Рішення

від 22.10.2024 по справі 917/918/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

адреса юридична: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36000, адреса для листування: вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36607, тел. (0532) 61 04 21, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/

Код ЄДРПОУ 03500004

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.10.2024 Справа № 917/918/24

м. Полтава

Господарський суд Полтавської області у складі судді Пушка І.І., при секретарі судового засідання Голик В.М. розглянувши матеріали справи

за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «ГАРАНТ 2005», вул. Ради Європи, 15, смт. Гоголеве, Великобагачанський район, Полтавська область, 38310, код ЄДРПОУ 32548393

до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, вул. Житня, 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991

про стягнення 65 726 663,50 грн,

представники сторін:

від позивача: не з`явився;

представник відповідача: не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Полтавської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «ГАРАНТ 2005» до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення 65 726 663,50 грн збитків.

В обґрунтування позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю «ГАРАНТ 2005» зазначило, що внаслідок ракетного удару невстановленого типу, нанесеного Російською Федерацією, завдано майнової шкоди у вигляді знищення майна, яке належить позивачу.

Ухвалою суду від 04.06.2024 залишено позовну заяву без руху та встановлено строк для усунення виявлених при поданні позовної заяви недоліків.

У межах встановленого судом строку позивачем усунуті недоліки позовної заяви, про що до суду 07.06.2024 надані відповідні докази. Форма і зміст поданої заяви відповідають вимогам ст. 162, 164 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою від 12.06.2024 господарський суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 11.07.2024.

11.07.2024 від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.

Ухвалою від 11.07.2024 суд продовжив строк проведення підготовчого провадження на 30 днів та відклав підготовче засідання на 24.09.2024.

В судове засідання 24.09.2024 представники сторін не з`явились.

Ухвалою від 24.09.2024 господарський суд закрив підготовче провадження у справі № 917/918/24 та призначив справу до судового розгляду по суті на 22.10.2024.

15.10.2024 до суду від Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» надійшла заява про вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, яка підлягає залишенню без розгляду з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Відповідно до норм ст. 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Згідно з ч. 1 ст. 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Заява про поновлення строку для подання заяви про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічним акціонерним товариством Акціонерний банк «Укргазбанк» подана не була.

Відповідно до ч.2 ст.118 ГПК України заяви, скарги, документи, що подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

За таких обставин заяву Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» про вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача суд залишає без розгляду.

Клопотання Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» від 15.10.2024 про повернення на стадію підготовчого провадження у справі № 917/918/24 суд залишає без розгляду, оскільки воно подане особою, яка не є учасником процесу.

Щодо повідомлення відповідача про дату, час і місце проведення судових засідань у цій справі, судом приймається до уваги наступне.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, відповідач - Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (ідентифікаційний код 7707211418), вул. Житня, буд. 4, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991.

За приписами ст. 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 365 ГПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 367 ГПК України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Разом з тим, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» введено в Україні воєнний стан, який діє до тепер.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

За зверненням Міністерства юстиції України, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Відповідно до Закону України від 01.12.2022 «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року», який набрав чинності 23.12.2022, керуючись положеннями статті 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, статті 24 Закону України «Про міжнародні договори України», Україна зупинила у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР, та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР.

Відповідно до вказаного вище Закону, керуючись положеннями ст. 54 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, ст. 84 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, ст. 24 Закону України «Про міжнародні договори України», Україна вийшла з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року №140/98-ВР.

Відповідно до повідомлення, розміщеного 25.02.2022 на офіційному вебсайті Акціонерного товариства «Укрпошта», у зв`язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану, АТ «Укрпошта» припинило поштове співробітництво з Поштою Росії та Білорусі; посилки та перекази в ці країни не приймаються.

Згідно з ч. 2 ст. 367 ГПК України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Разом з тим, у зв`язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряду інших документів ОБСЄ, у зв`язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗС РФ про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.

Відтак діяльність дипломатичних представництв України на Росії та Росії в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинені, відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку статті 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території РФ та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.

Згідно з листом Міністерства юстиції України «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022, з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

Отже, подальше застосування відповідного алгоритму з отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету, а також подача будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію РФ проти України.

З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва у цивільних і кримінальних справах, у тому числі у зв`язку із припиненням поштового сполучення.

Враховуючи викладене, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, суд не здійснює повідомлення відповідача про розгляд даної справи засобами поштового зв`язку та не звертається до суду Російської Федерації з судовим дорученням про вручення документів.

Враховуючи неможливість виконання судового доручення про вручення відповідачу судових документів про відкриття провадження у справі № 917/918/24 дипломатичними каналами, суд дійшов висновку про повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи шляхом оголошення на офіційному вебсайті судової влади України.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 ГПК України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному вебсайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

14.06.2024 судом здійснено повідомлення відповідача про розгляд даної справи та про проведення судового засідання 11.07.2024 шляхом оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України, що підтверджується відповідними оголошеннями на сторінці Господарського суду Полтавської області на вебсайті Судової влади України (а.с. 68).

За таких обставин, суд дійшов висновку про повідомлення відповідача належним чином про дату, час і місце розгляду справи шляхом оголошення на офіційному вебсайті судової влади України.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України).

Відповідач відзив на позов не надав.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

З огляду на викладене, Господарський суд розглядає справу в судовому засіданні 22.10.2024 за відсутності представників відповідача.

22.10.2024 від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.

В судовому засіданні 22.10.2024 суд оголосив вступну та резолютивну частину рішення.

Під час розгляду спору по суті судом встановлені наступні фактичні обставини.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Гарант 2005» (позивач) створене та зареєстроване відповідно до законодавства України як суб`єкт господарювання юридична особа у формі товариства з обмеженою відповідальністю.

Позивач є власником нерухомого майна, що знаходиться за адресою: Полтавська область, Миргородський район, смт. Гоголеве, вул. Ради Європи, 13А, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав індексний номер 322465987 від 10.02.2023 року, (а.с. 53).

Відповідно до ч.3 ст.75 ГПК України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Судом визнаються загальновідомими наступні обставини:

- 22.02.2022 Рада федерації Федеральних зборів Російської Федерації надала дозвіл президенту Російської Федерації на використання збройних сил Російської Федерації за її межами;

- 24.02.2022 президент Російської Федерації оголосив про проведення спеціальної воєнної операції в Україні. Наведене підтверджується інформаційними повідомленнями та записами відеотрансляції наведеного звернення, розміщеними як на офіційному веб-сайті президента РФ, а також на веб-сайтах інформаційних ресурсів як України, так і самої країни-агресора;

- з лютого 2022 року Російська Федерація здійснювала та продовжує здійснювати систематичні та масовані обстріли цивільної інфраструктури України.

Факт здійснення Російською Федерацією проти України так званої «спеціальної воєнної операції» підтверджується також Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1, наказом Міжнародного Суду Справедливості ООН від 16.03.2022 № 182.

28 серпня 2023 року приблизно о 04:30 годин злочинною владою Російської Федерації, внаслідок ведення агресивної війни та агресивних воєнних дій, здійснено обстріл цивільної інфраструктури Миргородського району Полтавської області ракетами невстановленого типу. В результаті вказаних злочинних дій загинуло 4 особи, отримали поранення 3 особи та пошкоджено майно Позивача за адресою: Полтавська область, Миргородський район, смт. Гоголеве, вул. Ради Європи, 13А.

Зазначені обставини підтверджуються наступними доказами, доданими позивачем до позовної заяви:

- актом про пожежу від 28 серпня 2023 року, складеного комісією у складі провідного інспектора ВЗНС Миргородського РУ ГУ ДСНС України в Полтавській області Носа О.О., слідчого СВ Миргородського РВП ГУНП у Полтавській області Розсохи В.Д., інженера ДВЛ Куліша Є.О. та директора ТОВ «ПАФ ГАРАНТ2005» Товстошкура О.С. (а.с. 54), відповідно до якого встановленою причиною пожежі є потраплянні боєприпасів (їх уламків) внаслідок бойових дій;

- витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 29.08.2023 року відповідно до якого у провадженні слідчого відділу УСБУ в Полтавській області знаходиться кримінальне провадження №22023170000000200, зареєстроване в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 28 серпня 2023 року за фактом порушення збройними силами Російської Федерації законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (а.с. 52), правова кваліфікація кримінального правопорушення ч.2 ст.438 Кримінального кодексу України;

- листом старшого слідчого в особливо важливих справах слідчого відділу УСБУ в Полтавській області від 19 березня 2024 року вих.№66/6/3-114В, відповідно до змісту якого проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні №22023170000000200 за фактом ракетного удару по цивільної об`єкту ТОВ «ПАФ «Гарант» за адресою: Полтавська область, Миргородський район, смт.Гоголеве, вул.Ради Європи, 15, внаслідок чого загинули 4 особи, отримали поранення 3 особи та пошкоджено виробничі потужності підприємства (а.с. 15). У провадженні проводяться необхідні слідчі (розшукові) та процесуальні дії, підозру у вчиненні кримінального правопорушення не повідомлялося; позивача визнано потерпілим у кримінальному провадженні №22023170000000200, що, зокрема, підтверджується пам`яткою про права та обов`язки потерпілого у кримінальному провадженні (а.с. 12).

- технічним звітом за результатами обстеження виробничої будівлі (складу) ТОВ «ГАРАНТ 2005», яка розташована по вул. Ради Європи 13А в смт. Гоголеве Миргородського району Полтавської області, з оцінкою їх технічного стану та рекомендаціями щодо подальшої їх експлуатації після пошкоджень внаслідок надзвичайних ситуацій, бойових дій та терористичних актів, виконаним приватним підприємством «БУДЕКСПЕРТИЗА».

З метою визначення вартості завданих матеріальних збитків внаслідок ракетного удару, що відбувся 28.08.2023 року, між ТОВ «ПАФ «Гарант» та приватним підприємством «Центр незалежної оцінки та експертизи» (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності №166/2023, виданий фондом Державного майна України 20 березня 2023 року) укладено договір №25 від 18 вересня 2023 року.

Відповідно до Звіту про незалежну оцінку збитків Розділ 1 (нерухомість) загальна вартість завданих збитків нерухомому майну Позивача станом на 28.08.2023 без врахування ПДВ становитиме 29 592 163 (двадцять дев`ять мільйонів п`ятсот дев`яносто дві тисячі сто шістдесят три) гривні 50 копійок (а.с. 16-30).

Відповідно до Звіту про незалежну оцінку визначення розміру неотриманого прибутку Розділ 4 (упущена вигода) загальна вартість неотриманого прибутку (упущеної вигоди) Позивача станом на 28.08.2023 без врахування ПДВ становитиме 36 134 500 (тридцять шість мільйонів сто тридцять чотири тисячі п`ятсот) гривень 00 копійок (а.с. 33-51).

Таким чином, в результаті здійснення Відповідачем 28 серпня 2023 року ракетного удару по цивільному об`єкту за адресою: Полтавська область, Миргородський район, смт. Гоголеве, вул. Ради Європи, 15, що належить Позивачу на праві власності, загальний розмір збитків Позивача склав 65 726 663 (шістдесят п`ять мільйонів сімсот двадцять шість тисяч шістсот шістдесят три) гривні 50 копійок.

Стосовно предметної та територіальної юрисдикції спору, суд виходить з наступного.

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках (ч.1 ст.20 ГПК України).

За приписами ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України (далі ГК України) під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Згідно із ст. 42 ГК України підприємництво як вид господарської діяльності це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 ГК України суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб`єктами господарювання є господарські організації юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку (п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК України).

Згідно із частинами 4, 5 ст. 55 ГК України, суб`єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах. Суб`єкти господарювання господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

Відповідно до ст. 84 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку.

Таким чином, у розумінні наведених вище положень нормативно-правових актів позивач здійснює свою господарську діяльність у формі товариства з обмеженою відповідальністю.

Згідно з ч. 1 ст. 133 ГК України основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права право господарського відання, право оперативного управління.

Згідно з ч. 3 ст. 386 ЦК України власник, права якого порушене, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

З урахуванням обставин, встановлених судом, військова агресія Російської Федерації проти України вплинула на реалізацію господарської діяльності позивача та спричинила шкоду його майну, що свідчить про порушення прав позивача як суб`єкта господарської діяльності.

Відповідно до ч. 8 ст. 29 ГПК України, позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Як встановлено судом, місцем заподіяння шкоди майну позивача у даній справі є Полтавська обл., смт. Гоголеве, вул. Ради Європи, 13А.

Враховуючи викладене, оскільки спірні правовідносини є господарськими, спір віднесено до компетенції господарських судів України та підлягає розгляду господарським судом Полтавської області за місцем заподіяння шкоди.

Стосовно статусу відповідача, до якого пред`явлено позов, судом приймається до уваги наступне.

Відповідачем у цій справі є держава Російська Федерація в цілому, як специфічний суб`єкт правовідносин, оскільки здійснення «спеціальної воєнної операції» було ініційовано та погоджено вищими органами державної влади Російської Федерації, отже до відповідних правовідносин повинні застосовуватись не лише нормативно-правові акти та міжнародні договори, які стосуються відшкодування шкоди як цивільно-правового інституту, але й нормативно-правові акти та міжнародні договори, які врегульовують порядок реалізації державою своїх суверенних прав і функцій, зокрема, визначені міжнародним правом правила та звичаї війни.

Згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Україні. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.

Як встановлено судом, спір виник між юридичною особою приватного права (позивачем) та іноземною державою-агресором як особливим суб`єктом, статус якого може бути прирівняний до юридичної особи публічного права.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Частиною 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Суд не вбачає підстав для застосування суверенного судового імунітету відповідача, виходячи з наступного.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (ст. 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (ст. 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Згідно із ст.ст. 1, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Судом також приймається до уваги правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, яка полягає в тому, що після початку війни в Україні з 2014 року, суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої особі в результаті збройної агресії Російської Федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету держави визначена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, від 22.06.2022 №311/498/20, від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21; постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22.

Виходячи з наведеного, Російська Федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за збитки, які були заподіяні позивачу.

Стосовно норм матеріального права, які підлягають застосуванню у даному спорі, суд виходить з наступного.

Ч.1 ст. 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що до зобов`язань, які виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень ст. 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право», права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно з ч. 1 ст. 42 Конвенції про правову допомогу, зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди мала місце на території України, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми матеріального права України.

Одночасно судом приймається до уваги, що відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно із ст. 10 ЦК України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачає, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 3 ГПК України встановлює, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

З огляду на наведене суд приходить до висновку, що до спірних відносин підлягає застосуванню матеріальне право України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч. 3 ст. 386 ЦК України, власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Право власності позивача на нерухоме майно, яке було пошкоджене під час зазначеного вище ракетного удару, підтверджується матеріалами справи.

Ст. 11 ЦК України передбачає, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (п.3 ч.2 ст.11 ЦК України).

Згідно з ч.1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч.3 ст. 22 ЦК України).

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч.ч. 1, 2 ст.1166 ЦК України).

Для застосування такого заходу відповідальності як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи (порушення зобов`язання); 2) шкідливого результату такої поведінки - збитків; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду.

Принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Близький за змістом правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

При цьому, саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками.

Щодо вини, як складового елементу цивільного правопорушення, то законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди.

Відповідно до норми, яка викладена в ч.2 ст.1166 ЦК України, діє презумпція вини, тобто, відсутність вини у завданні шкоди повинна доводити особа, яка її заподіяла.

Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 21.04.2021 у справі №648/2035/17 та у постанові від 14.02.2018 у справі №686/10520/15-ц.

Обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.

Відповідно до ст.ст.1, 2 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна; територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

П. 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974, як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 був введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, який триває на момент прийняття рішення у цій справі.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії РФ проти України порушенням пункту 4 ст. 2 Статуту ООН та звернено до РФ вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування РФ з України (https://digitallibrary.un.org/record/3965290?ln=ruv=pdf#files).

Наказом Міжнародного Суду Справедливості ООН № 182 від 16.03.2022 зобов`язано Російську Федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України (https://www.icj-cij.org/sites/default/files/case-related/182/182-20220316-ord-01-00-en.pdf).

Як зазначено в преамбулі Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам, є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України, в розумінні ч. 3 ст. 85 ГПК України, є загальновідомим фактом, який не потребує встановлення в судовому порядку та закріплений державою Україна на законодавчому рівні.

Як було встановлено судом, дії відповідача щодо заподіяння шкоди майну позивача були вчинені саме в межах проведення відповідачем, як державою-агресором, так званої «спеціальної воєнної операції» та є її прямим і безпосереднім наслідком.

Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі, яке є додатком до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі (підписана в Гаазі 18.10.1907), учасницею якою є відповідач, забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів використання позивачем втраченого майна у воєнних цілях.

Також позивачем доведено, а судом встановлено факт заподіяння шкоди протиправними діями відповідача та причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та завданою позивачу шкодою.

Зокрема, відповідно до наданого позивачем технічного звіту за результатами обстеження будівельних конструкцій (елементів) виробничої будівлі (складу) TOB «ГАРАНТ-2005», яка розташована по вул. Ради Європи 13А в смт. Гоголеве Миргородського району Полтавської області, з оцінкою їх технічного стану та рекомендаціями щодо подальшої їх експлуатації після дій та терористичних актів, виконаним приватним підприємством «БУДЕКСПЕРТИЗА», Акта про пожежу від 28 серпня 2023 року, складеного комісією у складі провідного інспектора ВЗНС Миргородського РУ ГУ ДСНС України в Полтавській області Носа О.О. слідчого СВ Миргородського РВП ГУНП у Полтавській області Розсохи В.Д., інженера ДВЛ Куліша Є.О. та директора ТОВ «ГАРАНт 2005» Товстошкура О.С., Витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 29 березня 2024 року щодо кримінального провадження №22023170000000200 (зареєстроване в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 28 серпня 2023 року за фактом порушення збройними силами Російської Федерації законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України) руйнування та знищення належного Позивачеві майна та неотримання прибутку є наслідком обстрілу означеної цивільної інфраструктури та пожежі з огляду на потраплянні боєприпасів (їх уламків) внаслідок бойових дій.

Виходячи з викладеного, судом встановлена наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди у розмірі та в порядку, передбаченими цивільним законодавством України.

Стосовно розміру збитків, вимоги про стягнення вартості яких заявлені позивачем, судом приймається до уваги наступне.

Відповідно до ч.2 ст. 22 ЦК України збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

ТОВ «Гарант 2005» просить стягнути з відповідача збитки у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України реальні збитки внаслідок знищення та пошкодження майна та у вигляді неодержаного прибутку (упущеної вигоди) в загальній сумі 65 726 663,5 грн.

Суд встановив, що з метою визначення вартості завданих матеріальних збитків внаслідок ракетного удару, що відбувся 28.08.2023 року, Приватним підприємством «Центр незалежної оцінки та експертизи» була проведена незалежна оцінка збитків, за результатами якої були складені звіти, у яких суб`єкт оціночної діяльності дійшов висновку, що загальна вартість завданих збитків нерухомому майну Позивача станом на 28.08.2023 без врахування ПДВ становить 29 592 163,50 грн, загальна вартість неотриманого прибутку (упущеної вигоди) позивача станом на 28.08.2023 без врахування ПДВ становить 36 134 500,00 грн.

Незалежна оцінка збитків проведена суб`єктом оціночної діяльності ПП «Центр незалежної оцінки та експертизи» (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності №166/2023, виданий Фондом державного майна України від 20 березня 2023 року) у відповідності до вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та Методики визначення розміру шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності відповідає Методиці, затвердженої наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18 жовтня 2022 року № 3904/1223 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 02 грудня 2022 р. за № 1522/38858), тому означені звіти про розмір збитків Позивача внаслідок ракетного удару 28 серпня 2023 року суд оцінює як належні, допустимі та достовірні докази на підтвердження дійсного розміру збитків на суму 65 726 663,50 грн без ПДВ, завданих позивачу внаслідок протиправних дій відповідача.

До матеріалів справи не надавались докази виникнення спорів, пов`язаних із результатами оцінки збитків (визначеного розміру збитків), у тому числі рецензування звіту про оцінку збитків.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Гарант 2005» про стягнення збитків у встановленій судом сумі, завданої позивачу внаслідок збройного вторгнення Російської Федерації та здійснення обстрілу цивільної інфраструктури 28.08.2023 року, є доведеними та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно зі ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до ст.ст. 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 (що набрала чинності для України 24.08.1991, для РФ 27.11.1909) договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Таким чином, відповідно до наведених положень цивільного законодавства та міжнародних договорів, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

Згідно з положеннями 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Матеріалами справи підтверджується неправомірна поведінка Російської Федерації, яка полягає у незаконній воєнній агресії проти України та здійсненні ракетних обстрілів території України, внаслідок чого було завдано руйнувань рухомому та нерухомому майну позивача.

Як було встановлено судом, дії відповідача щодо обстрілу належного відповідачу майна були вчинені всупереч законам і звичаям війни, в зв`язку з чим відповідач несе повну відповідальність як за відповідний ракетний удар, так і за спричинені ним наслідки, у тому числі за шкоду, заподіяну майну позивача.

З урахуванням викладеного, суд констатує, що позовні вимоги про стягнення з відповідача вартості завданих збитків підтверджуються поданими доказами, не спростовані відповідачем, їх задоволення фактично призведе до відновлення порушених прав позивача, а тому є ефективним способом їх захисту.

В зв`язку з цим, заявлені позовні вимоги визнаються судом обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Стосовно розподілу судових витрат судом приймається до уваги наступне.

За приписами п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до підп. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

З 1 січня 2024 року прожитковий мінімум в Україні встановлено Законом України від 09.11.2023 № 3460-ІХ «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у розмірі 3 028,00 грн для працездатних осіб.

Ціна позову у даній справі становить 65 726 663,50 грн., розмір судового збору складає 985 899,95 грн. (65 726 663,50 х 3 028,00 грн).

Відповідно до ч. 3 ст. 129 ГПК України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід Державного бюджету України.

Оскільки позивач при зверненні до суду з позовом був звільнений від оплати судового збору на підставі п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України Про судовий збір, то відповідно до ч. 3 ст. 129 ГПК України з відповідача до Державного бюджету України підлягають стягненню 985 899,95 грн. судового збору.

Керуючись ст. 73, 74, 76-80, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (вулиця Житня, 14, будівля 1, місто Москва, Російська Федерація, 119991) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ГАРАНТ 2005», вул. Ради Європи, 15, смт. Гоголеве, Великобагачанський район, Полтавська область, 38310, код ЄДРПОУ 32548393 - 65 726 663,5 грн збитків.

3. Стягнути з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (вулиця Житня, 14, будівля 1, місто Москва, Російська Федерація, 119991) в дохід Державного бюджету України судовий збір у сумі 985 899,95 грн.

Видати наказ після набрання цим рішенням законної сили.

Повний текст рішення складено та підписано 24.10.2024.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Східного апеляційного господарського суду в порядку та строки, встановлені статтями 256 - 257 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя І.І. Пушко