Ухвала

від 14.10.2024 по справі 910/10986/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

про залишення позовної заяви без руху

14 жовтня 2024 року м. Чернігівсправа № 910/10986/24

Суддя Шморгун В. В., розглянувши матеріали позовної заяви № б/н від б/д

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Аква»,

код ЄДРПОУ 36800559, вул. Січових Стрільців, будинок 37-41, м. Київ, 04053

до відповідача: російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації,

вулиця Житня, будинок 14, будівля 1, м. Москва, 119991, Russian Federation код ISO ru/rus 643

Предмет спору: про стягнення збитків в розмірі 4 464 272,85 грн,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Євро Аква» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації, у якому просить стягнути з відповідача 4 464 272,85 грн збитків, спричинених збройною агресією рф проти України.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що через військову агресію рф проти України та внаслідок збройних обстрілів в період з 24.02.2022 по 02.04.2022 було пошкоджено майно позивача, яке знаходилось в складських приміщеннях за адресою: Чернігівська область, Чернігівський район, с. Новий Білоус, вул. Квітнева, 17. Крім того, під час окупації села Новий Білоус російськими окупантами було пограбовано товар позивача на суму 4 411 778,54 грн, який знаходився у складських приміщеннях, а також пошкоджено необоротні активи (техніку, меблі тощо) в офісних приміщеннях на суму 52 494,31 грн, а відтак позивачу завдано матеріальну шкоду на загальну суму 4 464 272,85 грн .

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 16.09.2024 матеріали зазначеної позовної заяви передано за територіальною підсудністю до Господарського суду Чернігівської області.

В апеляційному порядку така ухвала не оскаржувалась.

Відповідно до статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

За частиною 4 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Водночас, міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій, однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у судовому процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» Європейський суд з прав людини вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudakv.Lithuania) Європейський суд з прав людини також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, держава не має права посилатись на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю людини чи майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19.

У постановах від 18.05.2022 у справах у справах №428/11673/19 та №760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно яких підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на вказане, після повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року, російська федерація не має права посилатись на судовий імунітет, відтак, звернення до суду з позовом до російської федерації - обґрунтоване.

Судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Підтримання імунітету російської федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов`язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.

Судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення російською федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що звертаючись із позовом до російської федерації для правильного вирішення спору позивач не потребує згоди компетентних органів держави російської федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та російською федерацією з цього питання.

За приписами ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності.

Згідно з ч. 8 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

За приписами п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 у справі №428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 164 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви додаються документи, які підтверджують відправлення іншим учасникам справи копії позовної заяви і доданих до неї документів.

Як докази направлення копії позовної заяви та доданих до неї документів відповідачу позивач надав суду скриншот зі своєї електронної пошти про направлення позовної заяви на адресу електронної пошти Міністерства юстиції рф info@minjust.gov.ru.

Частиною 1 ст. 172 Господарського процесуального кодексу України визначено, що позивач, особа, яка звертається з позовом в інтересах іншої особи, зобов`язані до подання позовної заяви надіслати учасникам справи її копію та копії доданих до неї документів листом з описом вкладення. Таке надсилання може здійснюватися в електронній формі через електронний кабінет з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.

Якщо цим Кодексом передбачено обов`язок учасника справи щодо надсилання копій документів іншим учасникам справи, такі документи в електронній формі можуть направлятися з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, шляхом надсилання до електронного кабінету іншого учасника справи, а в разі відсутності в іншого учасника справи електронного кабінету чи відсутності відомостей про наявність в іншого учасника справи електронного кабінету - у паперовій формі листом з описом вкладення (ч. 7 ст. 42 ГПК України).

Таким чином, позивач може направити копію позовної заяви та додані до неї документи відповідачу:

або у паперовому виді засобами поштового зв`язку;

- або в електронній формі за допомогою ЄСІТС (у разі наявності Електронного кабінету у відповідача).

Разом з тим, Міністерство юстиції рф не може мати зареєстрованого Електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» в ЄСІТС.

Таким чином, позивач повинен направити відповідачу копію позовної заяви з доданими до неї документами в паперовій формі.

Суд враховує, що у зв`язку з агресією з боку росії та введенням воєнного стану на території України АТ «Укрпошта» з 25.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією.

Таким чином, передача будь-яких документів компетентним органам російської федерації засобами поштового зв`язку з території України наразі неможлива.

Крім того, у зв`язку із розривом Україною дипломатичних відносин з рф, посольство російської федерації в Україні припинило свою роботу, що унеможливлює отримання кореспонденції вказаним посольством.

Разом з цим, суд вважає, що позивач може використати додаткові альтернативні засоби щодо направлення копії позовної заяви з доданими до неї документами відповідачу, у тому числі з використанням інших операторів зв`язку в Україні, або шляхом поштового відправлення вказаних документів на адресу посольства російській федерації в іншій державі, або шляхом їх направлення з території іншої держави в російську федерацію, оскільки ст. 172 ГПК України не містить виключного переліку таких операторів або направлення відповідної кореспонденції виключно по території України.

Ненаправлення позовної заяви відповідачу порушить його процесуальні права, передбачені ст. 42 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому ГПК України не передбачено позбавлення таких прав учасника справи навіть у зв`язку із збройною агресією.

Оскільки позивач направив копію позовної заяви та доданих до неї документів на адресу електронної пошти Міністерства юстиції рф info@minjust.gov.ru, що не передбачено чинним процесуальним законодавством та не відповідає зазначеним вище положенням щодо порядку надіслання документів іншій особі, суд доходить висновку, що позивач не надав суду належних доказів відправлення копії позовної заяви і доданих до неї документів відповідачу.

Відповідно до приписів ст. 174 Господарського процесуального кодексу України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, вона вважається поданою у день первинного її подання до господарського суду та приймається до розгляду, про що суд постановляє ухвалу в порядку, встановленому статтею 176 цього Кодексу. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.

У справах «Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany», «Kreuz v. Poland», «Пелевін проти України», «Наталя Михайленко проти України» та інших Європейський суду з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду, хоча остаточне рішення про те, чи було дотримано вимог Конвенції, має виносити Суд. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (див. згадане вище рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини», п. 59; рішення у справі «Т. Р. та К. М. проти Сполученого Королівства» (T.P. and K.M. v. The United Kingdom) [GC], № 28945/95, п. 98, ECHR 2001; а також у справі «Z. Та інші проти Сполученого Королівства» (Z. And Others v. The United Kingdom) [GC], № 29392/95, п. 93, ECHR 2001). Якщо дане обмеження відповідає таким принципам, то воно не становить порушення статті 6.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне позовну заяву залишити без руху та надати позивачу строк для усунення зазначених недоліків.

Керуючись ст. 162, 164, 174, 233-235 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позовну заяву залишити без руху.

2. Встановити позивачу десятиденний строк з дня отримання ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення недоліків позовної заяви, зазначених в ухвалі суду, шляхом подання до суду доказів направлення відповідачу копії позовної заяви та доданих до них документів у спосіб, вказаний в цій ухвалі суду.

3. Роз`яснити позивачу, що відповідно до ч. 4, 6 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою. Суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи не пізніше п`яти днів з дня її надходження або з дня закінчення строку на усунення недоліків.

4. Попередити позивача про те, що відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, у тому числі щодо неподання або несвоєчасного подання своїх доводів та доказів на їх підтвердження.

5. Звернути увагу учасників справи, що відповідно до приписів ч. 5-8 ст.6 та ч. 5,6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, п. 5.6, 5.8, 10, 16, 17, 29, 37 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, учасникам справи (їх представникам), які є користувачами ЄСІТС, судові рішення в паперовій формі не надсилаються і не вручаються. Суд надсилає такі рішення в електронній формі до електронного кабінету таких осіб, і вони вважаються врученими в день отримання повідомлення про доставку копії судового рішення на офіційну електронну адресу учасника справи (його представника), з якого і починається перебіг процесуального строку, встановленого законом або судом. Обмін процесуальними документами в електронній формі між судом та/або особами, що є (повинні бути) користувачами ЄСІТС, мають здійснюватися виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею 14.10.2024 та оскарженню не підлягає.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Суддя В. В. Шморгун