Постанова

від 22.11.2007 по справі 18/363-а

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

18/363-а

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел.230-31-34

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

22.11.2007р.м.Київ№ 18/363-а

За позовом:          Акціонерно –комерційного банку „Правекс –банк”;

до:                    Національного банку України;

законний представник

споживачів:                    Державний комітет України з питань технічного регулювання та

споживчої політики;

про:                               визнання нечинною постанови в частині.

Судді  Мандриченко О.В. (головуючий)

Сулім В.В.

Паламар П.І.

При секретарі Радецькій Ю.О.

Представники

Від позивача:          Тропотяга Р.П., представник, довіреність №807/Д від 12.07.2007 р.;

Від відповідача:          Козлова О.І., представник, довіреність №18-208/4383-9917

від 06.10.2005 р.;

Новіков В.В., представник, довіреність №18-208/4501-10215 від  

14.10.2005 р.

Від законного представника

споживачів:                    не з”явились.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.06.2007 р. відкрите провадження в адміністративній справі №18/363-а, справа призначена слуханням на 20.09.2007 р.

У справі були оголошені перерви: з 20.09.2007 р. до 10.10.2007 р., з 10.10.2007 р. до 07.11.2007 р., з 07.11.2007 р. до 22.11.2007 р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.11.2007 р. до участі у справі в якості законного представника споживачів залучений Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач у поданій до господарського суду позовній заяві просить визнати нечинним абзац 4 пункту 3.1. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007 р., а саме: „перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо)”; визнати нечинним пункт 3.5. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007 р., а саме: „банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом, у зв”язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку)”; визнати нечинним пункт 3.6. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007 р., а саме: „банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо)” з мотивів, вказаних у позовній заяві.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просить позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач у наданих письмових запереченнях на позов та представники останнього у судовому засіданні позовні вимоги позивача заперечують, у задоволенні позову просять відмовити, посилаючись на те, що Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007р., прийняті відповідачем у межах повноважень та відповідно до чинного законодавства України; зазначені правила жодним чином не порушують права позивача.

Розглянувши документи і матеріали, додані до позовної заяви, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які мають значення для вирішення спору, господарський суд,—

В С Т А Н О В И В:

10.05.2007 р. Правління Національного банку України прийнято постанову „Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту” №168 (далі –Правила), зареєстровану у Міністерстві юстиції України 25.05.2007 р. за №541/13808.

Пунктом 3.1. Правил передбачено, що:

„Банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши в тому числі: перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо)”.

Пунктом 3.5. Правил передбачено, що:

„Банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом, у зв”язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку)”.

Пунктом 3.6. Правил передбачено, що:

„Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо)”.

Оцінюючи наявні в матеріалах справи документи та досліджені в засіданні суду докази, господарський суд вважає позовні вимоги позивача такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наведеного нижче.

На думку суду, п. 3.1. Правил в частині, що оскаржується позивачем, є таким, що не відповідає вимогам законодавства, а тому визнається судом недійсним з наступних підстав.

Зазначене положення прийняте Національним банком України на виконання п. „д” ч. 2 ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів”, згідно з яким перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема, таким, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо), а також пп. 2 п. 4 ч. 11 Закону України „Про захист прав споживачів”, відповідно до якого договір про надання споживчого кредиту має містити детальний розпис можливих складових загальної вартості кредиту для споживача.

Таким чином, саме по собі зобов'язання банків повідомляти споживачів про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту чітко передбачене Законом України „Про захист прав споживачів”, але форма, у якій Національний банк України на виконання своїх повноважень його деталізував, на думку суду, Закону України „Про захист прав споживачів” не відповідає.

Обов'язок повідомлення споживачам можливих складових загальної вартості кредиту Національним банком України викладено у вигляді істотної умови договору кредитування, що суттєво відрізняється від простого обов'язку повідомлення, передбаченого ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів”.

Передбачений Законом України „Про захист прав споживачів” обов'язок перед укладенням договору про надання споживчого кредиту повідомити споживача у письмовій формі про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту жодним чином не може створювати підстав для відповідальності банку за інформацію про розмір послуг третіх осіб, що використовуються при укладенні кредитного договору, тоді як зазначення в договорі конкретних розмірів вартості послуг може бути використане як підстава для відповідальності банку за визначення у кредитному договорі платежів на користь третіх осіб, якщо вони не відповідатимуть фактично понесеним.

Слід також зазначити про те, що якщо по деяких фінансових зобов'язаннях споживача банк може надати інформацію станом на дату укладення договору (розмір зборів до Пенсійного фонду), так як вони законодавчо визначені, то розміри по інших платежах (страхові платежі, послуги нотаріуса, біржові збори та ін.) визначаються за домовленістю між споживачем та відповідною особою, що ці послуги надає, у зв'язку з чим банк позбавлений фактичної можливості вказати їх конкретний розмір.

Таким чином, не заперечуючи по суті право Національного банку України на виконання ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»встановлювати зобов'язання банків повідомляти споживачів про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, суд відзначає, що зазначене зобов'язання має покладатися на банки в формі, яка не передбачає відповідальності банків за розмір послуг, які отримують споживачі у третіх осіб у зв'язку з укладенням договору споживчого кредитування.

На думку суду, пункт 3.5. Правил є таким, що частково не відповідає вимогам чинного законодавства України, а тому вважає за необхідне визнати його недійсним з наведених нижче підстав.

Зазначений пункт прийнятий Національним банком України на виконання ч. 4 ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів”, згідно з якою у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках.

При цьому, в Законі України „Про захист прав споживачів” чітко передбачений один з таких випадків –зміна облікової ставки Національного банку України.

Поняття „інші випадки” в Законі України „Про захист прав споживачів” не конкретизоване.

Проте, це не дає підстав для висновку про те, що перелік випадків, коли в договорі може зазначатися про зміну облікової ставки, є необмеженим.

Зазначене положення частини 4 має тлумачитися з врахуванням положень п. 4 ч. 5 ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів”, згідно з яким встановлення дискримінаційних стосовно споживача правил зміни відсоткової ставки є несправедливою умовою договору (такою, що всупереч принципу добросовісності має наслідком істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу - ст. 18 Закону України „Про захист прав споживачів”).

Враховуючи практику укладення договорів споживчого кредитування - розроблення банками власних типових форм договору, умови якого однакові для будь-якого пересічного клієнта і не змінюються банком на вимогу клієнта - є всі підстави для висновку про те, що договір споживчого кредитування є договором приєднання, тому споживач, бажаючи укласти договір, не має можливості впливати на його умови, в тому числі, щодо односторонньої зміни відсоткової ставки.

За таких обставин суд погоджується з Національним банком України, який зазначає, що положення договору споживчого кредитування, що надають банкам право на власний розсуд змінювати відсоткову ставку, є дискримінаційними в тому значенні, яке вкладено в це поняття згідно з Законом України „Про захист прав споживачів”.

Таким чином, поняття „інші випадки” не може тлумачитися поширено, а може охоплювати лише ті випадки, що не є дискримінаційними в розумінні п. 4 ч. 5 ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів”.

Суд погоджується з Національним банком України, який вважає, що цими іншими випадками можуть бути лише настання подій, таких же незалежних від волі сторін договору, як зміна облікової ставки НБУ.

Тим не менше, той спосіб, у який Національним банком України було деталізовано поняття „інші випадки”, на думку суду, не може бути визнано таким, що відповідає вимогам законодавства про захист прав споживачів, а саме –ст. 4 Закону України „Про захист прав споживачів” щодо надання необхідної, доступної та своєчасної інформації про продукцію, так як надання загального визначення - настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку - такі випадки не конкретизує.

Надання такого загального визначення дозволяє банкам поширено тлумачити можливий перелік таких подій та створює обов'язок для споживача доводити їх відсутність у випадку виникнення спору.

На думку суду, Національний банк України в межах своїх повноважень повинен визначити конкретні випадки, що поряд зі зміною облікової ставки Національного банку України можуть бути підставою для зміни відсоткової ставки, що усуне будь-які розбіжності у розумінні зазначеної норми та можливості для зловживань.

Стосовно абзацу 2 п. 3.5. Правил, то зазначене положення фактично відображає загальне правило ст. 525 ЦК України, відповідно до якого одностороння зміна умов зобов'язання не допускається.

Щодо винятків з цього правила, то, як зазначено вище, це питання регулюється ч. 4 ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів”.

Стаття 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність” не має відношення до п. 3.5 Правил, так як регулює питання встановлення процентної ставки як складової частини кредитної політики банку, а не підстави для її зміни в укладеному кредитному договорі.

Банки самостійно визначають процентні ставки для надання послуг клієнтам, проте, зазначена в договорі процентна ставка може бути змінена на підставах, передбачених законодавством.

Проаналізувавши положення п. 3.6. Правил, суд приходить до висновку про те, що в цій частині Правила відповідають законодавству, тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

Твердження позивача, який вважає, що обмеження, передбачене в зазначеному пункті, порушує ст.ст. 12, 67 ГК України та ст. 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, не можуть бути прийняті до уваги з таких підстав.

Власне господарською діяльністю (банківською операцією), яку здійснює банк, в даному випадку є надання кредиту.

Обслуговування послуги з надання кредиту власне господарською діяльністю не є, як і не є нею обслуговування будь-якої іншої господарської діяльності.

Статтею 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність” передбачені види банківських операцій, які мають право здійснювати банки. Саме за надання перерахованих послуг банки мають право отримувати визначену на підставі відповідних договорів плату (в даному випадку - відсоток за використання кредитних коштів).

Зазначене також відображено у ст. 1054 ЦК України, згідно якої за кредитним договором позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Встановлення плати за дії, які банк здійснює на власну користь, або за дії, які споживач здійснює на користь банку, або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин, тобто, пропонування споживачу замість чітко визначеної вартості послуги, яку він бажає отримати, цілої низки окремих послуг, що так чи інакше пов'язані з власне отриманням кредиту, цілком може тлумачитися як підприємницька діяльність, що вводить в оману, згідно ст. 19 Закону України „Про захист прав споживачів” (якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору).

Будь-які видатки, пов'язані зі здійсненням тієї чи іншої банківської операції, банк може включити до вартості договору (в даному випадку - сформувати кредитну ставку з врахуванням цих видатків).

Клопотання відповідача про об'єднання адміністративних справ №18/363-а та справи №1/72, що знаходиться на розгляді в Окружному адміністративному суді міста Києва за позовом Черновецького Леоніда Михайловича та Національного банку України, не підлягає задоволенню, оскільки Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено можливості об”єдання справ в одне провадження, які знаходяться на розгляді у різних судах.

Клопотання відповідача про зупинення провадження у даній справі до набрання законної сили постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.11.2007р. у справі №1/72 за позовом Черновецького Леоніда Михайловича до Національного банку України про визнання нечинною постанови в частині не підлягає задоволенню, оскільки відсутні обставини, визначені статтею 156 Кодексу адміністративного судочинства України, наявність яких є підставою для зупинення провадження у справі.

Клопотання позивача про зупинення дії: абзацу 4 пункту 3.1., пункту 3.5., пункту 3.6. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007 р. не підлягає задоволенню, оскільки статтею 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. У даному випадку це стосувалося позивача, який мав би довести наявність обставин, визначених статтями 117, 118 Кодексу адміністративного судочинства України. Такі докази позивачем не доведені та господарському суду не надані, а тому у господарського суду відсутні правові підстави для задоволення зазначеного клопотання.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 94, 98, 158, 161 –163, розділом VII „Прикінцеві та перехідні положення” КАС України, господарський суд,—

П О С Т А Н О В И В:

1.          Позовні вимоги задовольнити частково.

2.          Визнати нечинним абзац 4 пункту 3.1. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007 р. „Перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо)”.

3.          Визнати нечинним абзац 1 пункту 3.5. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007 р., а саме: „Банки мають право змінювати процентну ставку за кредитом лише в разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку.”

4.          В іншій частині позову відмовити.

5.          Стягнути з Національного банку України (інд. 01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9) на користь Акціонерного комерційного банку „Правекс –Банк” (інд. 01021, м. Київ, вул. Кловський узвіз, 9/2, код ЄДРПОУ 14360920) 03 (три) грн. 30 коп. судового збору.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги в порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена заінтересованою стороною в строки та порядку, визначеними статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

СуддіО.В. Мандриченко (головуючий)

Сулім В.В.

Паламар П.І.