Рішення

від 02.10.2024 по справі 910/78/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.10.2024Справа № 910/78/23За позовом першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради

до 1)Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко"

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін"

про скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити дії,

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судових засідань Севериненко К.Р.

Представники учасників справи:

прокурор: Колодчина Р.В;

від позивача: Золотарьова Ю.А.;

від відповідача-1: не з`явився;

від відповідача-2: Старцев Ю.К.;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У грудні 2022 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради (надалі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко" (надалі - відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін" (надалі - відповідач-2) про:

1) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 13.07.2017, індексний номер № 36124792 та здійснену на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко" на нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 28,2 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 36-Б;

2) визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29.01.2021, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новицькою Т. О. за реєстровим № 97;

3) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29.01.2021, індексний номер № 56381927 та здійснену на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін" на нежитлову будівлю літ. "А", загальною площею 28,2 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г, припинивши право приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін";

4) зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін" повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради частину земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:145:0012, площею 28,2 м2, розташовану на вул. Білоруській, 40-Г у м. Києві, та привести її у придатний для використання стан шляхом звільнення від нежитлової будівлі літ. "А", загальною площею 28,2 м2.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.131-1 Конституції України, ст.23 Закону України «Про прокуратуру», ст.15, 16, 182, 203, 212, 215, 216, 316, 317, 328, 331, 334, 375, 376, 391 Цивільного кодексу України, ст.90, 95, 102-1 Земельного кодексу України, обґрунтовані тим, що реєстрація права власності на будівлю, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 36-Б, загальною площею 28,2 м2, за відповідачем-1 була незаконною, проведена всупереч Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127, а тому на підставі статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" підлягає скасуванню. Крім того, нежитлова будівля є об`єктом самочинного будівництва, а реєстрація права власності на таке майно не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного, отже, відповідачі не набули права власності на таке майно, в зв`язку з відсутністю дозвільних документів на будівництво та відведення земельної ділянки. Також прокурор зазначає, що земельна ділянка за зазначеною вище адресою в установленому законом порядку відповідачу-1 або іншим фізичним чи юридичним особам у власність чи користування, в тому числі для будівництва, не передавалась, правовстановлюючі документи на земельну ділянку не отримувались та в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно речові права на земельну ділянку за адресою: вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі міста Києва, за будь-якими фізичними чи юридичними особами не зареєстровані.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.07.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.10.2023, позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.01.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 12.07.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.10.2023 у справі №910/78/23 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

02.02.2024 матеріали справи №910/78/23 надійшли до Господарського суду міста Києва та за результатом автоматизованого розподілу передані судді Карабань Я.А.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.02.2024 прийнято справу №910/78/23 до свого провадження, призначено підготовче засідання на 19.03.2024. Запропоновано учасникам справи надати суду письмові пояснення по суті спору з урахуванням постанови Верховного Суду №910/78/23 від 16.01.2024, в строк протягом 7 днів, з дня отримання ухвали суду.

14.02.2024 від представника відповідача-2 надійшли додаткові пояснення, в яких останній заперечує проти задоволення позову в повному обсязі та, зокрема, вказує, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. Крім цього, зазначає, що прокурором пропущено строк позовної давності.

У підготовче засідання 19.03.2024 з`явилися прокурор, представники позивача та відповідача-2. У засіданні прокурор просив суд долучити до матеріалів справи письмові пояснення від 18.03.2024, представники позивача та відповідача-2 заперечували щодо долучення зазначених письмових пояснень прокурора. Протокольною ухвалою судом долучено письмові пояснення прокурора від 18.03.2024 до матеріалів справи та залишено їх без розгляду, в зв`язку з пропуском встановленого судом строк для їх надання.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.03.2024 зупинено провадження в справі № 910/78/23 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 910/20101/23.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.04.2023 ухвалу Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 скасовано, а матеріали справи № 910/78/23 передано на розгляд Господарському суду міста Києва.

Матеріали справи повернулися до Господарського суду міста Києва та, в зв`язку з перебуванням у відпусті, отримані суддею Карабань Я.А. 03.06.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.06.2024 призначено підготовче засідання на 03.07.2024.

У підготовче засідання 03.07.2024 з`явилися прокурор, представники позивача та відповідача-2, представник відповідача-1 у підготовче засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.07.2024 відкладено підготовче засідання в справі на 03.09.2024.

У підготовче засідання 03.09.2024 з`явилися прокурор, представники позивача та відповідача-2, представник відповідача-1 у підготовче засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином.

Враховуючи, що судом під час підготовчого провадження та, зокрема, в підготовчому засіданні було вчинено всі дії, які необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті, ухвалою Господарського суду міста Києва закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 02.10.2024.

У судовому засіданні 02.10.2024 прокурор надала пояснення по суті позовних вимог та позов просила задовольнити, представники позивача та відповідача-2 заперечували проти задоволення позову в повному обсязі. Представник відповідача-1 у засідання не з`явився, про розгляд справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Одночасно, статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

При цьому, суд зауважує, що він надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи, що явка представника відповідача-1 в судове засідання обов`язковою не визнавалась, сторони повідомлені про хід розгляду справи у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку, судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції в спорі та надання відповідних доказів, суд вважає за можливе розглянути справу в цьому судовому засіданні без участі представника відповідача-1 за наявними матеріалами.

У судовому засіданні 02.10.2024 відповідно до ст. 240 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

13.07.2017 державним реєстратором Комунального підприємства "Благоустрій Шевченківського району" прийнято рішення № 36124792 про проведення державної реєстрації права приватної власності на будівлю літ. "А", розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 36-Б, загальною площею 28,2 м2 за Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко" (відповідач-1).

15.12.2017 державним реєстратором Комунального підприємства "Бюро державної реєстрації" прийнято рішення № 38768344 про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в частині адреси об`єкта нерухомого майна літ. "А", а саме змінено на м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

29.01.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін" (покупець) (івідповідач-2) було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новицькою Т. О. за реєстровим № 97, за умовами якого:

- продавець продав, а покупець купив належну продавцю будівлю, літ. "А". загальною площею 28,2 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г (пункт 1);

- відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка від 29.01.2021 № 242366452), право власності на відчужувану будівлю зареєстровано на ім`я продавця 12.07.2017 за № 21372096 державним реєстратором Комунального підприємства "Благоустрій Шевченківського району", м. Київ, Клоковським М. В. (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15.12.2017 року, індексний номер витягу: 107827748). Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1299666880000 (пункт 2);

- відповідно до відомостей зазначених у довідці від 15.01.2021 № 05702-490, виданій Департаментом земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), у Міському земельному кадастрі земельна ділянка за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г, не обліковується (пункт 3).

29.01.2021 державним реєстратором на нерухоме майно приватним нотаріусом Новицькою Т. О. прийнято рішення № 56381927 про проведення державної реєстрації права приватної власності на будівлю, літ. "А", загальною площею 28,2 м2, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г за Товариством з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін".

25.02.2021 державним реєстратором на нерухоме майно приватним нотаріусом Кузьменко Ю. В. прийнято рішення № 56804729 про проведення державної реєстрації права приватної власності на будівлю, автомиючий комплекс літ. "А", розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г.

17.06.2021 державним реєстратором на нерухоме майно приватним нотаріусом Кузьменко Ю. В. прийнято рішення № 58809359 про проведення державної реєстрації права приватної власності на нежитлову будівлю літ. "А", розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г.

Київською міською радою (позивачем) прийнято рішення № 5167/5208 "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін" земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі на вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва", яким вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель, передати Товариству з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін", за умови виконання пункту 3 цього рішення, в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0273 га (кадастровий номер 8000000000:91:145:0012) для обслуговування та експлуатації нежитлової будівлі на вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно.

Відповідно до преамбули зазначеного рішення, його прийнято на підставі, зокрема, статей 9, 79-1, 83, 93, 116, 122, 124, 186 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 35 Закону України "Про землеустрій", Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності".

16.02.2023 між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін" (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Майоровою А. В. за реєстровим № 105, за умовами якого орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 25.08.2022 № 5167/5208 передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку, визначену цим договором, для обслуговування та експлуатації нежитлової будівлі, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеного договору об`єктом оренди відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, рішення Київської міської ради від 25.08.2022 № 5167/5208 та цього договору є земельна ділянка з такими характеристиками:

- кадастровий номер 8000000000:91:145:0012;

- місце розташування: вул. Білоруська, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва;

- цільове призначення - 03.10 для будівництва та обслуговування будівель адміністративним будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отримання прибутку для обслуговування та експлуатації нежитлової будівлі;

- категорія земель - землі житлової та громадської забудови;

- розмір - 0,0273 га.

Договір укладено на 10 років (пункт 3.1 договору).

У даному випадку предметом спору є визначені прокурором вимоги про:

1) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 13.07.2017, індексний номер № 36124792 та здійснену на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко" на нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 28,2 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 36-Б;

2) визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29.01.2021, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Новицькою Т. О. за реєстровим № 97;

3) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29.01.2021, індексний номер № 56381927 та здійснену на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін" на нежитлову будівлю літ. "А", загальною площею 28,2 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 40-Г, припинивши право приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін";

4) зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомийка-Ендорфін" повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради частину земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:145:0012, площею 28,2 м2, розташовану на вул. Білоруській, 40-Г у м. Києві, та привести її у придатний для використання стан шляхом звільнення від нежитлової будівлі літ. "А", загальною площею 28,2 м2.

Враховуючи, що з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах держави в особі Київської міської ради, суд вважає за необхідне спочатку дослідити питання щодо наявності/відсутності підстав прокурора для звернення до суду з даним позовом.

Так, за змістом частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що держава може вступати в цивільні (господарські) та адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає в цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цих правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Також Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною 3 цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз положень частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166«б», від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі №47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Крім того, необхідно враховувати рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді №3-рп/99 від 08.04.1999).

Так, Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорон землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.

Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Крім того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо).

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі №922/901/17, від 31.10.2018 у справі №910/6814/17 та від 06.02.2019 у справі №927/246/18.

Згідно із статтею 14 Конституції України та частиною другої статті 1 Земельного кодексу України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно із частинами першою - третьою статті 78 ЗК України право власності на землю -це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Частинами першою та другою статті 83 ЗК України передбачено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

За статтею 9 ЗК України до повноважень Київської міської ради в земельних відносинах належить розпорядження землями територіальної громади міста, надання в користування земельної ділянки із земель комунальної власності, тобто здійснення функцій у відносинах з надання земельної ділянки у користування.

Як убачається з матеріалів справи листом за №15/1-411вих22 від 14.07.2022 перший заступник керівника Київської міської прокуратури просив Київську міську раду повідомити коли та за яких обставин їй стало відомо про факти порушення вимог законодавства при проведенні державної реєстрації права власності на нерухоме майно (нежитлову будівлю літ. А) по вул. Білоруській, 40-Г (Білоруській, 36-Б) у Шевченківському районі м. Києва.

Листом за №15/1-417вих22 від 14.07.2022 перший заступник керівника Київської міської прокуратури просив Київську міську раду повідомити чи вживалися нею чи її структурними підрозділами заходи щодо усунення порушень вимог чинного законодавства, зокрема, скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно (нежитлову будівлю літ. А) по вул. Білоруській, 40-Г (Білоруській, 36-Б) у Шевченківському районі м. Києва.

У відповідь на вказаний лист Київська міська рада листом за №225-СК-2200 від 18.07.2022 повідомила прокуратуру, що проект рішення КМР «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «АВТОМИЙКА-ЕНДОРФІН»» земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі на вул. Білоруській, 40-Г у Шевченківському районі м. Києва» включено до порядку денного пленарного засідання 14.07.2022.

Листом за №15/1-652вих22 від 29.09.2022 перший заступник керівника Київської міської прокуратури просив Київську міську раду повідомити коли та за яких обставин їй стало відомо про факти порушення вимог законодавства при проведенні державної реєстрації права власності на нерухоме майно (нежитлову будівлю літ. А) по вул. Білоруській, 40-Г (Білоруській, 36-Б) у Шевченківському районі м. Києва.

Вибуття з комунальної власності спірного майна порушує право територіальної громади м. Києва на володіння, ефективне користування і розпорядження на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить міській ради, впливає на економічні інтереси органу місцевого самоврядування з огляду на втрати місцевого бюджету у разі відчуження або розпорядження об`єктами комунальної власності.

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом першим заступником керівника Київської міської прокуратури було дотримано вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", в зв`язку з невжиттям компетентним органом жодних заходів, спрямованих на захист інтересів держави в спірних відносинах протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо про порушення інтересів держави.

Отже, суд дійшов висновку про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Київської міської ради.

Щодо суті спору.

Так, постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.01.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 12.07.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.10.2023 у справі №910/78/23 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Господарського процесуального кодексу України, вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Отже, з урахуванням вказівок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладених у постанові від 16.01.2024 в даній справі, суд відзначає таке.

Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини 4 цієї статті.

Оскільки положення статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за особою - власником земельної ділянки у будь-який інший спосіб, окрім визначеного цією статтею (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за власником земельної ділянки), також не змінює правовий режим самочинного будівництва.

Як убачається з матеріалів справи державну реєстрацію права власності 13.07.2017 на нежитлову будівлю літ. "А", розташовану за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 36-Б, загальною площею 28,2 м2 за Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко" було проведено державним реєстратором Комунального підприємства "Благоустрій Шевченківського району" на підставі довідки про показники об`єкта нерухомого майна від 29.06.2017 № 25-14, виданої Фізичною особою-підприємцем Мішиним Василем Миколайовичем (далі - ФОП Мішин В. М.), а також технічного паспорту на нежитлове приміщення, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Білоруська, 36-Б , виготовленого 27.06.2017 ФОП Мішиним В. М., однак матеріали справи не містять, а Київською міською радою не надано суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів у розумінні статей 76, 77, 78, 79, 91 ГПК України на підтвердження прийняття рішень про надання земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Торговельна фірма "Молоко" у власність або користування.

Отже, право власності цього суб`єкта на спірний об`єкт нерухомості не виникло (як і сам спірний об`єкт не виник як об`єкт права власності). Право власності на спірний об`єкт самочинного будівництва не могло бути зареєстроване за будь-якою особою інакше, ніж у визначеному статтею 376 ЦК України порядку.

Якщо позивач прагне захистити свої права, порушені внаслідок самочинного будівництва, він має право звернутись до суду з позовною вимогою, сформульованою відповідно до положень частини четвертої або п`ятої статті 376 ЦК України.

Так, частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України встановлено:

"Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб".

Відповідно до частини 4 статті 376 ЦК України знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, а також потрібно враховувати положення частини третьої та п`ятої статті 376 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit ("збудоване на поверхні слідує за нею"). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Згідно з зазначеним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (схожий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35)).

Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Верховний Суд у дані й справі звернув увагу на те, що стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

Визнання права власності в порядку частини 3 або 5 статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина 3 статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина 5 статті 376 ЦК України).

Отже, застосування положень частини 3 або 5 статті 376 ЦК України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України.

Висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки у разі зведення на ній самочинного будівництва шляхом задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого нерухомого майна є усталеними в судові практиці Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 910/14328/17, від 01.07.2020 у справі № 755/3782/17, від 02.06.2021 у справі № 910/14524/19).

При цьому, як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості).

Якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.

Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

Суд зауважує, що вимогу про скасування державної реєстрації права власності на самочинне будівництво за певних умов можна розглядати як вимогу про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном (земельною ділянкою), якщо саме ця реєстрація створює відповідні перешкоди. У справі, яка розглядається (№ 910/78/23), мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння спірною земельною ділянкою. Тому не є належними й ефективними способами захисту вимоги скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та здійснену на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права приватної власності.

Схожу правову позицію Велика Палата Верховного Суду виклала в постанові від 20.06.2023 у справі № 633/408/18.

Так, як зазначено судом вище позов прокурора в цій справі спрямований на захист прав власника земельної ділянки - Київської міської ради, порушення яких відбулося внаслідок здійснення відповідачем-1 самочинного будівництва на земельній ділянці.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див. постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала також увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив`язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Враховуючи наведені норми матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду в даній справі щодо них, суд зазначає, що належним та ефективним способом захисту прав територіальної громади міста Києва у спірних правовідносинах була би вимога прокурора про знесення самочинно побудованого майна на земельній ділянці за кадастровим номером 8000000000:91:145:0012, однак у даній справі така вимога прокурором не заявлялась.

Отже, що в цьому спорі обрані прокурором способи захисту порушеного права позивача є неефективними, оскільки в разі задоволення таких позовних вимог не буде відновлено порушене право Київської міської ради як власника землі.

Суд наголошує, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 04.09.2024 у справі №910/8317/23.

При цьому, обраний позивачем неефективний спосіб захисту порушеного права виключає дослідження та вирішення судом заявлених позовних вимог по суті, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду із позовом про захист права із застосуванням належного та ефективного способу захисту. (Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 911/269/19, від 16.11.2021 у справі №924/1304/20).

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Підсумовуючи наведене вище, надавши оцінку обставинам на які вказав Верховний Суд у даній справі, суд відмовляє в задоволені позовних вимог.

Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на прокурора.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повний текст складено та підписано 16.10.2024.

Суддя Я.А.Карабань