яснено ОСОБА_2 право на участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції.

Позивач до судового засідання не з`явився, від його представника - адвоката Коренко Т.В. надійшла заява про розгляд справи за відсутності позивача та його представника, позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили їх задовольнити.

Відповідачка до судового засідання не з`явилася, від її представника - адвоката Сорочана Є.В. надійшла заява про визнання відповідачкою позову та про розгляд справи за її відсутності та відсутності її представника.

Представник третьої особи до судового засідання не з`явився, про час та місце слухання справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Суд вважає, що підстав для відкладення розгляду справи немає, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення рішення, адже основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. За таких обставин, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін, що відповідає приписам ст. 223 ЦПК України.

Зважаючи на те, що всі особи, які беруть участь у справі в судове засідання не з`явилися, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 206 ЦПК України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Суд, дослідивши та оцінивши докази, що містяться в матеріалах справи, дійшов наступного висновку.

Позивач та відповідачка перебували у зареєстрованому шлюбі з 19.09.2014 року, який 05.09.2023 року було розірвано, про що свідчить копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 17.05.2023, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 05.09.2023, року (справа №490/4232/23.

Від сумісного проживання сторони мають малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 13.06.2019 р.

Як вбачається з Акту про проживання осіб однією сім`єю від 09.03.2023 року, засвідченого сусідами позивача: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , за адресою: АДРЕСА_1 з 30.01.2019 р. і по день складання акту проживають позивач та його малолітній син ОСОБА_3 , вихованням та утримання якого займається його батько - позивач ОСОБА_1 .

Згідно Довідки, наданої директором Миколаївського ліцею №3 ОСОБА_8 , ОСОБА_3 навчається в ліцеї, вихованням сина займається його батько, даний факт також підтверджується психолого-педагогічною характеристикою ОСОБА_3 , складеною шкільним психологом ОСОБА_10 .

Органом опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради надано до суду Висновок №4934/02.02.01.-22/06/14/23 від 22.11.2023 року про доцільність визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 із батьком ОСОБА_1 , в якому встановлено наступне.

Спеціалістами служби разом фахівцями Миколаївського міського центру соціальних служб проведено обстеження умов проживання дитини, оцінку потреб сім`ї. В ході обстеження встановлено, що хлопець забезпечений необхідними речами та приладдям для занять, одягом, взуттям харчуванням, має власну кімнату, де для нього обладнано місце для занять та відпочинку При обстежені умов проживання з батьком встановлено, що мати тривалий час проживає зі старшим сином за кордоном, працює там та спілкується з сином по телефону. Хлопець повідомив спеціалісту служби та фахівцю МЦСС, що не бажає проживати з матір`ю за кордоном, має добрі відносний із матір`ю та батьком, але бажає проживати з батьком та бабусею в Україні.

Мати дитини ОСОБА_2 надала пояснення службі, що не заперечує проти визначення місця проживання ОСОБА_3 із батьком, адже не може забрати його до себе, проживає із старшим сином за кордоном та працює там.

Встановивши фактичні обставини у справі, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши та оцінивши надані докази в їх сукупності, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

За змістом п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до ст.ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У п. 1 ст. 9 указаної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції).

Частиною 1 ст.8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно з ч.1 ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно з ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Частинами 6, 8 ст. 7 Сімейного кодексу України (надалі - «СК України») визначено, що жінка та чоловік мають рівні права і обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Приписами ч.1 ст.9 СК України визначено, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.

Згідно з ч.1, ч.2 ст.155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті (ч. 1 ст. 157 СК України).

Відповідно до положень ч.5 ст.157 СК України той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця, з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі у складі організованої групи дітей, та у разі, якщо йому відомо місце проживання іншого з батьків, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов`язки, інформує його шляхом надсилання рекомендованого листа про тимчасовий виїзд дитини за межі України, мету виїзду, державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування у цій державі.

Відповідно до ст.160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно ч.1 ст.161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. В ч. 2 цієї ж статті вказано, що орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Відповідно до ч.1 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Відповідно до ч.4 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає. Місце проживання дитини цього віку визначається за згодою батьків. При цьому не має значення, чи знаходяться батьки у шлюбі між собою, чи проживають вони спільно. Крім того, питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватися не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини.

З аналізу норм сімейного законодавства вбачається, що у тому разі, коли батьки дитини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним з батьків. Питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватись перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини. Першочерговим критерієм визначення місця проживання дитини, яка не досягла десяти років, є спільна згода батьків, що визначено ч.1 ст.160 СК України. І тільки у випадку наявності спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини, яка не досягла десяти років, такий спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом, як визначено ч.1 ст.161СК України.

При вирішенні спору щодо місця проживання дитини, суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, бажання дитини, стать, вік дитини, матеріальне забезпечення батьків, їх працевлаштування та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2022 року у справі № 461/9136/19 (провадження № 61-440св22) зроблено висновок, що «при вирішенні спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини (з урахуванням її вікової зрілості), необхідним є з`ясування психоемоційного стану дитини, її інтересів та ставлення до кожного із батьків, а також мотивів бажання проживати з одним із батьків».

Дитина є найбільш вразливою стороною під час будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.

Суд не вбачає підстав для вислуховування думки дитини у судовому засіданні за наявності в матеріалах справи висновку та результату психолог-педагогічної характеристики ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зазначення у даному висновку щодо бажання дитини проживати з батьком, а, отже залучення дитини до судового процесу не є необхідним.

Як встановлено судом, син сторін ОСОБА_3 проживає разом з батьком у м. Миколаєві.

У висновку Органу опіки та піклування №4934/02.02.01.-22/06/14/23 від 22.11.2023 року зазначено, що відповідачка не заперечує щодо проживання сина ОСОБА_3 з батьком.

Таким чином, у відповідності до вимог ст.29 ЦК України, ст.160 СК України місце проживання дитини за згодою батьків визначено за місцем проживання батька.

Крім того, в заяві про визнання позову представником відповідачки - адвокатом Сорочаном Є.В. вказано, що сторони провели перемовини та узгодили, що їх спільний син ОСОБА_3 буде проживати з батьком, що в свою чергу свідчить про відсутність спору щодо місця проживання дитини, оскільки, як встановлено в ході судового розгляду вони обоє, як батьки, погоджуються на проживання дитини з батьком.

Тобто сторони, як це і передбачено ч.1 ст.160 СК України, фактично, визначили місце проживання дитини з батьком за взаємною згодою.

Сімейні відносини, враховуючи їх особистісний характер, повинні в першу чергу вирішуватися за згодою їх учасників, і тільки в разі відсутності такої згоди (існування між ними спору) - зокрема, в суді.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, вказана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене права чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Отже, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушення.

Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №18 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Фактично у даному випадку спір щодо місця проживання дитини ініційований батьком дитини, з яким дитина, з його пояснень, і так фактично проживає, і від якого мати дитини не вимагає зміни її місця проживання.

За встановлених обставин у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення позивача до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка, з його слів, фактично проживала і проживає разом з ним, між батьками виник спір саме щодо місця проживання дитини, оскільки мати дитини не вимагає від батька дитини змінити її місце проживання, не порушує в судовому порядку питання про відібрання дитини у позивача, при вирішенні органом опіки та піклування питання про визначення місця проживання дитини відповідачка не заперечувала, що дитина фактично проживає з батьком та не заперечувала проти подальшого проживання дитини разом із батьком, що також підтверджується її визнанням позову.

В той же час, зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання.

При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини і з цього приводу між ними існує спір.

Вказані обставини підлягають перевірці судом.

До аналогічних висновків прийшов Київський апеляційний суд у постанові від 16.12.2020 №357/7976/18 та Верховний Суд у постанові від 10.06.2021 справа №369/1587/19.

З урахуванням встановлених обставин, суд доходить висновку, що вимоги про визначення місця проживання дитини заявлені позивачем передчасно, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками про визначення місця проживання дитини та, принаймні, існувати на час вирішення справи в суді.

Відсутність між сторонами відповідного спору, унеможливлює вирішення питання в судовому порядку, оскільки завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав особи.

Таким чином, оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, виходячи з принципів розумності, пропорційності, виваженості, справедливості, з урахуванням балансу інтересів сторін, меж дозволеного втручання, вирішуючи позови у межах заявлених вимог, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"суди застосовують як джерело права при розгляді справ положенняКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейськоїкомісії з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

При вирішенні даного спору, суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також акцентує увагу й на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 "Ковач проти України","Мельниченко проти України", "Чуйкіна проти України").

Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominenv. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Відповідно до вимог ст.141 ЦПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 4,5,12,13,81,259,263-265,268 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення місця проживання дитини з батьком, третя особа - Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повний текст рішення виготовлено: 03 жовтня 2024 року.

Суддя Н.П. Черенкова