Постанова

від 14.10.2024 по справі 398/4629/23

КРОПИВНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 жовтня 2024 року м. Кропивницький

справа № 398/4629/23

провадження № 22-ц/4809/1024/24

Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

Голованя А.М. (головуючий, суддя-доповідач), Дуковського О.Л., Письменного О.А.,

за участі секретаря судового засідання Гончар О.В.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Автоштамп»,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 квітня 2024 року у складі судді Молонової Ю.В.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася досуду з позовом до ТОВ «Автоштамп» про стягнення заборгованості по заробітній платі та моральної шкоди.

В обґрунтування позову позивач зазначала, що у період з 05.03.2021 по 28.02.2023 вона працювала у ТОВ «Автоштамп» на посаді інспектора з кадрів.

Вказувала, що при звільненні з роботи розрахунок по заробітній платі роботодавець із нею не здійснив. Заробітну плату відповідач не платив з 01.10.2021 по 28.02.2023. Її оклад дорівнював мінімальній заробітній платі. Мінімальна заробітна плата в період з 1 жовтня по 30 листопада 2021 року складала 6000 гривень (2 місяці її роботи). В період з 1 грудня 2021 року по 1 жовтня 2022 року мінімальна зарплата визначалась законодавцем в Україні в сумі 6500 грн. (10 місяців її роботи). В період з 1 жовтня 2022 року по 28.02.2023 - 6700 грн. (5 місяців її роботи). Таким чином, заборгованість за період з 01 жовтня 2021 року по 28 лютого 2023 року склала: (6000 грн. х 2 місяці) + (6500 грн. х 10 місяців) + (6700 грн. х 5 місяців) = 110500 грн.

Вважає, що такою бездіяльністю відповідач порушив її право на отримання заробітної плати, яке передбачене статтею 94 КЗпПУ. Враховуючи той факт, що після звільнення відповідач порушив строки розрахунку, передбачені статтею 116 Кодексу законів про працю України, на підставі статті 117 КЗпПУ він має сплатити їй середній заробіток з 1 березня 2023 року по 1 вересня 2023 року (7 місяців). Виходячи з розміру її окладу 6700 гривень середній заробіток за 7 місяців складає: 6700 грн. х 7 місяців = 46900 грн.

Посилаючись на зазначені обставини, просила стягнути з відповідача на її користь заборгованість по заробітній платі у розмірі 110500 грн. та середній заробіток за затримку виплати заробітної плати при звільненні в сумі 46900 грн., а всього 157400 грн.

Короткий зміст рішення суду

Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 квітня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження наявності заборгованості ТОВ «Автоштамп» перед позивачем по заробітній платі за період з 01.10.2021 по 28.02.2023, а тому суд вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги

В апеляційнійскарзі представник позивача адвокат Горбунов Р.В., зазначив, що рішення суду є незаконним та таким, що підлягає скасуванню у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального прав.

Вважає, що на підставі наданих позивачем доказів суд мав можливість задовольнити її позов. Відомостей зазначених в поданому документі за формою ОК-5 та відомостей з Державного реєстру фізичних осіб платників податків достатньо для стягнення заборгованості та середнього заробітку.

Просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи і заперечення інших учасників справи

Відповідач не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив.

Згідно з ч.3ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції встановив такі обставини

Позивач ОСОБА_1 була прийнята на роботу на посаду інспектора з кадрів до відділу кадрів ТОВ «Автоштамп» з 05.03.2021, про що Товариством було видано Наказ №08-к від 03.03.2021, та 28.02.2023 звільнена з роботи за угодою сторін згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України, про що Товариством було видано Наказ №05-к від 24.02.2023, що підтверджується записами у трудовій книжці позивача серії НОМЕР_1 (а.с.2).

Згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу ОСОБА_1 (форма ОК-5), наданих Пенсійним фондом України 10.07.2023, вбачається, що ТОВ «Автоштамп» (код ЄДРПОУ 32744649) протягом періоду з січня по грудень 2022 року та січня лютий 2023 року включно подавав відомості про нараховану заробітну плату, проте відомості про сплату страхових внесків відсутні (а.с.3).

З відомостей з Державного реєстру фізичних осіб платників податків про джерела/суми виплачених доходів та утриманих податків станом на 21.07.2023 вбачається, що ОСОБА_1 за період з 4 кварталу 2022 року по 1 квартал 2023 року отримувала дохід, а саме заробітну плату від ТОВ «Автоштамп» в жовтні 2022 року 1276,22 грн., в листопаді 2022 року 1522,73 грн., в грудні 2022 року 1522,73 грн., в січні 2023 року 1522,73 грн., в лютому 2023 року 1675 грн. (а.с.4).

Вказані докази свідчать про існування між позивачем та ТОВ «Автоштамп» трудових відносин.

Мотиви ухваленого апеляційним судом рішення

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити. Відповідач, який належним чином був повідомлений про час та місце розгляду справи, свого представника в судове засідання не направив.

Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджає її розгляду.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно дост. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ч. 4ст. 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів частково не погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач перебувала у трудових відносинах з ТОВ «Автоштамп» з 05.03.2021 по 28.02.2023, зокрема працювала на посаді інспектора з кадрів.

У даній справі ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі за період з 01 жовтня 2021 року по 28 лютого 2023 року, а також середній заробіток за період з 01 березня 2023 по 01 вересня 2023 року, який становить 46900 грн , виходячи з розміру мінімальної заробітної плати за вказаний період 6700 грн за 7 місяців.

Відповідно до частини першої статті 4ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Частиною 3 статті 6 Конституції України встановлено право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до ст. 48 КЗпП України облік трудової діяльності працівника здійснюється в електронній формі в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування у порядку, визначеному Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Роботодавець на вимогу працівника зобов`язаний вносити до трудової книжки, що зберігається у працівника, записи про прийняття на роботу, переведення та звільнення, заохочення та нагороди за успіхи в роботі. Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно п.1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29 липня 1993 року № 58 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Згідно п. 2.4 Інструкції усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження).

ВідповідноЗакону України від 05 лютого 2021 року №1217-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі»роботодавцю доступна історія трудової діяльності працівника в електронному вигляді і може бути врахована під час обчислення трудового стажу та ін.

На підтвердження заявлених позовних вимог позивачем суду надано копію трудової книжки НОМЕР_1 , відомості про застраховану особу ОСОБА_1 (форма ОК-5), надані Пенсійним фондом України 10.07.2023, відомості з державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми виплачених доходів та утриманих податків станом на 21.07.2023 № 1126-23-03085 від 21.07.2023.

Згідно відомостейз Державногореєстру фізичнихосіб платників податківпро сумивиплачених доходівта утриманихподатків заперіод з4кварталу 2022року по1квартал 2023року,вбачається,що ТОВ «Автоштамп»був джереломотримання доходу ОСОБА_1 (а.с. 4)

Таким чином позивачем доведено належними та допустимими доказами перебування у трудових відносинах з відповідачем.

З огляду на зазначене, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, вказані докази свідчать про існування між позивачем та ТОВ «Автоштамп» трудових відносин.

Стаття 94 КЗпП України визначає, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому еквіваленті, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

Статтею 95 КЗпПУ передбачено, щомінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.

Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 і 10 Закону України «Про оплату праці» та не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов`язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про оплату праці», виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов`язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Згідно ч. 1 ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Згідност. 30 КЗпП Українипрацівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі, за винятком випадків, передбачених законодавством. Отже, трудовій договір передбачає, що саме роботодавець повинен забезпечити умови праці працівника, тобто забезпечити працівника роботою. Працівник отримує заробітну плату за факт виконаної роботи (за процес), а не за кінцевий результат (в протилежність цивільно - правової угоди, де оплачується саме кінцевий результат роботи). Таким чином оплаті підлягає весь час знаходження працівника у трудових відносинах до дати звільнення.

Аналізуючи вказані правові норми, що регулюють спірні правовідносини, і надані докази, апеляційний суд вважає, що невиплата позивачеві заробітної плати протягом вказаного у позовній заяві періоду суперечить ст. 115 КЗпП України.

Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разіспору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорюваньним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові суму строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмірі підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримкивизначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Стаття 117 КЗпП України, в редакції ЗаконуУкраїни№ 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», якийнабрав чинності 19.07.2022, викладена в такій редакції: «Уразі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організаціяповинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статтівідшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

З матеріалів справи вбачається, що позивача звільнено 28 лютого 2023 року, а з указаним позовом вона звернулася до суду 14 вересня 2023 року.

Частина 2 статті 233КЗпП Україниу редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, передбачала, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Однак, 19 липня 2022 року набув чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким внесені зміни до законодавства про працю. Зокрема, змін зазнали частини 1 та 2 статті 233 КЗпП України, оскільки були викладені у наступній редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Тлумачення вказаних норм свідчить, що відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі необґрунтованості позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити на підставі необґрунтованості позовних вимог; строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

Установлено, що позивач була звільнена 28.02.2023. В день звільнення відповідач з нею розрахунку не провів, не виплатив їй заборгованість по заробітній платі за період з жовтня 2022 року по лютий 2023 року, як убачається відомості з Деержавного реєстру фізичних осіб платників податків (а.с.4). Дані обставини відповідачем не спростовані та підтверджуються матеріалами справи.

При цьому, як убачається з відомостей про застраховану особу (форма ОК-5) (а.с.3) позивачкою ОСОБА_2 отримувалася заробітна плату у розмірі мінімальної заробітної плати, яка була передбачена законом у звітний період включно до 30 вересня 2022 року, тому факт наявності заборгованості нею не доведено.

Позивач не отримавши всіх сум, що належали їй при звільненні у лютому 2023 року могла дізнатися про вірогідне порушення своїх прав на оплату праці та звернутися до суду без обмеження строку на таке звернення до 1 червня 2023, але своїм правом на судовий захист позивач у цей період не скористалася.

Отже, спираючись на наведені вище норми права, колегія суддів констатує, що позивачкою пропущено строк звернення до суду з даним позовом, оскільки останнім днем для звернення ОСОБА_1 до суду було 1 червня 2023 року.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що підставою для відмови ОСОБА_1 у задоволені позовних вимог є пропуск строку звернення до суду із даним позовом.

Однак, суд першої інстанції на вказані вище положення чинного законодавства України уваги не звернув, а тому дійшов помилкового висновку про відмову у задоволені позову через відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, однак з мотивів наведених вище.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржене рішення змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Згідно з абз. другим ч. 2ст. 376 ЦПК Українипорушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.

Порушення норм процесуального права та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376ЦПК України є підставами для зміни рішення суду першої інстанції з викладенням його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з частиною 1 цієї статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Оскільки призверненні досуду позивачна підставіп.1ч.1ст.5Закону України«Про судовийзбір» звільненавід сплатисудового збору(приподачі позовута апеляційноїскарги судовийзбір неюне сплачувався),враховуючи наслідкирозгляду справи та вимоги ст. 141 ЦПК України, перерозподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 04 квітня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови виготовлено 14 жовтня 2024 року.

Головуючий суддя А.М. Головань

Судді О.Л. Дуковський

О.А. Письменний