Рішення

від 14.10.2024 по справі 140/8418/24

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2024 року ЛуцькСправа № 140/8418/24

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

судді Стецика Н.В.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Волинського апеляційного суду, Апеляційного суду Волинської області про визнання дій та бездіяльності протиправними, стягнення недоплаченої суддівської винагороди та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Волинського окружного адміністративного суду із позовом до Державної судової адміністрації України (далі також ДСА України, відповідач-1), Волинського апеляційного суду (далі також відповідач-2), Апеляційного суду Волинської області (далі також відповідач-3), в якому просив:

1. визнати протиправними дії Волинського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Апеляційного суду Волинської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»;

2. стягнути з Волинського апеляційного суду на користь ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 136440,59 грн з утриманням передбачених законом податків та обов`язкових платежів при виплаті;

3. визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати судді Апеляційного суду Волинської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 136 440,59 грн;

4. зобов`язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Волинському апеляційному суду коштів для проведення виплати ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 136440,59 грн;

5. допустити до негайного виконання рішення суду у частині стягнення з Волинського апеляційного суду на користь позивача недоплаченої суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що рішенням Вищої ради правосуддя №2075/0/15-24 від 09.07.2024 його звільнено з посади судді Апеляційного суду Волинської області у зв`язку з поданням заяви про відставку. При звільненні з ним праведно остаточний розрахунок нарахованої суддівської винагороди, вихідної допомоги, компенсації відпустки. При цьому з`ясовано, що у період з 18.04.2020 по 28.08.2020 він отримував суддівську винагороду у меншому розмірі, з урахуванням обмежень, які встановлено Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 №553-ІХ.

Позивач стверджує, що норми статті 130 Конституції України, частини другої статті 4, частини першої статті 135 Закону №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» мають імперативний характер та чітко визначають те, що розмір суддівської винагороди визначається виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Застосувавши обмеження щодо виплати суддівської винагороди за вказаний період, відповідачі, як суб`єкти владних повноважень, діяли з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402-VIII, що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді.

На підставі викладеного, просив задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 13.08.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі, судовий розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (а.с.20). Цією ж ухвалою відповідачам надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

22.08.2024 представником Волинського апеляційного суду через систему «Електронний суд» подано письмовий відзив на позову заяву, у якому останній просить відмовити у задоволенні позовних вимог позивача. Зокрема, вказує, 13.04.2020 прийнято Закон України №553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29 наступного змісту: установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначає, що позивач працював суддею Апеляційного суду Волинської області та перебував із зазначеним судом у трудових відносинах, саме тому Апеляційний суд Волинської області, нараховував та виплачував останньому суддівську винагороду. При цьому забезпечення Апеляційного суду Волинської області здійснювалось за рахунок і в межах бюджетних асигнувань, передбачених Волинському апеляційному суду, як головному розпоряднику бюджетних коштів.

Беручи до уваги вищезазначені нормативно-правові законодавчі акти, Волинський апеляційний суд, як головний розпорядник бюджетних коштів другого рівня, а також і Апеляційний суд Волинської області, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, не мали законних правових підстав для виплати позивачу суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 року без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ) поза межами видатків державного бюджету, та на власний розсуд вирішуючи який нормативно-правовий акт потрібно виконувати.

Відповідач-2 також подав до суду відзив на адміністративний позов в якому заперечив вимоги позовної заяви ОСОБА_1 . В обгрунтування своїх доводів зазначив, що суд не мав правових підстав для виплати позивачу у період з 18.04.2020 по 28.08.2020 суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ), поза межами видатків державного бюджету, на власний розсуд вирішуючи, який нормативно-правовий акт потрібно виконувати.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 №294-ІХ зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 №553-ІХ.

Разом з тим, у вказаному рішення Конституційний Суд України не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення та зазначив лише, що положення закону, що було предметом розгляду, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Таким чином, дія частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» втратила чинність 28.08.2020.

Починаючи з 28.08.2020 виплата суддівської винагороди ОСОБА_1 здійснювалася в повному обсязі відповідно до ст. 135 Закону «Про судоустрій і статус суддів».

Таким чином, у період з 18.04.2020 до 27.08.2020 положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ) були чинними і на підставі них здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди.

Окрім того, на переконання відповідача-2, позивачем пропущено строк, встановлений ст. 233 КЗпП України, на звернення до суду оскільки 27.10.2020 ОСОБА_1 було видано довідку про доходи №1.63/54/2020 від 27.10.2020, в якій зазначено суми нарахованої та виплаченої суддівської винагороди в період з квітня по серпень 2020 року, яка є аналогічною довідці №1.63/6/2024 від 06.08.2024, що приєднана позивачем як доказ до позовної заяви.

З огляду на вказане, просив відмовити у задоволенні позову повністю.

26.08.2024 позивачем подано відповідь на відзив Апеляційного суду Волинської області у якому останній стверджує, що посилання відповідача на законодавчі обмеження щодо нарахування та виплати суддівської винагороди на підставі Закону №553-ІХ повністю спростовується доводами, наведеними у позовної заяві.

Також вказує, що про видачу довідки №1.63/54/2020 від 27.10.2020 він дізнався лише після звернення до суду з позовом, а саме, після отримання примірника відзиву на позовну заяву.

Окрім того, акцентує увагу на тому, що на момент нарахування позивачу суддівської винагороди за спірний період (з 18.04.2020 по 28.08.2020) частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільнення заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком. Відтак, строк на звернення до суду ним не пропущено.

У запереченнях від 29.08.2024 на відповідь на відзив представник Апеляційного суду Волинської області підтримала заперечення на позов, що були викладені у відзиві на позовну заяву та вказала про безпідставність вимог позивача.

Копію ухвали суду від 13.08.2024 про відкриття провадження у справі ДСА України отримала 13.08.2024, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа (а.с.21), проте відзиву на позовну заяву до суду вказаний відповідач не надіслав.

Враховуючи вимоги статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судом розглянуто дану справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Перевіривши доводи сторін у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази, суд встановив такі обставини.

Указом Президента України від 13.08.2002 №712/2002 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Камінь-Каширського районного суду Волинської області строком на п`ять років.

Постановою Верховної Ради України від 10.04.2008 №261-VІ позивача призначено на посаду судді Камінь-Каширського районного суду Волинської області безстроково.

Постановою Верховної Ради України від 02.12.2010 №2757-VI ОСОБА_1 призначений суддею Апеляційного суду Волинської області безстроково.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 16.02.2021 №359/0/15-21 позивач відряджений до Волинського апеляційного суду для здійснення правосуддя на один рік із 18.02.2021.

У подальшому строк відрядження ОСОБА_1 до Волинського апеляційного суду для здійснення правосуддя продовжувався рішенням Вищої ради правосуддя від 5.10.2021 №2054/0/15-21 та рішенням Голови Верховного Суду від 23.11.2022 №537/0/149-22.

Рішенням Вищої ради правосуддя №2075/0/15-24 від 09.07.2024 ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду Волинської області у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Відповідно до довідки Апеляційного суду Волинської області від 06.08.2024 №1.63/6/2024 обмежена суддівська винагорода судді Апеляційного суду Волинської області ОСОБА_1 за період квітень-червень 2020 року становить 136440,59 грн (а.с.11).

Не погоджуючись з діями відповідачів щодо нарахування та виплати суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 відповідно до ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Статтею 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно зі ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд регулює Закон України від 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №1402-VIII).

Статтею 4 Закону №1402-VIII визначено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Натомість, 12.03.2020 набрала чинності Постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12.03.2020 на всій території України встановлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

18.04.2020 набрав чинності Закон України від 13.04.2020 №553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі також Закон №553-IX), яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29 такого змісту: «установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині 1 цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)».

Як встановлено судом, у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 сума обмеження суддівської винагороди ОСОБА_1 становить 136440,59 грн, що підтверджується довідкою Апеляційного суду Волинської області від 06.08.2024 №1.63/6/2024 (а.с.11).

Отже, суддівська винагорода нарахована та виплачена позивачу з урахуванням обмежень, встановлених Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», що не заперечується сторонами.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 №294-ІХ зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 №553-ІХ.

Зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону №294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 09.07.2007 № 6-рп/2007).

Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27.02.2020 №3-р/2020 дійшов висновку, що Бюджетним кодексом України не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

З огляду на викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

У рішенні Конституційного суду України від 28.08.2020 №10-р/2020, також констатовано, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п`ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону № 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права. Згідно з частиною першою статті 113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону №294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.

Також, в зазначеному Рішенні вказано, що Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130).

Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11.03.2020 №4-р/2020).

Таким чином, обмеження суддівської винагороди не відповідає гарантії незалежності суддів.

У постанові від 03.03.2021 у справі №340/1916/20 Верховний Суд виклав правовий висновок, відповідно до якого Закон №553-ІХ (яким внесено зміни до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», зокрема, доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону №553-ІХ) не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому такий закон не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом №553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (пункт 56).

Верховний Суд зазначив, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно положень Закону №294-ІХ (у редакції Закону №553-ІХ).

Вказаний висновок, також, узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 23.06.2021 у справі №520/13014/2020. Подібний висновок викладений також у постанові Верховного Суду від 05.02.2024 у справі №990/235/23.

Таким чином, суд вважає, що набрання 18.04.2020 чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 №553-IX, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтю 29, не змінило правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди.

З огляду на зазначене, невиплата позивачу суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», є протиправною.

Всупереч приписам частини другої статті 130 Конституції України та частини першої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», до розміру суддівської винагороди позивача застосовано положення статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», якими ці відносини не регулюються, внаслідок чого, безпідставно обмежено розмір суддівської винагороди позивача у період з 18.04.2020 по 28.08.2020.

При цьому суд вважає необґрунтованими доводи відповідача-2 та відповідача-3 про те, що у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ) були чинними і на підставі них здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди, оскільки набрання чинності Законом №553-ІХ та визнання в подальшому Конституційним Судом України його норм неконституційними, не змінило правового регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди.

З листа Волинського апеляційного суду №0940/28/2022 від 08.02.2022 значиться, що саме Волинський апеляційний суд у 2020 році був розпорядником вищого рівня для апеляційного суду Волинської області, і саме з кошторису Волинського апеляційного суду виділялися кошти для утримання суддів, які перебували у 2020 році в штаті Апеляційного суду Волинської області (а.с.12).

Враховуючи той факт, що нарахування та виплата позивачу суддівську винагороду здійснювалася з порушенням вимог ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд приходить до висновку, що порушене право позивача підлягає поновленню шляхом стягнення з Волинського апеляційного суду на користь позивача суми недоотриманої суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно у розмірі 136440,59 грн з відрахуванням обов`язкових податків і зборів.

При цьому суд враховує, що спору щодо суми невиплаченої позивачу суми суддівської винагороди в результаті застосування обмежень, встановлених Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 №553-IX за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно між сторонами даного спору немає.

Учасниками справи вказана сума не спростовується та не заперечується. Своєю чергою у суду відсутні обґрунтовані сумніви щодо невідповідності цієї суми фактичним обставинам взаємовідносин сторін.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом зазначеної статті держава має позитивні обов`язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави.

Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у ст. 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом ст. 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати ст. 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (рішення ЄСПЛ від 27.09.1999 у справі «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the UK); рішення ЄСПЛ від 18.12.1996 у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey)). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв`язку з порушенням.

Суд звертає увагу на те, що у справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (Рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (п. 74 Рішення від 02.03.2005 ЄСПЛ від von MALTZAN and Others v. Germany). ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися активом: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону.

Відповідно до п. 1 Постанови Верховної Ради України від 21.05.2015 №462-VIII «Про заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов`язань, визначених п. 3 ст. 2, ст. 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії російської федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих російською федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Водночас Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого «права власності», а саме розміру суддівської винагороди, має бути застосована.

Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності «правомірних очікувань» у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Оцінюючи наявність у позивача правомірних (законних) очікувань на отримання суддівської винагороди, визначеної ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VІІІ, суд зазначає, що позивач правомірно та законно розраховував на отримання суддівської винагороди в період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі, визначеному ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка є одним з елементів гарантії незалежності суддів, а відтак задоволення даного позову саме шляхом стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди є ефективним та дієвим засобом юридичного захисту, який сприятиме тому, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Щодо вимог позивача про визнання протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 та зобов`язання даного відповідача здійснити таке фінансування, суд зазначає наступне.

Засади та порядок фінансування судів установлені статтями 148, 149 Закону №1402-VIII.

Так, частинами першою-третьою, четвертою статті 148 Закону №1402-VIII установлено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.

Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема, Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

За приписами частини першою статті 149 Закону №1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Відповідно до частини першої статті 151 Закону №1402-VІІІ Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Підпунктами 2 та 7 частини першої статті 152 Закону №1402-VІІІ встановлено, що Державна судова адміністрація України забезпечує належні умови діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених цим Законом; готує бюджетний запит.

З вищевикладеного слідує, що головним розпорядником коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів є Державна судова адміністрація України, а Волинський апеляційний суд є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня.

За визначенням пункту 6 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) бюджетне асигнування - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов`язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження, а за змістом пункту7 цієї частини бюджетне зобов`язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому.

Повноваження та види розпорядників бюджетних коштів визначені статтею 22 БК України, відповідно до частини першої якої за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, Державна судова адміністрація України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників (пункт 1 частини другої статті 22 БК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 22 БК України головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема, отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань (пункт 3); затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством (пункт 4).

Частиною першою статті 23 БК України встановлено, що будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України

Отже, зважаючи на положення статей 148, 149 Закону №1402-VIII у системному взаємозв`язку з положеннями частин першої, другої, п`ятої статті 22, частини першої статті 23 БК України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України.

У постановах Верховного Суду у справах №400/2031/21 та №360/503/21 суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність направлення їх на новий розгляд через те, що у цих справах позови були пред`явлені до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (територіального органу ДСА), що здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі. Разом з тим, зважаючи на положення статей 148, 149 Закону №1402-VІІІ у системному взаємозв`язку з положеннями частин першої, другої, п`ятої статті 22, частини першої статті 23 БК України виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України, процесуальний статус якого був у цих справах визначений в якості третьої особи.

У постанові Верховного Суду від 15.08.2023 у справі №120/19262/21-а зазначено, що у системному взаємозв`язку з положеннями частин першої, другої, п`ятої статті 22, частини першої статті 23 БК України виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. Ураховуючи те, що у цій справі ДСА України має статус відповідача і суд першої інстанції зобов`язав його, як головного розпорядника коштів, вирішити питання щодо фінансування спірних виплат, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Волинський апеляційний суд здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які Державна судова адміністрація України затвердила у його кошторисі на 2020 рік, про що також наголошено у відзиві на позовну заяву.

Звідси, не є спірним, що ДСА України не забезпечено фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди у періоді з 18.04.2020 по 27.08.2020 у повному обсязі.

Отже, невиплата позивачу суддівської винагороди у повному обсязі пов`язана із діяльністю Державної судової адміністрації України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону №1402-VIII) як суб`єкта владних повноважень, бездіяльністю якого порушено права позивача.

З огляду на викладене суд підсумовує, що Державна судова адміністрація України, яка здійснює фінансове забезпечення діяльності органів судової влади, у межах повноважень, установлених законом, має здійснити фінансування для виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 136440,59 грн.

Правомірність обрання такого способу захисту підтверджено Верховним Судом у постанові від 15.08.2023 у справі №120/19262/21-а.

Суд відхиляє доводи представника Волинського апеляційного суду про пропуск позивачем строку, визначеного ст. 233 КЗпП України, на звернення до суду, оскільки на момент нарахування ОСОБА_1 суддівської винагороди за спірний період (з квітня 2020 року по серпень 2020 року), частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.04.2023 у справі №300/4201/22, від 27.04.2023 у справі №420/14777/22, від 03.08.2023 у справі №280/6779/22, які в силу частини 5 статті 242 КАС України є обов`язковими для врахування судом при розгляді аналогічних спорів.

Позивач також просив звернути рішення суду про присудження виплати суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць до негайного виконання.

Разом з тим, відповідно до пункту 2 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Суд не вбачає підстав для застосування негайного виконання рішення суду, оскільки у пункті 2 частини першої статті 371 КАС України йдеться про негайне виконання стягнення заробітної плати у разі позбавлення робітника такої заробітної плати. У такому випадку інститут негайного виконання заробітної плати за один місяць виконує функцію запобіжника позбавлення особи засобів існування на час вирішення юридичного спору.

У цій же справі не йде мова про позбавлення позивача заробітної плати, позбавлення його засобів існування, а лише вирішується спір щодо належного розміру заробітної плати (суддівської винагороди), яка позивачу виплачувалася, однак не у повному обсязі.

Відтак адміністративний позов підлягає до задоволення частково.

Оскільки відповідно до положень Закону України №3674-VI від 08.11.2011 «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору, в силу вимог статті 139 КАС України, судові витрати не підлягають стягненню.

Керуючись статтями 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Волинського апеляційного суду, Апеляційного суду Волинської області про визнання дій та бездіяльності протиправними, стягнення недоплаченої суддівської винагороди та зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Волинського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді Апеляційного суду Волинської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».

Стягнути з Волинського апеляційного суду на користь ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 136440,59 грн (сто тридцять шість тисяч чотириста сорок гривень п`ятдесят дев`ять копійок) з утриманням передбачених законом податків та обов`язкових платежів при виплаті.

Визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо незабезпечення фінансування виплати судді Апеляційного суду Волинської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 136440,59 грн (сто тридцять шість тисяч чотириста сорок гривень п`ятдесят дев`ять копійок).

Зобов`язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Волинському апеляційному суду коштів для проведення виплати ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 136440,59 грн (сто тридцять шість тисяч чотириста сорок гривень п`ятдесят дев`ять копійок).

У задоволенні іншої частини позову - відмовити.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 255 КАС України, та може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач-1: Державна судова адміністрація України (01021, місто Київ, вулиця Липська, 18/5; код ЄДРПОУ 26255795).

Відповідач-2: Волинський апеляційний суд (43606, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Червоного Хреста, 10; код ЄДРПОУ 42255369).

Відповідач-3: Апеляційний суд Волинської області (43606, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Червоного Хреста, 10; код ЄДРПОУ 02890400).

Суддя Н. В. Стецик