Постанова

від 24.09.2024 по справі 140/90/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/90/20 пров. № А/857/13451/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :

головуючого судді :Кухтея Р.В.,

суддів : Носа С.П., Шевчук С.М.,

з участю секретаря судового засідання : Скрутень Х.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційні скарги представниці позивача ОСОБА_1 - Андріяш Наталії Валеріївни, Міністерства юстиції України, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03 травня 2024 року (ухвалене головуючим-суддею Дмитруком В.В., час проголошення рішення 12 год 24 хв у м. Луцьку) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (за участі третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції м. Львів) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и в :

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Міністерства юстиції України (далі - МЮ України), Головного територіального управління юстиції у Волинській області (далі - ГТУЮ), Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - ЗМУ МЮ) (за участі третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції м. Львів), в якому просив визнати протиправними та скасувати накази МЮ України №3973/к від 20.12.2019 Про звільнення та ГТУЮ №1508/3 від 24.12.2019 Про звільнення ОСОБА_1 , поновити його на рівнозначній посаді у новоствореному ЗМУ МЮ на посаді заступника начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Волинській області ЗМУ МЮ (м. Львів) та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 23.06.2020, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18.11.2020, позовні вимоги були задоволені частково. Визнано протиправним наказ МЮ України №3973/к від 20.11.2019 Про звільнення в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ ОСОБА_1 відповідно до п.11 ч.1 ст.87 Закону України Про державну службу №889-VІІІ від 10.12.2015 (далі - Закон №889) у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ, зобов`язано МЮ України внести зміни до наказу МЮ України №3973/к від 20.11.2019 Про звільнення в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ ОСОБА_1 , виклавши його в наступній редакції : звільнити ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ відповідно до п.1 ч.1 ст.87 Закону №889 у зв`язку з реорганізацією ГТУЮ, визнано протиправним наказ ГТУЮ №1508/з від 24.12.2019 Про звільнення ОСОБА_1 в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ ОСОБА_1 відповідно до п.11 ч.1 ст.87 Закону №889 у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ, зобов`язано ГТУЮ внести зміни до наказу №1508/з від 24.12.2019 в частині формулювання причин звільнення з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ ОСОБА_1 , виклавши його в наступній редакції : оголошується наказ МЮ України №3973/к від 20.11.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ 26.12.2019 відповідно до п.1 ч.1 ст.87 Закону №889 у зв`язку з реорганізацією ГТУЮ, з припиненням державної служби, а також внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 26.05.2021 касаційну скаргу МЮ України було задоволено частково, скасовано вищевказані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направлено до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 03.05.2024 позовні вимоги були задоволені частково. Визнані протиправними та скасовані оспорювані накази, поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління Державної виконавчої служби (далі - УДВС) ГТУЮ з 27.12.2019, стягнуто із ЗМУ МЮ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27.12.2019 по 23.04.2024 включно у сумі 806877,59 грн (без урахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, сторони подали апеляційні скарги.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги представниця позивача ОСОБА_2 зазначає, що у випадку, коли відбувся перехід прав та обов`язків ліквідованого органу державної влади до новоствореного органу має місце фактична реорганізація такого органу, а не його ліквідація. Представниця позивача вказує, що згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ЗМУ МЮ зареєстровано 13.10.2022, ідентифікаційний код юридичної особи: 43316386, а розпочало роботу за поданим на сайті оголошенням 29.12.2022, при цьому ЗМУ МЮ (м. Львів), ідентифікаційний код юридичної особи: 43317547, перебуває в стані припинення з 26.09.2022. Вказує, що жодних функцій така юридична особа фактично не здійснює, її керівником є ліквідатор, а прямі функції такого органу виконуються державними службовцями Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, а тому при поновленні позивача на рівнозначній раніше займаній посаді у реально діючому та існуючому державному органі, що на сьогодні фактично є правонаступником ліквідованого ГТУЮ, вимоги КЗпП України щодо поновлення працівника на попередній роботі будуть безумовно дотримані. На переконання представниці позивача, поновлення судом першої інстанції ОСОБА_1 на неіснуючій посаді в неіснуючому органі є очевидно неефективним способом захисту прав позивача, що з власної ініціативи застосував суд першої інстанції.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги преставники МЮ України та ЗМУ МЮ зазначають, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №870 від 09.10.2019 Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції (далі - Постанова №870) було ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи МЮ України, у тому числі ГТУЮ та утворено як юридичну особу публічного права ЗМУ МЮ (м. Львів). Вказана постанова станом на час розгляду справи не скасована, а отже є чинною та її норми підлягають виконанню. Відтак, висновки суду першої інстанції про реорганізацію, а не ліквідацію територіального органу МЮ України є помилковими.

Заслухавши суддю-доповідача, представницю позивача ОСОБА_2 , яка підтримала апеляційну скаргу свого довірителя та просила відмовити у задоволенні скарги відповідачів, представниць відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які підтримали свої апеляційні скарги та просили їх задовольнити, а у задоволенні апеляційної скарги позивача просили відмовити, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 займав посаду заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ.

Попередженням від 25.10.2019 в.о. Державного секретаря МЮ позивача було попереджено про припинення державної служби на підставі п.11 ч.1 ст.87 Закону №889 у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ та звільнення із займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження. З попередженням про майбутнє звільнення позивач ознайомився особисто під підпис 25.10.2019.

Наказом МЮ України №3973/к від 20.12.2019 ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ 26.12.2019 відповідно до п.11 ч.1 ст.87 Закону №889 у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ, з припиненням державної служби.

Наказом голови ліквідаційної комісії ГТУЮ №1508/3 від 24.12.2019 відповідно до ст.83 КЗпП України, п.4 ч.1 ст.83, п.11 ч.1 ст.87, ст.89 Закону №889, ст.24 Закону України Про відпустки, позивачу оголошений наказ МЮ України №3973/к від 20.12.2019 про звільнення його з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ 26.12.2019 відповідно до п.11 ч.1 ст.87 Закону №889 у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ, з припиненням державної служби.

Як видно з матеріалів справи, у трудовій книжці ОСОБА_1 26.12.2019 зроблено запис за №21 про звільнення відповідно до п.11 ч.1 ст.87 Закону №889 у зв`язку з ліквідацією ГТУЮ, з припиненням державної служби.

Вважаючи протиправними оспорювані накази, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з даним позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації), МЮ України було зобов`язане дотримуватися встановленого КЗпП України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи. Суд вважав, що порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України

Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон №889.

Згідно ч.1-3 ст.5 Закону №889, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частиною п`ятою статті 22 Закону №889 передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

За змістом ч.1 ст.87 Закону №889, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є : 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 11) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Відповідно до ч.3 ст.87 Закону №889, суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі п.1 ч.1 цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі п.1 ч.1 цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Частиною п`ятою статті 87 Закону №889 визначено, що наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбаченихчастиною першоюцієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

У такому випадку оформлення і видача трудової книжки, а також розрахунок при звільненні проводяться протягом семи днів з дня звільнення.

Згідно ч.6 ст.36 КЗпП України, у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках : змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно ч.1 ст.42 КЗпП України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.492 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що державний службовець підлягає звільненню за п.1 ч.1 ст.87 Закону №889 лише у тому випадку, якщо у відповідному державному органі чи установі відсутні вакансії інших посад державної служби, рівнозначних або навіть нижчих, або ж, якщо державний службовець відмовився від запропонованих вакансій.

Відповідно до цього, керівник державної служби зобов`язаний запропонувати такому державному службовцю всі вакансії, які існують в установі, в першу чергу ті, які є рівнозначними тій посаді, яку він займав, або навіть і нижчу займаній ним посаді, з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей, незалежно від того, в якому структурному підрозділі державний службовець працював.

Доведення відсутності можливості запропонувати державному службовцю, посада якого скорочується, іншу рівнозначну посаду державної служби, покладається на керівництво відповідної державної служби.

Відповідно до ч.1 ст.6 Закону №889, посади державної служби в державних органах поділяються на категорії та під категорії залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень, змісту роботи та її впливу на прийняття кінцевого рішення, ступеня посадової відповідальності, необхідного рівня кваліфікації та професійних компетентностей державних службовців.

За визначенням, наведеним у п.6 ч.1 ст.2 цього Закону, рівнозначна посада - це посада державної служби, що належить до однієї під категорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів.

Як видно із наявних у справі наказів, позивача звільнено з посади державної служби- заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ, на якій він перебував, внаслідок ліквідації державної установи.

Колегія суддів зазначає, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю іншої рівнозначної посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей з урахуванням переважного права на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю, є обов`язком суб`єкта призначення або керівника державної служби.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 20.03.2023 по справі №580/7962/21.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 23.02.2023 по справі №140/9066/21 визнав застосовною до правовідносин про звільнення за п.1 ч.1 ст.87 Закону №889, після внесення змін до ч.3 ст.87 цього Закону, правову позицію, неодноразово висловлену Верховним Судом, зокрема у постановах від 25.07.2019 по справі №807/3588/14, від 27.05.2020 по справі №813/1715/16 та інших, за якою, обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Також у постановах від 21.12.2023 по справі №140/8173/22, від 05.04.2023 по справі №640/12871/21 та від 12.04.2023 по справі №340/1791/22 Верховний Суд дійшов висновку, що у випадку звільнення державного службовця в разі реорганізації державного органу, що є підставою для звільнення відповідно до п.1 ч.1 ст.87 Закону №889, суб`єкт призначення/керівник державної служби повинен запропонувати державному службовцеві, попередженого про звільнення посади, всі вакантні посади (за умови, що такі є), на які можна було б його перевести.

Системний аналіз положень ч.1 ст.40, ч.1, 3 ст.492 КЗпП України дає підстави для висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Оскільки обов`язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 492 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.

Суд першої інстанції слушно зауважив, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) МЮ України було зобов`язане дотримуватися встановленого КЗпП України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи.

Проте, як встановлено судом, станом на час попередження позивача про наступне вивільнення та на час звільнення ЗМУ МЮ (м. Львів) позивачу не було запропоновано жодної вакансії, незважаючи на їх наявність, що підтверджено наявними в матеріалах справи доказами.

Дана обставина також не заперечувалась представниками відповідачів в судовому засіданні.

Колегія суддів зазначає, що жодна із наявних вакансій, на які позивач міг бути переведений відповідно до його кваліфікації, йому не пропонувалися.

Всупереч вказаним нормам відповідач не надав до суду доказів, що зазначені вакансії були заповнені як станом на час попередження про звільнення позивача, так і на час його звільнення.

Отже, при наявності у відповідача вакансій, позивачу не було запропоновано іншої рівноцінної посади державної служби та (або) іншої роботи, нижчої посади (посади державної служби) відповідно до його професійної підготовки та професійних компетентностей, як і не надано доказів неможливості здійснення таких пропозицій, ні доказів неможливості надати позивачу іншу роботу, відповідно до його професійної підготовки та професійних компетентностей.

Відповідно до ч.1 ст.42 КЗпП України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При цьому, чинним законодавством не передбачено будь-яких обмежень та/або заборон для суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо пропонування особі, яка підлягає звільненню з державної служби у зв`язку з реорганізацією державного органу, рівнозначної вакантної посади державної служби у державному органі, щодо якого розпочато процедуру припинення, позаяк внесення до єдиного державного реєстру запису про початок припинення (ліквідаційної процедури) юридичної особи публічного права не свідчить про фактичне припинення виконання таким державним органом покладених на нього функцій (повноважень) та завдань.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про недотримання відповідачем вимог Закону №889, зокрема не було запропоновано рівнозначної посади, тим самим порушено принцип державної служби, встановленого п.7 ч.1 ст.4 Закону №889, а саме забезпечення рівного доступу до державної служби - заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження, оскільки позивач був поставлений не в однакові умови переведення на рівнозначну посаду, що свідчить про дискримінаційний характер.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачами не долучено до матеріалів справи будь-яких доказів на підтвердження врахування ними гарантії, передбаченої ст.42 КЗпП України, не аргументовано, коли та кому з працівників міжрегіональних управлінь, що реорганізувалися, ці посади були запропоновані та ким із них зайняті, чи проводив суб`єкт призначення порівняльний аналіз працівників (в тому числі, позивача) та чи встановлював, хто з них має переважне право на залишення на роботі, яке, відповідно до ст.42 цього Кодексу, надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, а при рівних показниках - з урахуванням інших умов, визначених у частині другій цієї статті.

Більше того, колегія суддів наголошує, що у разі одночасного попередження про вивільнення, відповідач мав здійснити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації з метою визначення працівника, який має переважне право на залишення на роботі, як це передбачено ч.1 ст.42 КЗпП України.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про недотримання порядку звільнення ОСОБА_1 з посади державної служби у зв`язку з реорганізацією державного органу, що свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу ч.1, 2 ст.235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

При цьому, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, що позивач, обираючи спосіб захисту порушеного права шляхом поновлення на посаді у ЗМУ МЮ, рівнозначній посаді заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ, не врахував положень ч.1 ст.235 КЗпП України, якою чітко визначено, що у разі незаконного звільнення працівника, він повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до ч.2 ст.235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, погоджується з висновками суду першої інстанції щодо розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу та наявності підстав його стягнення.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі Проніна проти України (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційні скарги представниці позивача ОСОБА_1 - Андріяш Наталії Валеріївни, Міністерства юстиції України, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03 травня 2024 року по справі №140/90/20 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках, передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос С. М. Шевчук Повне судове рішення складено 07.10.24, у зв`язку з перебуванням головуючого судді Кухтея Р.В. у період з 02.10.2024. по 04.10.2024 включно у відрядженні.