Рішення

від 27.06.2024 по справі 914/2783/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

27.06.2024Справа № 914/2783/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Старовойтову Є.А., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом гр. ОСОБА_1 АДРЕСА_1

до 1. Релігійної організації "Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіння Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області" вул. Перемишлянська, 25А, м. Самбір, Львівська обл., Самбірський р-н, 81400

2. Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації вул. Винниченка, 14, м. Львів, Львівська обл., Львівський р-н, 79008

3. Львівської обласної військової адміністрації вул. Винниченка, 18, м. Львів, Львівська обл., Львівський р-н,79008

про визнання недійсними рішень загальних зборів, визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування реєстраційних дій

Представники сторін:

від позивача: Іваницька О.П.

від відповідача 1: Йосипенко С.Т.

від відповідача 2: Гринів С.Я. (в режимі відеоконференції).

від відповідача 3: Палко Д.І. (в режимі відеоконференції).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На адресу Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Релігійної організації «Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіння Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області», Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації, Львівської обласної державної адміністрації, в якій позивач просить суд:

- визнати недійсним рішення загальних зборів Релігійної громади Української православної церкви у місті Самбір Львівської області від 17.04.2023 року, оформлене протоколом №1 від 17.04.2023 року;

- визнати протиправним і скасувати розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації №376/0/5-23ВА від 25.05.2023 року, яким зареєстровано Статут релігійної громади у новій редакції з юридичною назвою: Релігійна організація «Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіня Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області»;

- скасувати реєстраційну дію державного реєстратора Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації Кавчак-Сельвестер М.С. про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу №1004161070002000683 від 31.05.2023 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення за наслідками протиправного проведення загальних зборів релігійної громади 17.04.2023 року та прийняття останніми нової редакції Статуту організації, зміни керівника релігійної громади та внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, права позивача на свободу совісті та віросповідання, а також порушення протиправною зміною підлеглості релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях його права на вільне волевиявлення членства у відповідній релігійній організації і на вільний вибір сповідування релігійного культу. Крім цього, за твердженнями позивача, порушене його право в частині управління релігійною громадою згідно із п. 14 Статуту.

Окрім цього, в позовній заяві позивачем викладено клопотання про витребування від відповідача 1 оригіналів та належним чином засвідчених копій: протоколу № 1 від 17.04.2023 року загальних зборів Релігійної громади Української православної церкви у місті Самбір Львівської області, ідентифікаційний код 36741788 з додатком № 1 до Протоколу від 17.04.2023 року; Статуту Релігійної організації «Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіння Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області», затвердженого Митрополитом керуючим Львівською єпархією Української Православної Церкви (Православної Церкви України) 20.04.2023 року, прийнятий рішенням парафіяльних зборів протокол № 1 від 17.04.2023 року; письмове повідомлення для парафіян (членів релігійної громади) про проведення 17.04.2023 року Загальних зборів Релігійної організації «Релігійна громада Української Православної Церкви у місті Самборі Львівської області"; письмові докази про направлення та повідомлення парафіян (членів релігійної громади) про проведення 17.04.2023 року Загальних зборів Релігійної організації «Релігійна громада Української Православної Церкви у місті Самборі Львівської області", а також від відповідача 3: розпорядження Голови Львівської обласної державної адміністрації від 25.05.2023 року № 376/0/5-23ВА.

Також в позовній заяві позивачем згідно ст. 90 ГПК України поставлені питання відповідачеві 1.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.09.2023 року у справі № 914/2783/23 на підставі ст. 30, п. 1 ч. 1 ст. 31 Господарського процесуального кодексу України дану позовну заяву передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.10.2023 року справу №914/2783/23 передано на розгляд судді Селівону А.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.10.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 914/2783/23, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч.3 ст. 12 ГПК України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 30.11.2023 року.

В свою чергу, за змістом позовних матеріалів та викладеного в позовній заяві клопотання про витребування доказів не вбачається обставин вжиття позивачем заходів щодо самостійного отримання від відповідачів 1 та 3 витребуваної інформації, в тому числі шляхом звернення до вказаних осіб з метою отримання зазначених в клопотанні доказів та відмови у наданні такої інформації (доказів) або їх залишення звернень без реагування та виконання, у зв`язку з чим звернення одночасно з поданням позову з даним клопотанням про витребування доказів згідно ст. 81 ГПК України у даному випадку розцінюється судом як намагання перекласти на суд обов`язок доказування, який процесуальним законом покладено безпосередньо на позивача, у зв`язку вказаною ухвалою суду від 30.10.2023 року в задоволення клопотання позивача про витребування доказів відмовлено.

Поряд із цим, 13.11.2023 року через систему "Електронний суд" від відповідача 2 - Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації надійшла заява б/н від 13.11.2023 року про участь у судовому засіданні 30.11.2023 року та в подальших судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.11.2023 року заяву відповідача 2 задоволено та постановлено проводити підготовче судове засідання, призначене на 30.11.2023, та подальші судові засідання у справі № 914/2783/23 в режимі відеоконференції.

Судом встановлено, що до початку судового засідання через систему "Електронний суд" 02.11.2023 року від відповідача 3 надійшов відзив на позовну заяву б/н від 02.11.2023 року, в якому останній заперечує проти позовних вимог, посилаючись на правомірність реєстрації Статуту релігійної громади, оскільки рішення загальних зборів релігійної громади є правомірною та достатньою підставою для внесення змін чи доповнень до Статуту релігійної громади. При цьому відповідач 3 наголошує, що перевірка інформації щодо скликання членів релігійної громади на загальні збори релігійної громади не належить до повноважень обласної державної адміністрації, відтак, за відсутності доказів на підтвердження того, що Статут суперечить чинному законодавству, реєстрація такого Статуту релігійної громади є правомірною; від відповідача 2 надійшли 13.11.2023 року та 14.11.2023 року два ідентичних за змістом відзиви на позовну заяву, в яких Департамент з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації зазначає, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади, які можуть скликатись її членами. Отже, саме рішення загальних зборів релігійної громади є правомірною підставою для внесення змін чи доповнень до статуту релігійної громади. Водночас, перевірка інформації щодо скликання членів релігійної громади не належить до повноважень обласної державної адміністрації чи департаменту. Відзиви разом з доказами надсилання їх на адреси інших учасників справи судом долучені до матеріалів справи.

Також від представника відповідача 1 через канцелярію суду 24.11.2023 року надійшла заява б/н 24.11.2023 року з процесуальних питань, а саме щодо долучення до матеріалів справи заяви в порядку ст. 90 ГПК України, а також через "Електронний суд" 30.11.2023 року від відповідача 1 - відзив на позовну заяву б/н від 29.11.2023 року, в якому відповідач 1 заперечує проти позовних вимог та звертає увагу, що законодавство України передбачає право релігійної громади вільно змінити свою підлеглість, а тому зміна цієї підлеглості, сама по собі, не може порушувати права на свободу віросповідання, так як це два окремих незалежних одне від одного права, реалізація одного з яких жодним чином не зачіпає можливість реалізації іншого. Вказані документи судом долучені до матеріалів справи.

У підготовчому судовому засіданні 30.11.2023 року з метою надання можливості подання позивачем відповіді на відзиви та іншими учасниками заперечень на відповідь на відзив, протокольною ухвалою оголошено перерву до 17.01.2024 року.

Крім того, через систему "Електронний суд" 18.12.2023 року від представника позивача надійшло клопотання б/н від 17.12.2023 року про приєднання доказів до матеріалів справи та про виклик для допиту в судовому засіданні свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , також надійшло клопотання б/н від 17.12.2023 року про витребування доказів у відповідача 1, а саме оригіналу списку членів Релігійної громади, які брали участь у загальних зборах 17.04.2023 року згідно з додатком № 1 до протоколу загальних зборів. Документи судом долучені до матеріалів справи.

Розглянувши в судовому засіданні 17.01.2024 року клопотання позивача б/н від 17.12.2023 року про витребування доказів, враховуючи встановлену судом наявність в матеріалах справи № 914/2783/23 копії списку членів Релігійної громади, які брали участь у загальних зборах 17.04.2023 року згідно з додатком № 1 до протоколу загальних зборів, який є предметом витребування, судом клопотання позивача залишене без розгляду.

У підготовчому судовому засіданні 17.01.2024 року за клопотанням представника позивача протокольною ухвалою оголошено перерву до 21.02.2024 року.

Судом доведено до відома представників сторін, що через систему "Електронний суд" 15.02.2024 року від представника позивача надійшло клопотання б/н від 15.02.2024 року про приєднання доказів, а саме, нотаріально завірених заяв свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 та, повторно, про виклик свідків, з доданими до нього копіями заяв свідків гр. ОСОБА_6 , гр. ОСОБА_9 , гр. ОСОБА_5 , гр. ОСОБА_4 , гр. ОСОБА_8 , підписи яких нотаріально засвідчені, та в якому позивач просить суд викликати вказаних осіб в якості свідків для допиту в судовому засіданні. Клопотання судом долучене до матеріалів справи. Зазначені докази судом долучено до матеріалів справи.

Розглянувши в підготовчому судовому засіданні 21.02.2024 року клопотання представника позивача б/н від 15.02.2024 року в частині виклику свідків, враховуючи, що позивачем надано суду відповідні нотаріально посвідчені заяви свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , а також зважаючи, що за висновками суду відсутні визначені ч. 1 ст. 89 ГПК України підстави для допиту та виклику свідків на даній стадії судового розгляду, судом протокольною ухвалою відмовлено в задоволенні зазначеного клопотання уповноваженого представника позивача про виклик свідків.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.02.2024 року враховуючи те, що судом остаточно з`ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі №914/2783/23 та призначення справи до судового розгляду по суті на 20.03.2024 року.

У судових засіданнях з розгляду справи по суті 20.03.2024 року, 24.04.2024 року та 16.05.2024 року судом протокольними ухвалами оголошувались перерви до 24.04.2024 року, 16.05.2024 року та 27.06.2024 року відповідно.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.05.2024 року задоволено заяву відповідача 3 про участь у судовому засіданні 16.05.2024 року у справі №914/2783/23 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

У судове засідання з розгляду справи по суті 20.03.2024 року з`явилися уповноважені представники позивача та відповідачів 1, 3.

Уповноважений представник відповідача 2 в судове засідання 20.03.2024 не з`явився.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасник справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Про дату, час та місце проведення судового засідання 20.03.2024 відповідно до норм ст. 6 ГПК України відповідач 2 повідомлений належним чином шляхом надсилання копії ухвали суду від 21.02.2024 про закриття підготовчого засідання та призначення розгляду справи по суті до електронного кабінету учасника справи, факт отримання якої 07.03.2024 підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про доставку процесуального документу до електронного кабінету останнього.

У судове засідання з розгляду справи по суті 24.04.2024 року з`явилися уповноважені представники позивача та відповідачів 1, 2.

Уповноважений представник відповідача 3 в судове зсідання 24.04.2024 не з`явився.

Про дату, час та місце проведення судового засідання 24.04.2024 відповідно до норм ст. 6 ГПК України відповідач 3 повідомлений належним чином шляхом надсилання копії ухвали суду від 20.03.2024 про оголошення перерви в засіданні з розгляду ссправи по суті до електронного кабінету учасника справи, факт отримання якої 25.03.2024 підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про доставку процесуального документу до електронного кабінету останнього.

Разом з тим, судом повідомлено, що 24.04.2024 року через систему "Електронний суд" від відповідача 3 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 24.04.2024 року. Клопотання судом долучено до матеріалів справи.

У судові засідання з розгляду справи по суті 16.05.2024 року та 27.06.2024 з`явилися уповноважені представники позивача та відповідача 1.

Уповноважені представники відповідачів 2 та 3 в судових засіданнях з розгляду справи по суті 16.05.2024 року та 27.06.2024 брали участь в режимі відеоконференції.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін на час проведення судового засідання по розгляду справи по суті 27.06.2024 до суду не надходило.

Представник позивача в судовому засіданні з розгляду справи по суті 16.05.2024 підтримав заявлені позовні вимоги та просив їх задовольнити.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні з розгляду справи по суті 16.05.2024 заперечував проти позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, та просив відмовити у його задоволенні повністю.

В судовому засіданні з розгляду справи по суті 27.06.2024 року представники відповідачів 2 та 3 заперечували проти позову з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву, та просили відмовити у його задоволенні повністю.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 27.06.2024 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Як свідчать матеріали справи та встановлено судом, Релігійна організація "Релігійна громада Української Православної Церкви у місті Самборі Львівської області» була створена у 1992 році відповідно до ст. 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Згідно змісту наявної в матеріалах справи копії Статуту релігійної громади в редакції 1992 року, схваленого парафіяльними зборами 09.08.1992 року та зареєстрованого розпорядженням представника Президента України у Львівській області від 13 листопада 1992 року, зокрема, пунктів 1 - 3 Статуту, Релігійна громада Української Православної Церкви у місті Самборі Львівської області (далі - парафія) є первинним канонічним підрозділом Української Православної Церкви та знаходиться в організаційному підпорядкуванні Львівсько-Дрогобицької єпархії УПЦ. Парафія створюється за добровільною згодою віруючих осіб православного віросповідання та з благословення керуючого Львівсько-Дрогобицької єпархії УПЦ. Парафія об`єднує православних віруючих для задоволення релігійних потреб громадян.

Органами парафіяльного управління є: Парафіяльні збори, очолювані настоятелем та Парафіяльна Рада, підзвітна настоятелю (пункт 8 Статуту).

Відповідно до Указу Митрополита Львівського і Галицького Філарета від 30.11.2022 року №122 Настоятелем парафії призначено протоієрея ОСОБА_1 .

Пунктом 9 Статуту визначено, що Парафіяльні збори складаються з православних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість Статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті. Парафіяльні збори скликаються настоятелем, Парафіяльною радою (або за благословенням єпархіального архієрея благочинним) не рідше одного разу на рік.

Парафіяльна рада у згоді зі Статутом Української Православної Церкви, зокрема, здійснює рішення Парафіяльних зборів та разом з настоятелем скликає Парафіяльні збори пункт 12 Статуту).

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що вважає себе членом та настоятелем релігійної громади Української Православної Церкви у місті Самборі Львівської області, починаючи з 1992 року до часу звернення до суду з даним позовом.

Також судом встановлено та зазначено позивачем в позовній заяві, що 17 квітня 2023 року відбулися парафіяльні збори Релігійної громади Української Православної Церкви у місті Самборі Львівської області, рішення яких оформлені протоколом №1 від 17.04.2023 року загальних зборів Релігійної громади Української Православної Церкви у місті Самборі Львівської області прийнятого на засіданні під головуванням ОСОБА_10 , зокрема, щодо зміни підлеглості Релігійної громади, зміни найменування Релігійної громади, внесення змін та прийняття Статуту Релігійної громади у новій редакції та ін.

Копія вказаного протоколу, підписаного головою парафіяльних зборів ОСОБА_10 та секретарем зборів ОСОБА_11 , наявна в матеріалах справи.

За змістом вказаного рішення, оформленого протоколом № 1 від 17.04.2023 року, вирішено змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входження до складу релігійного об`єднання «Православна Церква України», внести зміни, прийняти Статут Релігійної громади у новій редакції, змінити найменування Релігійної громади, обрати керівника.

Наразі, в позовній заяві позивач наголошує, що станом на теперішній час Релігійна організація «Релігійна громада Української православної церкви у місті Самборі Львівської області» не проводила парафіяльних зборів і не приймала рішення про зміну видів економічної діяльності юридичної особи, зміну керівника або відомостей про керівника, зміну найменування юридичної особи (повного та/або скороченого), зміну складу засновників (учасників) або зміну відомостей про засновників (учасників) юридичної особи.

Звертаючись до суду в позовній заяві позивач зазначає, що вказані збори членів релігійної громади від 17.04.2023 року, результат яких оформлений протоколом № 1, скликані під виглядом Загальних зборів парафіян, але будь-якого відношення до релігійної організації не мають, позаяк в них приймали участь особи які не включені до складу парафіяльних зборів релігійної громади і не можуть вважатись членами релігійної громади в розумінні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та не мали право брати участь у прийнятті рішення про зміну підлеглості релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, а парафіяльні збори в порядку передбаченому Законом та Статутом не скликались та не проводились.

За твердженням позивача, загальні збори релігійної громади від 17.04.2023 були проведені із порушенням процедури, визначеною чинною редакцією Статуту.

Відтак, на думку позивача, вищезазначене в сукупності призвело до порушення прав ОСОБА_1 члена парафіяльних зборів та члена релігійної громади, закріплених в ст. 35 Конституції України та ст. ст. 3, 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», оскільки спірний Статут прийнятий особами, які не є членами релігійної організації, за відсутності необхідного кворуму, без дотримання процедур, передбачених статутом (в редакції, чинній на момент прийняття спірного статуту); із порушенням компетенції органу, який затвердив нову редакцію статуту, позаяк посадовими особами обласної державної адміністрації не було перевірено відповідність поданих на реєстрацію документів законодавству та статуту релігійної громади.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 17 квітня 2023 року у АДРЕСА_2 , під головуванням митрофорного протоієрея ОСОБА_10 , відбулися загальні збори Релігійної громади Української Православної Церкви у м. Самборі Львівської області, рішення яких оформлені протоколом № 1 від 17.04.2023 року, копія якого наявна в матеріалах справи.

За змістом рішення загальних зборів релігійної громади - відповідача 1, оформленого протоколом №1 від 17.04.2023 року вбачається, що на загальних зборах були присутні 21 член Релігійної громади. Здійснено ідентифікацію зареєстрованих присутніх та статус загальних зборів вказаної релігійної організації, затверджено порядок денний та регламент загальних зборів, визначено повноважність зборів.

Головою зборів обрано митрофорного ОСОБА_12 , секретарем зборів - ОСОБА_11 .

Питанням 3 зборів вирішено змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входження до складу релігійного об`єднання «Православна Церква України», а також визначено, що Релігійна громада канонічно та організаційно підпорядковується Управлінню Львівської Єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України), Київській Митрополії Української Православної Церкви (Православної Церкви України), є підзвітною єпархіальним зборам та єпархіальному архієрею Львівскої Єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (за - 21 особа, проти - 0 осіб, утрималось - 0 осіб).

По питанню 4 - вирішили змінити найменування Релігійної громади, визначити таке нове найменування Релігійної громади: Релігійної організації "Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіння Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області" (за - 21 особа, проти - 0 осіб, утрималось - 0 осіб).

Шостим питанням ухвалили внести зміни до Статуту, викласти та прийняти Статут Релігійної громади у новій редакції, що додаються. Подати прийнятий Статут Релігійної громади у новій редакції на затвердження керуючому Львівською єпархією митрополиту Макарію (за - 21 особа, проти - 0 осіб, утрималось - 0 осіб).

По восьмому питанню ухвалили обрати керівником Релігійної організації "Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіння Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області" протоієрея Миколу Петрущака, призначеного правлячим архієреєм на підставі указу за №101 від 20 квітня 2023 року (за - 21 особа, проти - 0 осіб, утрималось - 0 осіб).

Уповноважено ОСОБА_10 на представництво інтересів Релігійної громади перед органами державної влади, в тому числі, але не обмежуючись, перед центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, обласними державними (військовими) адміністраціями, з метою реєстрації статуту Релігійної громади у новій редакції , засвідчувати своїм підписом копії документів, опитувати та отримувати (в тому числі оригінали) будь-які документи.

За змістом Статуту релігійної організації "Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіння Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області" прийнятого рішенням загальних (парафіяльних) зборів, оформленого протоколом №1 від 17.04.2023, копія якого наявна в матеріалах справи, вбачається, що він був затверджений керуючим Львівської єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) митрополитом Макарієм 20.04.2023 року, з поставленням відтиску печатки Української православної церкви Митрополита Львівського Макарія.

Розпорядженням голови Львівської обласної державної адміністрації №376/0/5-23ВА від 25.05.2023 року Про реєстрацію статутів релігійних громад», копія якого наявна в матеріалах справи, керуючись ч. 2 ст.6, ч. 1 ст.41 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ст.ст. 8, 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зареєстровано у новій редакції Статут релігійної організації "Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіння Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області".

Відповідні зміни до установчих документів юридичної особи відповідача 1 в частині зміни повного найменування та органу управління, а також зміни, не пов`язані зі змінами в установчих документах щодо керівника, підписантів були внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань державним реєстратором Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації Кавчак-Сельвестр М.С. 31.05.2023 року №1004161070002000683, що підтверджується наявними в матеріалах справи витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

В свою чергу, заперечуючи проти позовних вимог відповідач 1 - Релігійна організація "Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіння Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області" зазначає, що чинне законодавство визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Оспорюване позивачем рішення жодним чином не впливає на право будь-якого члена та позивача, зокрема, оскільки зміна релігійною громадою своєї підлеглості у канонічних та організаційних питаннях не впливає на право мати, приймати і змінювати релігію за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання.

Поряд із цим, в частині доводів позивача про участь в Загальних зборах 17.04.2023 року, рішення яких оформлені протоколом № 1, осіб які не є членами релігійної організації, відповідач 1 наголошує, що у цих зборах брали участь члени релігійної громади, які своєю участі в них ідентифікували себе, як члени цієї релігійної громади, а будь які обмеження цих осіб у вільному волевиявленню не підлягає до застосування в силу прямої норми п. 3 Прикінцевих положень Закону України від 17.01.2019 року №2673-VІІІ.

Окрім цього, заперечуючи проти доводів позивача про порушення його прав у зв`язку із прийняттям релігійною організацією Статуту в новій редакції, відповідач 1 зазначає, що відповідачами не позбавлено ні позивачів, ні будь-кого іншого права здійснювати релігійні потреби відповідно до релігійних переконань та віросповідання. Рішення, що були прийняті членами Релігійної громади, прийняті відповідно до вимог законодавства з метою реалізації права на свободу світогляду і віросповідання; свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність; право змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно; свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

В свою чергу, Департамент з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації (відповідач 2) у поданому до суду відзиву на позовну заяву заперечив проти позову, посилаючись на те, що відповідно до статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». З огляду на зазначене, рішення загальних зборів релігійної громади є правомірною підставою для внесення змін чи доповнень до статуту релігійної громади. Крім того, перевірка інформації стосовно скликання членів релігійної громади на загальні збори релігійної громади не належать до повноважень Департаменту, При цьому відповідач 2 наголосив, що реєстрація статуту релігійної громади відбулась з дотриманням норм законодавства України.

Відповідач 3 у поданому відзиві на позовну заяву зазначив, що вважає позовну заяву безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню, оскільки подані документи для прийняття рішення про реєстрацію статуту у новій редакції відповідали вимогам законодавства та підстав для відмови у реєстрації статуту не було. При цьому відповідач 3 звертає увагу суду, що обласна державна адміністрація не повинна і не вивчає компетенцію осіб, які подають документи для реєстрації статуту релігійної громади, протокол чи списки членів громади, правомірність проведення загальних зборів громади, з огляду на те, що це внутрішня справа громади, а держава в межах Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не втручається в діяльність релігійних організацій. Саме на загальних зборах віруючих громадян вирішуються питання, пов`язані з діяльністю релігійної організації як юридичної особи, яка користується правами і несе обов`язки відповідно до законодавства і статуту.

Суд зазначає, що відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 910/1255/20.

В свою чергу, встановлюючи фактичні обставини справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів суд зазначає, що у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.

Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.

Пункт 4 ст. 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов`язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Наразі сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.

Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Згідно з положеннями статей 2, 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу, і такі способи мають бути доступними й ефективними.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що, виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. "Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м`якого покарання від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися, як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто, інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Суд зазначає з урахуванням змісту позовних вимог позивача про визнання недійсним та скасування Статуту релігійної організації, зареєстрованого розпорядженням голови Львівської обласної державної адміністрації №376/0/5-23ВА від 25.05.2023, як Статуту релігійної організації у новій редакції згідно рішення на парафіяльних зборах релігійної громади Української Православної Церкви у м. Самборі Львівської області, оформленого протоколом № 1 від 27.04.2023 року щодо зміни канонічної підлеглості релігійної організації, зміни назви та прийняття статуту у новій редакції, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, які визначають підстави недійсності правочину, і, відповідно, правові наслідки недійсності правочину за статтею 216 Цивільного кодексу України. Зазначені рішення є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Положеннями пункту 3 частини 1 статті 20 ГПК України визначено, що до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.

У своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово визначала критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикціями, визнавши юрисдикцію господарського суду у справах про спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.

Положеннями частин 1-5 статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації визначено, що релігійна громада є місцевою Релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюються загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.04.2021 року по справі №910/10011/19 також звернула увагу, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини 1 статті 20 ГПК України незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України.

Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2019 року у справі №921/36/18, від 18.03.2020 року у справі №466/6221/16-а, від 15.04.2020 року у справі №804/14471/15, від 03.11.2020 року у справі №922/88/20.

Верховний Суд у постанові від 26.05.2021 року у справі № 673/1400/19 зазначив, що фактично підставою позову є незгода релігійної організації з рішенням загальних зборів членів релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленим протоколами від 23 лютого 2019 року №1 та від 27 лютого 2019 року №2, оскільки, на думку цієї організації, воно прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню. Позивач убачає порушення своїх прав в ухваленні відповідного рішення загальними зборами членів релігійної організації про зміну канонічної підлеглості та у прийнятті нової редакції статуту.

Тобто, має місце спір між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), який відноситься до спорів щодо управління такою юридичною особою.

Відповідно до ст. 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Корпоративні права учасників товариства є об`єктом судового захисту.

Згідно з ч. 1 ст. 57 ГК України установчими документами суб`єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб`єкта господарювання.

Статут юридичної особи за змістом ч. 2 ст. 20 ГК є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, оскільки він містить норми, обов`язкові для учасників товариства, його посадових осіб та інших працівників, а також визначає порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Частинами 1 та 2 ст. 12 вказаного Закону визначено, що статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону передбачено, що статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Отже, статут - це основний документ, на підставі якого діє релігійна організація.

Підставами для визнання акту, в тому числі статуту, недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт, а також порушення у зв`язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача (постанова Верховного Суду від 10 червня 2020 року у справі № 922/2200/19).

У судовому рішенні про визнання недійсними окремих положень установчих документів має бути зазначено, яким саме приписам закону суперечать ці положення та які права позивача ними порушуються або оспорюються.

Водночас, надаючи оцінку змісту оспорюваному Статуту відповідача 1 судом не встановлено наявності у ньому положень, які б не відповідали чи суперечили чинному законодавству.

При цьому позивач, звертаючись до суду з даним позовом, не наводить таких обставин, посилаючись на загальні твердження про невідповідність (недійсність) нової редакції Статуту в цілому.

Навпаки, судом під час розгляду справи встановлено, що Статут у новій редакції, прийнятий за результатами загальних зборів від 17.04.2023 року, рішення яких оформлене протоколом №1, свідчить про приведення його у відповідність із Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації", як того вимагає п.2 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи" від 17 січня 2019 року.

В частині тверджень позивача в обґрунтування позовних вимог про те, що оскаржуваними рішеннями було грубо порушено його право на свободу сповідувати свою релігію, а також порушене особисте немайнове право на свободу совісті та релігії, позаяк він позбавлений права участі та членства в релігійній громаді - організації, можливості проведення богослужіння і релігійних обрядів шляхом дії тієї релігійної громади, членом якої він був, суд зазначає, що взаємовідносини церкви й держави визначаються Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації". Правовою формою цих відносин є режим відокремлення від церкви.

Статтею 35 Конституції України передбачено, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Однією із особливостей ставлення держави до церкви (релігійних організацій) та законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є те, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров`я, гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.

Згідно з частинами першою та другою статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Так, Європейським судом з прав людини у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" досліджувалися питання щодо наявності втручання у право на свободу віросповідання скаржника, відповідності цього втручання закону, а також те, чи переслідувало втручання легітимну мету та чи було необхідним у демократичному суспільстві.

У зазначеному рішенні вказано, що за результатами розгляду спору в межах національної судової процедури було порушено статтю 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) витлумачену у світлі пункту 1 статті 6 та статті 11 Конвенції.

Водночас, право на свободу віросповідання не було виправданим і брак гарантій проти свавільних рішень органів реєстрації не був виправлений національними судами, оскільки відсутність узгодженості та передбачуваності законодавства не дозволяла їм дійти інших висновків у справі.

Надаючи тлумачення статей 9 та 11 Конвенції в контексті обмеження передбачених ними прав, Європейський суд з прав людини визнав, що в демократичному суспільстві дійсно може виникнути необхідність обмежити свободу віросповідання задля узгодження інтересів різних релігійних груп.

Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції вбачається, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише обмеженням, встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні у справі "Коккінакіс проти Греції" Європейський суд з прав людини зазначив, що визначена у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин "демократичного суспільства" у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про "свободу сповідувати релігію чи переконання" (пункт 33).

Перелік таких обмежень, за вказівкою Європейського суду у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України", є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.

Таким чином, при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні спиратися на положення статті 9 Конвенції, а також на прецедентне право Європейського суду, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру.

Наразі, судом встановлено за матеріалами даної справи, що на зборах релігійної громади релігійної громади Української Православної Церкви у м. Самборі Львівської області 17.04.2023 року приймалось рішення лише про зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях релігійної організації, а також про внесення змін до Статуту релігійної організації шляхом прийняття його в новій редакції. Будь-якого рішення щодо відвідування церкви на зборах не приймалось. Докази заборони для вірян відвідувати храм у м. Самборі матеріали справи не містять.

В той же час, ОСОБА_1 не було позбавлено можливості сповідувати обрану релігію, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання, брати участь у релігійних обрядах, навчатися релігії, зокрема, на вказаних зборах будь - якого рішення про заборону позивачу відвідувати храм чи про заборону віросповідання.

Окрім того, відповідно до п. 8 ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» частина громади, не згодна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). Отже, позивач не позбавлений права бути членом релігійної громади із канонічною приналежністю Українській Православній Церкві.

За вказаних обставин суд резюмує відсутність підстав вважати, що у спірних правовідносинах відбулось втручання у право позивача на свободу віросповідання, а також особисте немайнове право на свободу совісті та релігії.

Аналогічний правовий висновок висловлено Верховним Судом у постанові від 27.01.2020 року у справі №598/157/15-ц та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 року у справі №906/1330/21.

За положення ст. 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею 18 цього Закону.

Таким чином, в контексті вищенаведених правових норм суд бере до уваги, що право відповідача 1 на зміну канонічної підлеглості, яке мало місце 17.04.2023 року шляхом внесення відповідних змін до Статуту релігійної громади на підставі оспорюваного позивачем рішення про зміну підлеглості, ухваленого 17.04.2023 року загальними зборами релігійної громади, та внесення змін або доповнень до статуту закріплено ст. 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Отже, громадяни вправі змінювати свою релігію або канонічну підлеглість та спільно задовольняти релігійні потреби, що й було вчинено на загальних зборах релігійної організації "Релігійна громада Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіння Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області".

Аналіз зазначених положень Закону вказує на те, що рішення про зміну підлеглості релігійної громади та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється на загальних зборах цієї громади саме у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 8 вказаного Закону.

Більше того, зазначене питання належить до виключної компетенції загальних зборів громади, оскільки загальні збори мають право приймати рішення з усіх питань діяльності відповідної релігійної організації, у тому числі і тих, що належать до компетенції інших органів управління (стаття 98 ЦК України).

Відтак, жоден суб`єкт, в тому числі священнослужителі чи органами управління громади, не може позбавити загальні збори громади права прийняти рішення щодо зміни підлеглості релігійної громади та внесення відповідних змін до статуту.

Також суд звертає увагу на положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", а саме ч. 2 та 3 статті 8 вказаного Закону, згідно з якими загальні збори релігійної громади можуть бути скликані членами цієї громади, які бажають змінити її канонічне підпорядкування (щонайменше дві особи). Тобто, Закон не передбачає й не надає особливих повноважень у справі скликання таких зборів священнослужителям.

Що стосується членства в релігійній громаді Львівської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) парафії Успіня Пресвятої Богородиці у місті Самбір Самбірського району Львівської області, то воно у відповідності до приписів частини 2 статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) такої релігійної громади.

Особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами (положеннями) релігійних громад, можуть бути членами релігійної громади.

Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Це рішення засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які були присутні на зборах й підтримали вказані рішення.

Прийняте рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 вказаного Закону.

Досліджуючи зміст Статуту відповідача 1 у редакції, що ухвалена на підставі оспорюваного позивачем рішення загальних зборів релігійної громади, оформленого протоколом №1 від 17.04.2023 року, будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, судом не встановлено.

Також жодного порядку обліку членів релігійних організацій не міститься і у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Натомість, умовами 2, 3, 9 пунктів парафія створюється за бажанням віруючих з благословення Єпархіального архієрея. Парафія об`єднує громадян православного віросповідання, для сумісного права на свободу сповідання та поширення православної віри, а також для піклування про релігійно-моральне виховання. Парафіяльні збори складаються з православних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість Статуту Української Православної Церкви регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті

З наведеного слідує, що будь-яку православну особу, яка досягла 18 - річного віку, є віруючою, відвідує церковні богослужіння і проживає у місті Самборі, можна вважати членом релігійної громади Самбірської парафії Львівської області.

За цих обставин у суду відсутні правові підстави вважати, що рішення загальних зборів релігійної громади Української Православної Церкви у м. Самборі Львівської області, оформлене протоколом №1 від 17.04.2023 року, яким, зокрема, вирішено змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади та прийнято статут релігійної громади у новій редакції, ухвалене з порушенням вимог чинного законодавства. Адже рішення прийняте загальними (парафіяльними) зборами відповідно до вимог ст. 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Отже, судом не встановлено, а позивачем не наведено жодних порушень чинного законодавства чи статуту, які б знайшли своє підтвердження під час судового розгляду справи.

Поряд із цим судом не приймаються до уваги доводи позивача, що вказані дії щодо зміни підлеглості суперечать Статуту у попередній редакції, що стосується членства у релігійній громаді, оскільки, як зазначалося судом, в силу п. 3 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи" від 17 січня 2019 року статути (положення) релігійних організацій мають бути приведені у відповідність із цим Законом упродовж одного року з дня набрання ним чинності; до приведення статутів (положень) у відповідність із цим Законом релігійні організації керуються положеннями діючих статутів (положень) у частині, що не суперечить цьому Закону, оскільки у спірному випадку положення Статуту у попередній редакції від 09.08.1992 року суперечили положенням законодавства щодо процедури зміни підлеглості, отже, на переконання суду, під час проведення зборів, на яких вирішувалось питання внесення змін до статуту, застосовуватися мали саме приписи Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

У п. 1.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин №4" від 25.02.2016 року роз`яснено, що спори за позовами учасників юридичної особи про визнання недійсними установчих документів або їх частин, змін до них належать до корпоративних спорів, оскільки установчі документи юридичної особи затверджуються під час її створення, подаються для державної реєстрації та в подальшому регулюють відносини щодо управління нею.

У пунктах 13, 14 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.10.2008 року "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" визначено, що відповідно до вимог статей 88, 143, 154 Цивільного кодексу України, статей 57, 82 ГК України, статей 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону України "Про господарські товариства", суди вправі визнати недійсними установчі документи товариства за одночасної наявності таких умов: на момент розгляду справи установчі документи не відповідають вимогам законодавства; порушення, допущені при прийнятті та затвердженні установчих документів, не можуть бути усунені; відповідні положення установчих документів порушують права чи охоронювані законом інтереси позивача. При вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними господарським судам необхідно враховувати, що статут юридичної особи за змістом частини другої статті 20 ГК є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, оскільки він містить норми, обов`язкові для учасників товариства, його посадових осіб та інших працівників, а також визначає порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання акта, в тому числі статуту, недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт, а також порушення у зв`язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Статут не є одностороннім правочином, оскільки затверджується (змінюється) загальними зборами учасників (засновників, акціонерів), які не є ні суб`єктом права, ні органом, який здійснює представництво товариства. Не є статут і договором, тому що затверджується (змінюється) не за домовленістю всіх учасників (засновників, акціонерів) товариства, а більшістю голосів акціонерів чи простою більшістю голосів учасників товариства (статті 42, 59 Закону про господарські товариства). У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо визнання статуту недійсним не застосовуються норми, які регламентують недійсність правочинів.

З урахуванням вищенаведеного, встановивши, що загальні (парафіяльні) збори від 17.04.2023 року, на яких приймались, серед іншого, рішення про зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях вказаної релігійної громади та зміни до Статуту релігійної громади, проводились без порушень вимог чинного законодавства, умов статуту (чинного на момент проведення зборів), за умови недоведення позивачем невідповідності нової редакції Статуту нормам чинного законодавства, а також, за відсутності доказів порушення спірним статутом прав позивача, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення відповідних вимог позивача про визнання статуту недійсним.

В контексті вищенаведеного суд зазначає як про відсутність підстав для визнання оскаржуваного Статуту недійсним, так і будь-яких інших доказів, які б спростовували волевиявлення членів релігійної громади змінити канонічну підлеглість, позаяк за умови не встановлення Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації", а також Статутом Релігійної громади порядку прийняття нових і виключення існуючих членів, враховуючи наявність в пункті 9 Статуту виключно переліку критеріїв, яким має відповідати член Релігійної громади, а також не встановлення законодавчо та Статутом кількості членів Релігійної громади, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів, позивачем не доведено наявність підстав вважати оспорюване рішення загальних зборів Релігійної громади про зміну підлеглості таким, що ухвалене з порушенням Закону.

При цьому, позивачем не надано жодного доказу того, на якій підставі він вважає жителів міста Самбір, які були присутні на загальних зборах 17.04.2023 року та прийняли оскаржуване рішення від 17.04.2023 року про зміну канонічного підпорядкування такими, що не є парафіянами релігійної громади, оскільки ні законодавство України, ні Статут релігійної громади не містить поняття фіксованого членства в релігійній громаді та визначеної процедури прийняття в члени релігійної громади.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 року по справі №906/1330/21 зазначено, що Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв`язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості.

Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим.

Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо.

Наведене вище дає підстави для висновку про те, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту. Однак, попри те, що скаржник частково підставно звертає увагу суду касаційної інстанції на нетотожність понять «релігійна громада» та «територіальна громада» (підпункт 4.6), територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді у цій справі за встановленими судами обставинами (пункт 7.5 цієї постанови).

Отже, беручи до уваги наведені вище положення Закону, традиції релігії, до якої належить релігійна організація у цій справі, Велика Палата Верховного Суду враховує зв`язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості.

Стосовно порядку ухвалення релігійною громадою рішення про зміну її підлеглості в канонічних та організаційних питаннях і внесення змін до статуту суд касаційної інстанції дійшов наступного висновку.

Частинами третьою-шостою статті 8 Закону передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Поряд з цим за частиною першою статті 12 Закону правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

Стаття 14 Закону визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:

1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;

2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:

1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;

2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

Разом з тим Закон не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді.

При цьому, згідно висновків Великої палати Верховного Суду, викладених в вищевикладеній постанові законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах: членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади; релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням).

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 14 червня 2007 року у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" зазначив, що в той час, як свобода віросповідання це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу "сповідувати релігію" самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання з боку держави.

Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці суду, бути нейтральною та безсторонньою.

Відтак, суд приходить до висновку про недоведеність позивачем порушення його прав рішенням про зміну канонічного підпорядкування, а також про неправомірність його прийняття.

Стосовно зазначених позивачем в обґрунтування позовних вимог порушень при проведенні державної реєстрації нової редакції Статуту судом враховано, що 31 січня 2019 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статутом юридичної особи" від 17.01.2019 року № 2673-VІІ, згідно з яким визнано право релігійної громади на вільну зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні і за її межами релігійним центрам (управлінням) та встановлена нова процедура державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи.

Відповідно до п. 2, 3 Прикінцевих положень вказаного Закону встановлено, що у разі прийняття рішення щодо зміни своєї підлеглості релігійна організація повідомляє про таке рішення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, або обласні, Київську, Севастопольську міські державні адміністрації, а в Автономній Республіці Крим - Раду міністрів Автономної Республіки Крим, які забезпечують оприлюднення цього рішення на своєму офіційному веб-сайті.

Відповідно до ст. 13 зазначеного Закону релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Згідно до ч. 3 ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються: 1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади; 2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються: 1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів; 2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

Відповідно до ч. 19 ст. 14 вказаного Закону орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 30 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви шляхом: здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій статті 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них.

Стаття 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» визначає принципи діяльності місцевих державних адміністрацій, до яких відносяться: відповідальність перед людиною і державою за свою діяльність; верховенство права; законність; пріоритетність прав людини; гласність; поєднання державних і місцевих інтересів.

Приписи статті 25 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» визначають повноваження в галузі забезпечення законності, правопорядку, прав і свобод громадян, а ст. 37 вказаного Закону - відносини місцевих державних адміністрацій з об`єднаннями громадян.

Матеріалами справи стверджується, що 17.04.2023 року релігійною громадою міста Самбору прийнято нову редакцію Статуту, яку зареєстровано розпорядженням голови Львівської обласної державної адміністрації №376/0/5-23ВА від 25.05.2023.

При цьому, як встановлено судом за змістом протоколу №1 від 17.04.2023 року, зборами релігійної громади уповноважено подати Статут і заяву до Львівської обласної державної адміністрації, а також провести реєстраційні дії у державного реєстратора та вчинення дій щодо державної реєстрації юридичної особи з правом подання заяв та інших документів, отримання виписок, витягів, тощо з правом підпису про їх отримання, здійснення необхідних платежів ОСОБА_10 , відтак фактичні обставини справи та зміст наданих доказів спростовують відповідні твердження позивача про порушення ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» шляхом подання на реєстрацію статуту відповідача 1 у новій редакції неповноважною особою.

Окрім цього судом встановлено, що для реєстрації статуту у новій редакції уповноваженою особою було надано всі документи відповідно до вимог чинного законодавства.

За вказаних обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію цього статуту, оскільки це розпорядження прийняте на підставі, в межах та відповідно до його повноважень.

Оскільки позивачем під час розгляду справи належними засобами доказування не доведено факт прийняття оспорюваного рішення, оформленого протоколом від 17.04.2023 року, та Статуту релігійної громади у новій редакції всупереч приписам чинного законодавства, суд дійшов висновку про відсутність достатніх правових підстав для визнання їх недійсними, незаконними та, відповідно, скасування, у зв`язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.

З урахуванням викладеного суд також вважає безпідставною похідну вимогу позивача про скасування реєстраційної дії державного реєстратора Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації Кавчак-Сельвестер М.С. про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу №1004161070002000683 від 31.05.2023 року.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Окремо судом враховується, що відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, суд доходить висновку, що вимоги позивача задоволенню не підлягають як необґрунтовані та недоведені.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 15 жовтня 2024 року.

Суддя А.М. Селівон