Рішення

від 09.10.2024 по справі 916/3244/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"09" жовтня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/3244/24

Господарський суд Одеської області у складі: суддя Волков Р.В.,

при секретарі судового засідання Чолак Ю.В.,

розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД» (65033, Одеська обл., м. Одеса, вул. Аеропортівська, 9; код ЄДРПОУ 33072166)

до відповідача: Приватного підприємства «Ю-Г» (65016, Одеська обл., м. Одеса, пров. Ванний, 5-а; код ЄДРПОУ 24775361)

про стягнення 162 000,00 грн та зобов`язання повернути майно;

представники сторін:

від позивача Ткаченко Є.В.,

від відповідача не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД», звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Приватного підприємства «Ю-Г», в якому просить суд:

1) стягнути з Приватного підприємства «Ю-Г» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД» 162 000,00 грн заборгованості;

2) зобов`язати Приватне підприємство «Ю-Г» повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД» приміщення за адресою: м. Одеса, вул. Аеропортівська, 9, складською площею 450 кв.м.

В обґрунтування позову посилається на укладення з відповідачем договору оренди № 18 від 01.10.2021 нежитлового приміщення строком на три роки, передання відповідачу в оренду приміщення за актом прийому передачі від 01.10.2021, стягнення з відповідача заборгованості за період з лютого 2022 р. по грудень 2023 р. за рішенням господарського суду від 16.04.2024 у справі № 916/637/24, посилання суду у зазначеному рішенні на нікчемність договору оренди № 18 від 01.10.2021 у зв`язку відсутністю факту його нотаріального посвідчення, в результаті чого заборгованість було стягнуто в порядку ст. 1212 ЦК України. Звертає увагу, що станом на даний час відповідач не повернув надане йому приміщення, продовжує ним користуватися без укладання нового договору та ухиляється від сплати заборгованості за користування приміщенням, яку у даній справі (№ 916/3244/24) заявлено за період з січня 2024 р. по червень 2024 р.

Разом із позовом надійшла заява про намір подати докази понесення судових витрат на правову допомогу до закінчення судових дебатів або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Ухвалою від 29.07.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 916/3244/24, яку вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 26.08.2024, запропоновано відповідачу у п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати відзив.

Протокольною ухвалою від 26.08.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 09.10.2024.

07.10.2024 до суду надійшло клопотання позивача про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у розмірі 45 520,00 грн.

У судовому засіданні, яке було призначено на 09.10.2024, представник позивача підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити.

Відповідач правом на подання відзиву не скористався, явку повноважного представника у судове засідання не забезпечив, про розгляд справи повідомлявся належним чином шляхом надсилання ухвал суду на юридичну адресу 65016, Одеська обл., м. Одеса, пров. Ванний, 5-а. Однак, судова кореспонденція поверталася до суду з відмітками пошти "адресат відсутній за вказаною адресою".

Згідно з ч.ч. 3, 7 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.

Відповідно до ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Суд зауважує, що, виходячи зі змісту диспозитивних положень пунктів 1- 5 частини 6 статті 242 ГПК України, днем вручення судового рішення може бути не лише день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення (тобто день фактичного отримання рішення), а й день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (аналогічні висновки викладені у Постанові Верховного Суду від 11.07.2024 у справі № 903/237/23).

З урахуванням вищевикладеного, суд виснував про можливість відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

09.10.2024 суд оголосив вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд встановив наступне.

01.10.2021 Товариство з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД» та Приватне підприємство «Ю-Г» підписали договір оренди № 18 (а.с. 15-16), пунктом 1.1. якого передбачено, що позивач, як орендодавець, зобов`язується передати відповідачу, як орендареві, в термінове платне користування нежитлове приміщення, розташоване за адресою: м. Одеса вул. Аеропортівська 9, складською площею 450 кв.м, на території, що охороняється.

Згідно з п. 2.1. договору майно передається орендареві і повертається орендодавцеві шляхом складання акту прийому-передачі.

Відповідно до п. 3.1. договору орендна плата становить 27 000,00 грн на місяць, в т.ч. ПДВ (з розрахунку 60,00 грн/міс/кв.м площі, у т.ч. ПДВ).

Термін договору становить 3 роки з моменту підписання акту прийому-передачі (п. 7.1.).

Сторонами підписано акт прийому-передачі приміщення за договором оренди № 18 від 01.10.2021 (а.с. 17).

Згідно цього акту позивач передав, а відповідач прийняв приміщення, розташоване за адресою: м. Одеса вул. Аеропортівська, 9, складською площею 450 кв.м.

Як встановлено судом, у провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/637/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД" до Приватного підприємства «Ю-Г» про стягнення 706 617,27 грн.

Позивач звернувся до суду з позовом у справі № 916/637/24, посилаючись на невиконання відповідачем своїх зобов`язань щодо своєчасної оплати орендної плати за договором оренди № 18 від 01.10.2021, через що утворилась заборгованість в сумі 533 500,00 грн.

Рішенням від 16.04.2024 позовні вимоги у справі № 916/637/24 задоволено частково, стягнуто з Приватного підприємства «Ю-Г» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД" 533 500,00 грн боргу та 8 002,50 грн витрат зі сплати судового збору, в решті позову відмовлено.

Рішення суду від 16.04.2024 у справі № 916/637/24 набрало законної сили 07.05.2024.

Статтею 75 ГПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Важливим є те, що обставини, встановлені у справі, що є преюдиційною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факта.

Питання факта це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Юридична ж кваліфікація фактичних обставин здійснюється через співвіднесення певної обставини з певними юридичними нормами. Отже, юридичний факт - це передбачена нормами права конкретна життєва обставина (дія, подія), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Життєвий факт набуває ознак юридичного внаслідок юридичної кваліфікації, правозастосування. Таким чином, юридичний (правовий) факт - це той же самий життєвий факт, але в контексті наявності його правової регламентації.

Преюдиційність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Аналогічні висновки викладено у Постанові Верховного Суду від 10.10.2023 у справі № 907/969/22.

Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

У пунктах 59-62 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/11273/20 вказано, що питання правової визначеності та передбачуваності є невід`ємною складовою верховенства права. Однакове застосування закону забезпечує його загальнообов`язковість, поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Так, при розгляді справи № 916/637/24, господарський суд, з урахуванням приписів ст.ст. 793, 794 ЦК України, встановив, що договір оренди № 18 від 01.10.2021, який укладено на 3 роки, підлягав нотаріальному посвідченню, а право, яке виникає на його підставі державній реєстрації, що сторонами не було виконано. Отже, суд встановив, що договір № 18 від 01.10.2021 є нікчемним, а стягнення заборгованості з орендної плати за нікчемним договором є неможливим.

За таких обставин, суд у справі № 916/637/24, врахувавши правові висновки Верховного Суду, викладені у Постанові від 08.12.2021 у справі № 759/9443/17, задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача 533 500,00 грн, як безпідставно набутого майна у зв`язку з користуванням відповідачем приміщенням позивача.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У пункті VII.-2:101 Книги VII Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.

У статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов`язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном.

У Постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19 вказано, що «аналіз змісту статті 1212 ЦК України свідчить, що цивільне законодавство що охоплюється безпідставно набутим майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України). Наприклад, у статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права (Draft Common Frame of Reference. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law) щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов`язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном. Тлумачення статті 1212 ЦК України, із застосуванням телеологічного способу її тлумачення, свідчить, що цією нормою до випадків безпідставного набуття та збереження майна віднесено також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона згідно закону мала віддати (перерахувати) іншій особі в силу покладеного на неї законом зобов`язання. Тобто зменшення обов`язку. У справі, що переглядається, збагаченням є збереження страховиком без достатніх правових підстав у себе виплати, яку він згідно закону мав виплатити потерпілій особі враховуючи спричинену шкоду його страхувальником. Такий підхід до розуміння норми статті 1212 ЦК України відповідає змісту інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави адже очевидно, що у наведений спосіб відбувається збагачення страховика за рахунок зменшення (звільнення) його від виконання обов`язку з відшкодування шкоди завданої потерпілій особі його страхувальником».

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).

Тлумачення статті 1212 ЦК України дозволяє зробити висновок, що до безпідставно набутого майна набувача, з урахуванням розумності, відноситься користування чужим майном (майном потерпілого). Причому потерпілий, якому належить майно, що користувався набувач, має право вимагати від набувача повернення такого збагачення.

У справі № 916/3244/24, що розглядається, позивач пред`явив позов про стягнення з відповідача коштів за користування з січня 2024 р. по червень 2024 р. нежитловим приміщенням. Відповідач не надав суду заперечень щодо факту користування вказаним приміщенням, як і щодо узгодженого сторонами розміру плати за таке користування. При цьому слід зазначити, що матеріалами справи підтверджується, що сторонами було підписано акт приймання-передачі приміщення.

Більше того, у справі № 916/637/24 господарський суд встановив, що відповідач частково сплачував плату за користування приміщення в узгодженому сторонами розмірі.

Таким чином, до безпідставно набутого відповідачем майна відносяться кошти за користування чужим майном (майном позивача).

За таких обставин, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача 162 000,00 грн, як безпідставно набутого майна у зв`язку з користуванням відповідачем приміщенням позивача.

Щодо вимоги про зобов`язання повернути приміщення.

Позивач зазначає, що не може користуватися приміщенням, яке належить йому на праві приватної власності та не може здати приміщення в оренду іншому наймачу.

За ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

Відповідно до положень статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Згідно з частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України, положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

У Постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі № 922/3412/17 та від 13.02.2019 року у справі № 320/5877/17 зроблено висновок, що "предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України".

Таким чином, з огляду на нікчемність договору оренди № 18 від 01.10.2021 та водночас у зв`язку з тим, що відповідачу фактично було передано за актом приміщення площею 450 кв.м по вул. Аеропортівській, 9 у м. Одесі, яке належить позивачу, позовні вимоги про зобов`язання відповідача повернути позивачу вказане приміщення, набуте без достатньої правової підстави, підлягають задоволенню.

У відповідності до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до п. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з ч. ч. 1-2 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд також зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (Постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyondreasonabledoubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Аналогічну правову позицію викладено у Постанові Верховного Суду від 18.01.2021 по справі № 915/646/18.

Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, як обґрунтовані, підтверджені належними доказами та наявними матеріалами справи.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Частиною 3 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із задоволенням позовних вимог судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 6 056,00 грн покладаються на відповідача.

Частиною 8 ст. 129 ГПК України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

07.10.2024 до суду надійшла заява позивача про стягнення з відповідача 45 520,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

До заяви позивачем додано копії договору про надання правової допомоги № б/н від 25.01.2024, додаткової угоди № 2 від 01.07.2024 до договору, звіту про хід та результати виконання доручення від 03.10.2024, опису виконаних робіт від 03.10.2024.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).

Згідно з ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.ч. 5, 6 ст. 126 ГПК України).

За приписами ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Згідно ч.1 ст.26 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до ст. 30 Закону України Про адвокатуру і адвокатську діяльність гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Таким чином, адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Судом встановлено, що 25.01.2024 між Адвокатською компанією «Полонський і Партнери» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД» (клієнт) укладено договір про надання правової допомоги, згідно з п. 1.1. якого (з урахуванням додаткової угоди № 2 до договору) клієнт доручає, а адвокатська компанія приймає на себе обов`язок надати правову допомогу в об`ємі та на умовах, передбачених цим договором: надання правової допомоги та представництво інтересів ТОВ «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД» у Господарському суді Одеської області, Південно-західному апеляційному господарському суді по господарській справі зі стягнення заборгованості у розмірі 162 000,00 грн з Приватного підприємства «Ю-Г» за користування приміщенням за період з січня 2024 року по червень 2024 року та зобов`язання ПП «Ю-Г» повернути приміщення за адресою: м. Одеса, вул. Аеропортівська, 9, складською площею 450 кв.м.

Адвокатська компанія та клієнт дійшли згоди, що розмір плати, яка підлягає внесенню клієнтом за цим договором (гонорар), буде визначено в додатковій угоді до цього договору (п. 3.1. договору).

01.07.2024 адвокатська компанія та позивач підписали додаткову угоду № 2 до договору про надання правової допомоги, яка визначає порядок оплати гонорару за надання правової допомоги, а також перелік та вартість послуг.

За умовами цієї додаткової угоди оплата послуг здійснюється протягом п`яти банківських днів після отримання клієнтом рахунку від адвокатської компанії про сплату гонорару (п. 4.1. додаткової угоди).

У матеріалах справи наявний звіт про хід та результати виконання доручення, який складено адвокатською компанією та 03.10.2024 надано клієнту Товариству з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД».

Заперечень позивача щодо якості отриманих адвокатських послуг матеріали справи не містять.

Згідно опису виконаних робіт, під час надання правової допомоги у справі № 916/3244/24 адвокатом надано позивачу наступні послуги:

1) складання та подання документів до суду:

- позовної заяви (обчислюється в твердій грошовій сумі 20 000,00 грн);

- заяви про намір отримати за результатами розгляду спору відшкодування витрат на правову допомогу (1 год. роботи 2 920,00 грн);

- клопотання про стягнення витрат на правову допомогу (2 год. роботи 5 840,00 грн);

- опису виконаних робіт (1 год. роботи 2 920,00 грн);

2) вивчення актуальної практики Верховного Суду та законодавства, що регулює правовідносини, які виникли між сторонами господарської справи (1 год. роботи 2 920,00 грн);

3) надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань щодо господарської справи № 916/3244/24, їх прав та обов`язків як учасника господарського судочинства (1 год. роботи 2 920,00 грн);

4) представництво інтересів клієнта у Господарському суді Одеської області (2 судових засідання 8 000,00 грн).

Загальна сума витрат згідно звіту та опису становить 45 520,00 грн.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Суд враховує, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю, водночас, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі East/West Alliance Limited проти України, заява № 19336/04).

Здійснивши правовий аналіз норм статей 126, 129 ГПК України, суд дійшов висновку, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд:

1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 126 ГПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;

2) з власної ініціативи, не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України (а саме пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).

Тобто критерії, визначені частиною четвертою статті 126 Господарського процесуального кодексу України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами частини четвертої статті 129 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені частиною п`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Така позиція випливає з правових висновків, які послідовно викладені у низці Постанов Верховного Суду, зокрема у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2022 у справі № 922/1964/21, у додатковій Постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, у Постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у Постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 18.03.2021 № 910/15621/19, від 07.09.2022 у справі № 912/1616/21 тощо.

За таких обставин, з урахуванням критеріїв розумності і реальності витрат позивача на правову допомогу, встановлення їхньої дійсності та необхідності, співмірності зі складністю справи, ціною позову та виконаними адвокатом позивача роботами (наданими послугами), зважаючи на конкретні обставини справи, виходячи з того, що судом вирішується питання розподілу таких витрат за результатами розгляду спору по суті, враховуючи кількість підготовлених та поданих адвокатом позивача процесуальних документів, кількість засідань, в яких приймав участь адвокат, приймаючи до уваги, що справа не є складною, не потребувала значного обсягу часу на аналіз законодавства, здійснення розрахунків та пошук правових позицій Верховного Суду, оскільки подібний спір у справі № 916/637/24 між тими самими сторонами вже вирішувався господарським судом, суд дійшов висновку про зменшення розміру заявлених витрат на професійну правничу допомогу до 15 000,00 грн, що, на думку суду, цілком відповідає критеріям, визначеним ч. 5 ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 73-80, 86, 123, 124, 126, 129, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД» (65033, Одеська обл., м. Одеса, вул. Аеропортівська, 9; код ЄДРПОУ 33072166) до Приватного підприємства «Ю-Г» (65016, Одеська обл., м. Одеса, пров. Ванний, 5-а; код ЄДРПОУ 24775361) про стягнення 162 000,00 грн та зобов`язання повернути майно задовольнити.

2. Стягнути з Приватного підприємства «Ю-Г» (65016, Одеська обл., м. Одеса, пров. Ванний, 5-а; код ЄДРПОУ 24775361) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД» (65033, Одеська обл., м. Одеса, вул. Аеропортівська, 9; код ЄДРПОУ 33072166) 162 000,00 грн заборгованості, 6 056,00 грн витрат зі сплати судового збору, 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

3. Зобов`язати Приватне підприємство «Ю-Г» (65016, Одеська обл., м. Одеса, пров. Ванний, 5-а; код ЄДРПОУ 24775361) повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «ОДЕСАПРОММАШІМПОРТ ЛТД» (65033, Одеська обл., м. Одеса, вул. Аеропортівська, 9; код ЄДРПОУ 33072166) приміщення за адресою: м. Одеса, вул. Аеропортівська, 9, складською площею 450 кв.м.

4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом двадцяти днів з моменту складення повного тексту.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Вступну та резолютивну частини рішення оголошено 09 жовтня 2024 р. Повний текст рішення складено та підписано 18 жовтня 2024 р.

Суддя Р.В. Волков