Рішення

від 13.09.2007 по справі 36/437-3/320-16/122

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

36/437-3/320-16/122

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел.230-31-34

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

справа №  36/437-3/320-16/122

13.09.07

За позовом     ТОВ ВКФ "Древбумснабстрой"

до                      Міністерство оборони України

Товариство з обмеженою відповідальністю "Рубеж"

про                    визнання недійсним договору

Суддя  Ярмак О.М.

Представники:

  Пред‘явлені вимоги про визнання недійсним договору № 170/2000/ГоловКЕУ від 22.08.2000 року оренди нежитлових приміщень, розташованих на території військового містечка № 3 в гарнізоні Дніпропетровській за адресою пр-т Пушкіна, 59, укладений між Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Рубеж».

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 10.10.2006р. у позові відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2006 № 36/437-3/320 рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2006 у справі № 36/437-3/320 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 27.02.2007 № 36/437-3/320 рішення  Господарського суду міста Києва від 10.10.2006 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2006 у справі № 36/437-3/320 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду від 11.04.07р.  присвоєно справі номер 26/437-3/320-16/122.

При новому розгляді справи:

Позивач надав письмові пояснення від 08.05.07, в яких  зазначає, що 14.07.1999  між МО України та ТОВ ВКФ «Древбумснабстрой»укладено договір № 156/1999/ГоловКЕУ оренди нежитлових приміщень, розташованих на території військового містечка № 3 в гарнізоні Дніпропетровський за адресою: пр. Пушкіна, 59. Відповідно до п. 1.1 договору орендодавець (МО України) здав, а орендар (ТОВ ВКФ «Древбумснабстрой») прийняв у строкове платне користування нежитлові приміщення в службовому будинку № 1, загальною площею 983,4 кв. м., за вищевказаною адресою, зі строком дії  з 14.07.1999 по 06.07.2024. Пункти 10.4 та 10.9. договору передбачають випадки дострокового розірвання договору та перелік випадків припинення договору. Жодний із цих випадків не наступив до цього часу, підстав для припинення дії договору № 156/1999/ГолоКЕУ від 14.07.1999 не існує. В судовому порядку цей договір не розірвано, недійсним не визнано. Не зважаючи на наявність чинного договору оренди № 156/1999/ГоловКЕУ від 14.07.1999 відповідачі 22.08.2000 уклали договір № 170/2000/ГоловКЕУ оренди нежитлових приміщень, розташованих на території військового містечка № 3 в гарнізоні Дніпропетровський за адресою: пр. Пушкіна, 59. Умовами договору № 170/2000/ГоловКЕУ (пункт 1.1) передбачено, що орендодавець (МО України) здав, а орендар (ТОВ ВКФ «Рубеж») прийняв у строкове платне користування нежитлові приміщення в службовому будинку № 1, загальною площею 983,4 кв. м., за вищевказаною адресою. Таким чином, відносно одного й того ж об'єкту (нежитлових приміщень в службовому будинку № 1, загальною площею 983,4 м2, за адресою: м. Дніпропетровськ, пр. Пушкіна, 59) укладено два договори оренди. Вважає, що договір № 170/2000/ГоловКЕУ від 22.08.2000, укладений між МО України і ТОВ ВКФ «Рубеж», є недійсним, оскільки суперечить законодавству, чинному на час його укладення. За загальним правилом недійсна угода не породжує бажаних сторонами результатів, жодних прав чи обов'язків у сторін за недійсною угодою не виникає. Отже в даному випадку щодо визначення підстав і наслідків недійсності спірної угоди слід керуватись нормами ЦК Української РСР, який діяв на момент укладання спірної угоди. В пункті 11.7 спірного договору оренди - № 170/2000/ГоловКЕУ від 22.08.2000 зазначено наступне: «вважати договір оренди № 156/1999/ГоловКЕУ від 14.07.1999  таким, що втратив силу у зв'язку з його розірванням». Таке ствердження не відповідає дійсності, оскільки договір оренди № 156/1999/ГоловКЕУ від 14.07.1999 розірвано не було ні на момент укладання відповідачами спірної угоди - на 22.08.2000, ні на цей час. Відповідно до п. 1.4 оглядового листа Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними»№ 01-8/481 від 20.04.2001 об'єкт оренди у період дії відповідного договору не може бути об'єктом оренди за іншим договором, укладеним пізніше оскільки це унеможливлює реалізацію права на користування цим об'єктом і не відповідає вимогам глави 25 ЦК Української РСР. Такий договір стосовно того самого об'єкту оренди має бути визнано недійсним відповідно до ст. 48 ЦК Української РСР. ТОВ ВКФ «Древбумснабстрой»і МО України не складали акту приймання-передачі (повернення) орендованого майна, хоча такий порядок повернення орендованого майна у випадку розірвання договору оренди, передбачений п. 2.5 договору № 156/1999/ГоловКЕУ. Уклавши оспорюваний договір № 170/2000/ГоловКЕУ від 22.08.2000, відповідачі не лише порушили права ТОВ ВКФ «Древбумснабстрой»щодо користування орендованим майном, а й створили перешкоди у реалізації нашим підприємством переважного права на придбання нежитлових приміщень, фактично унеможливили реалізацію такого права. Так, 26.01.2005 укладено договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна між ТОВ ВКФ «Рубеж»(відповідач 2) та Дочірнім підприємством Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт»- державним підприємством «Укроборонсервіс»(що діяло на підставі договору комісії № Д29-0.2/1062 за дорученням і за рахунок МО України). Договір купівлі-продажу від 26.01.2005  укладено за результатами конкурсу, що відбувся 10.01.2005. Вважає, що оспорюваний договір оренди № 170/2000/ГоловКЕУ від 22.08.2000 порушує права підприємства як належного орендаря нежитлових приміщень в службовому будинку № 1, загальною площею 983,4 кв. м., за адресою: м. Дніпропетровськ, пр. Пушкіна, 59.

Відповідач 2 у письмовому відзиві на позовну заяву проти позову заперечує посилаючись на наступне. По-перше, на момент підписання договору  № 170 між відповідачами дія договору № 156, який укладено раніше між позивачем та Міністерством оборони України, припинено за згодою сторін. Факт легітимного припинення ще 22.08.2000 дії договору № 156/1999/ГоловКЕУ від 14.07.1999, укладеного між позивачем та Міністерством оборони України, підтверджується судовими рішеннями, що набрали законної сили. Судові рішення були предметом огляду Вищим господарським судом України 29.05.2006 у судовому засіданні по справі № 36/437, але у постанові від 07.06.2006, якою скасовано ухвалу господарського суду м. Києва від 10.10.2005 та постанову Київського обласного апеляційного господарського суду від 31.01.2006, жодної правової оцінки їм не надано. Напроти, Вищий господарський суд, ігноруючи судові рішення по справі № 12/101 (30/80) вказує, що з 22.08.2000 діяло два договори оренди № 156 та № 170 на один і той же об'єкт. Таке твердження не відповідає фактам, встановленим судовим рішенням. Отже, договір № 156 достроково розірвано 22.08.2000. По-друге, згідно ст. 1 ГПК України право на звернення до господарського суду з позовом мають юридичні особи, чиї права та охоронювані законом інтереси порушені. У позовній заяві позивач вказує, що його інтереси порушені у тій частині, що як орендар за договором № 156 він мав переважне право на придбання об'єкту оренди, якого 26.01.2005 купило ТОВ ВКФ «Рубеж», як орендар за договором № 170. Таким чином, зважаючи на те, що факт законного дострокового (22.08.2000 за 4,5 років до укладення нашого договору купівлі-продажу) розірвання договору № 156 встановлено судовими рішеннями, факт укладення договору № 170 не порушує прав позивача, тобто спір відсутній і право на звернення до суду з позовом про визнання договору № 170 недійсним у позивача відсутнє. Не був позивач і стороною за оспорюваним договором. Позивачу відомо про дострокове припинення договору № 156 з 2000 року і позивач з того часу не вчинив жодної дії, яка б свідчила про його незгоду з достроковим припиненням договору оренди. Так, 01.10.2000 між ТОВ ВКФ «Древбумснабстрой»та ТОВ ВКФ «Рубеж»укладено договір суборенди (копія знаходиться у матеріалах справи), де позивач на ті ж самі приміщення, що були предметом договору № 156 згодився на правовідносини суборенди. В подальшому було укладено договір суборенди № б/н від 02.01.2001. По-третє, згідно п. 10.1 договору № 170 дія його припинилась 22.08.2005 у зв'язку зі спливом терміну 5 років. Тобто, станом на 06.09.2005 (дата складання позову) термін дії договору    № 170 скінчився. Договори оренди, згідно Роз'ясненням Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»№ 02-5/111 від 12.03.1999 можуть визнаватись недійсними лише на майбутнє. Договір № 170 не може бути визнаний недійсним на майбутнє, т.я. майбутнього в нього нема з 22.08.2005. З точки зору відповідача 2, на день звернення позивача до суду предмет спору відсутній. З висновком Вищого господарського суду, викладеним у постанові від 07.06.2006 про те, що місцевий суд, припинивши справу по п. 1-1 ст.80 ГПК України відповідач 2 не може згодитись, т.я. касаційною інстанцією не наведено підстав незаконності ухвали від 10.10.2005 р. Посилання постанови від 07.06.2006 на п. 1 ст.6 Конвенції про захист прав и оспорюваних свобод людини, вважає некоректним, т.я. ця норма стосується публічності розгляду справ, учасниками яких є «людина», даний міжнародний нормативний акт, згідно ст. 1, захищає права та свободи громадян, а не юридичних осіб, а тому до господарської справи № 36/437-3/320 не може бути  застосована, а тим паче, не може бути положена в обґрунтування відміни ухвали місцевого суду та постанови апеляційної інстанції. По-четверте, відповідачем 2 надано достатньо доказів того, що позивачу, при наймі з 01.10.2000 (день укладення першого договору суборенди), достеменно відомо про укладення договору № 170. З позовом про визнання його недійсним позивач звернувся лише через п'ять років потому. Згідно абзацу третьому п.3.2 Роз'яснень якщо угода визнається недійсною лише на майбутнє... права і охоронювані законом інтереси сторони за угодою, які виникли до визнання її недійсною, підлягають судовому захистові на загальних підставах (з змінами від 06.11.2000). Таким чином, на вимогу про визнання недійсним спірного договору розповсюджується термін позовної давності, передбачений ст. 71 ЦК УРСР та ст. 257 ЦК України, який скінчився до звернення з позовом, що є підставою для відмови у його задоволенні (ст.80 ч. 1 ЦК УРСР та ст. 267 ч.4 ЦК України). Ні клопотання про відновлення пропущеного строку, ні вказівок на причини його пропуску позовна заява не містить. Цю обставину постановою ВГСУ від 07.06.2006 не враховано. Враховуючи викладене просить провадження у справі припинити.

Відповідач 1 та третя особа при новому розгляді письмових пояснень не надали, своїх представників  у судове засідання не направили, тому справа розглядається за наявними в ній матеріалами, відповідно до ст.. 75 ГПК України.

У матеріалах справа наявний відзив відповідач 1, в якому він проти позову заперечує .

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представника відповідача -2, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

14 липня 1999 р. між позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційною фірмою «Древбумснабстрой»та відповідачем 1- Міністерством оборони України було укладено договір оренди нежитлових приміщень № 156/1999/ГоловКЕУ (далі –договір № 156/1999/ГоловКЕУ), згідно умов якого відповідач 1 (орендодавець за договором) здав, а позивач (орендар за договором) прийняв в орендне користування нежитлові приміщення в службовому будинку № 1, загальною площею 983,40 кв. м. за адресою: м. Дніпропетровськ, пр-т Пушкіна, 59.

Згідно п. 10.1 договору № 156/1999/ГоловКЕУ термін дії договору становить 25 років з 14.07.1999 до 06.07.2024.

22 серпня 2000 р. між відповідачем 1 - Міністерством оборони України та відповідачем 2 - Товариством з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційною фірмою «Рубеж»було укладено договір оренди нежитлових приміщень № 170/2000/ГоловКЕУ (далі –договір № 170/2000/ГоловКЕУ), згідно якого відповідач 1 (орендодавець за договором) передав відповідачу 2 (орендарю за договором) в орендне користування нежитлові приміщення в службовому будинку № 1, загальною площею 983,40 кв. м. за адресою: м. Дніпропетровськ,   пр-т Пушкіна, 59.

Згідно з пунктом 10.1 договору № 170/2000/ГоловКЕУ, термін його дії становить п'ять років з 22.08.2000 по 22.08.2005.

01 жовтня 2000 р. між відповідачем 2 - ТОВ ВКФ «Рубеж»та позивачем - ТОВ ВКФ «Древбумснабстрой»було укладено договір суборенди нежитлових приміщень, розташованих у м. Дніпропетровську, пр-т Пушкіна, 59, загальною площею 621,13 кв. м.

Відповідно до частини другої статті 22 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди.

Пункт 11.1 договору № 170/2000/ГоловКЕУ передбачено право відповідача 2 передавати орендоване майно в суборенду.

Також, пункти 1.1, 7.1, 7.3 договору суборенди від 01.10.2000 містять посилання на договір № 170/2000/ГоловКЕУ, отже суд робить висновок про те, що в суборенду позивачу було передано частину нежитлових приміщень, які були об'єктом спірного договору.

Термін дії договору суборенди від 01.10.2000 становив 2 місяці: з 01.10.2000 до 31.12.2000.

02 січня 2001 року договір суборенди на нежитлові приміщення, розташовані у м. Дніпропетровську, пр-т Пушкіна, 59, загальною площею 621,13 кв. м., був переукладений на новий строк: з 02.01.2001 до 31.12.2005.

Позивач звернувся з вимогами  про визнання недійсним договору № 170/2000/Головку з посиланням на ст.. 48 Закону України «Про власність», ст. ст. 48, 256, 258 ЦК Української РСР, який діяв на час укладення договору.

Дослідивши наявні в матеріалах справи та надані в судових засіданнях докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Статті 256, 258 ЦК Української РСР, який діяв на час укладення договору, містять  положення про  зобов‘язання  надати майно  наймачеві у тимчасове користування за договором майнового найму та про строк договору.

Суд не приймає до уваги твердження позивача стосовно того, що з його боку ініціативи щодо розірвання договору № 156/1999/ГоловКЕУ до відповідача 1 не надходило, тому цей договір продовжує діяти на сьогоднішній день, про те, що цей договір розірваний за взаємною згодою сторін позивач не знав, оскільки у матеріалах справи наявна постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 31.10.2005 № 12/101 (30/80), залишена без змін постановою Вищого Господарського суду України від 02.02.2006 № 12/101 (30/80), у якій встановлено, що  договір № 156/1999/ГоловКЕУ, укладений між ТОВ ВКФ «Древбудснабстрой»та Міністерством оборони України, був розірваний за взаємною згодою сторін.

При вирішенні справи № 12/101 (30/80) у Дніпропетровському апеляційному господарському суду брали участь ті самі сторони, що й по даній справі: Міністерство оборони України, ТОВ ВКФ «Древбудснабстрой»та ТОВ ВКФ «Рубеж».

Відповідно до частини другої статті 35 Господарського процесуального кодексу України, факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Крім того, у пункті 11.7 договору № 170/2000/ГоловКЕУ зазначено, що договір № 156/1999/ГоловКЕУ слід вважати таким, що втратив силу у зв'язку з його розірванням.

Таким чином, станом на 22.08.2000  момент укладення договору № 170/2000/ГоловКЕУ договір № 156/1999/ГоловКЕУ був розірваний, отже стверджування позивача, що  мало місце одночасне укладення двох договорів оренди з різними юридичними особам щодо одного й того ж об'єкта оренди не відповідає дійсності.

Зазначене підтверджується також тим, що 01 жовтня 2000 року між ТОВ ВКФ «Рубеж»та ТОВ ВКФ «Древбудснабстрой»було укладено договір суборенди нежитлових приміщень, розташованих у м. Дніпропетровську, пр-т Пушкіна, 59, загальною площею 621,13 кв. м, тобто було передано частину нежитлових приміщень, які були об'єктом спірного договору.

Стосовно не можливості реалізації ТОВ ВКФ «Древбудснабстрой»свого права як орендаря на викуп об'єкта оренди, суд зазначає, що зважаючи на те, що договір № 156/1999/ГоловКЕУ, пункт 11.2 якого, надав орендарю право на викуп об'єкта оренди було розірвано 22.08.2000 за взаємною згодою сторін, отже позивач у будь-якому випадку не міг викупити об'єкт оренди на підставі договору № 156/1999/ГоловКЕУ.

Крім того, укладаючи договори суборенди від 01.10.2000 та від 02.01.2001 позивачу повинно було бути відомо про те, що дія договору № 156/1999/ГоловКЕУ припинилася, отже права на викуп об'єкта оренди у нього не має.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України зазначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Позивач не надав суду доказів, які б підтверджували факт невідповідності договору № 170/2000/ГоловКЕУ вимогам чинного, на момент укладення спірного договору, законодавства.

Враховуючи викладене суд не вбачає підстав для визнання недійсним договору № 170/2000/ГоловКЕУ, тому вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Древбумснабстрой»задоволенню не підлягають.

Крім того, судом приймаються до уваги посилання відповідача 2 на те, що позивачем пропущено строк позовної давності.

Статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено загальна позовна давність для захисту порушеного права тривалістю у три роки. Аналогічна норма містилась у статті 71 Цивільного кодексу УРСР.

Відповідно до статті 76 Цивільного кодексу УРСР, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

З матеріалів справи вбачається , що позивач повинен був дізнатися про порушення свого права як орендаря за договором № 156/1999/ГоловКЕУ у жовтні 2000 року (на той час діяли положення Цивільного кодексу УРСР), коли було укладено договір суборенди від 01.10.2000 на ті приміщення, які були об'єктом договору № 156/1999/ГоловКЕУ. Укладаючи та підписуючи договір суборенди від 01.10.2000 позивач не міг не знати про те, що приймає в суборенду приміщення, які повинні були перебувати у його орендному користуванні. З огляду на зазначене, суд вважає, що позивач підписуючи договір суборенди від 01.10.2000 знав про те, що договір № 156/1999/ГоловКЕУ припинив свою дію і, не зважаючи на підстави, які стали причиною його припинення мав можливість звернутися за захистом свого права до суду.

Позивач звернувся з позовом 06.09.2005 р., тобто зі значним пропуском строку позовної давності. Клопотання про поновлення строку позовної давності позивачем не заявлено.

Згідно з частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За таких обставин суд прийшов до висновку, що , вимоги позивача є необґрунтованими та такими що не підлягають задоволенню..

Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись  ст. ст. 49, 82-85 ГПК України,-

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

СуддяО.М.Ярмак

Рішення підписано  10.10.2007.