Рішення

від 08.10.2024 по справі 120/2993/24

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

08 жовтня 2024 р. Справа № 120/2993/24

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Томчука А.В., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування рішення

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд з позовною заявою до Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (далі - Міжрегіональне управління, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення.

В обґрунтування заявлених вимог представник позивача - адвокат Калабський С.В. -вказує щодо протиправності рішення комісії Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешті та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання (далі - міжрегіональна комісія) від 23.11.2023 щодо переведення позивача з державної установи "Вінницька виправна колонія (№ 86)" до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі державної установи "Шепетівська виправна колонія (№ 98)".

Представник позивача зазначає, що за вироком Шаргородського районного суду Вінницької області від 30.06.2021 ОСОБА_1 відбував покарання у виді позбавлення волі в державній установі "Вінницька виправна колонія (№ 86)". Разом з тим оскаржуваним рішенням вирішено перевести позивача для подальшого відбування покарання до державної установи "Шепетівська виправна колонія № 98".

Позивач з вказаним рішенням не погоджується та вважає, що його безпідставно переведено до установи виконання покарань, яка знаходиться в іншій адміністративно-територіальній області (Хмельницькій області), хоча його близькі родичі, а саме дружина ОСОБА_2 та неповнолітні діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є інвалідами з дитинства, зареєстровані та постійно проживають за адресою АДРЕСА_1 .

Водночас представник позивача звертає увагу на те, що оскаржуване рішення прийняте відповідачем з посиланням на ст.ст. 10, 93 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України), але є необґрунтованим та не містить чітко визначених підстав для переведення позивача в іншу виправну колонію, хоча відповідно до вимог чинного законодавства це допускається лише за виняткових обставин.

Відтак, з урахуванням критеріїв, визначених частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), зокрема рішення від 23 жовтня 2014 року у справі "Вінтман проти України (заява № 28403/05), представник позивача стверджує про незаконність та протиправність рішення відповідача щодо переведення позивача.

Ухвалою суду від 02.04.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, вирішено її розгляд здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в порядку визначеному статтею 262 КАС України. Встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

10.04.2024 відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому позов заперечує та зазначає, що з 05.04.2022 позивач відбував покарання в державній установі "Вінницька виправна колонія (№ 86)", яка є колонією середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

Рішенням Комісії міжрегіонального управління від 23.11.2023, яке оформлене протоколом № 32, засудженого ОСОБА_1 переведено до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі державної установи "Шепетівська виправна колонія (№ 98)".

При цьому відповідач посилається на те, що підставою для прийняття такого рішення стала отримана інформація та матеріали негласного характеру під грифом "таємно" оперативно-розшукового підрозділу, які свідчили про наявність підстав, передбачених ст. 10 КВК України, та інших виняткових обставин в розумінні ч. 2 ст. 93 КВК України, які унеможливлювали подальше відбування покарання засудженим ОСОБА_1 в державній установі "Вінницька виправна колонія (№ 86)", незважаючи на те, що його дружина проживає у Вінницькій області.

Відповідач вважає, що оскаржуване рішення є законним, обґрунтованим і таким, що вирішує питання, які належать до дискреційних повноважень відповідної міжрегіональної комісії, а тому просить відмовити у задоволенні адміністративного позову.

16.04.2024 поштою до суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивача заперечує доводи та аргументи відповідача і наголошує на тому, що у відзиві на позовну заяву жодними доказами не підтверджено наявність підстав для переведення ОСОБА_1 до іншої виправної установи, в тому числі виняткових обставин, які б унеможливлювали подальше відбування ним покарання у виді позбавлення волі в державній установі "Вінницька виправна колонія (№ 86)".

Інших заяв по суті спору не надходило.

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Вироком Шаргородського районного суду Вінницької області від 30.06.2021 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , засуджений за ст. 289 ч. 2, ст. 185 ч. 3, 70 Кримінального кодексу України до 5 років 6 місяців позбавлення волі.

До засудження позивач постійно проживав на території Вінницької області. Також у Вінницькій області за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані та постійно проживають його дружина та двоє неповнолітніх дітей: дружина ОСОБА_2 , діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є інвалідами з дитинства.

З 05.04.2022 позивач відбував покарання в державній установі "Вінницька виправна колонія (№ 86)", яка є колонією середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

Рішенням Комісії міжрегіонального управління від 23.11.2023 вирішено перевести засудженого ОСОБА_1 з державної установи "Вінницька виправна колонія (№ 86)" до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі державної установи "Шепетівська виправна колонія (№ 98)", враховуючи наявність підстав, передбачених ст.ст. 10, 93 КВК України.

Як видно з витягу з протоколу № 32 засідання Комісії міжрегіонального управління, вищезазначене рішення прийняте за результатами розгляду матеріалів ДУ Жмеринський район, с. Клекотина, вул. Івана Богуна, 14, згідно з яким засудженого ОСОБА_1 доцільно перевести до іншої виправної колонії.

З рішенням про переведення позивача ознайомлено під підпис 29.11.2023. Водночас у тексті рішення позивачу роз`яснено його право на оскарження рішення в адміністративному порядку або безпосередньо до суду.

Позивач вважає оскаржуване рішення відповідача неправомірним і таким, що обмежує його право на повагу до приватного та сімейного життя, зокрема через неможливість підтримання нормальних зв`язків із сім`єю - дружиною та двома неповнолітніми дітьми, які, крім іншого, мають інвалідність з дитинства, та які постійне проживають на території Вінницької області, тобто за межами адміністративно-територіальної одиниці, куди позивача було переведено для відбування покарання, а відтак через свого представника звертається до суду з адміністративним позовом про скасування такого рішення.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд виходить з таких міркувань.

Відповідно до статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов`язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Статтею 2 КВК України передбачено, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 3 КВК України до засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України.

Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.

За змістом частини першої, другої, четвертої статті 7 КВК України держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

Відповідно до статті 10 КВК України засуджені мають право на особисту безпеку.

Адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Згідно з частиною першою статті 86 КВК України вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Водночас статтею 93 КВК України унормовано, що засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.

Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5 затверджено Положення про центральну та міжрегіональну комісії з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за № 266/30134 (далі - Положення).

Вказане Положення встановлює завдання, функції, права, обов`язки і порядок діяльності міжрегіональних та центральної комісій з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання.

У пункті 2 розділу I Положення надається визначення термінів, які вживаються у цьому Положенні, зокрема:

близькі родичі та члени сім`ї - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом і мають взаємні права та обов`язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі;

зона діяльності міжрегіонального управління - адміністративно-територіальні одиниці, на територію яких поширюються повноваження відповідного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції;

міжрегіональна комісія - колегіальний орган, що утворюється в міжрегіональному управлінні, який в межах компетенції визначає засудженим до позбавлення волі вид установи виконання покарань, місце відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, здійснює направлення і переведення для відбування покарання засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі в межах зони діяльності міжрегіонального управління;

міжрегіональне управління - міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції;

Відповідно до пункту 1 розділу II Положення центральні комісії щодо установ центрального та південного регіонів, міжрегіональна комісія відповідно до покладених на них завдань, зокрема:

визначають згідно з обвинувальним вироком суду вид установи виконання покарань, рівень безпеки та місце відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі;

розглядають матеріали та здійснюють переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі з однієї установи виконання покарань (сектору) до іншої установи виконання покарань (сектору) в межах зони діяльності центрального та південного регіонів або міжрегіонального управління у разі виникнення небезпеки їх життю і здоров`ю, а також інших виняткових обставин, які перешкоджають їх подальшому перебуванню в цій установі виконання покарань (секторі);

розглядають питання та здійснюють переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі для відбування покарання з однієї установи виконання покарань (сектору) до іншої установи виконання покарань (сектору) в межах зони діяльності центрального та південного регіонів або міжрегіонального управління без зміни рівня безпеки згідно з вимогами статті 93 КВК України.

За пунктами 1, 2 розділу IV Положення у своїй діяльності центральна та міжрегіональна комісії керуються Конституцією України та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України, актами Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228, вироком суду, а також цим Положенням та матеріалами про особу засудженого.

Формою роботи комісій є засідання. Засідання скликаються залежно від потреби прийняття рішення, надходження запитів, звернень, листів тощо, але не пізніше трьох днів з дня надходження запиту на наряд та/або не пізніше ніж протягом 30 днів з дня надходження звернення, листа тощо.

Згідно з пунктами 1, 4 розділу V Положення рішення центральної та міжрегіональної комісій оформлюються протоколом засідання комісії щодо визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі (додаток 1), та протоколом засідання комісії щодо переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, до установ виконання покарань (дільниць виправних центрів, секторів) (додаток 2).

Про прийняте центральною або міжрегіональною комісією рішення засудженому рішення оголошується під підпис на витягу з протоколу засідання комісії.

Водночас за правилами пункту 1 розділу VI Положення засуджений, щодо якого прийнято рішення міжрегіональною комісією, центральними комісіями щодо установ центрального та південного регіонів та/або його представник в разі незгоди з прийнятим рішенням можуть оскаржити його до керівника міжрегіонального управління, центральної комісії чи керівника Департаменту.

У разі незгоди з рішенням, прийнятим керівником міжрегіонального управління, центральною комісією чи керівником Департаменту, засуджений, щодо якого прийнято рішення, та/або його представник можуть оскаржити його до суду у порядку, передбаченому законодавством України.

Отже, системний аналіз наведених вище правових норм, якими регламентується місце відбування покарання засудженими до позбавлення волі на певний строк та питання переведення таких осіб з однієї виправної колонії до іншої, дозволяє зробити такі висновки:

- засуджений відбуває весь строк покарання в одній виправній колонії, водночас основним критеріям для визначення конкретної колонії для відбування покарання є її розташування в межах тієї адміністративно-територіальної одиниці (області), де особа проживала до засудження або де постійно проживають її родичі, наприклад, дружина, діти засудженого;

- переведення засудженого для відбування покарання з однієї виправної колонії до іншої допускається лише у виняткових випадках, які пов`язані з наявністю обставин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цій колонії; такі обставини, зокрема, можуть обумовлюватися виникненням небезпеки для життя і здоров`я засудженого;

- розгляд питання про переведення засудженого для відбування покарання до іншої виправної колонії в межах зони діяльності міжрегіонального управління здійснює відповідна міжрегіональна комісія;

- рішення міжрегіональної комісії про переведення оформлюється протоколом засідання комісії, доводиться до відома засудженого під підпис та, у разі незгоди засудженого/його представника із прийнятим рішенням, може бути оскаржене ними у тому числі до суду.

Водночас, як і будь-яке рішення суб`єкта владних повноважень, рішення міжрегіональної комісії про переведення засудженого, що стало предметом судового оскарження, має відповідати критеріям правомірності, вміщеним у частину другу статті 2 КАС України, а саме бути таким, що прийняте: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

При цьому, в силу приписів абзацу 1 частини другої статті 77 КАС України, саме на суб`єкта владних повноважень покладається обов`язок щодо доказування в суді правомірності свого рішення, яке оскаржується.

У справі, що розглядається, Комісією міжрегіонального управління прийнято рішення, оформлене протоколом засідання комісії від 23.11.2023 № 32, про переведення засудженого ОСОБА_1 з державної установи "Вінницька виправна колонія (№ 86)" до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі державної установи "Шепетівська виправна колонія (№ 98)", враховуючи наявність підстав, передбачених статтею 10 та частиною другою статті 93 КВК України.

Суд не ставить під сумнів те, що вирішення питання переведення чи не переведення засудженого до іншої колонії установи виконання покарань в межах зони діяльності Міжрегіонального управління охоплюється дискреційними повноваженнями Комісії.

Разом з тим, оскільки у даному випадку засуджений не погоджується з рішенням про його переведення до іншої виправної колонії та вважає його протиправним, будучи суб`єктом владних повноважень у спірних правовідносин відповідач повинен довести перед судом обґрунтованість прийнятого рішення, в тому числі з наданням суду всіх наявних у нього документів та матеріалів, які можуть бути використані як докази у справі, що прямо передбачено положеннями абзацу 2 частини другої статті 77 КАС України.

Натомість судом встановлено, що під час прийняття оскаржуваного рішення про переведення позивача Комісія міжрегіонального управління лише обмежилася формальним посиланням на наявність правових підстав для переведення засудженого відповідно до статей 10, 93 КВК України.

При цьому ані в самому рішенні, ані у відзиві на позовну заяву жодним чином не обґрунтовано існування виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній колонії та зумовлюють необхідність його переведення в іншу установу виконання покарань поза межами адміністративної-територіальної одиниці, де мешкають близькі родичі засудженого.

Суд наголошує на тому, що закон допускає переведення засудженого для відбування покарання з однієї виправної колонії до іншої тільки у виняткових випадках, що закономірно зобов`язує суб`єкта владних повноважень належно обґрунтувати прийняте рішення та підтвердити виникнення обставин, з якими законодавець пов`язує можливість прийняття відповідного рішення.

Втім, під час розгляду справи Міжрегіональним управлінням не доведено правомірності оскаржуваного рішення про переведення ОСОБА_1 до іншої виправної установи через наявність обставин, які унеможливлюють подальше відбування позивача покарання в державній установі "Вінницька виправна колонія (№ 86)".

Водночас саме по собі посилання відповідача на норми статті 10 та частини другої статті 93 КВК України не є свідченням обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень та дотримання ним свого процесуального обов`язку щодо доказування.

У відзиві на позов вказується про те, що підставою для прийняття спірного рішення стала інформація та матеріали негласного характеру під грифом "таємно" оперативно-розшукового підрозділу.

Однак, як можна побачити з протоколу засідання Комісії міжрегіонального управління № 32 від 23.11.2023, рішення про переведення позивача приймалося за результатами розгляду матеріалів ДУ "Вінницька виправна колонія (№ 86)", згідно з яким засудженого ОСОБА_1 доцільно перевести до іншої виправної колонії. При цьому у протоколі відсутня згадка про те, що зазначені матеріали, які надані у розпорядження Комісії, містять секретну інформацію із присвоєнням їй певного грифу секретності.

Крім того, оскільки держава гарантує засудженому право на оскарження рішення про його переведення до іншої колонії, Міжрегіональне управління та відповідна Комісія повинні подбати про належне обґрунтування такого рішення та його документальне підтвердження у тих межах, які є допустимими без порушення вимог законодавства щодо охорони державної таємниці, у разі якщо відповідне рішення приймається в тому числі на підставі секретної інформації.

Також суд повторює, що в судовому адміністративному процесі обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб`єкта владних повноважень, який і повинен довести ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення. Винятки з цього правила встановлені статтею 78 КАС України і обставини, на які посилається відповідач, до них не відносяться.

Відповідач, як орган публічної влади, підпорядкований конституційному спеціально-дозвільному принципу, закріпленому, зокрема, у частині другій статті 19 Основного Закону України, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України", № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року (пункти 70, 71) підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", зазначивши, що він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Окремі аспекти принципу належного врядування також були зазначені ЄСПЛ у справах "Армазова проти Республіки Молдова" (Arzamazova v. The Republic of Moldova, заява №38639, п.52), "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia, заява №32457/05, п. 40), "Графов проти України" (заява № 4809/10), "Чакаревич проти Хорватії" (Сakareviс v. Croatia, заява № 48921/13), з аналізу яких можна дійти висновку, що у рішеннях ЄСПЛ сформувалась стала практика щодо розуміння принципу належного урядування, до змісту якого можна включити п`ять головних складових елементів: 1) покладення на суб`єктів владних повноважень зобов`язання запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок; 2) якщо діяльність суб`єкта владних повноважень впливає на основоположні права людини, такі суб`єкти повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб; 3) ризик будь-якої помилки суб`єкта владних повноважень повинен покладатися на такого суб`єкта, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; 4) застосування принципу належного урядування, як правило, не повинно перешкоджати суб`єкту владних повноважень виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; 5) потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій суб`єкта владних повноважень.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону. Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв`язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов`язують наділених державною владою суб`єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.

Тому, коли йдеться про реалізацію компетенції у межах дискреції суб`єктом владних повноважень, такі суб`єкти зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органом публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.

Установлена правова процедура як складова частина принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Ця правова процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18 та від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19.

В контексті вищевикладеного суд зазначає, що оскільки закон допускає можливість переведення засудженого до іншої виправної колонії лише за наявності виняткових обставин, це, своєю чергою, означає, що уповноважений суб`єкт владних повноважень, реалізуючи свої дискреційні повноваження та приймаючи відповідне рішення, повинен обґрунтувати наявність обставин, з яким закон пов`язує можливість переведення засудженого, тобто навести мотиви прийняття саме такого рішення крізь призму визначених законом правових підстав. В іншому разі правова процедура не може вважатися дотриманою, а принцип верховенства права - забезпеченим.

Крім того суд враховує, що оскаржуване рішення відповідача має наслідком додаткові обмеження для права позивача на повагу до приватного та сімейного життя. Адже, за загальним правилом, встановленим національним законом, засуджений до позбавлення волі відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний строк в одній виправній колонії у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання його родичів.

Натомість оскаржуваним рішенням позивача переведено з державної установи "Вінницька виправна колонія (№ 86)" до державної установи "Шепетівська виправна колонія (№ 98)", тобто в установу поза межами Вінницької області, де проживають дружина та діти позивача.

Відтак ця справа охоплюється предметом регулювання за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В цьому аспекті суд враховує висновки ЄСПЛ, наведені у рішенні від 23 жовтня 2014 року у справі "Вінтман проти України (заява № 28403/05), в якій заявник, серед іншого, скаржився на порушення статті 8 Конвенції у зв`язку з неможливістю перевестися до колонії, розташованої ближче до його місця проживання.

У вказаному рішенні (пункти 76-78) Суд нагадав, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу" (див. рішення у справі "Хьорст проти Сполученого Королівства (№ 2)" (Hirst v. the United Kingdom (no. 2) [ВП], заява № 74025/01, п. 69, ECHR 2005-IX). Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі (див. рішення від 25 липня 2013 року у справі "Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та № 13772/05, п. 836).

У той же час очевидним є той факт, що тримання особи під вартою за своєю природою призводить до обмеження її приватного та сімейного життя (див., наприклад, рішення у справі "Мессіна проти Італії (№ 2)" (Messina v. Italy (no. 2)), заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, ECHR 2001-XI (витяги)).

У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя (див. ухвалу щодо прийнятності від 6 квітня 2000 року у справі "Оспіна Варгас проти Італії" (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98). Отже, сприяння з боку адміністрації колонії підтриманню зв`язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою частиною їхнього права на повагу до сімейного життя (див. вищезазначене рішення у справі "Мессіна проти Італії (№ 2)" (Messina v. Italy (no. 2)), п. 61).

Також у пунктах 84-85 вищезгаданого рішення у справі "Вінтман проти України (заява № 28403/05) Суд зазначив, що будь-яке обмеження права засудженої особи на повагу до його приватного та сімейного життя має застосовуватися "згідно із законом" у розумінні пункту 2 статті 8Конвенції (див. рішення від 17 липня 2007 року у справі "Кучера проти Словаччини" (), заява № 48666/99, п. 127). Вислів "згідно із законом" не тільки диктує необхідність дотримання національного законодавства, але також пов`язаний з якістю зазначеного законодавства (див. рішення у справах "Нєдбала проти Польщі" (Niedbala v. Poland), заява № 27915/95, п. 79, від 4 липня 2000 року, та "Градек проти Польщі" (Gradek v. Poland), заява № 39631/06, п. 42, від 8 червня 2010 року).

Суд також зауважив, що законодавство, яке передає державним органам влади дискреційні повноваження, саме по собі не суперечить зазначеній вимозі (див. рішення у справах "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, п. 135, від 28 листопада 2002 року, та "Вегера проти Польщі" (Wegera v. Poland), заява № 141/07, п. 71, від 19 січня 2010 року). Проте законодавство повинно з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення такого дискреційного повноваження, наданого компетентним органам влади, з огляду на "законну мету" відповідного заходу, аби забезпечити особу належним захистом від свавільного втручання (див., наприклад, рішення у справах "Аль-Нашиф проти Болгарії" (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, п. 119, від 20 червня 2002 року, та "Алєксєєва проти Латвії" (Aleksejeva v. Latvia), заява № 21780/07, п. 55, від 3 липня 2012 року).

Повертаючись до обставин цієї справи, суд вважає, що у даному випадку описана вище необґрунтованість рішення відповідача про переведення позивача до іншої виправної колонії поза місцем проживання самого позивача та його дружини і дітей свідчить про те, що обмеження права засудженого на повагу до його приватного та сімейного життя не відбулося "згідно із законом".

Наведене у своїй сукупності свідчить, що оскаржуване рішення Комісії міжрегіонального управління від 23.11.2023 є протиправним, а тому підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

За змістом ст.ст. 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін та оцінивши наявні у справі докази, суд доходить висновку, що заявлений адміністративний позов належить задовольнити.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а будь-яких інших судових витрат не встановлено, питання про їх розподіл не вирішується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення комісії Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешті та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання від 23.11.2023 про переведення засудженого ОСОБА_1 для подальшого відбування покарання з державної установи "Вінницька виправна колонія (№ 86)" до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі державної установи "Шепетівська виправна колонія (№ 98)".

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 (місце утримання ДУ "Шепетівська виправна колонія (№ 98), розташована за адресою вул. Шевченка, 60, с. Клементовичі, Шепетівський район, Хмельницька область, 304333, РНОКПП НОМЕР_1 );

Відповідач: Центрально-Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (вул. Брацлавська, 2А, м. Вінниця, 21100, код ЄДРПОУ 08564771).

Повний текст рішення складено та підписано суддею 08.10.2024.

Суддя Томчук Андрій Валерійович