Ухвала

від 15.10.2024 по справі 757/1096/24-к

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2024 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:

головуючого судді - ОСОБА_1

суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3

секретаря судового засідання - ОСОБА_4

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 на ухвалу слідчого судді Печерський районного суду м. Києва від 10 січня 2024 року,-

В с т а н о в и л а:

Цією ухвалою задоволено клопотання прокурора першого відділу управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення Департаменту нагляду за додержанням законів Національною поліцією України та органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, Офісу Генерального прокурора ОСОБА_7 про арешт майна та накладено арешт на майно, яке було вилучено 18.12.2023 в ході проведення обшуку за адресою: АДРЕСА_1 , за місцем проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у кримінальному провадженні № 12023000000001950 від 19.10.2023, а саме на: грошові кошти в національній валюті в сумі 110 700 гривень, грошові кошти в іноземній валюті в сумі 12 829 доларів США та 5 795 Євро.

Не погоджуючись з вказаним рішенням слідчого судді, представник власника майна подав апеляційну скаргу, в якій просить, поновити строк на апеляційне оскарження, скасувати ухвалу слідчого судді Печерський районного суду м. Києва від 10 січня 2024 року, постановити нову ухвалу, якою відмовити в задоволенні клопотання прокурора.

Як вказує представник, прокурор, в порушення вимог ст. 171 КПК України, звернувся із клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна лише через 23 дні після його фактичного вилучення.

Крім того, апелянт зазначає, що арештовані грошові кошти не відповідають жодному з критеріїв, визначених ст. 98 КПК України, та не є речовими доказами у кримінальному провадженні № 12023000000001950 від 19.10.2023, оскільки вони є весільним подарунком дочці ОСОБА_5 , зокрема це кошти батька нареченого, який за попередньою домовленістю з апелянтом, надав їх з метою придбання молодятам квартири.

На думку автора апеляційної скарги, слідчий суддя, при постановленні оскаржуваної ухвали, всупереч вимогам кримінального процесуального закону, не врахував наслідки такого арешту для власника майна та третіх осіб.

Окрім цього, адвокат наголошує, що ОСОБА_5 не має статусу підозрюваного у даному кримінальному провадженні.

Враховуючи, що оскаржувана ухвала була постановлена без участі власника майна або його представника, а копія судового рішення на момент подання апеляційної скарги, апелянтом не отримана, то строк на апеляційне оскарження пропущений з поважних причин та підлягає поновленню.

В судове засідання учасники провадження не з`явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.

До початку розгляду справи адвокат ОСОБА_6 направив на адресу апеляційного суду клопотання про розгляд справи у його відсутність.

Відтак, на думку колегії суддів, відповідно до ч. 4 ст. 405 КПК України наявні підстави для здійснення апеляційного розгляду за відсутності не з'явившихся учасників судового провадження.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали провадження та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апелянтом не було пропущено строк на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді Печерський районного суду м. Києва від 10 січня 2024 року з огляду на положення абзацу 2 ч. 3 ст. 395 КПК України, а його апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно до ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.

Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та обґрунтованого рішення слідчий суддя, згідно ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.

Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки згідно ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб`єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.

При накладенні арешту на майно слідчий суддя має обов`язково переконатись в наявності доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення. При цьому, закон не вимагає аби вони були повними та достатніми на даній стадії кримінального провадження, однак вони мають бути такими, щоб слідчий суддя був впевнений у тому, що дані докази можуть дати підстави для пред`явлення обґрунтованої підозри у вчиненні того чи іншого злочину. Крім того, наявність доказів у кримінальному провадженні має давати слідчому судді впевненість в тому, що в даному кримінальному провадженні необхідно накласти вид обмеження з метою уникнення негативних наслідків.

Згідно з п. 7 ч. 2 ст. 131 КПК України, арешт майна є одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження. У відповідності до п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведене, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

Як вважає апеляційний суд, прокурор, обґрунтовуючи своє клопотання в розумінні вимог ст. 132 КПК України, надав достатні і належні докази тих обставин, на які послався у клопотанні, а слідчий суддя, в свою чергу, у відповідності до ст. 94 КПК України, належним чином оцінив ці докази з точки зору їх достатності та взаємозв`язку для прийняття рішення.

Відповідно до ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

При цьому, підстави для накладення арешту з іншою метою, окрім тих, що закріплені в ч. 2 ст. 170 КПК України, чинний кримінальний процесуальний кодекс України не передбачає.

Частиною 2 ст. 173 КПК України передбачено перелік обставин, які підлягають врахуванню при вирішенні питання про арешт майна, в тому числі, якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу, врахуванню підлягає: 1) правова підстава для арешту майна; 2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні; 3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; 6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

Таким чином, при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, відповідно до вимог ч. 2 ст. 173 КПК України, повинен врахувати правову підставу для арешту майна і можливість використання майна, як доказу у кримінальному провадженні.

Крім того, згідно з нормами Глав 10 та 17 КПК України, правові підстави, з яких слідчим чи прокурором вноситься клопотання про накладення арешту та, відповідно, накладається арешт слідчим суддею, мають співвідноситися з обставинами кримінального провадження.

З матеріалів провадження убачається, що ці вимоги кримінального процесуального закону слідчим суддею дотримано.

Як зазначено в клопотанні про накладення арешту на майно, в провадженні Головного слідчого управління Національної поліції України перебувають матеріали кримінального провадження № 12023000000001950, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 19.10.2023 за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 246, ч. 2 ст. 209, ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 366 КК України.

10.01.2024 прокурор першого відділу управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення Департаменту нагляду за додержанням законів Національною поліцією України та органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, Офісу Генерального прокурора ОСОБА_7 звернувся до слідчого судді Печерського районного суду міста Києва з клопотанням про арешт майна, вилученого 18.12.2023 в ході проведення обшуку за адресою: АДРЕСА_1 , за місцем проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у кримінальному провадженні № 12023000000001950 від 19.10.2023, а саме на: грошові кошти в національній валюті в сумі 110 700 гривень, грошові кошти в іноземній валюті в сумі 12 829 доларів США та 5 795 Євро, посилаючись на наявність підстав, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 170, ч. 3 ст. 170 КПК України.

Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 10 січня 2024 року клопотання сторони обвинувачення задоволено.

Положеннями статей 2, 7 КПК України визначені завдання кримінального судочинства, відповідно до яких, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема відносяться: верховенство права, недоторканність права власності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

При розгляді клопотання про накладення арешту на майно в порядку ст.ст. 170-173 КПК України, для прийняття законного, обґрунтованого та справедливого рішення, слідчий суддя повинен з`ясувати правову підставу для арешту майна, яка має бути викладена у клопотанні слідчого та відповідати вимогам закону.

Вказана норма узгоджується з ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб`єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.

Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.

До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.

Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.

Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов`язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польщі» від 22.06.2004р.).

У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Частиною другою статті 170 КПК України встановлено, що арешт майна допускається з метою забезпечення : 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Частиною 3 ст. 170 КПК України встановлено, що у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 167 КПК України тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони: підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди, є предметом кримінального правопорушення.

Окрім цього, відповідно до вимог ч. 2 ст. 168 КПК України забороняється тимчасове вилучення електронних інформаційних систем, комп`ютерних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв`язку, крім випадків, коли їх надання разом з інформацією, що на них міститься, є необхідною умовою проведення експертного дослідження, або якщо такі об`єкти отримані в результаті вчинення кримінального правопорушення чи є засобом або знаряддям його вчинення, а також якщо доступ до них обмежується їх власником, володільцем або утримувачем чи пов`язаний з подоланням системи логічного захисту.

Як вбачається з матеріалів клопотання, 18.12.2023, на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 05.12.2023, проведено за місцем проживання ОСОБА_5 в житлових та нежитлових приміщеннях, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , що на праві приватної власності належить ОСОБА_5 .

Наявність такої ухвали обумовлює законність проведення обшуку за наведеною адресою та законність вилучення виявленого під час обшуку майна, яке є тимчасово вилученим.

В подальшому, постановою старшого слідчого в ОВС Головного слідчого управління Національної поліції України ОСОБА_8 від 19.12.2023 вказане в клопотанні майно визнано речовим доказом у кримінальному провадженні № 12023000000001950 від 19.10.2023, оскільки воно відповідає критеріям ст. 98 КПК України.

Приймаючи до уваги вищевикладене та враховуючи правову кваліфікацію кримінальних правопорушень, за обставинами вчинення яких розслідується кримінальне провадження та в межах якого подано дане клопотання, з метою забезпечення кримінального провадження та збереження вищевказаного майна, яке відповідає ознакам речового доказу згідно ст. 98 КПК України, слідчий суддя дійшов обґрунтованого висновку про наявність достатніх підстави для арешту цього майна.

При цьому, ст. 100 КПК України визначено, що на речові докази може бути накладено арешт в порядку ст.ст. 170-174 КПК України, та згідно ч.ч. 2, 3 ст. 170 КПК України слідчий суддя накладає арешт на майно, якщо є достатні підстави вважати, що воно відповідає критеріям, визначеним в ч. 1 ст. 98 КПК України, що має місце в даному випадку.

Таким чином, колегія суддів вважає, що слідчий суддя обґрунтовано, у відповідності до вимог ст.ст. 132, 170 - 173 КПК України, наклав арешт на вищезазначене майно, врахувавши і наслідки від вжиття такого заходу забезпечення кримінального провадження для інших осіб та забезпечивши своїм рішенням розумність і співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.

Доводи апелянта про те, що вказане майно не відповідає критеріям речових доказів, є безпідставними, оскільки встановлені стороною обвинувачення фактичні обставини кримінального правопорушення у даному кримінальному провадженні, містять сукупність підстав та розумних підозр вважати, що на даному етапі досудового розслідування є підстави для обґрунтованого припущення, що це майно може містити відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, а отже відповідають ознакам речових доказів, зазначеним у ст. 98 КПК України, що згідно ч. 3 ст. 170 КПК України дає підстави для його арешту як речових доказів з метою збереження.

Посилання адвоката на відсутність повідомленої підозри в рамках даного кримінального провадження, також є необґрунтованими, оскільки з огляду на положення ч. 2, 3 ст. 170 КПК України, майно, яке має ознаки речового доказу повинно вилучатися та арештовуватися незалежно від того, хто є його власником, у кого і де воно знаходиться, незалежно від того чи належить воно підозрюваному чи іншій зацікавленій особі, оскільки в протилежному випадку не будуть досягнуті цілі застосування цього заходу - запобігання можливості протиправного впливу (відчуження, користування, розпорядження) на певне майно, що, як наслідок, перешкодить встановленню істини у кримінальному провадженні.

За об`єктивним переконанням колегії суддів, надані матеріали провадження свідчать, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна з метою забезпечення кримінального провадження та збереження речового доказу, а слідчий суддя на даній стадії не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінального провадження по суті, тобто не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності і допустимості для встановлення вини чи її відсутності у фізичної або юридичної особи за вчинення злочину, а лише зобов`язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність тієї чи іншої особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.

Доказів негативних наслідків від застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження як арешт майна, апелянтом не надано та колегією суддів не встановлено.

Рішення слідчого судді є законним та обґрунтованим, яке ухвалено на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, що підтверджені достатніми даними, дослідженими судом, а тому апеляційна скарга з урахуванням викладених в ній доводів, задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 170-173, 376, 404, 405, 407, 422 КПК України, колегія суддів, -

П о с т а н о в и л а:

Ухвалу слідчого судді Печерський районного суду м. Києва від 10 січня 2024 року, якою задоволено клопотання прокурора першого відділу управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення Департаменту нагляду за додержанням законів Національною поліцією України та органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, Офісу Генерального прокурора ОСОБА_7 про арешт майна та накладено арешт на майно, яке було вилучено 18.12.2023 в ході проведення обшуку за адресою: АДРЕСА_1 , за місцем проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у кримінальному провадженні № 12023000000001950 від 19.10.2023, а саме на: грошові кошти в національній валюті в сумі 110 700 гривень, грошові кошти в іноземній валюті в сумі 12 829 доларів США та 5 795 Євро, - залишити без змін, а апеляційну скаргу представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 , - без задоволення.

Ухвала оскарженню не підлягає.

СУДДІ:

---

---

---

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3

Справа № 11-сс/824/2427/2024 Категорія ст. 170 КПК України

Унікальний № 757/1096/24-к

Слідчий суддя суду 1-ї інстанції: ОСОБА_9

Доповідач: ОСОБА_1