Рішення

від 01.10.2024 по справі 752/28245/21

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/28245/21

Провадження № 2/752/611/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 жовтня 2024 року Голосіївський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - Машкевич К.В.

за участю секретаря - Тертій К.Б.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача- ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення суми позики, суд

В С Т А Н О В И В :

Позивач у листопаді 2021 року звернувся до суду з позовом і, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 06 травня 2024 року, просить стягнути з відповідачів солідарно:

- 4 275 447, 02 грн. заборгованості за договорами позики;

- 873 507, 23 грн. інфляційних втрат з вересня 2019 року до 23 лютого 2022 року;

- 37 600, 51 грн. - 3% річних з вересня 2019 року до 23 лютого 2022 року.

Посилається в позові на те, що 28 серпня 2018 року між ним та відповідачами були укладені договори позики, оформлені 6 ( шість ) розписками від 28 серпня 2018 року на: 25 000, 00 Євро; 25 000,00 Євро; 25 000,00 Євро; 25 000.00 Євро; 15 300,00 Євро та 16 500,00 Євро.

Сума позики становить 131 800,00 Євро, що є еквівалентом на день отримання позики 4 275 447, 02 грн.

Строк повернення позики був обумовлений до 28 серпня 2019 року.

Отримання відповідачами позики підтверджється наданими ними розписками, відповідно до яких відповідачі зобов`язалися повернути грошові кошти в розмірі 131 800,00 Євро до 28 серпня 2019 року.

Однак станом на день звернення до суду відповідачі свої зоов`язання за договорами позики не виконали, борг не повернули.

З урахуванням цього, просить задовольнити позов та стягнути заборговану суму в гривні в сумі 4 275 447. 02 грн. , інфляційні втрати та 3% річних відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України.

Позов був зареєстрований судом 22 листопада 2021 року та відповідно до ст. 33 ЦПК України було визначено склад суду.

Ухвалою суду від 25 листопада 2021 року в справі було відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.

Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження, відповідачам копію позовної заяви з додатками.

Відповідно до ст.187 ЦПК України відповідачам був наданий строк для подання відзиву на позов.

06 липня 2022 року представник відповідача ОСОБА_4 подала відзив, яким проти позову заперечує.

Посилається на те, що станом на момент укладення договору позики сума позики в гривні становила 2 274 274. 00 грн. з розрахунку 32. 43 грн. за 1 Євро.

Вважає, що на виконання вимог ст.1047 ЦК України між позивачем та відповідачами повинен був бути укладений саме письмовий договір позики.

Однак жодного підтвердження його укладення в матеріалах справи немає, а долучені позивачем розписки також не містять жодного посилання на договір позики, який, начебто, був укладений між сторонами.

Оскільки такий договір до суду не наданий, розписки не можуть бути доказом існування договірних відносин між сторонами в розумінні вимог ч.2 ст.1047 ЦК України.

Крім того, в розписках заначена дата їх складання, однак відсутня дата фактичного отримання кошів.

Дійсними обставинами написання цих розписок та їх правова природа є наступною.

Позивач працював у фіскальних правоохоронних органах.

10 липня 2002 року відповідачі заснували ТОВ`АРТБАЙК» та домовилися з позивачем про надання ним грошових кошів, які вони будуть реалізовувати в бізнесі для отримання прибутку.

Грошові кошти позивачем були передані відповідачам у 2015-2016 роках для розвитку бізнесу та з подальшим отриманням щоміячних відсотків від отриманого прибутку, які протягом певного часу відповідачами сплачувалися позивачу за, фактично, ведення спільної діяльності.

Тобто, грошові кошти позивачем були передані відповідачам не у позику, а на розвиток бізнесу.

В 2019 році в світі почалася пандемія коронавірсуної хвороби і бізнес відповідачів перестав отримувати прибуток.

В зв`язку з цим відповідачі перестали виплачувати позивачу відсотки від прибутку.

Саме з цієї причини в розписках не зазначено справжню природу розписок.

Звернула увагу на те, що розписки написані в один день та одним почерком, і в них не зазначено, що грошові кошти відповідачами отримані в борг.

Крім того, викликає питання та обставина, що в розписках не зазначені паспортні дані відповідачів.

Зазначає, що договір позики між сторонами не укладався, в розписках були зазначені лише адреси відповідачів.

Дані обставини підтверджують, що ні грошові кошти, ні розписки не були написані 28 серпня 2018 року, а тому приведені в них відомості про отримання грошових коштів не відповідають дійсності.

Вважає також, що зі змісту розписок неможливо встановити суть правовідносин, оскільки з точки зору ст. 527 ЦК України правочини мають вчинятися в письмовій формі, мають містити інформацію про зобов`язання сторін, достатні для ії ідентифікації.

Таким чином вважає, що позивачем не надано доказів існування договору позики, в них не міститься інформації про отримання коштів саме в борг та дати їх повернення.

Вважає, що відсутній сам факт укладення договору позики, а тому відсутній факт існування боргових зобов`язань.

З урахуванням цього, просить у позові відмовити.

18 жовня 2022 року представник позивача подав відповідь на відзив, в якому зазначила, що розписка є свідченням не лише укладення договору, а й передання коштів відповідачам.

Спростувала твердження представника відповідача в частині відсутності паспортних даних позивача та відповідачів у розписках про непередачу коштів позивачем у борг.

Зазначає, що законом не передбачено обов`язковості цих реквізитів у розписках у підтвердження виникнення боргових зобов`язань.

Повідомила, що при написанні розписок відповідачами були надані власні паспорти, дані яких зазначені в розписках.

05 грудня 2022 року представник відовідача подала заперечення на відповідь на відзив, в яких повторно виклала свою позицію щодо правової природи боргових зобов`язань та способу їх оформлення.

Вважає, що відсутній сам факт укладення між сторонами саме договору позики, а тому відсутній і сам факт існування боргового зобов`язання.

Відповідач ОСОБА_3 своїм правом не скористався, відзив на позов не подав.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні позов підтримали.

Відповідачі та представник відповідача ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилися, про час розгляду справи повідомлені належним чином.

Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої у постанові в справі № 918/539/16 від 07 липня 2022 року, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Виходячи з цього, на підставі ч.1 ст.223 ЦПК України, суд вважає за можливе розглядати справу в їх відсутності.

Заслухавши пояснення позивача та його представника, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За правилами ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Судом встановлено, що 28 серпня 2018 року між сторонами було укладено 6 договорів позики, оформлені 6 розписками, відповідно до змісту яких відповідачі отримали від позивача відповідно: 25 000, 00 Євро; 25 000,00 Євро; 25 000,00 Євро; 25 000.00 Євро; 15 300.00 Євро та 16 500, 00 Євро.

Факт отримання відповідачами грошових коштів підтверджується власноручно складеними розписками від 28 серпня 2018 року з підписами відповідачів, копії яких долучені до позову і оригінали яких позивачем надані в судовому засіданні для огляду.

За змістом розписок відповідачі зобов`язалися повернути кошти 28 серпня 2019 року.

/ т.1, а.с. 14 - 19 /

Позивач, звертаючись до суду, зазначив, що борг відповідачі не повернули і від його повернення ухиляються.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

В той же час, з точки зору закону, в разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

На підтвердження укладених з відповідачами договорів позики та передачу їм грошових коштів позивач долучив до позову копії розписок, підписаних відповідачами, завірених відповідно до вимог ст.95 ЦПК України, оригінали яких були надані в судовому засіданні для огляду.

Наявність оригіналів вказаних розписок у позивача є свідченням як укладення між сторонами договорів позики, так і невиконання відповідачами їх умов.

Відповідно до ч.1 ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З розписок відповідачів про отримання грошових коштів вбачається, що ними було отримано в борг кошти в грошовій одині Євро.

За змістом ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові в справі № 373/2054/16-ц / провадження № 14-446цс18 / від 16 січня 2019 року, відповідно до ст.524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Велика Палата прийшла до висновку, що гривня, як національна валюта, є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

З матеріалів справи вбачається, що договірні зобов`язання сторін визначені в грошовій одиниці Євро.

За змістом розписок у такій же валюті зобов`язання мало бути виконане.

Посилання на те, що грошові кошти мали бути повернуті в гривні, розписки відповідачів не містять.

Звертаючись до суду, позивач просить стягнути з відповідачів суму боргу в грошовій одиниці гривні і таку позицію позивач та його представник підтримали в судовому засіданні.

Виходячи з викладеного, суд вважає, що така вимога позивача не суперечить вимогам ст.533 ЦК України, а тому приходить до висновку про обґрунтованість його вимог та стягнення з відповідачів боргу в національній валюті - гривні.

В той же час, відповідно до курсу НБУ станом на день укладення договорів позики курс Євро до гривні становив 1 х 32, 43.

Таким чином, на момент укладення договорів передана сума коштів у борг у гривні становила 4 274 272. 00 грн., яка підлягає стягненню з відповідачів.

Що стосується стягнення інфляційних втрат та річних у порядку ст. 625 ЦК України, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно зі ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

В приведеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду в справі № 373/2054/16-ц від 16 січня 2019 року зазначено, що при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

В свою чергу, в постанові КЦС Верховного Суду від 3 березня 2021 року у справі № 130/2604/18 зазначено, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня.

Норми ч.2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.

Іноземна валюта індексації не підлягає.

У даній постанові Верховний Суд прийшов до висновку, що навіть у випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені ч.2 ст.625 ЦК інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Суд при цьому враховує, що з аналізу ст.ст.524, 533 ЦК України випливає, що законом не заборонено вимагати повернення переданих у борг грошових коштів у іноземній валюті за офіційним курсом в національній валюті в порядку, визнанчому вище, тобто в гривні на день платежу.

В свою чергу, як законом, так вище приведеною постановою ВП ВС, передбачено право позикодавця стягувати борг за умовами договору в валюті договору, в даному випадку Євро.

В той же час, суд враховує, що цивільним законодавством не передбачено переведення суми боргу за договором позики в іноземній валюті за курсом у гривні на момент укладення договору та нарахування на дану суму санкцій, визнаечних ст. 625 ЦК України.

При цьому суд також враховує, що вище приведеною постановою Великої Палати Верховного Суду у постанові в справі № 373/2054/16-ц від 16 січня 2019 року зазначено, що при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Тобто, 3% річних можуть нараховуватися на боргові зобов`язання, визначені в іноземній валюті.

Відповідно до ч.ч.1.3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

З урахуванням цього, обраного позивачем способу захисту, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивача в частині стягнення з відповідачів суми боргу з урахуванням інфляційних втрат та 3% річних.

Відповідно до ст. 540 ЦК України якщо у зобов`язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов`язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Статтею 541 ЦК України визначено, що солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

З розписок відповідачів вбачається, що кошти в борг ними бралися спільно і повернути кошти до 28 серпня 2019 року вони також взяли зобов`язання спільно.

Це підтверджено і відзивом на позов відповідача ОСОБА_4

З урахуваннм цього, суд вважає за доцільне стягнути з відповідачів суму боргу солідарно.

При цьому суд враховує, що ч.1 ст.544 ЦК України визначено, що боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

Суд не приймає до уваги приведені в відзиві відповідача ОСОБА_4 заперечення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Тобто, при зверненні з позовом до суду на позивача покладений тягар доведення обставин заявлених вимог.

Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача.

Відповідно статті 229 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення, або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Аналогічні положення містяться у статтях 76, 80 ЦПК України.

Зазначаючи про передачу позивачем коштів відповідачам у 2015-2016 роках, будь-яких доказів цим обставинам відповідач не надав, а вказані твердження спростовуються власноручно складеними відповідачем розписками.

На виконання вимог закону, з урахуванням заперечень проти позову, приведених представником відповідача в відзиві, за його клопотанням ухвалою суду від 11 квітня 2023 року була призначена комплексна судова почеркознавча та технічна експертиза, провадження якої було доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз.

Оплата вартості проведення експертизи судом була покладена на відповідача ОСОБА_4 , що відповідає п. 45 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», відповідно до якої витрати, пов`язані з проведенням судової експертизи під час судового розгляду, має нести сторона, яка заявила клопотання про проведення судової експертизи.

( т.1, а.с. 157 - 162; 200-203 )

З матеріалів справи вбачається, що експертами неодноразово заявлялися клопотання про надання додаткових доказів для її проведення, а саме: оригіналів розписок, вільних зразків почерку та підпису відповідача ОСОБА_4 , експериментальних зразків його підпису та почерку, а також направлено рахунок № 4388 від 03 листопада 2023 року для оплати її вартості.

З метою виконання клопотань експерта ухвалою суду від 10 листопада 2023 року провадження в справі було відновлено.

Позивачем клопотання експерта було виконано, оригінали розписок надані до суду.

В свою чергу, не дивлячись на заходи, які вживалися судом, клопотання експерта в частині, які стосувалося вчинення дій з боку відповідача ОСОБА_4 , виконано не було в зв`язку з його ухиленням від його виконання з приведенням різних причин, у тому числі в зв`язку з його неявкою та неявкою його представника до суду, без участі яких клопотання експерта не могло бути виконане.

Вартість епертизи відповідачем оплачена не була, і фактично заявою його представника від 28 березня 2024 року відповідач відмовився від її оплати.

/ т.1, а.с. 205 - 216; 227 - 228; 230 - 231; 240 - 241; т.2, а.с. 2; 28 - 30; 53; 66; 88 - 89 /

Суд враховує, що ст. ст. 22, 24 Конституції України закріплено принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

В Рішенні Конституційного суду України № 11-рп/2012 зазначається, що засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в ч.1 ст.55 Конституції України.

Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного ч. 1 ст.24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.

Тобто, суд конституційної юрисдикції тлумачить даний принцип, як принцип, який дає змогу всім учасникам реалізувати свої процесуальні права.

З цього випливає, що право на доступ до суду, в тому числі право на захист порушених чи оспорюваних прав та їх захист судом має не лише відповідач, а й позивач, який звернувся до суду за захистом і таке право йому гарантоване законом.

Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої в постанові в справі № 219/1704/17 від 13 травня 2020 року, яка, з точки зору ч.4 ст263 ЦПК України, має враховуватися судом, у контексті дотримання принципу змагальності сторін, у процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.

Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача.

За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов`язків.

Як зазначено вище, вимоги позивача обґрунтовані належними доказами, визначеними законом.

В свою чергу відповідачу була надана можливість заперечити проти вимог позивача та довести свої заперечення шляхом проведення експертизи.

Суд при цьому зважає на те, що в рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Дульський проти України" (заява № 61679/00) зазначено, що експертиза, призначена судом, є одним із засобів встановлення або оцінки фактичних обставин справи і тому складає невід`ємну частину судової процедури.

Відповідно до ст.109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Враховуючи процесуальну поведінку відповідача та його представника при виконанні клопотань експерта суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність.

Добросовісність є не тільки однією з основоположних засад цивільного законодавства, а також імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин.

Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань.

З урахуванням цього та викладеного вище, суд вважає, що поведінка відповідача та його представника даним критеріям не відповідає.

З урахуванням цього суд вважає, що відповідач, будучи забезпеченим правовою допомогою фахівця в галузі права з моменту виникнення спору в суді, ухиляючись від участі в експертизі відповідно до викладеного вище обґрунтування, не довів відсутності боргових зобов`язань перед позивачем, а тому заперечення представника відповідача не можуть бути прийняті до уваги.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 21 грудня 2021 року у справі № 361/7897/19 зазначив, що ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин.

У разі, якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України.

В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики.

У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово "позика", адже ключовим є зміст цього документа.

Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики.

Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

В цьому ж судовому рішенні зазначено, що мета отримання коштів, їх цільове призначення не змінює характер боргового зобов`язання, яке регулюється статтями 1046-1049 ЦК України, та не перетворює відносини позики в інші правовідносини.

Зазначення мети отримання позичених грошових коштів за загальним правилом не впливає на характер та правову природу тих відносин, що виникли у зв`язку з отриманням цих коштів у борг. Зміст зобов`язання визначається не метою використання таких коштів, а констатацією беззастережного взяття особою на себе обов`язку щодо їх повернення.

З розписок відповідачів вбачається, що вони погодилися з їх умовами, підтвердили отримання коштів та їх розмір та взяли на себе обов`язок повернути отримані в позику кошти у визначений них строк.

Верховний Суд зазначив, що наявність умови про повернення відповідачем отриманих від позивача грошових коштів у погоджений сторонами строк дає підстави визначити правову природу відносин між сторонами як таку, що походить з позики, у яких відповідач має статус позичальника.

Таким чином, і в цій частині суд вважає заперечення представника відповідача такими, що суперечать встановленим у судовому засіданні обставинам.

Виходячи з цих обставин, одного з основних принципів цивільного судочинства - принципу змагальності, суд приходить до висновку про часткове задоволення имог позивача в првиеденму вище розмірі.

Крім того, суд враховує, що відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

З урахуванням приведеного та викладеного вище, і решта приведених у відзиві заперечень суд до уваги не приймає, оскільки вони спростовані наданими суду доказами.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене, з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню сплачений ним судовий збір при зверненні до суду.

Керуючись ст.ст.15,16, 524, 525, 533, 540, 541, 544, 625 - 627,1046, 1047, ч.1 ст.1049 ЦК України, ст. ст. 2, 4, 5, 10, 12, 13, 76 - 82, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України,суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення суми позики задовольнити частково.

Стягнути солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 4 274 274,00 грн. боргу.

Стягнути з солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 11350,00 грн. судового збору.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 .

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 11 жовтня 2024 року.

Суддя К.В.Машкевич