ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 жовтня 2024 року
м. Київ
cправа № 918/2/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Письменна О. М.,
за участю представників сторін:
позивача - не з`явилися,
відповідача - Вагоровської А. Е. (адвоката),
прокуратури -Колодяжної А. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2024 (колегія суддів: Філіпова Т. Л. - головуючий, Василишин А. Р., Маціщук А. В.) і рішення Господарського суду Рівненської області від 04.04.2024 (суддя Романюк Ю. Г.) у справі
за позовом керівника Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Володимирецької селищної ради
до Фізичної особи - підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича
про визнання недійсним договору, повернення земельної ділянки,
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Керівник Вараської окружної прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Володимирецької селищної ради звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до Фізичної особи - підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича (далі - ФОП Діжурко А. В.) про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017 та повернення земельної ділянки у комунальну власність територіальної громади.
1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, Прокурор зазначав, що 28.12.2016 між Володимирецькою сільською радою та Діжурком А. В. укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,1901 га з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 Володимирецької селищної ради, строком на 5 років. У подальшому згідно з рішенням Володимирецької селищної ради від 05.09.2017 № 906 між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. укладено 14.09.2017 договір купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрований в реєстрі за № 1284; 14.09.2017 зареєстровано право власності Діжурка А. В. на спірну земельну ділянку.
Прокурор зазначав, що на час прийняття Володимирецькою селищною радою рішення від 05.09.2017 № 906 на спірній земельній ділянці був розташований об`єкт нерухомого майна - незавершене будівництво, будівля торгового павільйону, загальною площею 10,5 м2, який належить на праві власності Діжурку А. В . Площа земельної ділянки, яка продана Діжурку А. В. , майже у 180 разів перевищує площу нерухомого майна, яке на ній розташоване. Тому Прокурор стверджував, що Володимирецька селищна рада всупереч положенням статей 134, 135 Земельного кодексу України відчужила без проведення торгів земельну ділянку, 99 % якої є вільними від забудови. За твердженням Прокурора, договір купівлі-продажу від 14.09.2017 слід визнати недійсним, а земельну ділянку - повернути в комунальну власність територіальної громади.
Прокурор також зазначав, що відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи підприємця, Діжурко А. В. з 25.04.2000 зареєстрований як фізична особа -підприємець. Укладення договору оренди землі для будівництва та обслуговування будівель торгівлі та укладення 14.09.2017 договору купівлі-продажу земельної ділянки для тих самих цілей, за твердженням Прокурора, свідчить про здійснення відповідачем підприємницької діяльності. Тому Прокурор зазначає про виникнення саме господарсько-правових відносин у цій справі, оскільки спір пов`язаний із земельною ділянкою наданою відповідачу для зайняття торгівлею.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Згідно з рішенням Господарського суду Рівненської області від 04.04.2024, яке залишене без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2024 у справі № 918/2/24, позов Прокурора задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. , посвідчений державним нотаріусом Володимирецької районної державної нотаріальної контори Рівненської області Килюшик А. А., зареєстрований в реєстрі за № 1284.
Зобов`язано ФОП Діжурка А. В. повернути у комунальну власність територіальної громади в особі Володимирецької селищної ради земельну ділянку площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Здійснено розподіл судових витрат.
2.2. Суд першої інстанції, виходив із того, що відповідачем не надано доказів введення спірного об`єкта нерухомого майна (торгового павільйону готовністю 5 %, реєстраційний номер 107870445608) в експлуатацію у встановленому порядку та набуття цим майном режиму об`єкта нерухомого майна як об`єкта цивільного права. Суд першої інстанції зазначив, що наявність на орендованій земельній ділянці згідно з договором оренди земельної ділянки від 28.12.2016 об`єкта незавершеного будівництва не надавала відповідачу права на придбання у власність цієї земельної ділянки поза межами конкурентних засад, а саме як власнику об`єкта нерухомого майна. Суд першої інстанції зауважив, що така земельна ділянка підлягала продажу Володимирецькою селищною радою виключно на земельних торгах, тому придбання відповідачем земельної ділянки 5620855100:01:030:0256 порушує права та законні інтереси територіальної громади та інтереси інших фізичних та юридичних осіб, оскільки здійснення продажу цієї земельної ділянки повинно було відбуватися на конкурентних засадах.
Посилаючись на положення статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції дійшов висновку, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. , підлягає визнанню недійсним.
Суд першої інстанції, керуючись положеннями статті 216 Цивільного кодексу України, зазначив, що правові наслідки недійсності оспорюваного правочину суд застосовує лише за зверненням сторони такого правочину. Суд першої інстанції зазначив, що відповідач як сторона договору купівлі-продажу має право самостійно заявити як вимогу про стягнення з Володимирецької селищної ради (за рахунок місцевого бюджету) на свою користь, сплачені при купівлі земельної ділянки кошти у розмірі 77 447,00 грн, так і вимогу про відшкодування збитків, якщо такі були завдані у зв`язку із вчиненням недійсного правочину, відповідно до частини 2 статті 216 Цивільного кодексу України. Суд першої інстанції зазначив, що відповідач повинен повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку, тому позовні вимоги Прокурора в цій частині підлягають задоволенню.
Суд першої інстанції також установив, що Прокурор не є учасником правовідносин щодо купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Під час опрацювання сайту Володимирецької селищної ради було встановлено, що рішення від 05.09.2017 не оприлюднено, спірний договір у загальному доступі не перебуває. Суд першої інстанції зазначив, що згідно з інформацією Володимирецької селищної ради від 19.12.2023, вона не зверталася до суду для захисту інтересів держави; про наявні порушення інтересів жителів територіальної громади Володимирецька селищна рада дізналася з листа Вараської окружної прокуратури. Суд першої інстанції зазначив, що Володимирецькій селищній раді стало відомо про порушення інтересів жителів територіальної громади після скерування відповідного листа Вараською окружною прокуратурою від 14.12.2023.
Суд першої інстанції також зазначив, що 20.01.2023 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за фактом можливого протиправного набуття особою шляхом обману права власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі у зв`язку з наявністю об`єкта нерухомості, який не є об`єктом торгівлі, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 190 Кримінального кодексу України, за № 4202318555000006. Тому суд першої інстанції виснував, що станом на 02.01.2024 (дату звернення Прокурора з позовною заявою) строк позовної давності Прокурором не пропущений.
2.3. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. , на підставі якого відповідач отримав у приватну власність спірну земельну ділянку без проведення земельних торгів, підлягає визнанню недійсним. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що, враховуючи встановлену судами недійсність договору купівлі-продажу, відповідач повинен повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку, тому позовні вимоги Прокурора в цій частині слід задовольнити.
Суд апеляційної інстанції виснував, що позбавлення ФОП Діжурка А. В. права власності на спірну земельну ділянку жодним чином не суперечить принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Повернення у комунальну власність спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету повернення майна територіальної громади та відновлення порушеного права власності. Належний на праві власності ФОП Діжурку А. В. об`єкт незавершеного будівництва, як зазначив суд апеляційної інстанції, не був об`єктом нерухомого майна на момент набуття права власності на земельну ділянку, тому відповідач не мав правових підстав для набуття права власності на земельну ділянку.
Суд апеляційної інстанції також погодився з висновком суду першої інстанції про те, що станом на 02.01.2024 (дату звернення Прокурора з позовною заявою) строк позовної давності Прокурором не пропущений.
3. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї
3.1. ФОП Діжурко А. В., не погодившись із рішенням Господарського суду Рівненської області від 04.04.2024 та постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2024 у справі № 918/2/24, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та відмовити у задоволенні позову Прокурора.
3.2. ФОП Діжурко А. В., звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник зазначає про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 134 Земельного кодексу України, статей 181, 182, 331 Цивільного кодексу України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.07.2018 у справі № 727/9360/17, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 14.06.2018 у справі № 923/842/17.
ФОП Діжурко А. В. посилається також на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 216 Цивільного кодексу України та статті 14 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.01.2022 у справі № 924/637/20, від 21.04.2021 у справі № 552/6997/19, від 27.11.2019 у справі № 396/29/17, від 30.10.2019 у справі № 320/2617/17. При цьому скаржник стверджує, що суди помилково застосували до спірних правовідносин односторонню реституцію. На думку скаржника, судами не було встановлено дотримання принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
ФОП Діжурко А. В. зазначає про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, всупереч висновкам, які викладені у постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, від 08.04.2020 у справі № 761/310/17.
ФОП Діжурко А. В. зазначає про порушення судами статей 236, 238 Господарського процесуального кодексу України та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.11.2018 у справі № 910/2974/18, від 15.01.2019 у справі № 910/2969/18, від 15.01.2019 у справі № 910/2972/18, від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 26.02.2019 у справі № 910/2967/18, від 21.05.2019 у справі № 910/15457/17, від 11.11.2019 у справі № 904/1038/19, від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, від 17.03.2021 у справі № 922/1017/20, від 30.06.2021 у справі № 922/3274/19, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 05.07.2018 у справі № 915/826/16, від 23.10.2019 у справі № 359/6456/15, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 17.01.2024 у справі № 918/195/23, при вирішенні питання щодо застосування позовної давності до вимог Прокурора.
3.3. Прокурор у відзиві на касаційну скаргу зазначає про безпідставність доводів скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.07.2018 у справі № 727/9360/17, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 14.06.2018 у справі № 923/842/17. На думку Прокурора, такі висновки викладені щодо правовідносин, які не є подібними зі спірними правовідносинами у цій справі. Прокурор також стверджує про законність та обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій та про правильне застосування ними положень статей 134 Земельного кодексу України, статей 181, 182, 216, 331 Цивільного кодексу України. На думку прокурора, строки позовної давності ним не були пропущені. Тому Прокурор вважає, що оскаржувані судові рішення належить залишити без змін, а касаційну скаргу ФОП Діжурка А. В. - без задоволення.
4. Обставини, встановлені судами
4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що згідно з рішенням Володимирецької селищної ради від 06.10.2016 № 269, затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 0,1901га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, на АДРЕСА_1 із земель запасу сільськогосподарського призначення Володимирецькій селищній раді для продажу права оренди на неї строком на 5 років на земельних торгах (аукціоні) суб`єктам підприємницької діяльності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.
Згідно з пунктом 3 цього рішення передано право оренди земельної ділянки шляхом проведення аукціонних торгів.
4.2. 28.12.2016 між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. укладено договір оренди земельної ділянки земельної ділянки площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в АДРЕСА_1 .
Відповідно до пункту 3 цього договору оренди земельної ділянки на земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна.
4.3. 31.05.2017 за Діжурком А.В. зареєстровано право власності на нерухоме майно - незавершене будівництво, торговий павільйон, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5620855100:01:030:0256. Підставами для державної реєстрації були: технічний паспорт (серія та номер 68/17, виданий 29.05.2017, видавник ФОП Семенюк Р. В.); декларація про початок виконання будівельних робіт (серія та номер РВ082171330241, виданий 13.05.2017, видавник Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області).
4.4. Відповідно до листа ФОП Семенюка Р. В. від 29.05.2017 № 68/17 встановлено, що відсоток готовності незавершеного будівництва торгового павільйону, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , становить 5 %. Площа забудови незавершеного будівництва 10.5 м2.
4.5. Згідно з пунктом 2 рішенням Володимирецької селищної ради від 11.07.2017 № 801 надано дозвіл Діжурку А. В. на складання звіту з експертної грошової оцінки спірної земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, яка знаходиться в АДРЕСА_1 .
4.6. Відповідно до пункту 2 рішення Володимирецької селищної ради 05.09.2017 № 906, керуючись частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України, затверджено Діжурку А. В. звіт з експертної грошової оцінки земельної ділянки площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, та встановлено ціну продажу земельної ділянки 77 447,00 грн без ПДВ.
4.7. На підставі цього рішення, 14.09.2017 між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрований в реєстрі за № 1284.
4.8. Пунктом 1.1 договору купівлі-продажу земельної ділянки передбачено, що Володимирецька селищна рада (продавець) продає, а Діжурко А. В. (покупець) приймає у власність земельну ділянку загальною площею 0,1901 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
4.9. Відповідно до пункту 1.4 цього договору земельна ділянка, зазначена в пункті 1.1, продається покупцю для здійснення ним підприємницької діяльності, а саме для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, оскільки на відчужуваній за цим договором земельній ділянці розташований торговий павільйон, належний на праві особистої власності покупцю, на підставі декларації про початок будівельних робіт серії РВ082171330241, виданої управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області.
4.10. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Килюшик А. А. 14.09.2017 зареєстровано право власності Діжурка А. В. на земельну ділянку, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №37083220).
4.11. Суди попередніх інстанцій установили, що на час прийняття Володимирецькою селищною радою рішення від 05.09.2017 № 906 на спірній земельній ділянці був розташований об`єкт нерухомого майна - незавершене будівництво, будівля торгового павільйону, загальною площею 10,5 м2, який належить на праві власності Діжурку А. В .
4.12. Суди попередніх інстанцій також зазначили, що під час досудового розслідування кримінального провадження № 4202318555000006 від 20.01.2023 за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 190 Кримінального кодексу України, проведено огляд земельної ділянки з кадастровим номером 5620855100:01:026:0254, під час якого встановлено, що на території земельної ділянки виявлено бетон загальною площею 10,5 м2, жодних об`єктів незавершеного будівництва не виявлено.
4.13. Вказані факти стали підставою для звернення Прокурора з позовом до суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та повернення земельної ділянки в комунальну власність.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
5.2. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу ФОП Діжурка А. В. належить задовольнити частково з огляду на таке.
5.3. Предметом позову у цій справі є матеріально-правові вимоги Прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність територіальної громади.
5.4. Позовні вимоги Прокурора мотивовані порушенням Володимирецькою селищною радою порядку та процедури продажу земельної ділянки комунальної власності, визначених статтями 134, 135 Земельного кодексу України, зокрема порушенням законодавства під час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки внаслідок продажу її на позаконкурсній основі без проведення земельних торгів.
5.5. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
5.6. У статті 12 Земельного кодексу України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
5.7. За змістом частини 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
5.8. Згідно із частиною 1 статті 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
5.9. Земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті (частина 1 статті 134 Земельного кодексу України).
5.10. Згідно із частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
Отже, продаж на конкурентних засадах (земельних торгах) не застосовується щодо земельних ділянок державної чи комунальної власності у разі розташування на них об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
5.11. У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що згідно з рішенням Володимирецької селищної ради 05.09.2017 № 906 між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. укладено 14.09.2017 договір купівлі-продажу земельної ділянки. Відповідно до цього договору земельна ділянка продається покупцю для здійснення ним підприємницької діяльності, а саме для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; на відчужуваній за цим договором земельній ділянці розташований торговий павільйон, що належить на праві особистої власності покупцю на підставі декларації про початок будівельних робіт серії РВ082171330241, виданої управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області.
На підставі укладеного договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором 14.09.2017 зареєстровано право власності Діжурка А. В. на земельну ділянку з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 37083220).
Разом з тим, суди установили, що відповідач є власником об`єкта незавершеного будівництва, зареєстрованого у встановленому порядку.
5.12. Суд першої інстанції, задовольняючи позов Прокурора, виходив із того, що відповідач не надав доказів про введення об`єкта нерухомого майна (торгового павільйону готовністю 5 %, реєстраційний номер 107870445608) в експлуатацію у встановленому порядку та про набуття цим майном статусу об`єкта нерухомого майна як об`єкта цивільного права.
Суд першої інстанції також зазначив, що наявність на орендованій земельній ділянці згідно з договором оренди земельної ділянки від 28.12.2016 об`єкта незавершеного будівництва не надавала відповідачу права на придбання у власність цієї земельної ділянки поза межами конкурентних засад, а саме як власнику об`єкта нерухомого майна. Суд першої інстанції зауважив, що така земельна ділянка підлягала продажу Володимирецькою селищною радою виключно на підставі земельних торгів, тому придбання відповідачем земельної ділянки 5620855100:01:030:0256 порушує права і законні інтереси територіальної громади та інтереси інших фізичних та юридичних осіб, оскільки здійснення продажу цієї земельної ділянки повинно було відбуватися на конкурентних засадах.
5.13. Суд апеляційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, зазначив, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Суд апеляційної інстанції виснував, що наявність на орендованій земельній ділянці згідно з договором оренди земельної ділянки від 28.12.2016 об`єкта незавершеного будівництва не надавала відповідачу права на придбання у власність земельної ділянки з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256 поза межами конкурсної процедури як власнику об`єкта нерухомого майна, права на таку земельну ділянку підлягали продажу Володимирецькою селищною радою виключно на підставі земельних торгів. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що придбання відповідачем спірної земельної ділянки у привілейованому порядку за наслідками прийняття рішення Володимирецької селищної ради Рівненської області (сьоме скликання) від 05.09.2017 № 906 порушує права і законні інтереси територіальної громади та інтереси інших фізичних та юридичних осіб, оскільки здійснення продажу цієї земельної ділянки повинно було відбуватися на конкурентних засадах.
5.14. Верховний Суд зазначає, що статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2) тощо.
5.15. Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
5.16. Отже, наведеними правовими положеннями визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21.
5.17. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. , на підставі якого відповідач отримав у приватну власність спірну земельну ділянку без проведення земельних торгів, підлягає визнанню недійсним, оскільки відчуження спірної земельної ділянки відбулося з порушенням вимог визначених статтею 134 Земельного кодексу України, не на конкурентних засадах.
5.18. Верховний Суд зазначає, що загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Правові наслідки, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина 3 цієї ж статті).
5.19. У постанові від 12.12.2018 у справі № 644/7422/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією.
При цьому Цивільний кодекс України не пов`язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов`язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.
За змістом статті 216 Цивільного кодексу України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (аналогічний висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16).
5.20. Задовольняючи позовні вимоги Прокурора про повернення земельної ділянки у комунальну власність територіальної громади в особі Володимирецької селищної ради, господарські суди зазначили, що двосторонню реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину суд застосовує лише за волевиявленням сторони цього правочину. Правові наслідки недійсності оспорюваного правочину суд застосовує лише за зверненням сторони такого правочину. Суд першої інстанції зазначив, що відповідач як сторона договору купівлі-продажу має право самостійно заявити як реституційну вимогу про стягнення з Володимирецької селищної ради (за рахунок місцевого бюджету) на свою користь сплачених при купівлі земельної ділянки коштів у розмірі 77 447,00 грн, так і вимогу про відшкодування збитків, якщо такі були завдані у зв`язку із вчиненням недійсного правочину відповідно до частини 2 статті 216 Цивільного кодексу України.
5.21. ФОП Діжурко А. В., не погодившись із судовими рішеннями, звернувся до Верховного суду з касаційною скаргою.
Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
5.22. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
5.23. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає таке.
5.24. Скаржник у касаційній скарзі посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 134 Земельного кодексу України, статей 181, 182, 331 Цивільного кодексу України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14.06.2018 у справі № 923/842/17. від 10.07.2018 у справі № 727/9360/17, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20.
5.25. Колегія суддів установила, що у постанові Верховного Суду від 14.06.2018 у справі № 923/842/17 (про визнання недійсним договору купівлі - продажу об`єкта незавершеного будівництва), на яку посилається скаржник, Верховний Суд, посилаючись на положення статті 331 Цивільного кодексу України в редакції станом на 30.11.2016, сформулював такі висновки:
"Таким чином, положення наведеної ч.3 ст.331 ЦК у відповідній редакції свідчили, що за загальним правилом до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Разом з тим, об`єкт незавершеного будівництва може бути єдиним цілісним об`єктом цивільних прав і, як наслідок, щодо нього можуть укладатися договори, якщо право власності на такий об`єкт буде зареєстровано органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно.
При цьому, така реєстрація здійснюється на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об`єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об`єкта незавершеного будівництва.
Таким чином, визначальним для можливості об`єкта незавершеного будівництва бути єдиним цілісним об`єктом цивільних прав та предметом відповідних договорів є саме факт вищевказаної державної реєстрації".
У справі № 923/842/17 предметом позову були вимоги заступника прокурора Новокаховської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Фонду Державного майна України та в особі Лазурненської селищної ради Скадовського району Херсонської області до Приватного Херсонського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "ХЕРСОНТУРИСТ", ТОВ "ЦСРМ" про визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва. Позовні вимоги у справі № 923/842/17 обґрунтовані тим, що відповідно до рішення суду за державою в особі Фонду державного майна України визнано право власності на цілісний майновий комплекс - туристичну базу "Чормомор", тому право користування Приватного Херсонського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "ХЕРСОНТУРИСТ" земельною ділянкою припинилося та перейшло до держави в особі Фонду державного майна України. Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову у справі № 923/842/17 та констатував, що визнання права власності за Фондом державного майна України на туристичну базу "Чорномор" не стосується спірного договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, оскільки право власності на вказаний об`єкт було зареєстроване за Приватним Херсонським обласним акціонерним товариством по туризму та екскурсіях "ХЕРСОНТУРИСТ" м. Херсон, а в подальшому - за Товариством з обмеженою відповідальністю "ЦРСМ" м. Київ, і цей об`єкт нерухомості не входить до складу туристичної бази "Чорномор" як цілісного майнового комплексу. Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову у справі № 923/842/17.
5.26. У справі № 918/2/24, що розглядається, позовні вимоги мотивовані порушенням Володимирецькою селищною радою порядку та процедури продажу земельної ділянки комунальної власності, що визначені статтями 134, 135 Земельного кодексу України. Проте у справі № 918/2/24 не оспорюється можливість об`єкта незавершеного будівництва бути єдиним об`єктом цивільних прав чи предметом відповідних договорів, оскільки спірним у цій справі є наявність чи відсутність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки. Тому посилання на наведені висновки Верховного Суду є безпідставними з огляду на неподібність спірних правовідносин у справі № 923/842/17 зі справою № 918/2/24, що розглядається.
5.27. У постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі № 727/9360/17 (про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії), за твердженням скаржника, Верховний Суд сформулював висновок про можливість набуття у користування без проведення земельних торгів згідно з абзацом 2 частини 2 статті 134 Земельного кодексу України земельної ділянки під об`єктом незавершеного будівництва, право власності на який зареєстроване у встановленому законом порядку.
Колегія суддів установила, що у справі № 727/9360/17 Товариство з обмеженою відповідальністю "Глобус-2020" звернулося з позовом до міської ради, в якому просило визнати протиправним і скасувати рішення відповідача про відмову у наданні позивачеві дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для проведення реконструкції частини незавершеного будівництва дитячої лікарні з поліклінікою під готельно-туристичний комплекс і будівництво групи житлових будинків; зобов`язати міську раду винести на розгляд чергової сесії питання про надання ТОВ "Глобус-2020" відповідного дозволу. Верховний Суд зазначив, що позивач як власник нерухомого майна, яке розташовано на земельній ділянці, за отриманням якої в користування він звернувся до міської ради, має право її орендувати без проведення земельних торгів. Верховний Суд дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, тому відмова міської ради у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу з підстав, не передбачених положеннями статті 123 Земельного кодексу України, є протиправною.
У справі № 918/2/24, що розглядається, обставини, які характеризують зміст спірних правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не є подібними зі справою № 727/9360/17. Відповідач у справі № 727/9360/17 був переможцем конкурсу для проведення реконструкції частини незавершеного будівництва дитячої лікарні з поліклінікою під готельно-туристичний комплекс та будівництво групи житлових будинків, тому мав зобов`язання із виконання умов цього конкурсу, пов`язаних, зокрема, зі здійсненням будівництва на необхідній для цього земельній ділянці. Тому доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі № 727/9360/17, є безпідставними.
5.28. У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 923/196/20 (про визнання недійсним договору купівлі-продажу та застосування наслідків його недійсності), на яку посилається скаржник, Велика Палата Верховного Суду зазначила:
"49. З огляду на вказане вона відхиляє доводи касаційної скарги про застосування у справі № 923/196/20 викладеного у постанові від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 висновку Великої Палати Верховного Суду про те, що таке об`єкт незвершеного будівництва. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовним до обставин справи № 923/196/20 викладений у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 910/4032/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 916/633/19 і від 26 лютого 2020 року у справі № 914/1658/15 висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду про те, що об`єкт незавершеного будівництва не має статусу об`єкта нерухомого майна".
За обставинами справи № 923/196/20 селищна рада продала товариству з обмеженою відповідальністю земельну ділянку комунальної власності без проведення земельних торгів, тому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки та повернути земельну ділянку у комунальну власність. Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила позовні вимоги селищної ради, зобов`язавши відповідача повернути земельну ділянку, та відмовила в іншій частині позову, яка стосувалася визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки зазначила, що суди попередніх інстанцій помилково визнали недійсним нікчемний договір. Велика Палата Верховного Суду у справі № 923/196/20 виснувала, що об`єкт незавершеного будівництва, збудований на земельній ділянці, яка на час будівництва не була відведена для цієї мети, є об`єктом самочинного будівництва. Особа, що здійснила самочинне будівництво, не набуває право власності на такий об`єкт. Державна реєстрація права власності на такий об`єкт недобросовісним набувачем не означає виникнення права власності на цей об`єкт, тому така особа не може претендувати на набуття земельної ділянки під цим будівництвом у власність чи користування в неконкурентний спосіб на підставі абзацу 2 частини 2 статті 134 Земельного кодексу України.
5.29. За змістом судових рішень у справі № 918/2/24 не встановлено, що об`єкт незавершеного будівництва є самочинним будівництвом, оскільки встановлено, що згідно з рішенням Володимирецької селищної ради від 06.10.2016 № 269 було затверджено проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки із земель запасу сільськогосподарського призначення Володимирецькій селищній раді для продажу права оренди на неї строком на 5 років на земельних торгах (аукціоні) суб`єктам підприємницької діяльності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. В подальшому 28.12.2016 між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в АДРЕСА_1. Тому обставини, що характеризують зміст спірних правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, у справі № 918/2/24 не є подібними зі справою № 727/9360/17.
Отже, доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 923/196/20, є необґрунтованими.
5.30. ФОП Діжурко А. В. у касаційній скарзі посилається також на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 216 Цивільного кодексу України та статті 14 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.01.2022 у справі № 924/637/20, від 21.04.2021 у справі № 552/6997/19, від 27.11.2019 у справі № 396/29/17, від 30.10.2019 у справі № 320/2617/17. При цьому скаржник стверджує, що суди помилково застосували до спірних правовідносин односторонню реституцію. На думку скаржника, судами також не було встановлено дотримання принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
5.31. Колегія суддів установила, що в постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 924/637/20 (про визнання недійсним рішення тендерного комітету Виконавчого комітету Старокостянтинівської міської ради; визнання недійсним договору №98 від 06.04.2020 про закупівлю товару; застосування наслідків недійсності правочину - стягнення 1 197 000 грн), на яку посилається скаржник, Верховний Суд сформулював такі висновки:
"81. За змістом частин 1, 2 ст. 216 ЦК правовими наслідками недійсності правочину є реституція (основний наслідок) та відшкодування збитків (додатковий наслідок).
82. Суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно з абз.2 ч.5 ст.216 ЦК), таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів.
83. Тлумачення ст.216 ЦК свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину іншій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в ст.216 ЦК або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
84. Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.
85. Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК) застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним, чи який визнано недійсним.
86.Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.
87. Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.
88. Правило ст.216 ЦК застосовується виключно до сторін правочину.
89. Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
…94. Отже двостороння реституція має застосовуватися тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору. В цій справі суди не встановили обставини виконання договору лише Виконкомом, на користь якого прокуратура заявила вимогу стягнути вартість придбаних автомобілів, яка (вимога) є односторонньою реституцією."
5.32. У постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 552/6997/19 (про визнання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру частково недійсним, визнання незаконним припинення договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру, визнання договору купівлі-продажу майнових прав дійсним, визнання права власності на майнові права) Верховний Суд сформулював такий висновок:
"Тлумачення статті 216 ЦК України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в статті 216 ЦК або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів".
5.33. У постанові Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 396/29/17 (про стягнення коштів) Верховний Суд дійшов такого висновку:
"Системне тлумачення абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що:
(а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції;
(б) правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція;
(в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України".
5.34. У постанові Верховного Суду від 30.10.2019 у справі № 320/2617/17 (про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування) Верховний Суд зазначив:
"Тлумачення абзацу 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України свідчить, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності тільки нікчемного правочину".
5.35. Колегія суддів, здійснивши аналіз висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 924/637/20, від 21.04.2021 у справі № 552/6997/19, від 27.11.2019 у справі № 396/29/17, від 30.10.2019 у справі № 320/2617/17, на які посилається скаржник, дійшла висновку про часткову обґрунтованість доводів скаржника з огляду на таке.
5.36. Колегія суддів зазначає, що загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані у статті 216 Цивільного кодексу України, в частині 1 якої вказано, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина 2 статті 216 Цивільного кодексу України).
Правові наслідки, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина 3 цієї ж статті).
5.37. У пункті 10.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21, яка є останньою правовою позицією Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах, викладено такі висновки:
"Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості".
5.38. Відповідно до статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.
5.39. Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.
При цьому Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
5.40. У цій справі, що розглядається, Прокурор, обґрунтовуючи свої вимоги про повернення земельної ділянки, посилався на статтю 216 Цивільного кодексу України. Зокрема, відповідно до положень статті 216 Цивільного кодексу України Прокурор просив повернути покупця - ФОП Діжурка А. В. отримане ним за спірним правочином.
Суди попередніх інстанцій зазначили, що двосторонню реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину суд застосовує лише за волевиявленням сторони цього правочину. Суди також дійшли висновку, що відповідач як сторона договору купівлі-продажу має право самостійно заявити як реституційну вимогу про стягнення з Володимирецької селищної ради (за рахунок місцевого бюджету) на свою користь сплачені за купівлю земельної ділянки кошти, так і вимогу про відшкодування збитків, якщо такі були завдані у зв`язку із вчиненням недійсного правочину відповідно до частини 2 статті 216 Цивільного кодексу України.
Водночас суди попередніх інстанцій не врахували висновків, наведених у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник, оскільки не взяли до уваги, що двостороння реституція має застосовуватися тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору.
5.41. Як зазначає скаржник у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій не врахували, що відчуження земельної ділянки площею 0,1901 га з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в АДРЕСА_1, за спірним договором купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017 було здійснено на підставі рішення Володимирецької селищної ради. Тому у відповідача виникли правомірні очікування мирно володіти майном. При цьому, на думку скаржника, такі правомірні очікування є об`єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та національного законодавства України.
5.42. Суд апеляційної інстанції, з`ясовуючи наявність критеріїв для оцінки відповідності втручання держави у право власності відповідача на земельну ділянку, зазначив, що позбавлення ФОП Діжурка А. В. права власності на спірну земельну ділянку жодним чином не суперечить принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За висновком суду, повернення у комунальну власність зазначеної земельної ділянки переслідує легітимну мету повернення майна територіальної громади та відновлення порушеного права власності. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що належний на праві власності ФОП Діжурку А. В. об`єкт незавершеного будівництва на АДРЕСА_1 не був об`єктом нерухомого майна на момент набуття права власності на земельну ділянку, тому правових підстав для набуття права власності на земельну ділянку не було. Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що жодних дій щодо завершення будівництва чи здійснення іншої забудови відповідачем не вчинено, тому дійшов висновку про відсутність у відповідача права набути у власність земельну ділянку поза конкурентним способом відповідно до статті 134 Земельного кодексу України.
5.43. Верховний Суд враховує, що частиною 1 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
5.44. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
5.45. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
5.46. Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
5.47. Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, від 29.01.2020 у справі № 927/83/19.
5.48. Згідно зі статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною 2 статті 353 цього Кодексу.
5.49. Положення Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Цивільного кодексу України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи своєї власності. При цьому зазначені норми припускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема, передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).
5.50. Зазначені положення покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити зазначеним нормам Конституції України та Конвенції.
5.51. Колегія суддів зазначає, що доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є частково обґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили наявності всіх трьох критеріїв для оцінки відповідності втручання держави у право власності відповідача на спірну земельну ділянку. Зокрема, суди не встановили, чи є таке втручання законним, чи відповідає суспільним інтересам та чи є пропорційним переслідуваним цілям одночасно.
5.52. ФОП Діжурко А. В. у касаційній скарзі зазначає про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, всупереч висновкам, які викладені у постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, від 08.04.2020 у справі № 761/310/17. Скаржник зазначає, що в оскаржуваних рішеннях, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що порушення конкурентних засад при купівлі земельної ділянки є достатньою підставою для визнання правочину недійсним, однак не вказали, як саме і чиї права були порушені. На думку скаржника, у задоволенні позову слід відмовити, оскільки позивачем не було доведено порушення будь-чиїх прав або інтересів.
5.53. У постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 (про визнання недійсним договору дарування грошових коштів), на яку посилається скаржник, Верховний Суд зазначив:
"Аналіз статті 13, 15, 16, 203, 215 ЦК України дозволяє зробити висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".
5.54. У постанові Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 (про скасування рішення загальних зборів об`єднання співвласників багатоквартирного будинку) та у постанові Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17 (про скасування рішення загальних зборів об`єднання співвласників багатоквартирного будинку) Верховний Суд зазначив:
"Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Тлумачення статей 15, 16 ЦК України свідчить, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим."
5.55. У постанові Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 761/310/17 (про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки) Верховний Суд дійшов висновку:
"Верховний Суд виходить з того, що у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо".
5.56. Колегія суддів зазначає, що згідно із частиною 1 статті 15, частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
5.57. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19).
5.58. Відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі № 757/23249/17-ц).
5.59. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції зазначив, що територіальна громада як власник об`єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, Цивільним кодексом України та Земельним кодексом України. Тому суб`єкт владних повноважень, який діє в інтересах територіальної громади як власника майна, повинен вчиняти щодо нього будь-які дії виходячи з волі та волевиявлення власника, у межах і спосіб волевиявлення, що характеризує добросовісність набуття права власності (володіння, користування, розпорядження). Порушення вимог законодавства під час розпорядження земельними ділянками комунальної власності не тільки не відображає волю територіальної громади на розпорядження земельними ділянками комунальної форми власності, а й порушує суспільні інтереси та інтереси територіальної громади.
5.60. Колегія суддів зазначає, що у постанові від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила що, оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном, прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача, таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник.
5.61. З огляду на те, що суд апеляційної інстанції зазначив, що порушення вимог законодавства під час розпорядження земельними ділянками комунальної власності порушує суспільні інтереси та інтереси територіальної громади, доводи скаржника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, всупереч висновкам, які викладені у постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, від 08.04.2020 у справі № 761/310/17, є безпідставними.
5.62. ФОП Діжурко А. В. у касаційній скарзі зазначає про порушення судами статей 236, 238 Господарського процесуального кодексу України та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.11.2018 у справі № 910/2974/18, від 15.01.2019 у справі № 910/2969/18, від 15.01.2019 у справі № 910/2972/18, від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 26.02.2019 у справі № 910/2967/18, від 21.05.2019 у справі № 910/15457/17, від 11.11.2019 у справі № 904/1038/19, від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, від 17.03.2021 у справі № 922/1017/20, від 30.06.2021 у справі № 922/3274/19, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 05.07.2018 у справі № 915/826/16, від 23.10.2019 у справі № 359/6456/15, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 17.01.2024 у справі № 918/195/23, при вирішенні питання щодо застосування позовної давності до вимог Прокурора.
5.63. Скаржник зазначає, що позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав, а інститут позовної давності має на меті сприяти сталості цивільних відносин (таку правову позицію, як стверджує скаржник, наведено у постановах Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 910/2974/18, від 15.01.2019 у справі № 910/296918, від 15.01.2019 у справі № 910/2972/18, від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 26.02.2019 у справі № 910/2967/18 та від 21.05.2019 у справі № 910/15457/17, від 11.11.2019 у справі № 904/1038/19).
5.64. ФОП Діжурко А. В., посилаючись на положення статті 261 Цивільного кодексу України, зазначає, що в постановах Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, від 17.03.2021 у справі № 922/1017/20, від 30.06.2021 у справі № 922/3274/19, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 05.07.2018 у справі № 915/826/16, від 23.10.2019 у справі № 359/6456/15, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц, сформульовано правову позицію про те, що і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган.
5.65. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, на яку посилається скаржник, Велика Палата Верховного Суду виснувала:
"…Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).
47. Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
48. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права".
5.66. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, на яку посилається скаржник, Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий висновок:
"111.2. У справі № 6-17цс17, на відміну від справи № 487/10132/14-ц, спір виник між фізичними особами та стосувався витребування майна та визнання недійсним договору його купівлі-продажу. Верховний Суд України вказав, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач - що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначене є наслідком дії загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, котрі є підставами її вимог і заперечень".
5.67. Як зазначає скаржник, у постанові Верховного Суду від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09 Верховний Суд дійшов такого висновку:
"При тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності, слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження по захисту цього права. "
5.68. У постанові Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, на яку посилається скаржник, Верховний Суд зазначив:
"Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.
До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим".
5.69. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму). Наведений висновок, як зазначає скаржник, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та Верховного Суду від 17.01.2024 по справі № 918/195/23.
5.70. Розглянувши доводи скаржника, проаналізувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та Верховного Суду України, колегія суддів зазначає таке.
5.71. Строк, у межах якого пред`являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільним кодексом України визначено як позовну давність (стаття 256 Цивільного кодексу України).
5.72. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України), перебіг якої, відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропуску - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із посиланням на зазначену норму).
5.73. Згідно з положеннями частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом наведеного законодавчого положення для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Таким чином, протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливою є також і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (такий правовий висновок наведений у постановах Верховного Суду від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21, від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 12.07.2022 у справі № 1.380.2019.002610, 17.02.2021 у справі № 926/2260/19, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14).
5.74. За змістом частин 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Отже, позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц).
5.75. Суд першої інстанції, розглядаючи заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності на подання позову, встановив, що Прокурор не є учасником правовідносин щодо купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Під час опрацювання сайту Володимирецької селищної ради було встановлено, що рішення від 05.09.2017 не оприлюднено, спірний договір у загальному доступі не перебуває. Суд першої інстанції зазначив, що згідно з інформацією Володимирецької селищної ради від 19.12.2023 вона не зверталася до суду для захисту інтересів держави; про наявні порушення інтересів жителів територіальної громади Володимирецька селищна рада дізналася з листа Вараської окружної прокуратури. Суд першої інстанції зазначив, що Володимирецькій селищній раді стало відомо про порушення інтересів жителів територіальної громади після скерування відповідного листа Вараською окружною прокуратурою від 14.12.2023.
Суд першої інстанції також зазначив, що 20.01.2023 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за фактом можливого протиправного набуття особою шляхом обману права власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі у зв`язку з наявністю об`єкта нерухомості, який не є об`єктом торгівлі, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 190 Кримінального кодексу України, за № 4202318555000006. Тому суд першої інстанції виснував, що станом на 02.01.2024 (дату звернення Прокурора з позовною заявою), строк позовної давності Прокурором не пропущений.
Суд апеляційної інстанції також зазначив, що механізм встановлення порушення особами - учасниками спірних правовідносин статті 134 Земельного кодексу України, об`єктивно виключає можливість Прокурора довідатись про порушення інтересів держави у спірних правовідносинах інакше, ніж за наслідками опрацювання наданих до суду доказів в їх сукупності. Згідно з інформацією Володимирецької селищної ради від 19.12.2023 орган місцевого самоврядування самостійно не звертався до суду, про наявні порушення інтересів жителів територіальної громади дізнався з листа Вараської окружної прокуратури. Тому суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що станом на дату звернення з цією позовною заявою 02.01.2024 прокурором не пропущено строк позовної давності.
5.76. Отже, суди зазначили, що про спірний правочин, укладений між Володимирецькою селищною радою (позивачем у справі) та відповідачем, орган місцевого самоврядування дізнався з листа Вараської окружної прокуратури від 14.12.2023, а Прокурор - за наслідками опрацювання наданих до суду доказів в їх сукупності.
Проте суди попередніх інстанцій не взяли до уваги, що оскільки позов в цій справі подано Прокурором в інтересах Володимирецької селищної ради, то держава вступає у цивільні правовідносини та має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками, набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, а поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах, тому початок перебігу позовної давності для держави почався з того моменту коли відповідний орган (Володимирецька селищна рада) уклав спірний правочин.
Водночас суди зазначили, що Прокурор не є учасником правовідносин щодо купівлі-продажу спірної земельної ділянки; під час опрацювання сайту Володимирецької селищної ради встановлено, що рішення від 05.09.2017 не оприлюднено, спірний договір у загальному доступі не перебуває, станом на дату звернення з цією позовною заявою 02.01.2024 прокурором не пропущено строк позовної давності.
5.77. Відтак суди не дослідили усіх фактичних обставин справи, пов`язаних із наявністю або відсутністю правових підстав для застосування наслідків пропуску строку позовної давності, зокрема, не з`ясували початкового моменту перебігу позовної давності, не встановили обставин щодо її переривання чи зупинення при зверненні за захистом порушеного права, наявності поважних причин для її пропуску, як того вимагають положення статті 267 Цивільного кодексу України. За таких обставин Верховний Суд вважає передчасними висновки судів попередніх інстанцій про те, що Прокурором не пропущено строк позовної давності.
При цьому встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування судом матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 911/1014/20).
5.78. Ураховуючи викладене, наведені скаржником підстави касаційного оскарження частково підтвердилися.
5.79. З урахуванням наведеного колегія суддів зазначає, що при вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій не дотрималися вимог статей 73- 79, 86, 236 Господарського процесуального кодексу України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, що унеможливило встановлення усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому судові рішення у справі підлягають скасуванню як такі, що прийняті з порушенням норм процесуального права.
5.80. Отже, доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які стали підставами для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку частково підтвердилися.
5.81. Вирішуючи спір у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій не врахували вимог норм матеріального права, не надали належної оцінки доводам сторін, доказам, наявним у матеріалах справи, що були подані сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень, а відтак, висновки цих судів про наявність правових підстав для часткового задоволення позову є передчасними.
6. Висновки Верховного Суду
6.1. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
6.2. За змістом частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.
6.3. Ураховуючи допущені судами порушення норм матеріального і процесуального права та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, касаційну скаргу слід задовольнити частково, а ухвалені у справі судові рішення - скасувати із направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
6.4. Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду слід урахувати наведене, дослідити та об`єктивно оцінити аргументи учасників справи і всі зібрані у справі докази в їх сукупності, всебічно і повно з`ясувати фактичні обставини справи та, залежно від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
7. Розподіл судових витрат
Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича задовольнити частково.
2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2024 і рішення Господарського суду Рівненської області від 04.04.2024 у справі № 918/2/24 скасувати, справу № 918/2/24 передати на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Багай
Судді Т. Б. Дроботова
Ю. Я. Чумак
Суд | Касаційний господарський суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 22.10.2024 |
Оприлюднено | 28.10.2024 |
Номер документу | 122569255 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Касаційний господарський суд Верховного Суду
Багай Н.О.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні