Ухвала

від 18.10.2024 по справі 990/327/24

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ф

УХВАЛА

18 жовтня 2024 року

м. Київ

справа №990/327/24

адміністративне провадження № П/990/327/24

Верховний Суд у складі суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Хохуляка В.В., суддів: Гімона М.М., Гончарової І.А., Ханової Р.Ф., Юрченко В.П.,

перевіривши позовну заяву ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя, третя особа суддя Верховного Суду ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовною заявою до Вищої ради правосуддя, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ОСОБА_2, у якому позивач просить скасувати ухвалу Вищої ради правосуддя від 09.10.2024 № 1726/0/18-24 про залишення без розгляду та повернення заяви ОСОБА_1 стосовно судді Верховного Суду ОСОБА_2 про порушення вимог щодо несумісності і направити заяву (скаргу) ОСОБА_1 від 19.09.2024 (реєстраційний ВРП № К-3158/30/7-24) стосовно судді Верховного Суду ОСОБА_2 про порушення вимог щодо несумісності - для продовження розгляду до Вищої ради правосуддя.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що оскаржувана ухвала підлягає скасуванню, а заява - поверненню для продовження розгляду з таких підстав.

Як указує позивач, під час здійснення своїх повноважень відносно суддів та відносно громадян, які звертаються до ВРП зі скаргами, у розумінні ст.6 ЄСПЛ Вища рада правосуддя є квазісудовим органом на який поширюється дія п.1 ст.6 ЄСПЛ. Ключовим елементом права на справедливий суд, є оскарження ухвали Вищої ради правосуддя у апеляційному порядку, у даному випадку шляхом перегляду ухвали квазісудового органу ВРП - Касаційним адміністративним судом Верховного Суду як судом першої інстанції.

Також, позивач зауважує, що відповідно до рішень Конституційного Суду України сутнісний зміст права на судовий захист, що його встановлено частиною першою статті 55 Конституції України, слід визначати, як у зв`язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами частини другої статті 129 Конституції України, так і з урахуванням змісту права на справедливий суд, визначеного у статті 6 Конвенції та витлумаченого Європейським судом із прав людини.

Зміст вищевикладеного дозволяє констатувати, що рішення, у тому числі будь-яка ухвала ВРП підлягають судовому оскарженню. Відтак, якщо положеннями Закону України «Про Вищу раду правосуддя» визначено, що ухвала ВРП не підлягає оскарженню в судовому порядку, в такому випадку людина громадянин адвокат ОСОБА_1. має право звернення до суду на підставі Конституції України, і суд не має права відмовляти у відкритті провадження у справі.

Позивач звертає увагу, що суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна правова прогалина в законодавчому регулюванні. В якості аналогії закону у даному випадку є застосовними положення ч.3 ст.240 КАС України, якими передбачено апеляційне оскарження ухвал про залишення позову без розгляду, положення ч.6 ст.298 КАС України якими передбачено касаційне оскарження ухвал суду апеляційної інстанції про залишення апеляційної скарги без розгляду.

Щодо неправомірності оскаржуваного рішення, позивач указує, що у постанові від 10.02.2021 у справі №822/1309/17 Велика Палата Верховного Суду прийшла висновку, що за змістом статті 54 Закону № 1402-VIII суддя не може поєднувати свою діяльність із підприємницькою, адвокатською діяльністю, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу (крім викладацької, наукової чи творчої), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Отже, особа, яка перебуває на посаді судді, не може, зокрема займатися адвокатською діяльністю або виконувати іншу оплачувану роботу. У випадку складення присяги адвоката та отримання особою, яка є суддею, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, така особа одночасно буде перебувати під дією двох присяг - судді та адвоката. Отримавши свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, особа, яка є суддею, окрім Закону № 1402-VIII, підпадає під дію Закону №5076-VI, що є недопустимим, оскільки ставить під сумнів незалежність цих двох інститутів один від одного. Зокрема, несумісною з діяльністю адвоката є робота на посаді судді відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону №5076-VI.

Позивач указує, що встановлено перебування ОСОБА_2 в статусі діючого судді, перед призначенням яким ОСОБА_2 приймав присягу судді, і наявність свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю, перед отриманням якого ОСОБА_2 приймав присягу адвоката - є одночасним перебуванням під дією двох присяг, що є фактом порушення закону щодо несумісності і є корупційним правопорушенням.

Таким чином, позивач вважає, що наведений висновок Великої Палати Верховного Суду Вищою радою правосуддя враховано не було, що в розумінні ст.328 КАС України є підставою для скасування оскаржуваної ухвали ВРП, та визнання дій ВРП незаконними та протиправним.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Розглянувши позовну заяву та додані до неї документи, суд дійшов висновку, що у відкритті позовного провадження необхідно відмовити, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Згідно з частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Згідно з приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Як унормовано частиною четвертою статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, рішень, дій чи бездіяльності органів, які обирають (призначають), звільняють членів Вищої ради правосуддя, щодо питань обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя, звільнення їх з таких посад, оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів призначення суддів Конституційного Суду України у процесі конкурсного відбору кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України, а також Дорадчої групи експертів щодо оцінювання таких кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України, бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо невнесення до Верховної Ради України законопроекту на виконання (реалізацію) рішення Українського народу про підтримку питання загальнодержавного значення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, бездіяльності Кабінету Міністрів України унормовано положеннями статті 266 КАС України.

Згідно з частиною першою статті 266 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:

1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України;

2) законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

3) законності актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

4) законності рішень Вищої ради правосуддя, ухвалених за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарних палат;

5) законності бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо невнесення до Верховної Ради України законопроекту на виконання (реалізацію) рішення Українського народу про підтримку питання загальнодержавного значення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою.

Отже, за змістом частини четвертої статті 22, частини першої статті 266 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні, зокрема, справи щодо законності актів, дій чи бездіяльності ВРП.

Відтак, спір з приводу оскарження рішення ВРП належить до юрисдикції адміністративного суду.

Разом з тим, у силу приписів частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (пункт 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).

Як слідує з матеріалів позовної заяви, до Вищої ради правосуддя надійшла заява ОСОБА_1 про порушення суддею Верховного Суду ОСОБА_2 вимог щодо несумісності, що, як зазначив заявник, полягають у поєднанні діяльності судді з підприємницькою, адвокатською діяльністю, обійманні будь-якої іншої оплачуваної посади, виконанні іншої оплачуваної роботи (крім викладацької, наукової чи творчої), а також входженні до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку; належністю судді до політичної партії чи професійної спілки, виявленні прихильності до них, участі у політичних акціях, мітингах, страйках, а також у порушенні вимог щодо несумісності, визначених законодавством у сфері запобігання корупції (далі - заява щодо несумісності).

Член Вищої ради правосуддя Саліхов Віталій Валерійович, здійснивши перевірку заяви ОСОБА_1 стосовно судді Верховного Суду ОСОБА_2 про порушення вимог щодо несумісності, ухвалою від 09.10.2024 №1726/0/18-24 заяву ОСОБА_1 стосовно судді Верховного Суду ОСОБА_2 про порушення вимог щодо несумісності залишив без розгляду та повернув заявнику, не погодившись з якою, ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з адміністративним позовом про її скасування.

Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності Вищої ради правосуддя стосовно розгляду заяв щодо несумісності судді визначаються Конституцією України, законами України "Про Вищу раду правосуддя" та "Про судоустрій і статус суддів".

Згідно з частиною першою статті 39 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" Вища рада правосуддя відкриває та розглядає справи про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності їх посад із діяльністю або статусом, визначеними Конституцією та законами України (справи щодо несумісності).

За правилами частини четвертої статті 39 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" член Вищої ради правосуддя залишає без розгляду та повертає заявнику заяву щодо несумісності, якщо вона не відповідає вимогам, встановленим цим Законом, зазначаючи про мотиви такого повернення.

У свою чергу, оскарження рішення Вищої ради правосуддя, її органів унормовано статтею 35 Закону України "Про Вищу раду правосуддя".

Рішення Вищої ради правосуддя може бути оскаржене до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення (частина перша статті 35 цього Закону).

Рішення Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя може бути оскаржено до Вищої ради правосуддя (частина четверта статті 35 Закону України "Про Вищу раду правосуддя").

Таким чином, згідно приписів частин першої, четвертої статті 35 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" оскарженню підлягають рішення Вищої ради правосуддя та рішення Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя. Оскарження ухвали члена Вищої ради правосуддя про залишення без розгляду та повернення заяви щодо несумісності у судовому порядку положеннями статей 35, 39 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" не передбачено.

Поряд з цим, Верховний Суд вважає необхідним зазначити наступне.

Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте або прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується. Право на оскарження рішення, дій Вищої ради правосуддя, її органів, що здійснюють розгляд заяв щодо несумісності судді, мають лише суб`єкти цього провадження в порядку, передбаченому законом.

Частиною другою статті 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. Водночас, позивач ОСОБА_1 не є суб`єктом провадження в розумінні зазначених норм законодавства.

Право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.

Подібний правовий висновок з розгляду спорів щодо оскарження актів індивідуальної дії висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06.04.2023 у справі № 990/152/22, від 05.09.20204 у справі №990/137/24.

Отже, позивач хоч і наділений правом подати заяву про порушення суддею вимог щодо несумісності та ініціювати в такий спосіб розгляд справи щодо порушення суддею вимог щодо несумісності, але не є безпосереднім учасником правовідносин, які виникають у зв`язку з вирішенням питання про порушення суддею вимог щодо несумісності.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.03.2020 у справі №9901/609/19.

Як убачається, спірне рішення не породжує, не змінює і не припиняє прав чи обов`язків позивача у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює оскарження цього індивідуального акта позивачем незалежно від того, вважає чи не вважає він, що такий акт опосередковано зачіпає його права та/або законні інтереси.

Законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки. Однією із цілей таких обмежень є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів, зокрема як у цій справі. І така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.

Таке правозастосування відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 14.09.2023 у справі №990/73/23.

Зважаючи на обставини, у зв`язку з якими позивач звернулася до адміністративного суду, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для відкриття провадження у справі за заявленим позовом, а тому у його відкритті слід відмовити, з огляду на положення пункту 1 частини першої статті 170 КАС України.

Застосовуючи норму пункту 1 частини першої статті 170 КАС, «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко виходячи з підходу ЄСПЛ до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції). Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу зазначеної Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення (див. пункт 45 рішення ЄСПЛ від 18.10.1982 у справі «Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії» (Case of Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium).

Відповідно до вимог частини другої цієї статті про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу не пізніше п`яти днів з дня надходження позовної заяви.

Керуючись статтями 22, 170, 266, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя, третя особа суддя Верховного Суду ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення.

Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її прийняття та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження.

--------------------

--------------------

--------------------

--------------------

-------------------

В.В. Хохуляк

М.М. Гімон

І.А. Гончарова

Р.Ф. Ханова

В.П. Юрченко

Судді Верховного Суду