Рішення

від 10.10.2024 по справі 362/4070/22

ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 362/4070/22

Провадження № 2/362/234/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(ЗАОЧНЕ)

10 жовтня 2024 року Васильківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді Ковбеля М.М.,

при секретарі - Сілецькій М.О.,

розглянувши у загальному позовному провадженні в судовому засіданні в залі суду у місті Василькові Київської області цивільну справу за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гровінг Стейт" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , орган опіки і піклування при виконавчому комітеті Глевахівської селищної ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гровінг Стейт" звкрнулося до суду з вищезазначеним позовом, в якому просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Свої позовні вимоги обгрунтовує тим, що будинковолодіння належить на праві власності ОСОБА_3 , а права іпотекодержателя на будинковолодіння належать позивачу і підтверджуються договор іпотеки від 29.12.2011 року та договорами про відступления права вимоги від 13.09.2016 року, довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Заборгованість за кредитом досі не сплачена в повному обсязі.

Як зазначає позивач, іпотекодавець ОСОБА_3 укладаючи договір іпотеки, зобов`язувалася не реєструвати у вказаному житлі (будинку), що є предметом іпотеки, будь-яких осіб без письмового дозволу іпотекодателя (пункт 6.1.10 іпотечного договору).

Позивач посилається на той факт, що в порядку ст. 40 ЗУ «Про іпотеку» позивач направляв відповідачам вимогу звільнити будинок, однак вони досі не знялися з реєстраційного обліку.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, подавши до суду письмову заяву про слухання справи у його відсутності, вимоги позову підтримуює та проти ухвалення заочного рішення у справі не заперечуює.

Відповідачі в судове засідання не з`явилися, про день та час розгляду справи повідомлені належним чином. У встановлений строк відзиву на позовну заяву до суду не надійшло, а тому в силу ч. 8 ст. 178 ЦПК України, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Третя особа ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилася, про день та час розгляду справи повідомлена належним чином.

Представник органу опіки і піклування при виконавчому комітеті Глевахівської селищної ради просив слухати справу у його відсутності за наявними матеріалами.

Зі згоди позивача, суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.

Враховуючи, що сторони по справі в судове засідання не з`явились, відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши письмові матеріали справи, всебічно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, виходить з наступного.

Як вбачається із матеріалів справи, 29 грудня 2011 року між позивачем ОСОБА_3 та ПАТ «ФІНБАНК» було укладено Іпотечний договір для забезпечення її зобов`язань за Договором про надання відкличної невідновлювальної кредитної лінії № 56/12/11-К від 29 грудня 2011 року.

У відповідності до умов Іпотечного договору ОСОБА_3 передала в іпотеку ПАТ «ФІНБАНК» нерухоме майно, а саме: житловий будинок та земельна ділянка розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається з копії Постанови Верховного суду №362/6156/16-ц від 10 березня 2021 року, 16 грудня 2013 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва по цивільній справі № 761/25639/13-ц, договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 56/12/11-К від 29.12.2011 року, укладений між ПАТ «Фінбанк» та позивачем ОСОБА_3 було розірвано та на користь банківської установи з неї стягнуто 2062957,54 грн. На підставі рішення суду та виконавчого листа ВДВС Шевченківського РУЮ у місті Києві було відкрито виконавче провадження № 42028241, в рамках якого постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 17.02.2014 року було накладено арешт на все належне позивачеві ОСОБА_3 майно. 2 березня 2016 року між ПАТ «Фінбанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Авістар» укладено договір про відступлення права вимоги за Іпотечним договором від 29 грудня 2011 року, відповідно до якого ПАТ «Фінбанк» передало свої права ТОВ «Фінансова компанія «Авістар», яка 13.09.2016 року уклала договір про відступлення права вимоги за Іпотечним договором від 29.12.2011 року з ТОВ «Фінансова компанія «Гровінг Стейт».

Спірне будинковолодіння розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_3 , а права іпотекодержателя на будинковолодіння належать позивачу, що підтверджуються довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позивач посилається на той факт, що в порядку ст. 40 ЗУ «Про іпотеку» позивач направляв відповідачам вимогу звільнити будинок, однак вони досі не знялися з реєстраційного обліку.

Так ст. 40 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 1, 3, 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду), і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушено. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб`єктивне матеріальне право на їх задоволення.

Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з вимогами ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності є непорушним.

Статтями 29, 310 Цивільного кодексу України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання, а також має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і є втручанням у його право на повагу до свого житла, яке в свою чергу не є абсолютним.

Згідно з пунктом 4 ст.31 Цивільного кодексу України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до Закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Як передбачено ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Положенням статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Згідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

З рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", вбачається, що, в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У Постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року по справі № 638/13030/13-ц провадження № 61-20713св18) вказано, що «Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час».

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.

За нормами ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).

Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом порядку.

Таким чином, Закон дозволяє Кредитору звертатись до іпотекодавця з вимогою про виселення як в судовому, так і в позасудовому порядку виключно після проведення процедури звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим, доказів, позивачем було проведено процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки не надано, чи що позивач є власником майна та має право вимагати усунути перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном шляхом зняття відповідачів з реєстрації суду не надано.

Більш того, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.

Повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 259, 265, 268, 273, 353-355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.

Заочне рішення може бути переглянуте Васильківським міськрайонним судом за письмовою заявою відповідача про перегляд заочного рішення, яка може бути подана до суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення його повного заочного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання заяви про перегляд заочного рішення або апеляційної скарги, якщо такі не було подано.

Суддя М.М. Ковбель