Рішення

від 23.10.2024 по справі 910/10065/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

23.10.2024Справа № 910/10065/24

Господарський суд міста Києва в складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова пошта" (Столичне шосе, 103, корпус 1, поверх 9, м. Київ, 03026; ідентифікаційний код 31316718)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тефа нова" (02088, місто Київ, вулиця Лісна, 80, ідентифікаційний код 41013613)

про стягнення 25 799,98 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Нова пошта" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тефа нова" про стягнення заборгованості за договором № 05/05-17 від 24.05.2017 про надання послуг у розмірі 25 799,98 грн.

Спір виник в зв`язку з тим, що на виконання договору про надання послуг Товариство з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта» (замовник) впродовж червня 2017 - серпня 2019 років перерахувало Товариству з обмеженою відповідальністю «Тефа нова» (виконавець) оплату за надання послуг у розмірі 488 406,8 грн, в супереч цьому, Товариство з обмеженою відповідальністю «Тефа Нова» надало послуги лише на загальну суму 462 406,82 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.08.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено процесуальні строки для подання пояснень по суті спору.

Від відповідача на адресу суду жодних клопотань та відзиву на позовну заяву не надходило.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За таких обставин, приймаючи до уваги, що відповідач так і не скористався наданими йому процесуальними правами, а за висновками суду у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

24.05.2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта» (далі-позивач, замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Тефа нова» (далі-відповідач,виконавець) було укладено договір про надання послуг № 05/05-17 від 24.05.2017 (далі - договір), відповідно до умов якого за завданням замовника виконавець надає замовнику послуги з брендування належних замовникові модулів комірок в кількості 120шт., на умовах, визначених цим договором (п. 1.1. договору).

Пунктом 2.1.3. договору закріплено, що після закінчення надання послуг виконавець зобов`язується надати замовнику акт наданих послуг та рахунок на оплату.

У відповідності до п. 3.4. договору протягом 3 робочих днів з дня надання послуг виконавець надає замовникові акт приймання-передачі наданих послуг та рахунок на оплату.

В подальшому, між сторонами були укладені додаткові угоди № 1 від 02.06.2017, № 2 від 15.11.2017, № 3 від 31.12.2017 до договору про надання послуг № 05/05-17 від 24.05.2017.

Так, додатковою угодою № 1 від 02.06.2017 до договору про надання послуг № 05/05-17 погоджені сторонами зміни до п. 4.1.-4.3., де вказано, що вартість одного виробу становить 2 060,00 грн в т.ч. ПДВ 343,33 грн, також загальна сума договору становить 247 200,00 грн в т.ч. ПДВ 41 200,00 грн, а попередня оплата здійснюється -50% від суми договору, становить 123 600,00 грн в т.ч. ПДВ 20 600,00 грн та здійснюється покупцем протягом 3 робочих днів з моменту укладення договору на підставі наданого постачальником рахунку.

Додатковою угодою №2 від 15.11.2017 до договору про надання послуг №05/05-17 сторонами були затверджені зміни до п.1.1., а саме зазначається, що додатково до завдань, визначених в пункту 1.1. договору, за завданням Замовника виконавець надає замовнику послуги з орендування нових та раніше заорендованих і пошкоджених у процесі експлуатації, належних замовникові модулів комірок (далі-виробів), в кількості та на умовах, визначених цією додатковою угодою.

Пунктом 10.1. з внесеними змінами додатковою угодою № 3 до договору про надання послуг 05/05-17, вказано, що договір набирає чинності із моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2018 року, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань згідно договору, у разі, якщо жодна сторона не заявить про розірвання договору, договір вважається продовженим на наступний рік.

Так, позивач у позовній заяві зазначає, що останнім за період з червня 2017 по лютий 2019 були здійсненні платежі за послуги, надані відповідачем за договором № 05/05-17 від 24.05.2017, що підтверджується доданими позивачем до позовної заяви платіжними дорученнями та актами надання послуг, а саме:

- платіжним дорученням №НП-9407 від 14.06.17 на суму 123 600,00 грн;

- актом надання послуг №9 від 08.06.17 на суму 16 480,00 грн;

- актом надання послуг №24 від 26.06.17 на суму 12 360,00 грн;

- актом надання послуг №19 від 15.06.17 на суму 4 120,00 грн;

- актом надання послуг №21 від 16.06.17 на суму 16 480,00 грн;

- актом надання послуг №25 від 30.06.17 на суму 12 360,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-12287 від 14.07.17 на суму 2 060,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-12415 від 14.07.17 на суму 6 180,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-12416 від 14.07.17 на суму 6 180,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-12430 від 14.07.17 на суму 8 240,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-12431 від 14.07.17 на суму 8 240,00 грн;

- актом надання послуг №28 від 13.07.17 на суму 20 600,00 грн;

- актом надання послуг №32 від 02.08.17 на суму 28 840,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-10498 від 15.08.17 на суму 10 300,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-11176 від 28.08.17 на суму 14 420,00 грн;

- актом надання послуг №36 від 06.09.17 на суму 49 440,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-19036 від 18.09.17 на суму 24 720,00 грн;

- актом надання послуг №38 від 28.09.17 на суму 12 360,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-14151 від 09.10.17 на суму 12 360,00 грн;

- актом надання послуг №41 від 12.10.17 на суму 45 320,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-23541 від 27.10.17 на суму 22 660,00 грн;

- актом надання послуг №47 від 30.10.17 на суму 2 060,00 грн;

- актом надання послуг №49 від 07.11.17 на суму 26 780,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-16981 від 20.11.17 на суму 1 030,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-17011 від 20.11.17 на суму 11 390,00 грн;

- актом надання послуг №4 від 23.03.18 на суму 1 084,00 грн;

- актом надання послуг №5 від 05.04.18 на суму 1 842,00 грн;

- актом надання послуг №6 від 24.04.18 на суму 9 040,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-8803 від 05.05.18 на суму 5 786,00 грн;

- актом надання послуг №7 від 12.06.18 на суму 9 040,00 грн;

- платіжним дорученням №НП-12831 від 27.06.18 на суму 9 040,00 грн;

- актом надання послуг №13 від 31.10.18 на суму 41 472,00 грн;

- платіжним дорученням №НПУ-000001 від 14.11.18 на суму 41 472,00 грн;

- актом надання послуг №14 від 20.11.18 на суму 58 176,00 грн;

- платіжним дорученням №НПТ-000869 від 04.12.18 на суму 58 176,00 грн;

- актом надання послуг №15 від 28.01.19 на суму 94 752,00 грн;

- платіжним дорученням №НПТ-007968 від 15.02.19 на суму 94 752,00 грн.

Разом з тим, позивач стверджує, що після сплати Товариством з обмеженою відповідальністю «Нова Пошта» на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «Тефа нова» 25 800,00 грн жодні послуги відповідачем не надавались, роботи не виконувались, у зв`язку з чим, за твердженнями позивача, у відповідач зобов`язаний повернути суму грошових коштів у розмірі 25 799,98 грн.

10.07.2024 позивачем на адресу відповідача було направлено претензію щодо сплати заборгованості за договором. Докази надсилання містяться в матеріалах справи.

Проте, відповідач відповідь на претензію не надав, грошові кошти у сумі 25 799,98 грн не повернув.

Дослідивши матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, виходячи з наступних підстав.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

За приписами частини 2 статті 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Частиною 1 статті 181 ГК України встановлено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. (частини 1, 2 статті 639 ЦК України).

За змістом частини 1 статті 640 та частини 2 статті 642 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Відповідно до положень ст.ст. 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Отже, укладений сторонами договір за своєю правовою природою є договором надання послуг.

Згідно ч. 1 ст. 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем на виконання умов договору в період з 14.06.2017 року по 13.08.2019 року була здійснена оплата за договором про надання послуг № 05/05-17 від 24.05.2017 на загальну суму 488 406,80 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями платіжних доручень №НП-9407 від 14.06.17; №НП-12287 від 14.07.17; №НП-12415 від 14.07.17; №НП-12416 від 14.07.17; №НП-12430 від 14.07.17; №НП-12431 від 14.07.17; №НП-10498 від 15.08.17; №НП-11176 від 28.08.17; №НП-19036 від 18.09.17; №НП-14151 від 09.10.17; №НП-23541 від 27.10.17; №НП-16981 від 20.11.17; №НП-17011 від 20.11.17; №НП-8803 від 05.05.18; №НП-12831 від 27.06.18; №НПУ-000001 від 14.11.18; №НПТ-000869 від 04.12.18 та №НПТ-007968 від 15.02.19.

Разом з тим, судом встановлено, що відповідачем надано послуги з орендування модулів комірок та виготовлення наклейок на поштомат на загальну суму 462 406,82 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями актів надання послуг №9 від 08.06.17; №24 від 26.06.17; №19 від 15.06.17; №21 від 16.06.17; №25 від 30.06.17; №28 від 13.07.17; №32 від 02.08.17; №36 від 06.09.17; №38 від 28.09.17; №41 від 12.10.17; №47 від 30.10.17; №49 від 07.11.17; №4 від 23.03.18; №5 від 05.04.18; №6 від 24.04.18; №7 від 12.06.18; №13 від 31.10.18; №14 від 20.11.18 та №15 від 28.01.19.

За змістом ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Частина 1 статті 193 ГК України встановлює, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 ГК України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Положеннями статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Позивачем була направлена претензія щодо сплати заборгованості відповідачу, але останній відповіді не надав та кошти не повернув.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Як встановлено судом вище, позивачем сплачено відповідачу за послуги кошти в розмірі 488 406,80 грн, з яких послуги відповідачем надано лише на суму 462 406, 82 грн. Доказів протилежного матеріали справи не містять.

Враховуючи викладене, суд погоджується з доводами позивача, що сума в розмірі 25 799, 98 грн є фактично не використаною та підлягає поверненню позивачу.

Що стосується правової підстави для повернення таких коштів на користь позивача суд зазначає, що главою 63 та 64 ЦК України не врегульовано особливостей повернення виконавцем замовнику попередньої оплати в разі невиконання виконавцем своїх зобов`язань за договором про надання послуг та правового механізму її повернення, а відтак суд зазначає про можливість застосування частини 2 статті 693 ЦК України за аналогією закону до правовідносин, що виникли між Позивачем та Відповідачем.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.03.2018 року у справі № 910/1030/17.

Згідно з частиною 2 статті 693 ЦК України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

У постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 Велика Палата Верховного Суду вказала, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Відтак, враховуючи звернення позивачем з претензією до відповідача щодо необхідності повернення коштів, а також враховуючи положення статті 530 ЦК України, суд дійшов висновку щодо виникнення у відповідача обов`язку повернути заявлену до стягнення суму, а відтак позов підлягає задоволенню.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 18.03.2019 по справі № 911/3142/19, направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч. 2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Відповідач не подав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тефа нова" (02088, місто Київ, вулиця Лісна, 80, ідентифікаційний код 41013613) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова пошта" (Столичне шосе, 103, корпус 1, поверх 9, м. Київ, 03026; ідентифікаційний код 31316718) грошові кошти у розмірі 25 799 (двадцять п`ять тисяч сімсот дев`ятсот дев`ять) грн 98 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 23.10.2024

Суддя І.О. Андреїшина