ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
09.10.2024Справа № 910/3443/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Пукшин Л.Г., за участі секретаря судового засідання Зайченко О.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АДПРО Україна» 01033, м. Київ, вул. Сім`ї Прахових, буд. 58/10, 2-й поверх, ідентифікаційний код 39037169)
до держави - Російська Федерація в особі Міністерства оборони Російської Федерації (Російська Федерація, 119019, м. Москва, вул. Знаменка, буд. 19), Міністерства юстиції Російської Федерації (Російська Федерація, 119019, м. Москва, вул. Житня, б. 14, буд. 1)
про відшкодування майнової шкоди - збитки у формі упущеної вигоди у розмірі 14 106 813 грн (або 385 763 долари США або 362 168 євро).
за участі представників сторін:
від позивача: Іщенко Г.М.
від відповідача: не з`явився
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Товариство з обмеженою відповідальністю «АДПРО Україна» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до держави - Російська Федерація в особі Міністерства оборони Російської Федерації та Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення 14 106 813 грн, що еквівалентно 385 763 доларам США або 362 168 євро.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю «АДПРО Україна» є суб`єктом господарювання, що входить до групи компаній Dentsu Group Inc, які діють в галузі надання медіа та рекламних послуг на території України, та станом на 23.02.2022 позивачем були укладені наступні договори з клієнтами: АІТІ, РА ТОВ №06-01-20 від 01.06.2020; АМ ЦЕНТРАЛ СЕРВІС УКРАЇНА ТОВ №03-01-20 від 03.01.2020; АММ РІА ТОВ №03/01/20 від 03.01.2020; АСІНО УКРАЇНА ТОВ №16/03 від 16.03.2020; АУТОДОР МЕДІА УКРАЇНИ, ТОВ №01-2020 від 01.10.2020; БАЙЄР; ТОВ №1502-16 від 15.02.2016; Епіцентр К, ТОВ №010316 від 01.03.2016; Колгейт-Палмолів Україна №040116 від 04.01.2016; Медіапул, ТОВ №01/05/20 від 29.05.2020; Навігатор РІА, ТОВ №03-01/20 від 03.01.2020; Новус Україна, ТОВ №05042017 від 05.04.2017; Понасонік Україна ЛТД №20022020 від 04.03.2020; ПЕРФОРМАНС МАРКЕТИНГ УКРАЇНА №011117 від 01.11.2017; Тойота-Україна, ПзІІ №09102018 від 09.10.2018; ТСЕЛЛ, ТОВ №03/01-20 від 03.02.2020, №03/02-22 від 01.02.2022; FHP Export GmbH Contract №14092021, які є чинними. Втім внаслідок розпочатою Російською Федерацією воєнною агресією проти України відбулося суттєве падіння показників діяльності підприємства позивача (зменшення виручки при зростанні собівартості послуг та стабільних виплат заробітної плати персоналу), що спричинило завдання збитків у формі упущеної вигоди.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.03.2024 на підставі ст. 174 Господарського процесуального кодексу України позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «АДПРО Україна» було залишено без руху.
03.04.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, відповідно до якої позивачем усунуто недоліки, зазначені в ухвалі Господарського суду міста Києва від 27.03.2024.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.04.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/3443/24, вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 08.05.2024.
07.05.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення перекладену на російську мову ухвали Господарського суду м. Києва №910/3443/24 від 08.04.2024, до Посольства російської федерації в Румунію за адресою: 011346, м. Бухарест, сектор 1, шосе П.Д. Кисельова, буд.6, адресованих міністерству юстиції російської федерації та міністерству оборони російської федерації.
У підготовчому засіданні 08.05.2024 судом проголошено протокольні ухвали про задоволення клопотання позивача поданого 07.05.2024 про долучення до матеріалів справи докази направлення, та відкладено підготовче засідання на 29.05.2024.
17.05.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів повторного направлення перекладену на російську мову ухвали Господарського суду м. Києва від 08.04.2024 та ухвали від 08.05.2024 у справі №910/3443/24 до Посольства російської федерації в Румунію за адресою: 011346, м. Бухарест, сектор 1, шосе П.Д. Кисельова, буд.6, а також офіційні електронні адреси учасників справи.
28.09.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшли додаткові письмові пояснення.
Протокольною ухвалою від 29.05.2024 підготовче засідання було відкладено на 12.06.2024.
10.06.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшла заява про відкладення підготовчого засідання у зв`язку з неможливістю забезпечити явку уповноваженого представника та клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення перекладену на російську мову ухвали Господарського суду м. Києва №910/3443/24 від 29.05.2024 до Посольства російської федерації в Румунію за адресою: 011346, м. Бухарест, сектор 1, шосе П.Д. Кисельова, буд.6, адресованих міністерству юстиції російської федерації та міністерству оборони російської федерації.
Протокольною ухвалою від 12.06.2024 підготовче засідання було відкладено на 24.07.2024.
24.06.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення перекладену на російську мову заяви про відкладення судового засідання від 10.06.2024 до Посольства російської федерації в Румунію за адресою: 011346, м. Бухарест, сектор 1, шосе П.Д. Кисельова, буд.6, адресованих міністерству юстиції російської федерації та міністерству оборони російської федерації.
05.07.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення перекладену на російську мову ухвали Господарського суду м. Києва №910/3443/24 від 12.06.2024 до Посольства російської федерації в Румунію за адресою: 011346, м. Бухарест, сектор 1, шосе П.Д. Кисельова, буд.6, адресованих міністерству юстиції російської федерації та міністерству оборони російської федерації.
12.07.2024 позивачем до суду подано пояснення у справі, та клопотання про долучення до матеріалів справи копії договорів з контрагентами та оригінали звіту про незалежну оцінку ринкової вартості упущеної вигоди ТОВ «АДПРО Україна», заподіяної внаслідок військової агресії російської федерації.
23.07.2024 до суду надійшов лист від Міністерства закордонних справ України № 72/17-638-95121 від 12.07.2024 щодо матеріалів судових проваджень отриманих РФ.
У підготовчому засіданні 24.07.2024 судом проголошено протокольну ухвали про задоволення клопотання позивача, поданого 12.07.2024, та долучено до матеріалів справи письмові пояснення та подані докази.
Також у підготовчому засіданні 24.07.2024 судом без виходу до нарадчої кімнати постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження у справі № 910/3443/24 та призначення її до судового розгляду по суті на 04.09.2024.
25.07.2024 до суду надійшов лист від Міністерства закордонних справ України № 72/17-638-95121 від 12.07.2024 щодо матеріалів судових проваджень отриманих РФ.
09.08.2024 до суду надійшов лист від Міністерства закордонних справ України № 72/17-638-95121 від 12.07.2024 щодо матеріалів судових проваджень отриманих РФ.
16.08.2024 позивачем подано до суду заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та витрат пов`язаних з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
29.08.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення перекладену на російську мову ухвали Господарського суду м. Києва №910/3443/24 від 24.07.2024 до Посольства російської федерації в Румунію за адресою: 011346, м. Бухарест, сектор 1, шосе П.Д. Кисельова, буд.6, адресованих міністерству юстиції російської федерації та міністерству оборони російської федерації.
У судовому засіданні 04.09.2024 судом було заслухано пояснення представника позивача та відкладено розгляд справи на 18.09.2024.
17.09.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшло додаткові пояснення та клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення перекладену на російську мову ухвали Господарського суду м. Києва №910/3443/24 від 04.09.2024 до Посольства російської федерації в Румунію за адресою: 011346, м. Бухарест, сектор 1, шосе П.Д. Кисельова, буд.6, адресованих міністерству юстиції російської федерації та міністерству оборони російської федерації.
У судовому засіданні 18.09.2024 судом досліджено матеріали справи, заслухано пояснення представника позивача та відкладено розгляд справи на 09.10.2024.
08.10.2024 через підсистему ЕСІТС «Електронний суд» від позивача надійшло додаткові пояснення до заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та витрат пов`язаних з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду, а також клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення перекладену на російську мову ухвали Господарського суду м. Києва №910/3443/24 від 18.09.2024 до Посольства російської федерації в Румунію за адресою: 011346, м. Бухарест, сектор 1, шосе П.Д. Кисельова, буд.6, адресованих міністерству юстиції російської федерації та міністерству оборони російської федерації.
У судове засідання 09.10.2024 з`явився представник позивача, відповідачі не забезпечили явку уповноважених представників.
При цьому, судом враховано, що до повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності" від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу російської федерації.
У зв`язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні", за зверненням Мін`юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно з листом Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
Крім того, у зв`язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану АТ "Укрпошта" з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією.
Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам російської федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території РФ та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.
З огляду на викладене, єдиним можливим повідомленням відповідача про розгляд справи є розміщення оголошень на сайті Судової влади України.
Отже, враховуючи наявні у матеріалах справи докази на підтвердження повідомлення відповідачів про призначені судові засідання шляхом розміщення відповідних оголошень на сайті Судової влади України, слід дійти висновку, що відповідачі належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання у даній справі.
Згідно з ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Приймаючи до уваги, що відповідачі у встановлений ухвалою від 08.04.2024 строк не подали до суду відзиви на позовну заяву, а відтак не скористалися наданими їм процесуальними правами, а неявка відповідачів у судове засідання не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд уважає за можливе розглянути справу по суті в цьому судовому засіданні за його відсутності та за поданими позивачем в матеріали справи доказами.
У судовому засіданні 09.10.2024 судом оглянуто оригінали документів та заслухано заключне слово представника позивача.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 09.10.2024 оголошено вступну та резолютивну частини рішення на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.
У позовній заяві позивач зазначив, що Товариство з обмеженою відповідальністю «АДПРО Україна» є суб`єктом господарювання, що входить до групи компаній Dentsu Ukraine японського рекламно-комунікаційного холдингу Dentsu Group Inc, які діють в галузі надання медіа та рекламних послуг на території України.
Згідно з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що ТОВ «АДПРО Україна» зареєстроване як підприємство, що надає рекламні послуги та відповідно до КВЕД видами діяльності товариства є - рекламні агентства (основний), інші види видавничої діяльності, видання іншого програмного забезпечення, виробництво кіно- та відеофільмів, телевізійних програм, діяльність у сфері радіомовлення, діяльність у сфері телевізійного мовлення тощо.
За твердженнями позивача, у період з 2016 по 2021 роки, ТОВ «АДПРО Україна» з метою здійснення своєї господарської діяльності, укладено 25 правочинів про надання рекламних послуг з клієнтами, зокрема: АІТІ, РА ТОВ №06-01-20 від 01.06.2020; АМ ЦЕНТРАЛ СЕРВІС УКРАЇНА ТОВ №03-01-20 від 03.01.2020; АММ РІА ТОВ №03/01/20 від 03.01.2020; АСІНО УКРАЇНА ТОВ №16/03 від 16.03.2020; АУТОДОР МЕДІА УКРАЇНИ, ТОВ №01-2020 від 01.10.2020; БАЙЄР; ТОВ №1502-16 від 15.02.2016; Епіцентр К, ТОВ №010316 від 01.03.2016; Колгейт-Палмолів Україна №040116 від 04.01.2016; Медіапул, ТОВ №01/05/20 від 29.05.2020; Навігатор РІА, ТОВ №03-01/20 від 03.01.2020; Новус Україна, ТОВ №05042017 від 05.04.2017; Понасонік Україна ЛТД №20022020 від 04.03.2020; ПЕРФОРМАНС МАРКЕТИНГ УКРАЇНА №011117 від 01.11.2017; Тойота-Україна, ПзІІ №09102018 від 09.10.2018; ТСЕЛЛ, ТОВ №03/01-20 від 03.02.2020, №03/02-22 від 01.02.2022; FHP Export GmbH Contract №14092021.
Терміном виконання зазначених договорів, як зазначив позивач, з боку товариства, та відповідно проведення розрахунків за цими договорами контрагентами позивача є, в тому числі, 2022 рік, що і є джерелом доходів, які позивач розраховував отримувати, і відповідно досягати основної мети, з якою створене товариство відповідно до статуту.
Однак, 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.22 введено в Україні воєнний стан, який на момент розгляду справи ще триває.
З початку війни засвідчено численні випадки руйнувань житлової інфраструктури, об`єктів, мародерства з боку російських військових на українській території. Окрім зазначених руйнувань, військове вторгнення Російської Федерації негативно вплинуло і на господарську діяльність позивача.
Зокрема, виконання частини зазначених договорів зупинено за ініціативою замовників, а виконання іншої частини здійснюється не в повному обсязі, що не відповідає планам здійснення господарської діяльності позивача у 2022 році.
За твердженнями позивача, що підтверджується матеріалами справи, відповідно до звіту про фінансові результати ТОВ «АДПРО УКРАЇНА», робота підприємства була прибутковою протягом 2019-2021, чистий прибуток складав 3,3-5,5 млн. грн. Однак, за 9 місяців 2022 року підприємством отримано чистий збиток в розмірі -1,8 млн. грн. Основними факторами, що вплинули на від`ємний фінансовий результат роботи підприємства у 2022 році, є падіння обсягів надання послуг (падіння попиту на рекламу) у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації (зокрема виручка за 9 місяців 2022 року скоротилась на 64,39% в перерахунку на річний вимір), збільшення собівартості розміщення реклами, виплати підприємством заробітних плат працівникам у повному обсязі, незважаючи на скорочення обсягів діяльності.
Як вказує позивач, основним джерелом прибутку підприємства є комісія за надання послуг з розміщення реклами в різних медіа-каналах. Так, маржинальність валового прибутку складала 4,8-8,8%, маржинальність прибутку від операційної діяльності у 2020 збільшилась до 1,7% порівняно з 0,9% у 2019, наступного року (2021) зросла до 1,9%, проте за результатами 9 місяців 2022 року впала до - 2,1%.
Показники оборотності за 2019-2021 роки є ефективними, однак в 2022 році відбувся ріст періоду оборотності у зв`язку зі зменшенням доходів та прибутковості підприємства внаслідок військової агресії РФ.
Відтак за доводами позивача, внаслідок військової агресії Російської Федерації у товариства спостерігається суттєве падіння показників господарської діяльності (зменшення виручки при зростанні собівартості послуг та стабільних виплатах заробітної плати персоналу), що призвело до отримання збитків, та стало підставою до подання вказаного позову до суду.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
У відповідності до ч. 1 ст. 133 Господарського кодексу України основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.
Згідно зі ст. 134 Господарського кодексу України право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб`єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб`єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб`єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.
Положеннями ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України визначено, що суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.
Частинами 4, 5 ст. 55 Господарського кодексу України передбачено, що суб`єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах. Суб`єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.
Статтею 84 Цивільного кодексу України визначено, що товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку.
Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК України).
Таким чином, у розумінні наведених вище положень нормативно-правових актів позивач створений та здійснює свою господарську діяльність у формі товариства з обмеженою відповідальністю; є підприємством, що здійснює розміщення та посередництво у сфері реклами.
Проте, військова агресія російської федерації проти України вплинула на реалізацію господарської діяльності позивача, отримання ним прибутку, що є меншим, ніж на який він розраховував у 2022 році, що свідчить на порушення його права як суб`єкта господарської діяльності.
З огляду на викладене, спір з приводу заподіяння збитків (упущеної вигоди) ТОВ «АДПРО Україна» є спором, пов`язаним зі здійсненням господарської діяльності позивача.
Разом з тим, позов ТОВ «АДПРО Україна» пред`явлено до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації та в особі міністерства оборони російської федерації, які є юридичними особами даної країни, а спірні правовідносини є господарськими розгляд яких віднесено до компетенції господарських судів України.
Так, відповідно до правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 по справі № 428/11673/19, загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Україні. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.
Ураховуючи викладене, поданий на розгляд спір підсудний господарському суду за місцем заподіяння шкоди, а саме - Господарському суду міста Києва.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
Частинами 1, 4 ст. 45 Господарського процесуального кодексу України визначено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.
Судом встановлено, що зі змісту позовної заяви вбачається, що ТОВ «АДПРО Україна» визначило відповідачем державу - російську федерацію.
Згідно з частиною 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Частиною 4 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Разом із тим, згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 в справі № 428/11673/19, загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
У даному випадку суд не вбачає підстав для застосування суверенного судового імунітету відповідача, виходячи з наступного.
Як Україна, так і Російська Федерація, є учасницями міжнародних договорів, а саме:
- Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року (далі - Конвенція про правову допомогу). Вказана Конвенція підписана і Україною, і РФ та ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10.11.1994 року № 240/94-ВР; РФ - відповідно до федерального закону від 04.08.1994 року № 16-ФЗ;
- Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 року (далі - Угода). Наведена Угода підписана і Україною, і РФ та ратифікована: Україною - відповідно до постанови Верховної Ради України від 19.12.1992 року № 2889-XII; РФ - постановою Державної Думи РФ від 09.10.1992 року № 3620-1.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про правову допомогу громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред`являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.
Відповідно до частин 1, 3 статті 42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.
За умовами статті 1 Угоди ця угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб`єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.
Згідно із підпунктом "г" пункту 1 статті 4 Угоди компетентний суд держави - учасниці має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди.
Одночасно, Угода встановлює особливі правила щодо судового імунітету держав-учасниць. Так, відповідно до пункту 4 статті 4 Угоди справи про визнання недійсними повністю або такими, що не мають нормативного характеру, актів державних і інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих господарюючим суб`єктам такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов`язків по відношенню до господарюючих суб`єктів, розглядаються виключно судом за місцем знаходження зазначеного органу.
Таким чином, визначаючи межі свого судового імунітету відповідно до зазначеної Угоди, її учасники (у тому числі Російська Федерація), встановили: 1) загальне правило, відповідно до якого, виходячи зі змісту статті 1, підпункту "г" пункту 1 статті 4 Угоди, спір про відшкодування шкоди (незалежно від суб`єктного складу сторін, зокрема і у випадку, коли відповідачем по такому спору буде держава чи її орган) підвідомчий суду держави, в якій було вчинено дії із заподіяння шкоди і 2) вичерпний перелік випадків, коли визначені вказаною Угодою правила підсудності спорів не поширюються на спори, відповідачем у якій є державний орган. При цьому, визначені Угодою правила судового імунітету держав-учасниць є вичерпними та поширюються на спори двох типів: 1) щодо недійсності актів органів державної влади та 2) відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання такими актами або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання.
Відтак, з урахуванням положень статті 1, підпункту "г" пункту 1 статті 4, пункту 4 статті 4 Угоди стосовно спорів про відшкодування шкоди будь-які спори такого роду підвідомчі суду тієї держави, де була заподіяна шкода, крім випадку розгляду спорів про відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання актами органів державної влади, визнаними недійсними або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання. Тобто, за змістом наведених положень Угоди, будь-які спори про відшкодування шкоди, якщо така шкода не заподіяна прямо передбаченими Угодою та наведеними вище діями органу державної влади, розглядаються компетентним органом (судом) за місцем заподіяння шкоди.
Таким чином, завдання позивачу збитків внаслідок збройної агресії не входить до меж, встановлених Угодою винятків, коли спір не може розглядатись судом за місцем заподіяння шкоди, оскільки така шкода не заподіяна недійсним актом органу державної влади РФ, а також не заподіяна неналежним виконанням обов`язків будь-якого із державних органів РФ по відношенню до позивача як суб`єкта господарювання, оскільки позивач, як суб`єкт господарювання, не перебував і не перебуває у будь-яких зобов`язальних відносинах як приватно-правового, так і публічно-правового характеру, із жодним з органів відповідача, а отже ні належне, ні неналежне виконання будь-яких обов`язків органів державної влади російської федерації перед позивачем неможливе. При цьому, таке заподіяння шкоди не може бути проявом реалізації будь-яких обов`язків будь-якого із органів РФ в силу своєї явної протиправності, визнаної міжнародними інституціями, зокрема ООН.
Із урахуванням положень статті 42 Конвенції про правову допомогу, статті 1, підпункту "г" пункту 1 статті 4, пункту 4 статті 4 Угоди, щодо відповідної категорії спорів існує явно виражена відмова РФ від імунітету на підставі укладеного міжнародного договору.
Виходячи з наведеного, Російська Федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні позивачу збитки.
Також судом взято до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 14.04.2022 року в справі № 308/9708/19, яка полягає у тому, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету держави визначена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 року в справі № 428/11673/19, від 22.06.2022 року в справі № 311/498/20, від 12.10.2022 року в справі № 463/14365/21; постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 року в справі № 990/80/22.
Відтак, відповідно до Угоди, судовий імунітет РФ у даному випадку на спірні правовідносини не поширюються.
Вирішуючи питання щодо застосування норм матеріального права у даному спорі, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217A(III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Згідно із ст. 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 № ETS N 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Згідно з ч. 1 ст. 42 Конвенції про правову допомогу зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Поряд з цим, відповідно до пп. "ж" ст. 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 права і обов`язки Сторін за зобов`язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.
Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.
Одночасно, відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно зі ст. 10 Цивільного кодексу України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
Відповідно до ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Статями 1, 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Таким чином, міжнародне право в Україні не потребує трансформації в національне право, а просто включається та автоматично діє в складі національного або внутрішнього законодавства. Акт ратифікації міжнародного договору Україною відразу інкорпорує його до національного права; звичаєве міжнародне право так само розглядається як частина національного права.
З огляду на наведене суд приходить до висновку, що до спірних відносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.
Вирішуючи спір по суті та перевіряючи доводи позивача, суд виходив з такого.
Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Згідно з ч 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.
Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами Цивільного кодексу України відповідальність настає незалежно від вини.
У відповідності до ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Отже, на відміну від загальної норми статті 1166 Цивільного кодексу України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми ст. 1173 Цивільного кодексу України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.
З огляду на вказане, обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.
Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 був введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Пунктом 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.
Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй "Визначення агресії" від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до п. 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії РФ проти України в порушення пункту 2 4) статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування РФ з України.
Наказом Міжнародного суду справедливості ООН № 182 від 16.03.2022 зобов`язано Російську Федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними.
У цій справі протиправність дій відповідача підтверджується наявними у справі доказами, на неї прямо вказують відповідні положення матеріального закону.
Також позивачем доведено, а судом встановлено - заподіяння шкоди ТОВ «АДПРО Україна» діями відповідача та причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та завданою позивачу шкодою.
Зокрема, відповідно до звіту ТОВ «Нексія ДК. Оцінювальні послуги» від 31.12.2022, ТОВ «АДПРО Україна» до 2022 розширювало обсяги господарської діяльності, проте, за 9 місяців 2022 року спостерігалось падіння показників у зв`язку зі скороченням оборотів внаслідок збройної агресії (падіння дебіторської та кредиторської заборгованості). Основним джерелом прибутку підприємства є комісія за надання послуг з розміщення реклами в різних медіа-каналах. Робота підприємства була прибутковою 2019-2021 рр., чистий прибуток складав 3,3-5,5 млн. грн. У той же час за 9 міс. 2022 р. підприємством отримано чистий збиток в розмірі -1,8 млн. грн. Основними факторами, що вплинули на від?ємний фінансовий результат роботи підприємства у 2022 році, є падіння обсягів надання послуг (падіння попиту на рекламу) у зв?язку зі збройною агресією Російської Федерації (виручка за 9 міс. 2022 року скоротилась на 64,39% в перерахунку на річний вимір), збільшення собівартості розміщення реклами, виплати підприємством заробітних плат працівникам у повному обсязі, незважаючи на скорочення обсягів діяльності.
Виходячи з викладеного, судом встановлена наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у розмірі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством.
Щодо розміру заявлених збитків суд зазначає наступне.
Приписами ст. 22 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
У позові ТОВ «АДПРО Україна» просить стягнути з відповідача збитки у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, у вигляді неодержаного прибутку (упущеної вигоди) в сумі 14 106 813 (чотирнадцять мільйонів сто шість тисяч вісімсот тринадцять) гривень 00 копійок, що еквівалентно 385 763 дол. США, або 362 168 євро.
Звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на позивача обов`язок довести реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання (позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 910/12204/17, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/180.
Судом встановлено, що з метою визначення розміру упущеної вигоди позивача, на замовлення ТОВ «АДПРО УКРАЇНА», експертами ТОВ «Нексія ДК. Оцінювальні послуги» була проведена ринкова вартість упущеної вигоди (недоотриманого прибутку) ТОВ заподіяної внаслідок військової агресії Російської Федерації. За результатами вказаного експертного дослідження був складений звіт, у якому експерти дійшли висновку, що розмір упущеної вигоди (недоотриманого прибутку) ТОВ «АДПРО УКРАЇНА», заподіяної внаслідок військової агресії російської федерації станом на 31.12.2022 склала 14 106 813 (чотирнадцять мільйонів сто шість тисяч вісімсот тринадцять) гривень 00 копійок, що станом на 31.12.2022 еквівалентно курсу НБУ 385 763 (триста вісімдесят п`ять тисяч сімсот шістдесят три) дол. США, що еквівалентно станом на 31.12.2022 курсу НБУ 362 168 (триста шістдесят дві тисячі сто шістдесят вісім) євро.
При цьому експерти зазначили, що експертне дослідження здійснювалось на основі даних наданих замовником і прийнятих як достовірні, вивчення технічної, фінансової та бухгалтерської документації, маркетингу ринків даної галузі, з урахуванням загальних положень та обмежуючих умов, із застосуванням професійних методик та кращих практик, відповідно до Національних та міжнародних стандартів оцінки.
Оцінивши вказаний звіт ТОВ "Нексія ДК. Оцінювальні послуги", суд вважає його належним та достовірним доказом розміру завданих позивачу збитків у вигляді упущеної вигоди, заподіяної внаслідок військової агресії російської федерації проти України.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Доказами, наданими позивачем, повністю підтверджуються викладені у позовній заяві обставини і при цьому правові підстави позову ґрунтуються на матеріальному законі, а обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права передбачений законом і є ефективним.
Відповідачем не спростовано належними засобами доказування обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.
Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про стягнення упущеної вигоди у встановленій судом сумі, завданої позивачу внаслідок збройного вторгнення Російської Федерації, є доведеними та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Згідно зі ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
При цьому держава є специфічним суб`єктом правовідносин. Під державою розуміється організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. До визначальних ознак держави відноситься наявність для виконання своїх завдань та функцій специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень. Реалізація функцій держави здійснюється через специфічний апарат, порядок формування, правовий статус та повноваження якого визначаються самою державою.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Як вже зазначалось, відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 (що набрала чинності для України 24.08.1991) договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Відтак, стягнення відповідної шкоди має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції, незважаючи, який конкретно її підрозділ заподіяв шкоду.
За таких умов, пред`явлення позовних вимоги до Російської Федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.
Згідно зі ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі «Суомінен проти Фінляндії», заява N 37801/97, п. 36).
У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 «Справа «Трофимчук проти України» (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі «Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів», п. 31, Series A, N 274).
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
Оскільки позивач на підставі пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, то такий судовий збір стягується з відповідача в дохід бюджету, відповідно до частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, позивач просить суд покласти на відповідача витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов`язані з розглядом справи у розмірі 163 390,51 грн.
Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст.126 цього Кодексу).
За змістом п. 1 ч. 2 ст. 126, ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 цього Кодексу).
Як встановлено судом, правова допомога надавалася позивачу на підставі договору про надання послуг правничої (правової) допомоги № АО-03/10-1/2022 від 03.10.2022 (далі - договір), укладеним між адвокатським "Іщенко, Світлицький та партнери" (надалі - виконавець/та/або Адвокатське об`єднання) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АДПРО Україна» (надалі - замовник та/або довіритель), відповідно до умов якого виконавець зобов`язався за дорученням замовника надавати правничі (правові) послуги щодо захисту прав замовника в рамках правовідносин з компенсації збитків та упущеної вигоди, спричиненої повномасштабною збройною агресією РФ проти України та введеним у зв`язку з цим воєнним станом на території України.
Згідно з п. 1.2 договору детальна інформація щодо послуг, які надаються за цим договором та порядок оплати послуг можуть визначатися сторонами у додатках, додаткових угодах до цього договору та/або актах виконаних робіт (наданих послуг).
Відповідно до п. 1.3. договору за дорученням замовника на момент укладання цього договору виконавець надає послуги, визначені додатком 1, з наступними (але не виключно) завданнями та повноваженнями, зокрема:
готувати стратегію захисту прав та законних інтересів замовника, порушених внаслідок російської агресії шляхом пошкодження та/або знищення майна, завдання збитків (реальних та/або упущеної вигоди) та шкоди (матеріальної та/або моральної) (п. 1.3.1);
вживати всіх необхідних заходів щодо організації (зокрема і шляхом залучення на договірних засадах від свого імені та на користь замовника відповідних експертів, спеціалістів, спеціалізованих організацій тощо) та безпосередньої участі в процесі фіксації та оцінки завданої Замовнику шкоди (п. 1.3.3);
представляти інтереси замовника без обмеження повноважень представників виконавця в судах всіх інстанцій та юрисдикцій (в тому числі іноземних юрисдикцій та/або міжнародних), державних органах, органах місцевої влади, недержавних організаціях, благодійних фондах, фінансових установах, підприємствах, установах та організаціях всіх форм власності та незалежно від державної приналежності (державні, іноземні та міжнародні) з питань фіксування, оцінки та відшкодування збитків, завданих внаслідок воєнної агресії російської федерації на території України (1.3.4).
У розділі 4 договору сторонами визначено порядок надання та здавання-приймання послуг, а саме: послуги надаються та приймаються поетапно згідно з графіком, визначеним додатком 2 до цього договору ( п. 4.1.). Виконавець надає замовнику Звіт про наданні послуги за відповідним етапом та Акт здавання-приймання послуг (в двох примірниках, підписаний уповноваженою особою виконавця та скріплений печаткою виконавця), у яких приводиться опис наданих виконавцем послуг за звітні періоди (етапи) та їх вартість згідно додатку 2 до цього договору (п. 4.2.).
Порядок оплати визначений сторонами у розділі 5 договору, зокрема: загальна ціна договору, вартість етапів та порядок оплати наведені в додатку 2 до цього договору та підтверджується підписанням Актів здавання-приймання наданих послуг до цього договору. При цьому «гонорар успіху» - оплата у разі досягнення позитивного для замовника результату складає 10 % від отриманої замовником суми (п. 5.1).
Якщо замовник замовляє додаткові послуги в рамках цього договору, то послуги, що надаються виконавцем за окремим замовленням замовника оплачуються з розрахунку: 1 година корисної роботи - 3 200 (три тисячі двісті) гривень, без ПДВ (п. 5.2).
Оплата за надані послуги здійснюється замовником шляхом перерахування коштів на поточний рахунок виконавця, зазначений у цьому договорі, протягом 5 (п`яти) банківських днів після отримання замовником виставленого виконавцем рахунку в порядку, визначеному додатком 2 до цього договору, за умови підписання сторонами акту здавання-приймання відповідних послуг (п. 5.3.).
Фактичні витрати виконавця на поштові, нотаріальні, консультаційні (у разі залучення сторонніх осіб) послуги, послуги оцінювачів, оплата обов`язкових платежів, зборів (зокрема, судових), послуг перекладачів тощо оплачуються замовником окремо (п. 5.5.).
Так, за доводами позивача, на дату ухвалення рішення позивачем понесено витрати на професійну правничу допомогу адвоката та витрати, пов`язані з розглядом справи (фактичні витрати) в розмірі 163 390, 51 грн що складаються:
1) Оцінка упущеної вигоди (проведення оцінки, підготовка висновку по упущеній вигоді) - 35 000 грн (гонорар), 35 000 грн (загалом);
2) Юридичний супровід (ознайомлення з первинною документацією замовника на предмет оцінки; супровід та організація проведення оцінки сертифікованими оцінювачами; формування пакету документів та доказової бази для оцінки; фіналізація дорожньої карти; підготовка позовної заяви та подання до суду; супровід в суді першої інстанції у справі № 910/3443/24) - 75 200 грн (гонорар), 75 200 грн (загалом);
3) Послуги поліграфії - 432 грн (гонорар), 432 грн (загалом);
4) Переклад документів (звіту про оцінку, позовної заяви, пояснень по справі, ухвал Господарського суду міста Києва, клопотання, заяв тощо) для направлення відповідачу та належного його повідомлення - 8 600 грн (гонорар), 8 600 грн (загалом);
5) Нотаріальне засвідчення вірності перекладу - 16 800 грн (гонорар), 16 800 грн. (загалом);
6) Поштові витрати - 27 358,51 грн (гонорар), 27 358,51 грн (загалом).
Матеріалами справи підтверджено, що виконавцем на підставі укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю "Нексія ДК. Оцінювальні послуг" договору про проведення незалежної оцінки № АО-05/10-01/2022 від 05.10.2022 залучено експертів для оцінки упущеної вигоди позивача, за результатами проведення якої складено відповідний звіт (наявний у справі), вартість послуг склала 35 000,00 грн; виконання договору про проведення незалежної оцінки № АО-05/10-01/2022 від 05.10.2022 підтверджується актом приймання-передачі роботи з незалежної оцінки від 02.02.2023.
Судом встановлено, що для виконання послуг за договором виконавцем було залучено зокрема:
- Фізичну особу ОСОБА_1 та Фізичну особу-підприємця Кузьміна Катерину Сергіївну для здійснення перекладу документів позивача та ухвал суду у справі № 910/3443/24 на російську мову для подальшого надіслання їх відповідачу. Загальна вартість наданих послуг перекладу склала 8 600 грн, що підтверджується відповідними актами надання послуг та платіжними інструкціями про оплату таких послуг, що долучені до матеріалів справи.
- Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сєрова О.В. для засвідчення справжності підпису перекладачів. Загальна вартість наданих послуг склала 16 800 грн, що підтверджується відповідними рахунками-фактури та платіжними інструкціями про їх оплату, що долучені до матеріалів справи.
Також матеріалами справи підтверджується факт надання послуг поліграфії на суму 432,00 грн, згідно з актом № 254 здачі-приймання робіт (надання послуг) від 27.06.2024, а також понесення позивачем витрат на загальну суму 27 358,51 грн на поштові відправлення процесуальних документів до Посольства Російської Федерації в Румунію за адресою: 011346, м. Бухарест, сектор 1, шосе П.Д. Кисельова, буд.6, адресованих Міністерству юстиції Російської Федерації та Міністерству оборони Російської Федерації (належним чином завірені копії відповідних фіскальних чеків долучені до матеріалів справи).
В матеріалах справи наявні також підписані між замовником та виконавцем відповідні акти надання послуг на загальну суму 75 200,00 грн.
Згідно наявних у справі платіжних інструкцій вбачається, що замовником перераховано виконавцю кошти за надані послуги в загальному розмірі 163 390,51 грн.
Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідачем не доведено неспівмірність витрат позивача на правову допомогу; не подано заяви про зменшення розміру витрат позивача на правову допомогу.
Слід зазначити, що за змістом статті ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до статті 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09.06.2017, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Отже, адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 07.09.2020 у справі № 910/4201/19).
Адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"; відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару.
Отже, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується зі статтею 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".
На підтвердження надання правової допомоги суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.09.2020 у справі № 520/9408/18.
Наявними в матеріалах справи документами підтверджується факт надання позивачу та сплати ним правової допомоги у розмірі 163 390, 51 грн, в тому числі понесених поштових витрати на відправлення нотаріально посвідчених перекладів документів позивача та ухвал суду у справі № 910/5699/23 Посольству Російської Федерації в Румунії для Міністерства юстиції Російської Федерації та Міністерства оборони Російської Федерації.
Таким чином, з урахуванням наведеного вище, суд дійшов висновку, що заявлені до стягнення витрати позивача на професійну правничу допомогу є обґрунтованими, пов`язаними з розглядом даної справи та співмірними з її складністю, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом останніх та ціною позову, відповідають критеріям реальності і розумності.
Враховуючи вищезазначене, оцінивши подані заявником докази у підтвердження понесених ним витрат, виходячи з критеріїв реальності та розумності таких витрат, їх обґрунтованості та пропорційності до предмета спору, характеру та обсягу наданих адвокатом послуг, суд дійшов висновку про покладення на відповідача обов`язку по відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 163 390,51 грн.
Керуючись ст.ст. 129, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
ВИРІШИВ:
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Російської Федерації (останнє відоме місцезнаходження майна на території України: 02000, м. Київ, проспект, Повітрофлотський буд. 27) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «АДПРО Україна» 01033, м. Київ, вул. Сім`ї Прахових, буд. 58/10, 2-й поверх, ідентифікаційний код 39037169) майнову шкоду - збитки у формі упущеної вигоди в розмірі 14 106 813 грн 00 коп., (що еквівалентно 385 763,00 доларам США або 362 168,00 євро), понесені у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, та 163 390 грн 51 коп. - витрат на професійну правничу допомогу.
3 Стягнути з Російської Федерації (останнє відоме місцезнаходження майна на території України: 02000, м. Київ, проспект, Повітрофлотський буд. 27) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 211 602 грн 22 коп.
4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 14.10.2024.
Суддя Л. Г. Пукшин
Суд | Господарський суд міста Києва |
Дата ухвалення рішення | 09.10.2024 |
Оприлюднено | 16.10.2024 |
Номер документу | 122270263 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань про відшкодування шкоди |
Господарське
Господарський суд міста Києва
Пукшин Л.Г.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні