Рішення

від 10.10.2024 по справі 918/396/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Давидюка Тараса, 26А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,

e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" жовтня 2024 р. м. Рівне Справа № 918/396/24

Господарський суд Рівненської області у складі судді Романюк Ю.Г., при секретарі судового засідання Коваль С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження справу за позовом керівника Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Дядьковицької територіальної громади в особі Дядьковицької сільської ради Рівненського району Рівненської області до відповідача-1 ОСОБА_1 відповідача-2 Фермерського господарства "Валентина"

про витребування земельної ділянки

у судове засідання з`явились представники:

прокурор - Гіліс І.В.;

позивача - не з`явився;

відповідача 1 - Мельничук С.М.;

відповідача 2 - Янчук В.В.;

ВСТАНОВИВ:

Суть спору.

На розгляді Господарського суду Рівненської області перебуває позов керівника Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Дядьковицької територіальної громади в особі Дядьковицької сільської ради Рівненського району Рівненської області до ОСОБА_1 , ФГ "Валентина" про витребування земельної ділянки, в якому прокурор просить витребувати з володіння відповідачів у комунальну власність на користь позивача земельну ділянку, площею 3,5772 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0005 (реєстраційний номер: 591235056246).

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Згідно із позовною заявою, ОСОБА_1 , будучи членом ФГ "Валентина", яка не є засновником ФГ "Валентина" та не передавала земельну ділянку до цього господарства, безоплатно отримала у власність земельну ділянку площею 3,5772 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0005, яка перебувала у користуванні фермерського господарства. При цьому надання такої ділянки для ведення фермерського господарства відбувалося на загальних підставах, проте із земель, що вже перебували у користуванні фермерського господарства.

У подальшому ОСОБА_1 . фермерську діяльність не здійснювала, земельну ділянку передала в оренду ФГ "Валентина" за договором оренди землі від 08.11.2022 строком на 10 років. Отже, метою отримання спірної земельної ділянки було не створення та ведення фермерського господарства Кухар І.О. одноосібно або з членами родини, а отримання її безкоштовно, поза конкурсом, без проведення земельних торгів, а відтак прокурор просить суд витребувати з володіння відповідачів у комунальну власність на користь Дядьковицької територіальної громади в особі Дядьковицької сільської ради земельну ділянку площею 3,5772 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0005.

У матеріально-правове обґрунтування заявлених позовних вимог прокурор посилається на ст. 131-1 Конституції України, ст. 2, 23, 24 Закону України "Про прокуратуру", ст. 203, 215, 216, 257 ЦК України, ст. 3, 8, 12, 13 Закону України "Про фермерське господарство" тощо.

У відзиві на позовну заяву ФГ "Валентина" заперечує проти задоволення позовних вимог з тих підстав, що членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).

Тобто, членам фермерського господарства надано право на приватизацію земельної ділянки, яка передана в користуванні фермерського господарства. Такими, що надані фермерському господарству, вважають і земельні ділянки, які передали голові фермерського господарства для його створення. Член фермерського господарства має право отримати безоплатно у власність частину земельної ділянки, що перебуває в користуванні фермерського господарства. Тобто не лише особа, якій раніше була надана в користування земельна ділянка для ведення фермерського господарства, має право на отримання у власність частини чи цілої земельної ділянки, оскільки така земельна ділянка була їй відведена саме з метою створення фермерського господарства, але і інші члени фермерського господарства.

Тому, вважає, що висновок керівника Рівненської окружної прокуратури про неможливість приватизації земельної ділянки, переданої у користування фермерському господарству, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства. Встановлення державними органами будь-яких непередбачених земельним законодавством додаткових кваліфікуючих вимог до фермера або його заяви для отримання ним земельної ділянки для ведення фермерського господарства є дискримінацією за ознакою майнового стану.

Окрім того, ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку на законних підставах відповідно до вимог земельного законодавства, натомість прокурор не довів факту порушення прав та інтересів держави, а позбавлення особи права на земельну ділянку є явно непропорційним, оскільки тягне позбавлення особи власності та можливості вести діяльність, яка б забезпечила потреби і її та членів її сім`ї, тому вважає, що позов прокурора задоволенню не підлягає.

Крім того, просить суд застосувати наслідки спливу позовної давності. Завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є передання земельної ділянки у власність, що оформлюється рішенням уповноваженого органу про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, у цій справі це наказ ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 №17-153/16-15-СГ. Саме з цієї дати прокурор міг дізнатися про порушення прав та інтересів держави. Перебіг позовної давності розпочався 17.02.2015 і, відповідно, мав закінчитися 17.02.2018, а прокурор звернувся до суду із позовом у квітні 2024 року, тобто із пропуском позовної давності.

У відповіді на відзив ФГ "Валентина" прокурор зазначає, що суб`єктом владних повноважень, уповноваженим представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, є Дядьковицька територіальна громада в особі Дядьковицької сільської ради Рівненського району.

При цьому, метою вказаного позову є забезпечення введення власника (Дядьковицької територіальної громади) у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У той же час ГУ Держгеокадастру у Рівненській області не є ні власником, ані розпорядником спірної земельної ділянки.

Також прокурор зазначає, що для реалізації права на приватизацію землі фізична особа - майбутній засновник фермерського господарства повинен попередньо отримати земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства. Якщо особа увійшла до складу членів фермерського господарства після його створення, тобто не отримавши для такого створення земельної ділянки, то вона не має права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки, яка перебуває у користуванні цього фермерського господарства. Для отримання земельної ділянки у власність вона має звертатися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в загальному порядку. Земельна ділянка, що перебуває у користуванні фермерського господарства, може бути передана у власність фізичній особі - члену цього господарства - лише після припинення прав останнього на таку ділянку.

ОСОБА_1 , не створивши фермерське господарство, відповідно до договору оренди землі передала в оренду ФГ "Валентина", у постійному користуванні якого раніше перебувала спірна земельна ділянка, що свідчить про недобросовісність поведінки ОСОБА_1 щодо спірної земельної ділянки.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 зазначає, що підтверджуючих документів щодо належності земельної ділянки до державної власності нема, тому і підстави представляти інтереси держави прокурором також відсутні, тому що законодавець не наділив повноваженнями прокуратуру представництвом інтересів органів місцевого самоврядування.

Жодна норма закону не передбачає конкурсу на приватизацію земельної ділянки через земельні торги, продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності заборонено і по теперішній час, що спростовує припущення прокурора щодо передачі земельної ділянки комунальної власності з грубим порушенням вимог чинного законодавства і щодо необхідності проведення конкурсу і торгів земель сільськогосподарського призначення.

Доказів щодо звернення прокурора до інших органів, окрім позивача, які наділені повноваженнями у сфері земельних правовідносин, прокурором до позовної заяви на надано. У свою чергу, саме до повноважень Держгеокадастру віднесено здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства і використанням земель усіх категорій і форм власності. Органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі використанням земельних ділянок відповідно до цільового призначення.

Отже, саме до компетенції органів Держгеокадастру, які здійснювали свою діяльність на час звернення прокурора до суду, віднесені відповідні повноваження у сфері спірних правовідносин, до яких попередньо, до звернення із цим позовом до суду, прокурор не звернувся, а відтак позовна вимога прокурора підлягає залишенню без розгляду.

Крім того, у випадку розгляду справи по суті, ОСОБА_1 просить у задоволенні позову відмовити, одночасно заявивши клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності (за аналогічними підставами, викладеними у відзиві ФГ "Валентина").

У відповіді на відзив ОСОБА_1 прокурор зазначає, що член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку у користування для створення фермерського господарства і раніше не набув права на земельну частку (пай), може цю (отриману ним) земельну ділянку приватизувати у межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства.

У той же час, 08.11.2022 ОСОБА_1 , не створивши фермерське господарство, відповідно до договору оренди землі передала спірну земельну ділянку в оренду ФГ "Валентина", у постійному користуванні якого раніше перебувала вказана земельна ділянка, що свідчить про недобросовісність поведінки ОСОБА_1 щодо спірної земельної ділянки.

ГУ Держземагенства у Рівненській області, передаючи ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку на підставі спрощеної процедури, без проведення земельних торгів, не пересвідчилося в дійсності її спроможності та намірах вести фермерське господарство: самостійно виробляти (вирощувати) товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією, відповідно до задекларованої у заяві мети, та чи не є така заява штучним використанням процедури отримання земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства поза передбаченим законом обов`язковим проведенням земельних торгів, зокрема для використання цієї ділянки іншими суб`єктами господарювання.

Окрім того, прокурор зазначає, що втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння спірною земельною ділянкою ґрунтується на законі. Легітимною метою такого втручання є публічні інтереси у контролі за раціональним використанням сільськогосподарських земель, які є обмеженим природним ресурсом.

Щодо заяв про застосування позовної давності, у відзивах на позовні заяви і додаткових поясненнях прокурор зазначає, що позовна давність не пропущена, оскільки про факт порушення інтересів держави прокурор дізнався лише після вивчення матеріалів ГУ Держгеокадастр у Рівненській області у лютому 2024 (проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність членам ФГ "Валентина"), адже вказаний проєкт містив документи, що стали підставою для приватизації, у тому числі спірної земельної ділянки, та без опрацювання яких неможливо було б встановити законність набуття її у власність відповідачем.

У свою чергу, уповноважений у спірних правовідносинах орган місцевого самоврядування - лише з листа Рівненської окружної прокуратури, направленого в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

Процесуальні дії у справі

17.04.2024 позовна заява керівника Рівненської окружної прокуратури надійшла до Господарського суду Рівненської області.

Ухвалою від 22.04.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 14.05.2024.

07.05.2024 від ФГ "Валентина" надійшов відзив на позовну заяву.

10.05.2024 від Рівненської окружної прокуратури надійшла відповідь відзив ФГ "Валентина".

Ухвалою від 14.05.2024 підготовче засідання відкладено на 28.05.2024.

24.05.2024 від ОСОБА_1 надійшов відзив на позовну заяву.

Ухвалою від 28.05.2024 підготовче засідання відкладено на 18.06.2024.

03.06.2024 від прокуратури надійшла відповідь на відзив ОСОБА_1 .

Ухвалою від 18.06.2024 підготовче провадження у справі закрито, призначено справу до судового розгляду по суті на 23.07.2024. При цьому, строк підготовчого провадження продовжено на 30 днів - до 22.07.2024 включно.

23.07.2024 судове засідання не відбулось у зв`язку із перебуванням судді Романюк Ю.Г. на лікарняному, про що повідомлено сторін у справі.

Відповідно до інформації табелю обліку робочого часу, суддя Романюк Ю.Г. перебувала на лікарняному у період з 23.07.2024 по 09.08.2024.

12.08.2024 суддя Романюк Ю.Г. приступила до виконання своїх посадових обов`язків по здійсненню правосуддя, і ухвалою від 12.08.2024 справа була призначена до судового розгляду по суті на 20.08.2024.

Надалі, ухвалами від 20.08.2024 і 19.09.2024, розгляд справи по суті відкладався на 19.09.2024 і 10.10.2024, відповідно.

10.10.2024 позивач не забезпечив явку уповноважених представників у судове засідання, будучи належним чином повідомленим про час і місце судового розгляду, що в силу ч.1 ст. 202 ГПК України, не перешкоджає розгляду справи.

Так, позивач повідомлявся про хід розгляду справи через електронний кабінет, зареєстрований у системі "Електронний суд", що, за умовами ч.11 ст. 242 ГПК України, вважається належним повідомленням сторони про час і дату судового засідання.

Відповідно до ч.4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та нарівні з протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 ст. 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження. Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов`язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті "справедливого суду", гарантованого ст. 6 Конвенції. Суд повинен встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, та представити свою справу в умовах, що не ставлять його у явно гірше становище порівняно з опонентом протилежною стороною (рішення у справі "Лопушанський проти України").

Провадження у справі триває з 22.04.2024, розгляд справи здійснювався за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання продовжувалось на 30 днів, таким чином, сторони мали достатньо часу для ефективного представлення своєї справи в суді.

Що стосується строку, суд враховує обставини провадження у справі та, керуючись ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (яка являється джерелом права згідно ст. 17 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), вважав за можливе здійснити розгляд справи по суті у строк, який перевищує встановлений ч.1 ст. 195 ГПК України, проте підпадає під критерії "розумного".

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення розумний строк в рішенні у справі Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

Згідно з Державним актом на право користування землею серії Б №050063, виданого на підставі рішення Верхівської сільської Ради народних депутатів від 02.02.1993 за №58, ОСОБА_2 надано у постійне користування земельну ділянку для ведення селянського фермерського господарства загальною площею 25,7 га на території Верхівської сільської ради Рівненського району (на цей час - Дядьковицької територіальної громади). Акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за №240.

ОСОБА_3 створено ФГ "Валентина", яке зареєстроване як юридичну особу 02.02.1993, та внесено відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців за №16021200000000445.

Розпорядженням Рівненської районної державної адміністрації від 28.02.1997 №122 "Про відведення земельних ділянок в постійне користування В.Вограліку для розширення селянського (фермерського) господарства" останньому надано в постійне користування земельні ділянки загальною площею 24,9 га.

Згідно з п.1.4 статуту ФГ "Валентина" (нова редакція), затвердженого головою ФГ "Валентина" 09.12.2009 (зі змінами від 15.03.2011), окрім засновника (В.Вограліка), членами господарства є: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 .

Пунктом 5.1 статуту передбачено, що до земель господарства належать земельні ділянки, отримані (придбані) засновником господарства у власність, постійне користування та надані господарству в оренду.

19.12.2008 голова ФГ "Валентина" звернувся до Рівненської районної державної адміністрації із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою по виготовленню державних актів на право власності на землю в розмірі земельної ділянки (паю) щодо відведення земельних ділянок у власність за рахунок земель ФГ "Валентина" членам ФГ, у тому числі відповідачу-1, які не передавали вказані земельні ділянки до цього господарства як його учасники.

Розпорядженням Рівненської районної державної адміністрації від 13.01.2009 №13 (із змінами, внесеними розпорядження Рівненської РДА від 13.09.2011 №690) надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки за рахунок земель ФГ "Валентина" у розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства на території Верхівської сільської ради: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_12 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11

21.01.2015 членами ФГ "Валентина" подано спільну заяву до ГУ Держземагенства у Рівненській області про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі членам ФГ "Валентина" та про надання їх у власність.

Наказом ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 №17-153/16-15-СГ передано у власність земельні ділянки загальною площею 33,8584 га для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) членам фермерського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні громадянина ОСОБА_13 , розташовані на території Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 05.03.2015 за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5624682700:01:012:0005 площею 3,5772 (реєстраційний номер: 591235056246).

08.11.2022 між ОСОБА_1 (орендодавець) та ФГ "Валентина" (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець надав орендарю земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства площею 3,5772 га, кадастровий номер 5624682700:01:012:0005, строком на 10 років, яка знаходиться на територі ї Дядьковицької ОТГ Рівненського району (номер запису про інше речове право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 48419951 від 09.11.2022).

Як стверджує прокурор, метою отримання спірної земельної ділянки було не створення та введення фермерського господарства Кухар І.О. одноосібно або з членами родини, а отримання її безкоштовно, поза конкурсом, без проведення земельних торгів, за рахунок земель, що були в користуванні ФГ "Валентина" .

Доказів створення ОСОБА_1 . фермерського господарства в матеріалах справи немає, так само як відсутні докази припинення за фермерським господарством станом на дату набуття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки права постійного користування на землю.

З урахуванням викладеного судом установлено, що між сторонами виникли спірні земельні правовідносини, пов`язані із приватизацією земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства за рахунок земельної ділянки, що перебувала на праві постійного користування у фермерського господарства, з подальшим переданням земельної ділянки в оренду такому фермерському господарству, регулювання яких здійснюється ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" тощо.

Щодо участі прокурора у цій справі, оцінка обґрунтованості порушення інтересів держави в особі органу, визначеного прокурором позивачем.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 3 ч.1 ст. 1311 Конституції України передбачено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює: представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частинами 3 та 5 ст. ГПК України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Відповідно до ч.4 ст. 53 ГПК України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу.

За змістом ч.1, ч.3, ч.4 та ч.7 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень.

З системного аналізу вказаних правових норм вбачається, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 р. зі справи №806/1000/17).

Належне (законне) розпорядження земельними ділянками державної/комунальної власності, які відповідно до ст. 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебувають під особливою охороною держави, а право власності на які набувається виключно відповідно до закону, безумовно є складовою питання державного (загального) інтересу.

Так, ст.ст. 13, 14 Конституції України визначається, що земля та інші природні ресурси є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Правовий режим земельних відносин, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування земельними ділянками визначаються законами.

У даному випадку вимога про витребування у власність територіальної громади земельної ділянки, приватизованої всупереч вимогам закону, безумовно становить державний інтерес.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 викладено таку правову позицію:

- прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу;

- бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;

- звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення;

- невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо;

- прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, у спірних правовідносинах судам необхідно дослідити: чи знав або повинен був знати компетентний орган про допущені порушення інтересів держави, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся; чи дотримано прокурором розумного строку для надання уповноваженому органу можливості відреагувати на виявлене прокурором порушення та самостійно звернутися до суду з відповідним позовом або ж надати аргументовану відповідь на звернення прокурора.

При цьому самого лише посилання прокурора про виявлення ним порушення інтересів держави та невжиття органом державної влади (позивачем у справі), на який покладено обов`язок щодо судового захисту інтересів держави, відповідних дій для такого захисту, недостатньо для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом п.2 ч.4 ст. 23 Закону "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.

У справі, що слухається, прокурором визначено позивачем Дядьковицьку територіальну громаду в особі Дядьковицької сільської ради.

Відповідно до ст. 80 ЗК України, ст. ст. 2, 170, 326, 374 ЦК України, право власності на землі державної та комунальної власності належать державі Україна, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.

Статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Згідно п.5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Обов`язок діяти в інтересах територіальної громади є запорукою державного регулювання на певній території.

Так, згідно даних Публічної кадастрової карти (map.land.gov.ua), які відображають відомості про межі територіальних громад, що визначаються по зовнішніх межах юрисдикції рад територіальних громад, які об`єдналися відповідно до Закону України "Про добровільне об`єднання територіальних громад", спірна земельна ділянка з кадастровим номером 5622682800:00:001:0329 знаходиться в межах Дядьковицької територіальної громади.

Таким чином, прокурором вірно визначено Дядьковицьку територіальну громаду в особі Дядьковицької сільської ради, як суб`єкта владних повноважень, уповноваженого представляти інтереси держави у спірних правовідносинах. Разом з тим, незважаючи на встановлені порушення та тривалість їх існування, Рада будь-яких заходів на усунення порушень до цього часу не вжила.

Так, Рівненською окружною прокуратурою на адресу Дядьковицької сільської ради скеровано лист від 21.02.2024 №50-56-1468вих-24 про наявні підстави для вжиття заходів цивільно-правового характеру щодо витребування у комунальну власність спірної земельної ділянки.

У відповідь на лист окружної прокуратури орган місцевого самоврядування листом від 22.02.2024 №вих-140/01-10 повідомив, що заходи претензійно-позовного характеру щодо витребування спірної земельної ділянки не будуть вживатись.

Відтак, окружною прокуратурою правомірно кваліфіковано вищевказане як бездіяльність відповідного органу, дотримано вимоги ст. 53 ГПК України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", та, як наслідок, встановлено достатні та обґрунтовані підстави для реалізації представницьких повноважень у суді.

Норми права, що підлягають до застосування, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів, наведених сторонами.

Відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України.

Згідно зі ст. 12 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

За вимогами ч.1 ст. 5 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, які об`єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають, і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). При створенні фермерського господарства одним із членів сім`ї інші члени сім`ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його Статуту (ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про фермерське господарство").

При цьому, згідно зі ст. 8 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Нормами Закону України "Про фермерське господарство" запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності.

Зазначене дає змогу констатувати, що створенню фермерського господарства передує, по-перше, бажання й ініціатива громадянина здійснювати підприємницьку діяльність на власний ризик саме у такій формі з метою отримання прибутку та, по-друге, вирішення питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у власність та/або користування, що є необхідною умовою реалізації ним права на створення такого фермерського господарства, а також державної реєстрації останнього як юридичної особи. Створення фермерського господарства громадянином України передбачає визначену законом послідовність дій, а земельні ділянки надаються саме для створення фермерського господарства, а не для іншої цілі.

Після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації (подібні висновки неодноразово викладались Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі №677/1865/16-ц, від 27.03.2019 у справі №574/381/17-ц, від 26.06.2019 у справі №628/778/18, від 02.10.2019 у справі №922/538/19).

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі №927/79/19 вказано, що укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство чинним законодавством України не передбачено, відповідно не є обов`язковим.

Отже, з моменту реєстрації фермерського господарства та набуття статусу юридичної особи обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства (аналогічний висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18).

Крім того, у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа (голова чи керівник фермерського господарства), а фермерське господарство як юридична особа (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №615/2197/15-ц та від 30.06.2020 у справі №927/79/19).

Частина 1 ст. 32 ЗК України (у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин) передбачає, що громадянам України - членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 13 Закону України "Про фермерське господарство" члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).

За правилами ч.ч.1, 3 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Приписами ч.ч.1, 6 ст. 118 ЗК України визначено, що громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

З аналізу наведених норм матеріального права суд приходить до висновку, що для реалізації права на приватизацію землі, визначеного ст. 32 ЗК України та ст. 13 Закону України "Про фермерське господарство", фізична особа - майбутній засновник фермерського господарства - повинен попередньо отримати земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства.

Якщо особа увійшла до складу членів фермерського господарства після його створення, тобто не отримавши для такого створення земельної ділянки, то вона не має права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки, яка перебуває у користуванні цього фермерського господарства. Для отримання земельної ділянки у власність вона має звертатися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в загальному порядку, визначеному ст. 116, 118 ЗК України.

Земельна ділянка, що перебуває у користуванні фермерського господарства, може бути передана у власність фізичній особі - члену цього господарства, лише після припинення прав останнього на таку ділянку.

Отже, член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку у користування для створення фермерського господарства і раніше не набув права на земельну частку (пай), може цю (отриману ним) земельну ділянку приватизувати у межах розміру земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, він має право отримати у власність земельну ділянку у передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 20.06.2023 у справі №633/408/18).

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 мала право на отримання спірної земельної ділянки лише у загальному порядку після припинення права постійного користування на неї фермерським господарством.

Заразом, із фактичних обставин справи вбачається, що метою отримання спірної земельної ділянки було не створення фермерського господарства Кухар І.О. одноосібно або з членами родини, а її отримання безкоштовно, за пільговою процедурою в обхід загальному порядку.

Тобто, засновник фермерського господарства і його учасники, в порушення процедури, яка передбачає повернення земельної ділянку, наданої для ведення фермерського господарства, її власнику (державі в особі органу місцевого самоврядування), вирішили залишити земельну ділянку у себе, поділивши її на частини, право власності на які оформлене, зокрема ОСОБА_1 .

В свою чергу, ОСОБА_1 , заперечуючи проти задоволення позову, доказів того, що мала реальний намір та спроможна вести фермерське господарство, самостійно виробляти (вирощувати) товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією, суду не представила.

За матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 не займалася фермерським господарством ні до набуття у власність земельної ділянки, ні після, отримавши спірну земельну ділянку у власність, одразу передавала її в оренду.

Відтак, поведінка як засновника фермерського господарства, так і одного з його членів - ОСОБА_1 не є добросовісною, а спрямована на штучне використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання у власність земель державної (комунальної) власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою.

У силу вимог ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Ознаками вказаного способу захисту є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ знаходиться у чужому володінні незаконно.

Володіння нерухомим майном може бути підтверджене фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

Суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності) (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верхового Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16).

Як установлено судом із фактичних обставин справи, наказом ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 №17-153/16-15-СГ спірну земельну ділянку передано у власність ОСОБА_1 , право власності зареєстроване 05.03.2015 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Окрім того, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08.11.2022 внесено запис про право оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 09.11.2022, укладеного між відповідачами.

Заразом процедура передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 дотримана не була, відтак остання здійснює правомочності власника щодо неї незаконно.

У свою чергу, право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права (ч. 1 ст. 761 ЦК України).

Ураховуючи, що суд дійшов висновку про неправомірність набуття ОСОБА_1 у власність земельної ділянки з кадастровим номером 5624682700:01:012:0005, відтак передача її у користування (на підставі Договору оренди землі від 08.11.2022) ФГ "Валентина", як орендарю, є також незаконною.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора щодо витребування спірної земельної ділянки у відповідачів є обґрунтованими та таким, що підлягають до задоволення.

Щодо заперечень відповідачів про непропорційне втручання у право власності, то суд зазначає, що втручання держави в право особи на мирне володіння майном у цій справі є виправданим, оскільки воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Легітимною метою втручання у цій справі є публічні інтереси у контролі за раціональним використанням сільськогосподарських земель, які є обмеженим природним ресурсом. З огляду на недобросовісність поведінки у спірних правовідносинах відповідачів втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння спірною ділянкою та її повернення у володіння власника будуть пропорційними зазначеній легітимній меті і, враховуючи встановлені обставини справи, не становитимуть для ОСОБА_1 надмірного тягаря.

Щодо строку позовної давності.

Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" рішення від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія " Юкос" проти Росії") .

Отже, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право.

Тобто, позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав, а інститут позовної давності має на меті сприяти сталості цивільних відносин (відповідну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №910/2974/18, від 15.01.2019 у справі №910/296918, від 15.01.2019 у справі №910/2972/18, від 07.02.2019 у справі №910/2966/18, від 26.02.2019 у справі №910/2967/18 та від 21.05.2019 у справі №910/15457/17, від 11.11.2019 у справі №904/1038/19 тощо).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Відтак застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15.05.2020 у справі №922/1467/19, від 17.03.2021 у справі №922/1017/20, від 30.06.2021 у справі №922/3274/19, від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 17.10.2018 у справі №362/44/17, від 22.05.2018 у справі №469/1203/15-ц, від 05.07.2018 у справі №915/826/16, від 23.10.2019 у справі №359/6456/15, від 07.11.2018 у справі №372/1036/15-ц, від 31.10.2018 у справі №367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі №372/2592/15, від 06.06.2018 у справі №372/1387/13-ц, від 19.04.2017 у справі №405/4999/15-ц).

У застосуванні наведених положень законодавства слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст. 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (відповідна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16).

Так прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов`язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (відповідна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц).

Як зазначають відповідачі, прокурор міг дізнатися про порушення прав та інтересів держави як на підставі наказу ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 №17-153/16-15-СГ, згідно з яким передано у власність земельні ділянки загальною площею 33,8584 га для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) членам фермерського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебували у постійному користуванні громадянина В. Вограліка, розташовані на території Верхівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, так із дня державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 (05.03.2015).

Суд погоджується із вказаним твердженням, оскільки завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є передання (надання) земельної ділянки у власність, що оформлюється рішенням уповноваженого органу про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, у цій справі - наказ ГУ Держземагенства у Рівненській області від 17.02.2015 №17-153/16-15-СГ.

Отже, саме від вказаної дати слід обраховувати початок перебігу позовної давності, оскільки саме з нею пов`язується незаконне набуття у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки та момент, коли довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний визначений прокурором позивач (подібна правова позиція викладена у постанові Верховний Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17).

Отже, перебіг позовної давності розпочався 18.02.2015 (06.03.2015) і, відповідно, закінчився 18.02.2018 (06.03.2018).

У свою чергу, прокурор звернувся до суду з відповідним позовом 17.04.2024, тобто через понад дев`ять років після набуття права власності на спірну земельну ділянку та через понад шість років після спливу позовної давності.

Як установлено судом, в обґрунтування поважності причин пропуску позовної давності прокурор послався на те, що порушення інтересів держави прокурор дізнався лише після вивчення матеріалів ГУ Держгеокадастру у Рівненській області, а уповноважений у спірних правовідносинах орган місцевого самоврядування - лише з листа Рівненської окружної прокуратури в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру". При цьому прокурор не пояснив, чому вивчення вказаних матеріалів не могло відбутися у 2015-2018 роках, тобто у межах позовної давності.

Приписами ст. 1 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції Закону, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин) прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

За п.2 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру покладається, зокрема функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії (ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Тобто, прокурор не був позбавлений можливості, з використанням повноважень, передбачених Законом України "Про прокуратуру", своєчасно отримати від відповідного суб`єкта владних повноважень (у цьому випадку ГУ Держгеокадастру у Рівненській області) необхідну для подання позову інформацію. Будь-яких доказів ухилення останнього від надання такої інформації прокурору матеріали справи не містять. Водночас прокурором не наведено жодного мотивування щодо того, які об`єктивні обставини перешкоджали направити відповідний запит раніше та раніше звернутися до суду з відповідними позовними вимогами, зважаючи, що інформація про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку є загальнодоступною та внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 05.03.2015.

Відтак у органів прокуратури, починаючи з березня 2015 року були усі правові підстави та можливості з`ясувати обставини та звернутися з відповідним позовом в межах позовної давності, чого прокурором зроблено не було (подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 08.02.2023 у справі №922/3589/21, від 17.01.2024 у справі №918/195/23 тощо).

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України" Суд зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини" зазначено, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції") від 16.12.1992).

Верховний Суд у постанові від 15.05.2020 у справі №922/1467/19 зазначив, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском позовної давності, тому таке питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав, унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Водночас, до висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. Встановлення обставин, які свідчать про поважність причин пропуску позовної давності, здійснюється судом за загальними правилами доказування, визначеними процесуальним законом. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви з посиланням на докази на підтвердження цих висновків.

У свою чергу, прокурором належними та допустимими доказами не доведено існування об`єктивних підстав, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.

Приписами ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16).

Зважаючи на наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора є такими, що задоволенню не підлягають з огляду на звернення до суду з пропуском позовної давності та без належного обґрунтування поважності причин її пропуску.

Висновки суду за результатами вирішення спору.

Відповідно до ч.1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч.1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Європейський суд з прав людини у справах "Серявін та інші проти України" і "Трофимчук проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент (довід). Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За результатами з`ясування обставин, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, підтверджених тими доказами, які були дослідженні, і з наданням оцінки всім аргументам у їх сукупності та взаємозв`язку, як це передбачено вимогами ст. ст. 75-79, 86 ГПК України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розподіл судових витрат.

Згідно з ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до п.2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судом встановлено, що прокуратурою сплачено судовий збір у розмірі 6 056,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №42 від 15.01.2024, який залишається за Рівненською окружною прокуратурою у зв`язку з відмовою у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-79, 91, 123, 124, 126, 129, 222, 236-241 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 261 ГПК України.

Інформацію по справі, що розглядається можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/.

Повний текст рішення складено та підписано 18 жовтня 2024 року.

Суддя Ю.Г. РОМАНЮК