Рішення

від 28.03.2024 по справі 910/15845/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

28.03.2024Справа № 910/15845/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Олексюк О.В., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Автогаражного кооперативу по будівництву та експлуатації гаражів (автостоянок) для зберігання транспортних засобів, що знаходяться в особистій власності громадян Ватутінського району міста Києва «Вигурівщина-2» вул. Т. Драйзера, 23, м. Київ, 02226

до Фізичної особи-підприємця Бєляєвої Олени Костянтинівни АДРЕСА_1

про визнання договору недійсним

Представники сторін:

від позивача: не з`явився.

від відповідача: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Автогаражний кооператив по будівництву та експлуатації гаражів (автостоянок) для зберігання транспортних засобів, що знаходяться в особистій власності громадян Ватутінського району міста Києва «Вигурівщина-2» звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Бєляєвої Олени Костянтинівни про визнання недійсним укладеного між сторонами Договору № 28/12/2022 про надання консультаційних послуг від 28.12.2022 року та стягнення 300 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на укладення оспорюваного Договору № 28/12/2022 про надання консультаційних послуг від 28.12.2022 року фіктивним головою кооперативу Кавкою Т.І. за відсутності повноважень та без наміру створення правових наслідків, з метою незаконного заволодіння грошовими коштами позивача, у зв`язку з чим вказаний договір має бути визнаний недійсним в судовому порядку згідно ст. 234 ЦК України як фіктивний, з одночасним стягненням перерахованих на його виконання коштів в сумі 300 000,00 грн. як безпідставно набутих відповідачем згідно ст. 1212 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.10.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/15845/23, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч.3 ст. 12 ГПК України постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, та призначено підготовче засідання у справі на 29.11.2023 року.

Також вказаною ухвалою від 20.10.2023 року задоволено клопотання позивача про витребування доказів та в порядку ст. 81 ГПК України витребувано у відповідача - Фізичної особи - підприємця Бєляєвої Олени Костянтинівни належним чином засвідчені копії договору № 28/12/2022 про надання консультаційних послуг від 28.12.2022 року та всіх додаткових угод до нього, окремих доручень, інших додатків до договору, специфікацій, кошторисів, актів виконаних робіт (наданих послуг, приймання - передачі), звітів, протоколів, рахунків, листів, інших документів, які стосуються вказаного договору.

У підготовчому судовому засіданні 29.11.2023 року у зв`язку з нез`явленням відповідача особисто та/або його уповноваженого представника судом протокольною ухвалою оголошено перерву до 10.01.2024 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.01.2024 року враховуючи те, що судом остаточно з`ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, а також зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/15845/23 та призначення справи до судового розгляду по суті на 07.03.2024 року.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 07.03.2024 року у зв`язку з неявкою відповідача та/або його уповноваженого представника, протокольною ухвалою оголошено перерву до 27.03.2024 року.

Будь яких інших заяв та клопотань процесуального характеру від позивача на час проведення судового засідання з розгляду справи по суті 07.03.2024 року, окрім наявних в матеріалах справи, до суду не надходило.

У судове засідання з розгляду справи по суті 07.03.2024 року з`явився уповноважений представник позивача, відповідач особисто та/або його уповноважений представник - не з`явились.

У судове засідання з розгляду справи по суті 27.03.2024 року представники сторін та/або відповідач особисто не з`явились.

Про дату, час і місце проведення судового засідання 27.03.2024 року позивач повідомлений належним чином, що підтверджується наявною в матеріалах справи розпискою представника Автогаражного кооперативу б/н від 07.03.2024 року.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Окрім цього, про проведення судового засідання позивач також додатково повідомлений відповідно до норм ст. 6 ГПК України шляхом надсилання до електронних кабінетів Автогаражного кооперативу «Вигурівщина-2» та представника останнього копії ухвали суду від 07.03.2024 року про оголошення перерви в судовому засіданні у справі №910/15845/23, факт отримання якої 12.03.2024 року підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про доставку електронного листа до електронних кабінетів.

Згідно пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

З метою повідомлення відповідача про розгляд справи № 910/15845/23 та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала господарського суду від 20.10.2023 року, а також подальші ухвали від 29.11.2023 року, 10.01.2024 року та 07.03.2024 року були направлені судом рекомендованими листами з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: АДРЕСА_1 , яка співпадає з місцезнаходженням відповідача за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Разом з тим, копії ухвал Господарського суду міста Києва від 20.10.2023 року, 29.11.2023 року, які направлялась на адресу місцезнаходження відповідача повернулись до суду неврученими адресату із відміткою "за закінченням терміну зберігання".

В той же час судом згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців встановлено відповідність адреси місцезнаходження відповідача ФОП Бєляєвої О.К. зазначеній на конвертах, що повернулися.

Доказів отримання відповідачем ухвали суду від 10.01.2024 року поштовим відділенням зв`язку на час розгляду справи по суті 07.03.2024 року не повернуто.

Судом здійснено запит з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштового відправлення №0600251782463, в якому зазначено, що станом на 07.03.2024 року поштове відправлення «у точці видачі доставки».

Також на час розгляду справи по суті 27.03.2024 року поштовим відділенням зв`язку не повернуто доказів отримання відповідачем ухвали суду від 07.03.2024 року.

Судом здійснено запит з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштового відправлення №0600255543757, в якому зазначено, що станом на 26.03.2024 року поштове відправлення «у точці видачі доставки».

Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача, матеріали справи не містять та суду невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно з матеріалами справи, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).

Судом враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

У рішенні від 03.04.2008 року у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Враховуючи вище викладене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлена права та можливості ознайомитися з усіма ухвалами суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/.

З огляду на вищевикладене суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідача та повідомлення його про розгляд справи судом.

Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статями 165, 178 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі від 20.10.2023 року, які також визначені в ухвалі суду від 29.11.2023 року, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.

Окрім того, на виконання вимог ухвали суду від 20.10.2023 року щодо витребування від ФОП Бєляєвої О.К. належним чином засвідчені копії договору № 28/12/2022 про надання консультаційних послуг від 28.12.2022 року та всіх додаткових угод до нього, окремих доручень, інших додатків до договору, специфікацій, кошторисів, актів виконаних робіт (наданих послуг, приймання - передачі), звітів, протоколів, рахунків, листів, інших документів, які стосуються вказаного договору, відповідачем витребувані докази та/або повідомлень про неможливість подати докази у встановлені строки суду не надано.

Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Суд звертає увагу, що сам лише факт не отримання стороною кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу суду про відкриття провадження у справі для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернута до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду та нереалізації своїх процесуальних прав, зокрема, в частині надання відзиву на позовну заяву, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Наразі, від відповідача на час проведення розгляду справи по суті до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

Про поважні причини неявки в судове засідання 27.03.2024 року уповноважених представників сторін суд не повідомлено.

В свою чергу, суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Пунктом 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

З огляду на вищевикладене, оскільки ФОП Бєляєва О.К. та Автогаражний кооператив не скористались наданими їм процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзив на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, а також уповноважений представник позивача, відповідач особисто та/або його уповноважений представник в судове засідання з розгляду справи по суті 27.03.2024 року не з`явилися, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи по суті, виключно за наявними матеріалами та за відсутності уповноваженого представника позивача, відповідача особисто та/або його уповноваженого представника відповідача.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно із частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частинами 1, 3 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 93 Господарського кодексу України підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників). Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Частиною 1 статті 94 Господарського кодексу України встановлено, що кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом.

Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні врегульовано Законом України «Про кооперацію», відповідно до статті 1 якого кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів.

Згідно з визначенням термінів, наведеним у статті 2 вказаного Закону, обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу.

Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (статті 6 Закону України «Про кооперацію»).

Відповідно до статті 7 Закону України «Про кооперацію» кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах. Засновниками кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи України та іноземних держав, які беруть участь у діяльності кооперативів через своїх представників. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами.

Як встановлено судом за матеріалами справи, рішенням виконкому Ватутінської районної ради від 10.02.1989 року № 134 було зареєстровано Статут автогаражного кооперативу по будівництву та експлуатації гаражів (автостоянок) для зберігання транспортних засобів, що знаходяться в особистій власності громадян Ватутінського району міста Києва «Вигурівщина-2» (Кооператив), відповідно до якого останній був створений з метою надання послуг по організації будівництва та наступній експлуатації гаражів (автостоянок), зберіганню та обслуговуванню транспортних засобів, переважно членів кооперативу, за рахунок коштів членів кооперативу. Членами кооперативу могли бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в місті Києві, мають транспортні засоби, що належать їм на праві особистої власності тощо.

За результатами проведення загальних зборів уповноважених членів кооперативу 15.07.2020 року, результати яких оформлені протоколом № 1 від 15.07.25020 року, були внесені зміни до Статуту АГК «Вигурівщина-2» та викладено Статут в новій редакції, згідно якого АГК «Вигурівщина-2» є добровільним об`єднанням фізичних та/або юридичних осіб, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених загальними зборами (зборами уповноважених) членів кооперативу.

Окрім цього, вказаним рішенням загальних зборів уповноважених членів кооперативу 15.07.2020 року, результати яких оформлені протоколом № 1 від 15.07.2020 року, обрано правління Кооперативу у складі 8 (восьми) членів: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Згідно наявної в матеріалах справи Довідки АГК «Вигурівщина-2» № 1/3 від 03.01.2023 року та протоколу засідання правління АГК «Вигурівщина-2» від 09.01.2023 року, ОСОБА_3 , який з 2016 року є членом кооперативу, з 01.03.2021 року обрано та призначено т.в.о. голови правління Кооперативу «Вигурівщина-2».

Як вбачається з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань по АГК «Вигурівщина-2», державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державна адміністрація Більською Ольгою Федорівною 04.01.2023 року за №1000661070019000290 здійснена державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу, зокрема, з 26.12.2022 року Головою правління АГК «Вигурівщина-2» вказано ОСОБА_9 та представником АГК «Вигурівщина-2», який може вчиняти дії від імені Кооперативу, у тому числі підписувати договори тощо, ОСОБА_10 .

Також вказаною реєстрацією внесено зміни до інформації про АГК «Вигурівщина-2», а саме: зміна інформації для здійснення зв`язку з юридичною особою; зміна керівника або відомостей про керівника юридичної особи; зміна місцезнаходження юридичної особи; зміна фізичних осіб або зміна відомостей про фізичних осіб - платників податків, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо; зміни до установчих документів, які не пов`язані з внесенням змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Окрім цього, за зверненням нового керівника АГК «Вигурівщина-2» приватним нотаріусом Забавською Н.В. 25.01.2023 року було здійснено подальші реєстраційні дії за № 1000661070020000290, якими внесено зміни до інформації про АГК «Вигурівщина-2», а саме: зміна інформації для здійснення зв`язку з юридичною особою; зміна керівника або відомостей про керівника юридичної особи; зміну складу засновників (учасників) або зміну відомостей про засновників (учасників) юридичної особи.

Разом з тим, рішенням Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року по справі № 910/1396/23 були, зокрема, задоволені позовні вимоги гр. ОСОБА_3 до Автогаражного кооперативу по будівництву та експлуатації гаражів (автостоянок) для зберігання транспортних засобів, що знаходяться в особистій власності громадян Ватутінського району міста Києва «Вигурівщина-2», а саме:

- визнано недійсними рішення позачергових загальних зборів членів кооперативу АГК «Вигурівщина-2», оформлених протоколом № 1 від 27.08.2022 року, згідно якого, зокрема, припинено повноваження діючих членів правління Кооперативу, з 26.12.2022 року до складу правління Кооперативу обрано наступних осіб: ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та головою правління Кооперативу обрано ОСОБА_9 , а також затверджено (прийнято) нову редакцію «Статуту»;

- визнано протиправною та скасовано реєстраційну дію від 04.01.2023 року за №1000661070019000290, проведену державним реєстратором Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації Більською Ольгою Федорівною, зокрема, щодо зазначення з 26.12.2022 року Головою правління АГК «Вигурівщина-2» ОСОБА_9 та ОСОБА_10 представником АГК «Вигурівщина-2», який може вчиняти дії від імені Кооперативу, у тому числі підписувати договори тощо;

- визнано недійсними рішення позачергових зборів уповноважених членів кооперативу АГК «Вигурівщина-2», оформлених протоколом № 2 від 16.01.2023 року, згідно якого припинено повноваження попереднього складу уповноважених членів кооперативу АГК «Вигурівщина-2» та обрано новий склад уповноважених членів кооперативу АГК «Вигурівщина-2» у кількості 52 особи терміном на 3 роки з 17.03.2023 року;

- визнано протиправною та скасовано реєстраційну дію від 25.01.2023 року за №1000661070020000290, проведену приватним нотаріусом Забавською Н.В. щодо зміни інформації для здійснення зв`язку з юридичною особою, зміни керівника або відомостей про керівника юридичної особи, зміни складу засновників (учасників) або зміна відомостей про засновників (учасників) юридичної особи.

Приймаючи вказане рішення місцевий господарський суд виходив з того, що оскаржувані рішення позачергових загальних зборів членів АГК «Вигурівщина-2» прийняті з порушенням порядку скликання та проведення загальних зборів учасників кооперативу, що позбавило право позивача - гр. ОСОБА_3 на управління справами кооперативу, чим було порушено його господарські (корпоративні) права.

Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95 від 28 жовтня 1999 року, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11 від 29 листопада 2016 року, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92 від 22 листопада 1995 року, § 36).

Даний принцип тісно пов`язаний з приписами частини 4 статті 75 ГПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 922/2391/16.

Таким чином, оскільки факти, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 24.07.2023 року у справі №910/1396/23, яке набрало законної сили, не підлягають доказуванню та можуть бути спростовані не інакше як шляхом скасування відповідного судового рішення, суд констатує, що обставини щодо недійсності рішень позачергових загальних зборів членів кооперативу АГК «Вигурівщина-2», а також протиправності та скасування реєстраційних дій, проведених державними реєстраторами стосовно АГК «Вигурівщина-2» на підставі таких рішень, в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню.

При цьому, за наслідками розгляду Господарським судом міста Києва справи № 910/1396/23 та скасування рішень і вчинених на їх підставі реєстраційних дій, згідно яких було призначено гр. ОСОБА_9 головою кооперативу АГК «Вигурівщина-2», т.в.о. голови правління кооперативу АГК «Вигурівщина-2» ОСОБА_3 було отримано від АТ «Райффайзен Банк» виписки про рух коштів кооперативу АГК «Вигурівщина-2» та їх цільове призначення за період 01.01.2023 року - 31.08.2023 року, копія яких наявні в матеріалах справи.

Відповідно до вказаних виписок судом встановлено та зазначено позивачем в позовній заяві, що кооперативом АГК «Вигурівщина-2» було перераховано на банківський рахунок ФОП Бєляєвої О.К. грошові кошти у загальній сумі 300 000,00 грн. як «оплату за консультаційні послуги згідно Договору №28/12/2022 від 28.12.2023 року», а саме платіжними інструкціями: №329 від 11.01.2023 року на суму 37 500,00 грн., №332 від 11.01.2023 року на суму 37 500,00 грн., №335 від 11.01.2023 року на суму 37 500,00 грн., №344 від 12.01.2023 року на суму 37 500,00 грн., №372 від 21.03.2023 року на суму 37 500,00 грн., №373 від 21.03.2023 року на суму 37 500,00 грн., №380 від 05.04.2023 року на суму 37 500,00 грн., №379 від 05.04.2023 року на суму 37 500,00 грн.

Як зазначено позивачем в позовній заяві, жодних документів щодо надання ФОП Бєляєвою О.К. будь-яких послуг кооперативу АГК «ВИГУРІВЩИНА-2» серед наявної в кооперативі документації не виявлено.

Також позивач стверджує в позовній заяві та підтверджується наявними матеріалами справи, зокрема, копією витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо реєстрації 02.11.2021 року кримінального провадження № 12021000000001357, досудове розслідування в якому здійснюється Другим відділом управління розслідування особливо тяжких злочинів Головного слідчого управління Національної поліції України, а також копією повідомлення про підозру ОСОБА_9 від 19.07.2023 року, що в рамках кримінального провадження внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12021000000001357 від 02.11.2021 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч.1, 2 ст.255, ч.2 ст. 27, ч.4 ст.28, ч.ч.3, 4 ст. 358, ч.3 ст.206-2 Кримінального кодексу України, гр. ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 повідомлено про підозру у вчиненні впродовж 2021-2023 років кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст.255, ч.2 ст. 27, ч.4 ст.28, ч.3 ст. 358, ч.4 ст. 358, ч.3 ст.206-2 Кримінального кодексу України.

Так, згідно матеріалів досудового розслідування кримінального провадження №12021000000001357, під час досудового слідства було встановлено, що гр. ОСОБА_9 добровільно вступив до складу злочинної організації, з метою вчинення кримінальних правопорушень, спрямованих на протиправне заволодіння юридичною особою та майном, зокрема, АГК «ВИГУРІВЩИНА-2». Надавав учасникам злочинної організації документи, видані на його ім`я, розуміючи їх використання з протиправною метою. Підписував та подавав до банківських установ підроблені документи для отримання доступу до банківських рахунків АГК «ВИГУРІВЩИНА-2».

Окрім цього, згідно наявних у справі матеріалів кримінального провадження № 12021000000001357, а саме даних протоколу додаткового допиту підозрюваного ОСОБА_9 від 18.09.2023 року встановлено, що жодних договорів від імені АГК «ВИГУРІВЩИНА-2» з ФОП Бєляєвою О.К. ОСОБА_9 особисто не підписував.

Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві, фіктивним головою правління АГК «ВИГУРІВЩИНА-2» ОСОБА_9 було укладено договір №28/12/2022 від 28.12.2022 року від імені кооперативу АГК «ВИГУРІВЩИНА-2» з ФОП Бєляєвою О.К., за яким відповідачем фактично не було надано жодних послуг та не надано жодних документів на виконання договору, разом з тим Кооперативом було перераховано грошові кошти на рахунок ФОП Бєляєвою О.К. у розмірі 300 000,00 грн., докази чого наявні в матеріалах справи.

Оскільки відповідачем були отримані грошові кошти без наявності правових підстав та з метою досудового врегулювання спору, позивач звернувся до ФОП Бєляєвої О.К. з претензією № 06-1/09/2023 від 06.09.2023 року про повернення вказаних коштів на розрахунковий рахунок Кооперативу шляхом направлення її на електронну адресу відповідача, яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, а саме: ІНФОРМАЦІЯ_2

Проте, вказана претензія залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Відтак, позивач в обґрунтування позовних вимог посилається на укладення оспорюваного Договору № 28/12/2022 про надання консультаційних послуг від 28.12.2022 року фіктивним головою кооперативу Кавкою Т.І. за відсутності повноважень та без наміру створення правових наслідків, з метою незаконного заволодіння грошовими коштами позивача, у зв`язку з чим вказаний договір має бути визнаний недійсним в судовому порядку згідно ст. 234 ЦК України як фіктивний, з одночасним стягненням перерахованих на його виконання коштів в сумі 300 000,00 грн. як безпідставно набутих відповідачем згідно ст. 1212 ЦК України.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Так, загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Згідно частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Отже, чинним законодавством визначено, що договір (його частина) може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов`язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

При цьому, зміст правочину відповідно до частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Крім того, за приписами частини 1 статті 207 Господарського кодексу господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.

Тобто, виходячи з наведених приписів позивач, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору, зобов`язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.

Суд зазначає, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 24.04.2020 року у справі № 522/25151/14-ц, від 07.10.2020 року у справі №626/1063/17, від 25.11.2020 року у справі № 162/471/17, від 15.05.2020 року у справі №904/3938/18, від 09.07.2020 року у справі № 910/9641/19).

Відповідно, під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами, зокрема, про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Разом з тим, звертаючись з цим позовом про визнання недійсним Договору №28/12/2022 від 28.12.2022 року про надання консультаційних послуг позивач стверджує, що він є фіктивним, вчиненим без наміру створення правових наслідків, оскільки ОСОБА_9 як представник АГК «Вигурівщина-2» з іншими особами діяв у складі злочинної організації і їх дії були направлені на незаконне заволодіння грошовими коштами, а не на реальне укладання угоди.

Однак, у постанові від 22.08.2018 року по справі №925/715/17 Верховний Суд зазначив, що визнання рішення загальних зборів недійсним означає, що воно не породило правових наслідків з дня його прийняття (аналогічна позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 17.07.2018 року у справі №916/2386/17).

Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об`єднання, професійної спілки, її організації або об`єднання, політичної партії, організації роботодавців, об`єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» державна реєстрація базується на таких основних принципах, зокрема, об`єктивності, достовірності та повноти відомостей у Єдиному державному реєстрі.

Згідно ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Зокрема, як зазначено в постанові Верховного Суду від 24.12.2019 року у справі № 758/1861/18, факт припинення повноважень директора як посадової особи законодавець пов`язує із моментом внесення відповідного запису до ЄДРПОУ.

В контексті викладеного суд зазначає, що станом на дату 28.12.2022 року, яка зазначається позивачем як дата укладення оспорюваного договору, Єдиний державний реєстр не містив даних про ОСОБА_9 як директора АГК «Вигурівщина-2», оскільки реєстраційні дії щодо припинення повноважень директора та внесення даних про ОСОБА_9 як керівника кооперативу проведені тільки пізніше - 04.01.2023 року.

При цьому, як зазначено в позовній заяві та встановлено судом, ОСОБА_3 як головою АГК «Вигурівщина-2» жодних правочинів з ФОП Бєляєвою О.К. не укладалось.

Крім того, згідно правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 24.02.2021 року у справі № 926/2308/19, визнання договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК України у зв`язку з підписанням договору особою, яка не має на це повноважень, та відсутністю волевиявлення власника, можливе лише у тому випадку, якщо власник у подальшому не схвалив такого правочину. …

Якщо ж дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 16.06.2020 року у справі № 145/2047/16-ц, правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував.

Додатково суд зауважує, що за наявності в призначенні здійснених платежів на користь ФОП Бєляєвої О.К. конкретних визначених реквізитів договору, а саме його номеру та дати укладення, можна дійти висновку, що такий правочин мав бути укладений в письмовій формі.

Проте, копія оспорюваного договору не надана суду як позивачем разом з позовною заявою, так і відповідачем на момент розгляду справи № 910/15845/23 по суті, а саме на виконання вимог ухвали суду від 20.10.2023 року, що позбавляє суд можливості дослідити зміст такого правочину та повноваження осіб, від імені яких він укладений, а також встановити факт його укладення.

Отже, оскільки згідно наявних матеріалів справи судом встановлено відсутність між сторонами будь - яких відносин, зокрема, договірних або інших зобов`язань, які б зумовлювали переказ коштів від позивача до відповідача, а також відповідачем не надано, в тому числі на вимогу суду, жодних належних, допустимих та вірогідних доказів існування Договору про надання консультаційних послуг № 28/12/2022 від 28.12.2022 року та бухгалтерських та/або будь - яких інших документів, що підтверджують факт його укладення та виконання, за умови відсутності підстав для перерахування в 2023 року коштів в оплату вказаного договору та доказів його фактичного виконання, судом під час розгляду справи існування оскаржуваного договору №28/12/2022 від 28.12.2022 року про надання консультаційних послуг не встановлено.

Згідно пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.

Предмет спору - це об`єкт спірного правовідношення щодо якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 13/51-04).

Закриття провадження у справі на підставі зазначеної вище норми Господарського процесуального кодексу України можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до відкриття провадження у справі, то зазначена обставина тягне за собою відмову в позові, а не закриття провадження у справі (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 13/51-04, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 910/23359/15, від 18.06.2019 у справі № 914/891/16, від 18.07.2019 у справі № 916/3147/16, від 26.11.2019 у справі № 920/240/18, від 18.07.2023 у справі № 906/1357/20, від 16.08.2023 у справі № 910/5571/22).

Водночас особа, яка звертається до суду з позовом повинна довести конкретні факти порушення її прав та інтересів, та підтвердити, що її права та законні інтереси буде захищено та відновлено з допомогою певного способу захисту, визначеного у позові.

При цьому порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вирішуючи спір суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15.08.2023 у справі № 906/1175/18, від 20.06.2023 у справі № 910/5529/19, від 12.04.2023 у справі № 916/156/22, від 22.02.2022 у справі № 910/2330/21, від 06.09.2022 у справі № 910/9228/21, від 29.11.2022 у справі № 910/745/20, від 04.11.2021 у справі № 910/18029/16, від 15.06.2021 у справі № 910/10440/19, від 01.07.2021 у справі № 910/7029/20, від 01.09.2020 у справі № 910/14065/18, від 18.08.2020 у справі № 910/7631/18, від 16.06.2020 у справі № 922/3371/19, від 10.12.2019 у справі № 906/43/19, від 26.11.2019 у справі № 917/92/19, від 05.11.2019 у справі № 926/746/19, від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18.

В свою чергу, відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, 22.03.2023 у справі № 509/5080/18.

Отже, згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 20.02.2024 року у справі № 916/1042/22, відсутність предмета спору на момент звернення з позовом до суду свідчить про відсутність порушеного права позивача, а тому є підставою для відмови у позові, а не для закриття провадження у справі.

Суд звертає увагу, що закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення, у зв`язку з виявленням після відкриття провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги наведені нормативні приписи та встановлені судом фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним Договору №28/12/2022 про надання консультаційних послуг від 28.12.2022 року.

В частині позовних вимог позивача про стягнення з відповідача грошових коштів в розмірі 300 000,00 грн., сплачених на виконання спірного правочину, на підставі ст. 1212 ЦК України як безпідставно збереженого майна суд зазначає, що загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.

Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Стаття 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, зокрема, відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

За змістом частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Частина 3 статті 1212 Цивільного кодексу України поширює дію положень про безпідставне збагачення на відносини, що регулюються іншими положеннями Цивільного кодексу України, зокрема, на випадки виконання зобов`язання однією із сторін:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Таким чином, у випадку коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв`язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, від 02.09.2014 у справі № 910/1620/13, від 14.10.2014 у справі №922/1136/13 та від 25.02.2015 у справі № 910/1913/14, від 02.02.2016 у справі №6-3090цс15, яка підтримана Верховним Судом у постанові від 06.03.2018 по справі № 910/13814/17.

Системне тлумачення абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що:(а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції;(б) правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; (в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (постанова Верховного Суду від 27.11. 2019 року в справі № 396/29/17).

Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

В свою чергу, за умови належним чином підтвердження матеріалами справи факту передачі відповідачеві коштів у спірній сумі, докази наявності письмового договору №28/12/2022 від 28.12.2022 року про надання консультаційних послуг в матеріалах справи відсутні та сторонами суду на час розгляду спору по суті не надані.

Тобто, як встановлено судом за матеріалами справи та зазначалось вище, оскаржуваний договір №28/12/2022 від 28.12.2022 року про надання консультаційних послуг, на виконання якого відповідачем було отримано грошові кошти в розмірі 300 000,00 грн., є фактично відсутнім, позаяк дії сторін не можуть свідчити про укладення правочину в розумінні приписів ст.ст. 179, 180, 181 ГК України та ст.ст. 205, 207 ЦК України.

Відтак, оскільки судом під час розгляду справи не встановлено факту існування самого договору №28/12/2022 від 28.12.2022 року про надання консультаційних послуг, що виключає як підстави для визнання його недійсним судом, так і свідчить про відсутність будь - яких правових підстав для перерахування Кооперативом коштів на користь відповідача, отже сплачені за таким правочином кошти як безпідставно збережене майно підлягають поверненню позивачеві згідно статті ст. 1212 ЦК України, у зв`язку чим суд доходить висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача 300 000,00 грн., як таких, що знаходяться у відповідача без належних правових підстав, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов у вказаній частині доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача в цій частині підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції законів України та на засадах верховенства права (частина 1статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосуваннястатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника.

Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Поряд із цим суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати в частині майнових вимог покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог та в частині немайнових вимог - на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним Договору №28/12/2022 про надання консультаційних послуг від 28.12.2022 року, укладеного між Фізичною особою-підприємцем Бєляєвою Оленою Костянтинівною ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) та Автогаражним кооперативом по будівництву та експлуатації гаражів (автостоянок) для зберігання транспортних засобів, що знаходяться в особистій власності громадян Ватутінського району міста Києва «Вигурівщина-2» (вул. Т. Драйзера, 23, м. Київ, 02226, код ЄДРПОУ 21581811) відмовити.

2. Позовні вимоги задовольнити частково.

3.Стягнути з Фізичної особи-підприємця Бєляєвої Олени Костянтинівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Автогаражного кооперативу по будівництву та експлуатації гаражів (автостоянок) для зберігання транспортних засобів, що знаходяться в особистій власності громадян Ватутінського району міста Києва «Вигурівщина-2» (вул. Т. Драйзера, 23, м. Київ, 02226, код ЄДРПОУ 21581811) 300 000,00 грн. (триста тисяч грн. 00 коп.) та судовий збір в розмірі 4 500,00 грн. (чотири тисячі п`ятсот грн.)

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 23 жовтня 2024 року.

Суддя А.М.Селівон