Постанова

від 18.10.2024 по справі 320/43084/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/43084/23 Суддя (судді) першої інстанції: Панова Г. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 жовтня 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Карпушової О.В., суддів: Кобаля М.І., Файдюка В.В., секретар судового засідання Євгейчук Ю.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И В :

11.09.2023 р. ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду позов до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо невиплати ОСОБА_2 компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення виплаченої 18.06.2023 року на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.10.2022 року у справі №640/28887/21;

- зобов`язати Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_2 компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення виплаченої 18.06.2023 року на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.10.2022 року у справі №640/28887/21 з відрахуванням обов`язкових податків та зборів.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2024 р. у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що дану справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки позивачем у даній справі оскаржується бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів через порушення строків виплати індексації за відсутності заборгованості зі сплати індексації. Позивач, не погоджуючись з ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2024 р. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що суд першої інстанції помилково прийшов до висновку, що заявлені позовні вимоги слід розглядати за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до ст.312 КАС України, апеляційну скаргу призначено до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідачем відзиву на апеляційну скаргу не подано.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, вивчивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу обґрунтованою, а судове рішення таким, що підлягає скасуванню, з наступних підстав.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист (ч. 1 ст. 5 КАС України).

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Як неодноразово вказувала Велика Палата Верховного Суду в своїх рішеннях, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі, про що слушно зауважує позивач. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин (зокрема, постанова від 3 липня 2018 року в справі №826/27224/15).

Однією з категорій адміністративних справ, як це випливає зі змісту пункту 3 частини шостої статті 12 та пункту 1 частини першої статті 19 КАС України, є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем подано адміністративний позов до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про визнання протиправною бездіяльності щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення.

Отже, даний спір виник у зв`язку з невиконанням з боку суб`єкта владних повноважень своїх публічно-владних управлінських функцій щодо неналежної виплати індексації грошового забезпечення та не здійснення нарахування та виплати компенсації за втрату частини доходу у зв`язку з порушенням строку виплати позивачу індексації.

У свою чергу, Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) встановлено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до статті 2 цього Закону, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, у т.ч. заробітна плата (грошове забезпечення).

Згідно з пунктом 2 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.1997 № 1427, компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, починаючи з 01.01.1998, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток.

З метою реалізації Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №159 від 21.02.2001, якою затверджено «Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати» (далі - Порядок № 159).

У силу вимог пункту 3 Порядку №159 компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян.

Згідно із пунктом 4 Порядку №159, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Таким чином, суд зазначає, що оскільки компенсація нараховується та проводиться при виплаті доходу, то право на компенсацію особа набуває саме в момент отримання доходу.

При цьому, за правилами статтей 3-5 Закону №2050-ІІІ, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Своєчасно не отриманий з вини громадянина дохід компенсації не підлягає.

З аналізу норм Закону № 2050-III та Порядку № 159 слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов:

1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії;

2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата);

3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання);

4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців;

5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.

У той же час, за приписами Конституції України та КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Таким чином, у разі невиконання судового рішення, особа має право на виплату компенсації за час затримки виконання судового рішення.

Однак, коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.

Відтак, визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону №2050-III є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів.

За таких обставин, право на компенсацію особа набуває після набрання законної сили судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення.

Наведена правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 12.05.2022 у справі №815/3998/16, від 20.05.2020 у справі №815/2454/18, від 31.03.2020 у справі №817/621/18 та від 26.02.2020 у справі №826/8319/16.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що індексація грошового забезпечення позивачу була виплачена на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 у справі №320/6441/22.

Як наслідок, позивач вважає, що відповідач повинен виплатити йому компенсацію втрати доходів у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення суду у справі №320/6441/22.

Отже, даний спір, що виник у справі між позивачем та військовою частиною, як органом виконавчої влади, який у спірних правовідносинах безпосередньо реалізує надані законодавством владні управлінські функції, про зобов`язання нарахувати та виплатити компенсацію за втрату частини доходу у зв`язку з порушенням строків їх виплати, відповідно до Закону № 2050-ІІІ, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 у справі № 759/9631/17.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів суд першої інстанції помилково відніс до цивільно-правових.

Викладене свідчить про помилковість висновків суду першої інстанції про наявність правових підстав для відмови у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України, а тому оскаржувана ухвала підлягає скасуванню.

Указані висновки суду апеляційної інстанції відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 17.06.2021 у справі №640/27758/20.

Згідно ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судовою колегією також враховується, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для Суду природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.

Зі змісту ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод прямо випливає, що доступність правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд. У рішенні по справі «Голдер проти Великої Британії» від 21.02.1975 Європейський суд з прав людини дійшов до висновку, що сама конструкція ст. 6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні по цій справі Суд закріпив правило, що ч. 1 ст. 6 Конвенції містить у собі й невід`ємне право особи на доступ до суду.

У рішеннях від 13.01.2000 у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та від 28.10.1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» Європейський Суд з прав людини зазначив про порушення п. 1 ст. 6 Коневенції, яке виявилося в надто суворому тлумаченні внутрішніми судами процесуальної норми, що позбавило заявників права на доступ до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог.

Отже, системний аналіз положень Конвенції, практики Європейського суду з прав людини та національного законодавства, а також встановлені вище обставини неможливості відмови у відкритті провадження, оскільки заявлені позивачем позовні вимоги розглядаються у порядку адміністративного судочинства і щодо них не встановлена виключна підсудність цивільному суду, дають підстави для висновку, що передчасно постановлена оскаржувана ухвала зумовила утворення перешкод особі у доступі до правосуддя, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до ч. 3 ст. 312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при вирішенні питання про відмову у відкритті провадження було порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, у зв`язку з чим вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити - ухвалу суду першої інстанції скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 169, 172, 242-244, 250, 287, 308, 312, 320, 321, 322, 325 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2024 р. - задовольнити.

Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - скасувати, справу направити до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає.

Колегія суддів: О.В. Карпушова

М.І. Кобаль

В.В. Файдюк