Рішення

від 16.10.2024 по справі 140/8900/24

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2024 року ЛуцькСправа № 140/8900/24

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Дмитрука В.В.,

розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Голд Ярд» до Департаменту містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Голд Ярд» (далі ТзОВ «Голд Ярд») звернулось із позовом до Департаменту містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської ради з наступними позовними вимогами:

1) визнати протиправним та скасувати рішення №А3435016044840748192 від 15.08.2024 про відмову у видачі містобудівних умов та обмежень (реєстраційний номер документу в ЄДЕССБ: MU01:5016-0448-4913-6802);

2) зобов`язати видати містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки 0721885800:06:000:2318 на об`єкт будівництва «Нове будівництво адміністративно-побутової будівлі та навісу в Прилуцькому старостинському окрузі, Луцької територіальної громади, Волинської області».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуваним рішенням Департаменту містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської ради №А3435016044840748192 від 15.08.2024 позивачу відмовлено у видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки відповідно до частини 4 статті 29 закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а саме: невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Позивач вважає вказане рішення необґрунтованим та протиправним, з огляду на таке.

Згідно діючого Генерального плану села Прилуцьке земельна ділянка кадастровий номер 0721885800:06:000:2318 знаходиться у зоні «територія громадської забудови». Забудова території громадської забудови регулюється ДБН Б.2.2.-12:2019 «Планування і забудова територій», ДБН В.2.2.-28:2010 «Будинки і споруди. Будинки адміністративного та побутового призначення». Відповідно до містобудівного розрахунку гранична висота будівлі/споруди 10 м., поверхів - 2, відсоток забудови 8,2, площа озеленення 860,5 м.кв., відстані від червоних ліній та ліній регулювання забудови вказані.

Таким чином, наміри забудови «Нове будівництво адміністративно-побутової будівлі та навісу в Прилуцькому старостинському окрузі, Луцької територіальної громади, Волинської області» відповідають наявній містобудівній документації на місцевому рівні.

Крім того, позивач вказав, що основні критерії для видачі містобудівних умов та обмежень дотримано, а саме наявність містобудівної документації на місцевому рівні та відповідність намірів забудови містобудівній документації.

Разом з тим, генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації населеного пункту на місцевому рівні. На його основі та відповідно до генерального плану розробляються інші види містобудівної документації на місцевому рівні, зокрема, й детальний план території. Відтак, відповідність намірів забудови містобудівній документації на місцевому рівні, під час прийняття рішення про надання або відмову у наданні містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, уповноважений орган визначає, виходячи саме із генерального плану. Таким чином, відсутність розробленого та затвердженого детального плану території (ДПТ), за наявності чинного генерального плану, не є підставою для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень чи їх скасування.

Позивач вважає спірне рішення протиправним та просить адміністративний позов задовольнити.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 09.09.2024 відкрито спрощене позовне провадження у справі без проведення судового засідання та виклику сторін.

Представник відповідача у відзиві на позовну заяву позовні вимоги не визнав, просив відмовити у задоволенні позову, мотивуючи тим, що твердження позивача про неправомірність відмови у видачі містобудівних умов та обмежень, вказуючи на наявність містобудівної документації на місцевому рівні, а саме - генерального плану села Прилуцьке, в межах якого розташована належна йому на праві власності земельна ділянка з кадастровим номером 0721885800:06:000:2318, площею 0,7000 га, не відповідає дійсності.

Вказав, що згідно з чинним генеральним планом села Прилуцьке, затвердженим рішенням Прилуцької сільської ради Ківерцівського району Волинської області від 31.08.2018 №3-40/2018 «Про затвердження внесення змін до Генерального плану с. Прилуцьке Ківерцівського району Волинської області», земельна ділянка з кадастровим номером 0721885800:06:000:2318, площею 0,7000 га, знаходиться поза межами села Прилуцьке, хоча і в межах Луцької міської територіальної громади.

Для отримання містобудівних умов та обмежень забудови земельних ділянок, які знаходяться за межами населених пунктів територіальної громади, необхідна наявність затвердженого комплексного плану просторового розвитку території Луцької міської територіальної громади, який на цей час розробляється згідно з рішенням Луцької міської ради від 29.05.2024 №59/79 «Про розроблення Комплексного плану просторового розвитку території Луцької міської територіальної громади».

Таким чином, враховуючи, що земельна ділянка з кадастровим номером 0721885800:06:000:2318, площею 0,7000 га, знаходиться поза межами населених пунктів Луцької міської територіальної громади, а також враховуючи відсутність затвердженої містобудівної документації на місцевому рівні, а саме комплексного плану просторового розвитку території Луцької міської територіальної громади, у Департаменту містобудування, земельних ресурсів та реклами відсутні правові підстави щодо надання містобудівних умов та обмежень забудови вищезазначеної земельної ділянки.

З врахуванням наведеного, представник відповідача просив відмовити у задоволенні адміністративного позову.

У відповіді на відзив представник позивача зазначив, що до відзиву на позовну заяву відповідачем додано викопіювання з Генерального плану села Прилуцьке, на якому зображено земельну ділянку позивача в зоні громадської забудови. Цим самим фактично відповідач підтвердив наявність містобудівної документації на місцевому рівні в якій визначено принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території.

Рішенням від 31.08.2018 №3-40/2018 «Про затвердження внесення змін до Генерального плану с Прилуцьке Ківерцівського району Волинської області» не було визначено, що містобудівна документація діє тільки в частині існуючих меж села Прилуцьке станом на 31.08.2018. Ним чітко вказано, що містобудівна документації затверджена в цілому для всієї території на яку вона розроблялася в т.ч. і на територію де знаходить земельна ділянка позивача. А законодавство не забороняє здійснювати будівництво за межами населеного пункту, як і не встановлює обмежень дії містобудівної документації виходячи із назви містобудівної документації.

Звертає увагу, що Луцькою міською радою не визнано Генеральний план села Прилуцьке таким, що не відповідає вимогам законодавства. Отже Генеральний план, як містобудівна документація є первинним документом і одночасно основою для розроблення проектів землеустрою для зміни меж населеного пункту і дія Генерального плану не залежить від зміни чи не зміни меж населеного пункту і включення території до наседеного пункту відносно яких генеральний план розроблявся. Також чинність Генерального плану не залежить від прийняття рішення про внесення змін до нього чи розроблення Комплексного плану просторового розвитку території громади.

Що ж до меж населеного пункту, яка зображена відповідачем на графічному додатку до відзиву, представник позивача зазначив, що це не межа населеного пункту, а згідно умовних позначень існуючий стан меж генерального плану села. Тобто чорною штрих пунктирною лінією показано межі Генерального плану який був затверджений 1977 року, а розовою лінією перспективні межі генерального плану села тобто ті території на які порівняно з 1977 роком додатково розробляється генеральний план і на які після його затвердження буде поширюватися дія Генерального плану, що фактично і відбулося в 2018 році.

Вважає, що відповідач намагається підміни поняття межі населеного пункту та межі генерального плану села. Просив адміністративний позов задовольнити.

Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню з наступних мотивів та підстав.

Судом встановлено, що згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ТзОВ «Голд Ярд» є орендарем земельної ділянки площею 0,7000 га (кадастровий номер 0721885800:06:000:2318).

Рішенням від 10.07.2024 №А3409092277610480739 (реєстраційний номер документу в ЄДЕССБ: MU01:9092-2776-2725-7957) ТзОВ «ҐОЛД ЯРД» відмовлено у видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки 0721885800:06:000:2318 на об`єкт будівництва «Нове будівництво адміністративно - побутової будівлі та навісу в Прилуцькому старостинському окрузі» у зв`язку з «невідповідністю намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні».

31.07.2024 ТзОВ «ҐОЛД ЯРД» повторно звернулося через систему «ДІЯ» із заявою про видачу містобудівних умов та обмежень долучивши окрім обов`язкових документів ще й супровідний лист в якому обґрунтовано безпідставність рішення про відмову у видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки 0721885800:06:000:2318 від 10.07.2024 з додаванням викопіювання з Генерального плану села Прилуцьке.

15.08.2024 позивачем отримано рішення про відмову у видачі містобудівних умов та обмежень №А3435016044840748192 (реєстраційний номер документу в ЄДЕССБ: MU01:5016-0448-4913-6802).

Підставою для відмови зазначено: «невідповідність намірів забудови містобудівної документації на місцевому рівні відповідно до ч. 4 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»».

Позивач вважає спірне рішення протиправним та просить адміністративний позов задовольнити.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.

Спеціальним законом, який встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів є Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI (далі - Закон №3038-VI).

Згідно приписів статті 1 Закону №3038-VI містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки (далі - містобудівні умови та обмеження) - документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об`єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією; замовник будівництва (далі - замовник) - фізична чи юридична особа, яка має у власності чи користуванні одну чи декілька земельних ділянок або у власності чи управлінні будівлю/споруду і має намір щодо виконання підготовчих та/або будівельних робіт. У разі виконання підготовчих/будівельних робіт щодо багатоквартирного будинку замовником будівництва може бути об`єднання співвласників багатоквартирного будинку або управитель багатоквартирного будинку чи житлово-будівельний (житловий) кооператив, який здійснюватиме утримання такого будинку на підставі рішення (договору) співвласників багатоквартирного будинку.

Положеннями частини 2 статті 8 Закону №3038-VI передбачено, що планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.

Частиною 1 статті 16 Закону № 3038-VI закріплено, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження комплексних планів просторового розвитку територій територіальних громад, генеральних планів населених пунктів і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Відповідно до статті 26 Закону №3038-VI забудова територій здійснюється шляхом розміщення об`єктів будівництва (частина 1). Суб`єкти містобудування зобов`язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об`єктів (частина 2). Виконавчий орган сільської, селищної, міської ради вживає заходів щодо організації комплексної забудови територій відповідно до вимог цього Закону (частина 3). Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації (частина 4). Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 3-1) отримання права на виконання підготовчих та будівельних робіт у випадках, визначених цим Законом; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 4-1) державна реєстрація спеціального майнового права на об`єкт незавершеного будівництва та майбутній об`єкт нерухомості у випадках, визначених законом; 4-2) проведення контрольного геодезичного знімання закінчених будівництвом об`єктів (крім об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1)) та здійснення їх технічної інвентаризації (крім об`єктів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування); 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом та прийнятий в експлуатацію у випадках, визначених цим Законом, об`єкт (його складову) (частина 5).

Частиною 1 статті 29 Закону № 3038-VI визначено, що основними складовими вихідних даних є: 1) містобудівні умови та обмеження; 2) технічні умови; 3) завдання на проектування.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що містобудівні умови та обмеження є складовою вихідних даних, отримання яких є необхідною умовою для набуття власниками земельних ділянок або землекористувачами права на забудову земельної ділянки. Містобудівні умови та обмеження визначають комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва, дотримання яких є обов`язковим для всіх суб`єктів містобудівної діяльності.

Згідно частин 2 та 3 статті 29 Закону №3038-VI фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва.

Містобудівні умови, обмеження та технічні умови для проектування об`єктів будівництва в рамках здійснення державно-приватного партнерства або реалізації проекту, що здійснюється на умовах концесії, можуть надаватися приватному партнеру, концесіонеру на підставі документа, що засвідчує право користування земельною ділянкою, виданого підприємству, установі, організації, що є балансоутримувачем майна, що передається у концесію, за умови, що така земельна ділянка (або її частина) відповідно до положень договору необхідна для здійснення державно-приватного партнерства або реалізації проекту, що здійснюється на умовах концесії.

Містобудівні умови та обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні на безоплатній основі за заявою замовника (із зазначенням кадастрового номера земельної ділянки), до якої додаються: 1) копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію - у разі, якщо речове право на земельну ділянку не зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; 2) копія документа, що посвідчує право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці - у разі, якщо право власності на об`єкт нерухомого майна не зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, або згода його власника, засвідчена в установленому законодавством порядку (у разі здійснення реконструкції або реставрації); 3) викопіювання з топографо-геодезичного плану М 1:2000.

У випадках, визначених частиною четвертою статті 34 цього Закону та частиною першою статті 12-1 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», кадастровий номер земельної ділянки зазначається у заяві за його наявності, а копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію додається до заяви за наявності. Інформацію про речове право на земельну ділянку, право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці, відомості з Державного земельного кадастру уповноважені органи містобудування та архітектури отримують відповідно до частини восьмої статті 9 Закону України «Про адміністративні послуги».

Для отримання містобудівних умов та обмежень до заяви замовник також додає містобудівний розрахунок, що визначає інвестиційні наміри замовника, який складається у довільній формі з доступною та стислою інформацією про основні параметри об`єкта будівництва. Цей перелік документів для надання містобудівних умов та обмежень є вичерпним.

Витяг з містобудівного кадастру для формування містобудівних умов та обмежень до документів замовника додає служба містобудівного кадастру (у разі її утворення). Перелік об`єктів будівництва, для проектування яких містобудівні умови та обмеження не надаються, визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.

Відповідно до частини 4 статті 29 Закону № 3038-VI підставами для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень є: 1) неподання визначених частиною третьою цієї статті документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень; 2) виявлення недостовірних відомостей у документах, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, або у документах, що посвідчують право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці; 3) невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Відмова у наданні містобудівних умов та обмежень з обґрунтуванням підстав такої відмови надається у строк, що не перевищує встановлений строк їх надання.

Згідно встановлених судом обставин справи, 31.07.2024 позивачем у визначеному законом порядку було подано відповідачу заяву щодо видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки з кадастровим номером 0721885800:06:000:2318, площею 0,7000 га, на об`єкт будівництва «Нове будівництво адміністративно - побутової будівлі та навісу в Прилуцькому старостинському окрузі».

При цьому, щодо не подання позивачем усіх необхідних документів представник відповідача суду не повідомив, а відтак судом визнається належність поданої позивачем заяви з необхідними документами згідно вимог частини 3 статті 29 Закону №3038-VI.

У свою чергу, за результатами розгляду поданої позивачем заяви Департаментом містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської ради прийнято рішення №А3435016044840748192 від 15.08.2024, яким відмовлено у видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки відповідно до частини 4 статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а саме: невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

При цьому, в обґрунтування своєї позиції відповідачем указано, що генеральний план села Прилуцьке, затверджений рішенням Прилуцької сільської ради Ківерцівського району Волинської області від 31.08.2018 №3-40/2018 «Про затвердження внесення змін до Генерального плану с. Прилуцьке Ківерцівського району Волинської області», земельна ділянка з кадастровим номером 0721885800:06:000:2318, площею 0,7000 га, знаходиться поза межами села Прилуцьке.

Суд зазначає, що згідно частини 2 статті 5 Закону №3038-VI вимоги містобудівної документації є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами містобудування.

Частиною 1 статті 16 Закону №3038-VI визначено, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження комплексних планів просторового розвитку територій територіальних громад, генеральних планів населених пунктів і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

За змістом частини 1 статті 17 Закону № 3038-VI генеральний план населеного пункту є одночасно видом містобудівної документації на місцевому рівні та документацією із землеустрою і призначений для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Обов`язковою складовою генерального плану населеного пункту є план зонування території цього населеного пункту (частина 2 статті 17 Закону №3038-VI).

План зонування території (зонінг) це документація, що є складовою комплексного плану просторового розвитку території територіальної громади або генерального плану населеного пункту і визначає умови та обмеження використання території у межах визначених функціональних зон (пункт 9 частини 1 статті 1 Закону №3038-VI).

При цьому, відповідно до частини 1 статті 18 Закону №3038-VI план зонування території розробляється у складі комплексного плану, генерального плану населеного пункту з метою визначення умов та обмежень використання території у межах визначених функціональних зон, а згідно пункту 1 частини 3 цієї ж статті Закону №3038-VI зонування території здійснюється з дотриманням вимог щодо урахування попередніх рішень про планування і забудови території.

Згідно частини 3 статті 17 Закону №3038-VI генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Отже, з викладеного слідує, що як генеральний план населеного пункту, так і план зонування території розробляються з врахуванням інтересів людини та попередніх рішень про планування і забудови території.

До того ж, в силу приписів частини 1 статті 21 Закону № 3038-VI розроблені в установленому порядку проекти містобудівної документації на місцевому рівні підлягають громадському обговоренню.

Відтак, аналіз вищезазначених положень законодавства свідчить про те, що врахування громадських інтересів при розробленні проектів містобудівної документації має вирішальне значення, оскільки мета містобудування та розроблення на його виконання містобудівної документації, спрямована на формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення при цьому охорони навколишнього природного оточення, раціонального природокористування та збереження культурної спадщини.

Поряд з цим, варто відмітити, що за наявності затвердженого плану зонування території, що є частиною генерального плану населеного пункту і визначає умови та обмеження використання території у межах визначених функціональних зон, вирішення уповноваженим органом питання видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки повинно здійснюватися з врахуванням встановлених ним умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.

Як визначено статтею 1 Закону України «Про основи містобудування» від 16.11.1992 №2780-XII (далі - Закон №2780-ХІІ, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) містобудування (містобудівна діяльність) - це цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, об`єднань громадян по створенню та підтриманню повноцінного життєвого середовища, яка включає прогнозування розвитку населених пунктів і територій, планування, забудову та інше використання територій, проектування, будівництво об`єктів містобудування, спорудження інших об`єктів, реконструкцію історичних населених пунктів при збереженні традиційного характеру середовища, реставрацію та реабілітацію об`єктів культурної спадщини, створення інженерної та транспортної інфраструктури.

У статті 5 Закону № 2780-ХІІ визначені основні вимоги до містобудівної діяльності. Зокрема, при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені розробка містобудівної документації, проектів конкретних об`єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил.

Поряд з цим, стаття 1 Закону України від 22 травня 2003 року №858-IV «Про землеустрій» (далі - Закон № 858-IV) містить таке визначення поняття цільове призначення земельної ділянки допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення.

Тобто, під цільовим призначення земельної ділянки варто розуміти її використання за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку. Таким чином, цільове призначення конкретної земельної ділянки фіксується у рішенні уповноваженого органу про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку.

За змістом статті 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення (частина 1 статті 19 Земельного кодексу України).

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі (частина 2 статті 19 Земельного кодексу України).

Земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим (частина 3 статті 19 Земельного кодексу України).

Таким чином, кожна категорія земель має узагальнене цільове призначення, що визначає специфіку її особливого правового режиму. Так, земельні ділянки, віднесені до однієї категорії, можуть використовуватися за різними видами цільового призначення.

Частиною 1 статті 193 Земельного кодексу України встановлено, що державний земельний кадастр єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами, меліоративні мережі та складові частини меліоративних мереж.

Отже, відомості щодо цільового призначення земельної ділянки, відповідно до приписів вищевказаних правових норм, відображуються у державному земельному кадастрі.

Як встановлено судом, згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ТзОВ «Голд Ярд» є орендарем земельної ділянки площею 0,7000 га (кадастровий номер 0721885800:06:000:2318).

При цьому, відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0001504822024 від 20.06.2024, земельна ділянка за адресою: Волинська область, Ківерцівський район, Прилуцька сільська рада (кадастровий номер 0721885800:06:000:2318) має наступні характеристики: цільове призначення - 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; категорія земель землі житлової та громадської забудови.

Однак суд вважає, що зміни до генерального плану відбулись без врахування цільового призначення земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: Волинська область, Ківерцівський район, Прилуцька сільська рада (кадастровий номер 0721885800:06:000:2318).

Поряд з цим, вирішуючи спір, суд також враховує те, що згідно з положеннями статті 5 Земельного кодексу України земельне законодавство базується на принципах невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю, тощо.

У статтях 92 та 95 Земельного кодексу України містяться приписи про те, що право постійного користування земельною ділянкою це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право, зокрема, споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Згідно з положеннями частини 5 статті 415 Цивільного кодексу України землекористувач зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

Отже, аналізуючи наведене, суд зазначає, що обов`язковою умовою користування земельною ділянкою є її використання за цільовим призначенням, а втручання в таке користування, забороняється.

Цільове призначення земельної ділянки - допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення (абзац п`ятнадцятий частини першої статті 1 Закону України «Про землеустрій»).

Відповідно до частини 2 статті 24 Закону №3038-VI зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення обмежень у використанні земель, а також припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій, а також не тягне за собою обов`язковості зміни виду цільового призначення земельної ділянки незалежно від того, чи належить цей вид до переліку видів цільового призначення, встановлення яких є можливим у межах такої зони.

Забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства.

Наведене свідчить про те, що законом передбачено обов`язковість використання земельної ділянки за її цільовим призначенням навіть в разі встановлення нового функціонального призначення, якщо це відбулося вже після набуття права користування (власності) на землю.

Згідно статті 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. Земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим.

Таким чином, кожна категорія земель має узагальнене цільове призначення, що визначає специфіку її особливого правового режиму. Так, земельні ділянки, віднесені до однієї категорії, можуть використовуватися за різними видами цільового призначення.

Згідно частини 1 статті 193 Земельного кодексу України державний земельний кадастр єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами, меліоративні мережі та складові частини меліоративних мереж.

З наявних у справі витягів з Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що за позивачем зареєстровано право користування земельною ділянкою площею 0,7000 га (кадастровий номер 0721885800:06:000:2318), яка знаходиться за адресою: Волинська область, Ківерцівський район, Прилуцька сільська рада, з наступними характеристиками: цільове призначення - 03.07 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; категорія земель землі житлової та громадської забудови; строк дії речового права до 13.11.2072.

З огляду на викладене, суд вважає, що оскільки зазначена земельна ділянка перебуває у постійному користуванні позивача, а її цільове призначення та вид використання «для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», то така земельна ділянка повинна бути використана саме для указаної мети, тобто на ній може бути збудована та обслуговуватися будівля торгівлі (у тому числі «Нове будівництво адміністративно-побутової будівлі та навісу в Прилуцькому старостинському окрузі, Луцької територіальної громади, Волинської області».

При цьому суд зауважує, що положення Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, відповідно до яких забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства, а користувач земельної ділянки зобов`язаний використовувати її відповідно до її цільового призначення, мають вищу юридичну силу, ніж рішення Прилуцької сільської ради Ківерцівського району Волинської області від 31.08.2018 №3-40/2018 «Про затвердження внесення змін до Генерального плану с. Прилуцьке Ківерцівського району Волинської області».

Відповідно до частини 3 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Таким чином, у спірних відносинах застосуванню підлягають саме положення Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, як актів вищої юридичної сили.

Аналогічної позиції притримується і Верховний Суд у справах з подібних правовідносин, що вбачається з його постанов від 23.11.2021 у справі №815/1373/18, від 21.02.2022 у справі №826/1732/18, від 27.07.2022 у справі № 405/5220/17, які суд враховує при вирішенні даного спору в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також, суд звертає увагу на те, що питання «цільового призначення земельної ділянки (категорія земель та певний вид використання земельної ділянки в межах відповідної категорії земель)» та «функціонального призначення території» вже було об`єктом дослідження у судовій практиці.

Так, Верховний Суд у постановах від 02.12.2021 у справі №640/23893/19 та від 13.04.2022 у справі №826/1754/18 звертав увагу на той факт, що «цільове призначення земельної ділянки (категорія земель та певний вид використання земельної ділянки в межах відповідної категорії земель)» в розумінні Земельного кодексу України та «функціональне призначення території» в розумінні Генерального плану, як містобудівної документації, розробленої відповідно до містобудівного законодавства та державних будівельних норм, не є тотожними і однорідними поняттями в регулюванні земельних правовідносин, оскільки в межах певної функціональної території, визначеної містобудівною документацією, зокрема Генеральним планом, можуть бути різні цільові призначення земельних ділянок.

Кожна категорія земель має узагальнене цільове призначення, що визначає специфіку її особливого правового режиму. Так, земельні ділянки, віднесені до однієї категорії, можуть використовуватися за різними видами цільового призначення. Крім того, Генеральним планом визначається планувальна довгострокова стратегія розвитку міста, однак положення закону не містять чіткого визначення поняття та змісту функціонального призначення території.

Верховний Суд у постановах від 23.11.2021 у справі №815/1373/18 та від 13.04.2022 у справі № 826/1754/18 дійшов висновку, що положення Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Цивільного кодексу України, відповідно до яких забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства, а власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення, мають вищу юридичну, ніж рішення Київської міської ради від 28.03.2002 №370/1804 про затвердження Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року.

Також, Верховний Суд у постанові від 23.11.2021 у справі № 815/1373/18 зазначив про те, що цільове призначення земельної ділянки - це її використання за тим призначенням, яке визначене на підставі відповідної технічної документації із землеустрою та чинного законодавства. Згідно зі статтею 20 Земельного кодексу України при встановленні цільового призначення земельних ділянок здійснюється віднесення їх до певної категорії земель та виду цільового призначення. При зміні цільового призначення земельних ділянок здійснюється зміна категорії земель та/або виду цільового призначення. Таким чином, норми Закону №3038-VI також передбачають обов`язковість використання земельної ділянки за її цільовим призначенням навіть в разі встановлення нового функціонального призначення, якщо це відбулося вже після набуття права власності на землю.

У контексті оцінки дій відповідача, суд повинен також врахувати критерії законності рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які визначені частиною 2 статті 2 КАС України.

Так, відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначеніКонституцієюта законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд зазначає, що критерій обґрунтованості рішення або дії вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставини, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини в своєму рішенні у справі «Фадєєва проти Росії» нагадав, що, оцінюючи докази, слід застосовувати такий загальний принцип, як принцип доведення «поза всяким сумнівом». Така доведеність може випливати із співіснування досить вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або неспростовних фактичних презумпцій (.79)

Суд звертає увагу, що відповідач здійснює (здійснював) свою діяльність як орган влади, а отже його діяльність має характеризуватись певною послідовністю та передбачуваністю, що зокрема слідує з принципу належного урядування.

При цьому суд нагадує, що зміст принципу належного урядування передбачає, що державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб, у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права; потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків; ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися коштом осіб, яких вони стосуються (Рішення ЄСПЛ у Справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04), прийняте 20.10.2011 (набуло статусу остаточного 20.01.2012).

На переконання суду, укладення договору оренди спірної земельної ділянки, без реальної можливості використовувати її за призначенням, позбавлено будь-якого сенсу та суперечить принципу належного урядування.

Належне урядування, зобов`язує державу діяти послідовно і заперечує будь-який інструмент, суть якого полягає в тому даю однією рукою, а іншою забираю.

Відтак, обраний Департаментом містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської ради підхід до розгляду заяви позивача щодо видачі містобудівних умов та обмежень суперечить принципу належного урядування та в цілому верховенства права, однієї з чеснот якого є послідовність та прогнозованість.

При цьому, з огляду на отримання в користування спірної земельної ділянки у позивача виникли правомірні очікування про те, що він у подальшому зможе використати земельну ділянку саме за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини 1 статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Частиною 4 статті 373 Цивільного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Згідно зі статтею 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Рішенням Європейського Суду з прав людини у справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» постановлено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності. Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для дотримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати так.

Враховуючи встановлені судом обставини, з огляду на описані позиції Верховного Суду, у цій справі суд приходить до висновку, що обмеження позивача у праві на належне користування земельною ділянкою за адресою: Волинська область, Ківерцівський район, Прилуцька сільська рада, за її цільовим призначенням є протиправним, а не видача містобудівних умов та обмежень забудови цієї земельної ділянки за заявою позивача і є саме такими обмеженнями, які перешкоджають позивачу реалізувати право на будівництво.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. На розвиток зазначених положень Конституції України частиною другою статті 2 КАС України визначені критерії законності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, яким є відповідач.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем не доведено правомірність відмови позивачу у видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, натомість останнім доведено суду її протиправність, а тому, суд вважає, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

При цьому, щодо обраного позивачем способу захисту суд окремо зазначає наступне.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина 1 статті 2 КАС України).

Конституційний Суд України в рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення у правах.

Роль суду в правовій державі, окрім іншого, полягає в забезпеченню правового порядку та правової визначеності. Суд не може використовуватись як механізм розбалансування правовідносин, його діяльність має відповідати вимогам справедливості та враховувати наслідки реалізації його рішень.

У даній справі, прийняття рішення про відповідність чи невідповідність пакету документів для видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки державним будівельним нормам, стандартам і правилам відноситься до дискреційних повноважень відповідача. А тому, при прийнятті рішення про відмову у видачі позивачу містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки Департаменту містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської ради належало перевірити відповідність чи невідповідність пакету документів для видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки державним будівельним нормам, стандартам і правилам, тобто такий обсяг дій відноситься до дискреційних повноважень відповідача.

З урахуванням позиції суду про необґрунтованість наведених відповідачем підстав для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, суд у цій справі приходить до висновку про те, що відмова Департаменту містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської у видачі містобудівних умов та обмежень у цілому є протиправною.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

За таких обставин, суд вважає, що позивачем вірно обрано спосіб захисту свого порушеного права шляхом зобов`язання Департаменту містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської видати ТзОВ «Голд Ярд» містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки 0721885800:06:000:2318 на об`єкт будівництва «Нове будівництво адміністративно-побутової будівлі та навісу в Прилуцькому старостинському окрузі, Луцької територіальної громади, Волинської області».

Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Водночас частинами четвертою, п`ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

У пункті 269 Рішення у справі East/West Alliance Limited проти України Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Як вбачається із доданих письмових доказів (договору про надання професійної правничої допомоги від 22.08.2024, платіжної інструкції від 09.10.2024 №1011), позивач сплатив адвокату Чабану Р.Л. кошти в загальній сумі 25 000,00 грн на оплату правової допомоги.

Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, слід керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи.

Крім того, враховуючи вимоги статей 134, 139 КАС України під час вирішення питання про розподіл судових витрат, суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами сьомою-дев`ятою статті 139 КАС України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19.

Таким чином, з наведеної правової позиції слідує, що суд вправі зменшити розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката і з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами сьомою-дев`ятою статті 139 КАС України, з урахуванням конкретних обставин справи та з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

На думку суду, заявлена сума витрат на правову допомогу є завищеною, а тому, враховуючи предмет спору, незначну складність справи та виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою, п`ятою статті 134, частиною дев`ятою статті 139 КАС України, вважає, що на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн. Решту витрат на професійну правничу допомогу повинен понести позивач.

При цьому, суд зазначає, що надання правничої інформації, консультацій, роз`яснень з питань правомірності винесення оскаржуваного рішення, включається до витрат пов`язаних зі складанням адміністративного позову, охоплюються загальною діяльністю адвоката та мають на меті складання позовної заяви і подання її до суду, а тому дані витрати повинен понести позивач.

Отже, враховуючи вищевикладене, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути на користь позивача судовий збір у розмірі 4 844,80 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Керуючись статтями 139, 241-246, 255, 257, 260, 262, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати рішення Департаменту містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської ради А3435016044840748192 від 15.08.2024 про відмову у видачі містобудівних умов та обмежень (реєстраційний номер документу в ЄДЕССБ: MU01:5016-0448-4913-6802).

Зобов`язати Департамент містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської ради видати товариству з обмеженою відповідальністю «Голд Ярд» містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки 0721885800:06:000:2318 на об`єкт будівництва «Нове будівництво адміністративно-побутової будівлі та навісу в Прилуцькому старостинському окрузі, Луцької територіальної громади, Волинської області».

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту містобудування, земельних ресурсів та реклами Виконавчого комітету Луцької міської ради (43025, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Богдана Хмельницького, 19, код ЄДРПОУ 04051327) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Голд Ярд» (45650, Волинська область, Луцький район, село Ратнів, вулиця Перемоги, 2а/1, код ЄДРПОУ 45020980) судовий збір у розмірі 4 844 (чотири тисячі вісімсот сорок чотири) гривень 80 копійок та витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 (десять тисяч) гривень 00 копійок.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя В.В. Дмитрук