Рішення

від 02.10.2024 по справі 320/37564/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 жовтня 2024 року № 320/37564/23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Колеснікової І.С., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадської організації «ПАРК ПРИРІЧНА» до Київської міської ради, треті особи: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків «ЖИТЛОІНВЕСТБУД-УКБ», про визнання протиправним та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась громадська організація «ПАРК ПРИРІЧНА» з позовом до Київської міської ради, треті особи: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків «ЖИТЛОІНВЕСТБУД-УКБ», в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Київської міської ради від 20 квітня 2023 року № 6289/6330 «Про надання комунальному підприємству з питань будівництва житлових будинків «ЖИТЛОІНВЕСТБУД-УКБ» земельної ділянки в постійне користування для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства на вул. Прирічній в Оболонському районі м. Києва».

Ухвалою суду від 27 жовтня 2023 року відкрито провадження в даній справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

В обґрунтування позовних вимог позивач наголошує на порушенні вимог закону в частині змісту оскаржуваного рішення та порядку його прийняття.

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач, у наданому суду відзиві наголошує, що оскаржуване рішення прийняте ним відповідно до вимог чинного законодавства, посилаючись на обставини, викладені у наданому суду відзиві.

Такі доводи заперечені позивачем у відповіді на відзив.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як вбачається з матеріалів справи, 20 квітня 2023 року відповідачем прийнято рішення №6289/6330 «Про надання комунальному підприємству з питань будівництва житлових будинків «ЖИТЛОІНВЕСТБУД-УКБ» земельної ділянки в постійне користування для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства на вул. Прирічній в Оболонському районі м. Києва».

На підставі вказаного рішення 27 квітня 2023 року до Державного реєстру речових прав на майно внесені відомості про інше речове право - право постійного користування земельною ділянкою, суб`єктом речового права на земельну ділянку є комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків «Житлоінвестбуд-УКБ».

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Звідси, поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Тобто, звернення до суду із позовною заявою не може розглядатись як превентивний захід, тобто спрямований на обставини, які можливо виникнуть у майбутньому.

Так, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що певні обставини впливають на їх правове становище.

Передумовою для захисту адміністративним судом прав особи є встановлення факту порушення прав такої особи, а адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішенням чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року по справі №916/1979/13 викладено правовий висновок, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу, позивача, з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами, не можна покладати обов`язок об`єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення.

Подібну правову позицію також викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17.

Так, згідно статуту позивача, останній є громадським об`єднанням, яке об`єднує громадян України на основі добровільності та єдності їх інтересів для реалізації мети та завдань, передбачених Статутом (пункт 1.1).

Згідно з пунктом 2.1 статуту позивача мета діяльності організації: створення та забезпечення функціонування парку «Парк Прирічна» в м. Києві; захист прав та інтересів членів організації в судах; захист прав мешканців міста Києва на безпечну екологію; сприяння захисту водно-болотних угідь міста Києва та Київської області; участь в органах влади з питань контролю за екологією та безпекою довкілля; участь у створенні органів контролю за діяльністю органів влади; участь в громадських радах при органах державної влади та місцевого самоврядування.

Згідно з пунктом 2.2. статуту позивача завданням організації є:

виховання у мешканців міста Києва та інших осіб дбайливого/належного ставлення до природи та її багатств;

проведення пропаганди охорони природи, раціонального використання природних ресурсів;

всебічне сприяння збереженню природних об`єктів;

дослідження й експериментальні розробки у сфері природничих і технічних наук;

сприяння в організації культурно-дозвільних заходів;

діяльність із захисту та нагляду за користуванням природними ресурсами;

сприяння використанню природних ресурсів на науковій основі;

організація громадського контролю за дотриманням екологічного законодавства під час використання природних ресурсів;

вивчення та сприяння розвитку та впровадження передового досвіду при використанні природних об`єктів у господарській сфері;

сприяння охороні й збереженню культурної спадщини, історико- культурного середовища, пам`яток історії та культури;

сприяння правовому і соціальному захисту громадян і організацій, що підтримують цілі діяльності організації;

здійснення видавничої діяльності і в її рамках видання і поширення інформаційних, методичних матеріалів, а також буклетів, брошур з тематики організації;

проведення масштабної інформаційно-просвітницької роботи серед населення щодо проблем захисту природи, шляхів, методів та заходів їх вирішення та необхідності гуманного поводження із тваринами, а також з питань правильного утримання та поводження з тваринами;

за погодженням з органами місцевого самоврядування та органами державної виконавчої влади сприяти роботі по охороні та відтворенню природних ресурсів, збереженню та поліпшенню стану навколишнього природного середовища;

підтримання прямих контактів з іноземними спорідненими організація, укладання угод про співробітництво і взаємодопомогу;

захист прав та інтересів членів організації.

Виходячи з наведеного та аналізу статуту позивача, відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та наявних матеріалів суд доходить висновку, що спірний акт індивідуальної дії прямо та безпосередньо не застосовується до позивача - громадської організації, яка є неприбутковою організацією, не є суб`єктом користування спірної земельної ділянки.

Особливості правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів аналізувалися Верховним Судом у справі № 815/219/17. У постанові від 14 березня 2018 року Верховний Суд дійшов такого висновку:

« 32. Громадські організації є організаційно-правовою формою діяльності людей, які об`єднуються для спільного здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів, які відображаються у статуті громадської організації у вигляді мети та напрямів її діяльності. Таким чином, діяльність громадських організацій не можна розглядати абстрактно, без зв`язку з її метою та правами людей (її членів), що об`єдналися. Створюючи громадську організацію або вступаючи до неї, її члени об`єднуються на визначених статутом умовах для спільної реалізації своїх прав».

Отже, вирішуючи питання щодо права громадських організацій на звернення до суду в інтересах інших осіб, суди повинні з`ясувати: статус громадської організації та її засновників, їх безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом позову; мету громадської організації та її безпосередній зв`язок з предметом позову; інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту; чи зверталися ці особи за захистом своїх прав до громадської організації; добросовісність дій громадської організації, що звертається до суду.

Як зазначив позивач, повноваження організації створення та забезпечення функціонування парку «Парк Прирічна» в м. Києві; захист прав та інтересів членів організації в судах; захист прав мешканців міста Києва на безпечну екологію; сприяння захисту водно-болотних угідь міста Києва та Київської області; участь в органах влади з питань контролю за екологією та безпекою довкілля; участь у створенні органів контролю за діяльністю органів влади; участь в громадських радах при органах державної влади та місцевого самоврядування є основною метою статутної діяльності організації з точки зору захисту задоволення спільних інтересів її членів.

Разом з тим, право громадської організації за погодженням з органами місцевого самоврядування та органами державної виконавчої влади сприяти роботі по охороні та відтворенню природних ресурсів, збереженню та поліпшенню стану навколишнього природного середовища не тотожне праву на оскарження рішень органу місцевого самоврядування (актів індивідуальної дії).

За наведених обставин можна констатувати, що позивач не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов`язаний його інтерес та що цей інтерес належить саме позивачу. позивач не обґрунтував свій особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес.

Безпосередньо на позивача не впливає оскаржуване рішення, оскільки воно не спричинило жодного негативного впливу саме на нього і він не зазнав жодної реальної шкоди, яка настала після прийняття оскаржуваного рішення.

При цьому, встановлення відсутності матеріально-правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

У даному контексті суд також звертає увагу на те, що рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення - це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним. «Один спір - один процес» - це правило, якого Верховний Суд намагається дотримуватися і забезпечувати його через ухвалені правові висновки щодо юрисдикційності спорів.

Аби бути якісним, судове рішення повинно сприйматися сторонами та суспільством у цілому як таке, що може бути ефективно реалізованим, (пункт 31 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень.

Європейський суд з прав людини у пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, заява № 22414/93) та пункті 75 рішення від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьев проти України» (заява № 3 8722/02) дійшли висновку, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення -гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Позивачем у даній справі заявлено позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради № 6289/6330, незважаючи на той факт, що оскаржуване рішення реалізовано шляхом виконання. При цьому позивач не зазначає, яким чином такий спосіб захисту як визнання недійсним рішення Київської міської ради відновить порушене право останнього.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що на думку позивача, при прийнятті рішення №6289/6330 Київською міською радою було порушено приписи статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». При цьому, як на обґрунтування своєї позиції, позивач посилається на правовий висновок Управління правового забезпечення діяльності Київської міської ради до проекту оскаржуваного рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, Управління правового забезпечення діяльності Київської міської ради у правовому висновку зазначає:

«...передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним або юридичним особам для містобудівних потреб допускається за умови, що відповідні земельні ділянки розташовані в межах території, щодо якої затверджено принаймні один із таких видів містобудівної документації на місцевому рівні:

комплексний план, складовою частиною якого є план зонування території;

генеральний план населеного пункту, складовою якого є план зонування території;

план зонування території як окремий вид містобудівної документації на місцевому рівні, затверджений до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо планування використання земель";

детальний план території.

Обмеження щодо передачі (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним або юридичним особам, визначені цією частиною, не поширюються на випадки:

розташування на земельній ділянці будівлі (споруди), що перебуває у власності фізичної або юридичної особи;

приватизації громадянином земельної ділянки, наданої йому в користування відповідно до закону;

надання земельної ділянки, розташованої на території зони відчуження чи зони безумовного (обов`язкового) відселення, Що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

надання земельної ділянки для розміщення технічних засобів та/або споруд електронних комунікацій, лінійних об`єктів енергетичної та транспортної інфраструктури (доріг, мостів, естакад);

буріння, влаштування (облаштування) та підключення нафтових і газових свердловин за межами населених пунктів;

будівництва, експлуатації військових та інших оборонних об`єктів;

будівництва, експлуатації окремо розташованих захисних споруд цивільного захисту.

Передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у випадках, визначених абзацами сьомим - тринадцятим цієї частини, за відсутності принаймні одного виду містобудівної документації, визначеного абзацами другим - п`ятим цієї частини, не допускається, якщо земельна ділянка:

розташована в межах зелених зон населених пунктів, внутрішньоквартальних територій (територій міжрайонного озеленення, елементів благоустрою, спортивних майданчиків, майданчиків відпочинку та соціального обслуговування населення);

віднесена до категорії земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного призначення, рекреаційного призначення (крім земельних ділянок для дачного будівництва), лісогосподарського призначення».

Також у правовому висновку Управління правового забезпечення діяльності Київської міської ради зазначає ряд рішень органу місцевого самоврядування, якими було передбачено створення в Оболонському районі міста ландшафтних заказників та парки відпочинку, тобто зеленої зони загального користування.

Однак, одночасно у згаданому висновку Управління щодо зазначених обставин вказується:

«Зауважуємо, що за результатами опрацювання матеріалів проекту рішення немає інформації чи не потрапляє земельна ділянка, яку пропонується передати в постійне користування комунальному підприємству з питань будівництва житлових будинків «Житлоінвестбуд-УКБ» до території ландшафтного заказнику місцевого значення «Затока Наталка», парку відпочинку».

Позивачем оскаржується рішення органу місцевого самоврядування із земельних питань, тобто розпорядження власником його майном, а не нормативно-правовий акт з питань регулювання містобудування.

Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 2 Земельного кодексу України до земельних відносин належать відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 140 Конституції України проголошено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

За приписами статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Отже, Київська міська рада є органом місцевого самоврядування, що представляє відповідну територіальну громаду та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та законами України.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (стаття 327 Цивільного кодексу України).

Так, відповідно до статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності, прийняття спадщини.

Розпорядження землями комунальної власності м. Києва, в тому числі надання земельних ділянок у власність чи у користування, у відповідності до статті 9 Земельного кодексу України, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» відноситься до виключних повноважень Київської міської ради як колегіального органу.

Також, позивач стверджує, що земельна ділянка відведена спірним рішенням для містобудівних потреб.

Як вбачається з матеріалів справи, в даному випадку земельна ділянка 8000000000:78:215:0016 має визначене оскаржуваним рішенням відповідача цільове призначення - для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства, а не для містобудівних потреб.

Згідно з положеннями пунктів 3.2, 3.7, 3.21 ДБН А.2.2-3- 2014 «Склад та зміст проектної документації на будівництво» будівництво - це нове будівництво, реконструкція, капітальний ремонт та технічне переоснащення об`єктів будівництва.

Отже, містобудівне законодавство (розділ IV Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності») буде застосоване в тому випадку, якщо на спірній земельній ділянці буде проводитись будівництво.

Забудова територій здійснюється шляхом розміщення об`єктів будівництва, яка відбувається поетапно з отриманням дозвільної документації на кожному з етапів.

Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку:

1)отримання замовником або проектувальником вихідних даних;

2)розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» її експертизи;

3)затвердження проектної документації;

3-1) отримання права на виконання підготовчих та будівельних робіт у випадках, визначених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності»;

4)виконання підготовчих та будівельних робіт;

4-1) державна реєстрація спеціального майнового права на об`єкт незавершеного будівництва та майбутній об`єкт нерухомості у випадках, визначених законом;

4-2) проведення контрольного геодезичного знімання закінчених будівництвом об`єктів (крім об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (CCI)) та здійснення їх технічної інвентаризації (крім об`єктів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування);

5)прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів;

6)державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом та прийнятий в експлуатацію у випадках, визначених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», об`єкт (його складову).

Відтак, на першому етапі з реалізації будівництва на спірній земельній ділянці, у разі якщо майбутній об`єкт є таким, що підлягає оцінці впливу на довкілля, для отримання замовником або проектувальником вихідних даних (містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки) одним із обов`язкових документів є результати оцінки впливу на довкілля (згідно із Законом України «Про оцінку впливу на довкілля»).

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також КАС України) було доведено правомірність прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд зазначає, що решта доводів та тверджень учасників справи, у контексті наведених правових вимог, не впливають на висновки суду за наслідком розгляду даної справи.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1)чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2)чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7)з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8)пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За наслідком здійснення аналізу оскаржуваного рішення на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки оскаржуване рішення відповідає наведеним у частині 2 статті 2 КАС України критеріям.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадської організації «ПАРК ПРИРІЧНА» (04213, місто Київ, проспект В. Івасюка, будинок 44, квартира 7; код ЄДРПОУ 45380043) до Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 36; код ЄДРПОУ 22883141), треті особи: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01001, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 32-а; код ЄДРПОУ 26199097), комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків «ЖИТЛОІНВЕСТБУД-УКБ» (01034, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 42; код ЄДРПОУ 31958324), про визнання протиправним та скасування рішення відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Колеснікова І.С.