Рішення

від 30.09.2024 по справі 910/21840/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

30.09.2024Справа № 910/21840/14 (910/3914/24)

За позовом Національного банку України (ідентифікаційний номер 000032106)

до ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )

про визнання дій протиправними та стягнення коштів

у межах справи № 910/21840/21

за заявою Приватного акціонерного товариства "СЕНІКО"

(ідентифікаційний код 24085886)

про банкрутство

Суддя Омельченко Л.В.

За участю секретаря Олійника Б.М.

Особи, присутні у судовому засіданні:

позивач - не з`явився;

відповідач - не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У провадженні Господарського суду м. Києва перебуває справа за заявою Приватного акціонерного товариства "СЕНІКО" (ідентифікаційний код 24085886) про банкрутство.

01.04.2024 до Господарського суду м. Києва надійшла позовна заява Національного банку України до ОСОБА_1 , який здійснює повноваження ліквідатора ПрАТ "Сеніко", про визнання дій протиправними та стягнення коштів.

У відповідності із протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду справу було передано судді Омельченку Л.В. для подальшого розгляду.

Ухвалою суду від 04.04.2024 прийнято до розгляду у межах справи N 910/21840/14 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Сеніко" справу N 910/21840/14 (910/3914/24) за позовом Національного банку України до ОСОБА_1 , який здійснює повноваження ліквідатора ПрАТ "Сеніко", про визнання дій протиправними та стягнення коштів; підготовче засідання у справі призначено на 03.06.2024 о 13:15.

17.07.2024 від Національного банку України надійшло клопотання про витребування доказів.

У судове засідання 22.07.2024 з`явились представники позивача Звада Р.В. , Пасацька В.В. та представник боржника Леонов К.Ю. Представники Національного банку України Звада Р.В. та Пасацька В.В. підтримали подане клопотання про витребування доказів у справі, зокрема, зазначили, що у позовній заяві вказували на відсутність доказів, які необхідні позивачу, а саме:

- Договору N 14 про надання послуг з охорони майна від 01.06.2017, укладеного між ПрАТ "СЕНІКО" в особі ліквідатора Гусара Івана Олексійовича та ТОВ "Гарант Сіті Плюс" в особі директора ОСОБА_4 ;

- Додаткової угоди від 01.06.2017 до Договору N 14 про надання послуг з охорони майна від 01.06.2017;

- доказів залучення працівників для виконання Договору N 14 про надання послуг з охорони майна від 01.06.2017 з розрахунку 4-х постів охорони, а саме: трудових договорів, контрактів, штатного розпису, договорів цивільно-правого характеру і т.д. та здійснення оплати праці таким працівникам;

- платіжних доручень N 7, N 10 та б/н від 26.11.2019, згідно яких здійснювалась оплата послуг за Договором N 14 про надання послуг з охорони майна від 01.06.2017.

Ухвалою від 22.07.2024 року відмовлено у задоволенні клопотання Позивача про витребування доказів, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні на 30.09.24 об 11:30 год.

У судове засідання 30.09.2024 з`явились представник позивача Звада Р.В. та представник відповідача Леонов К.Ю. Представник позивача Звада Р.В. позовні вимоги підтримав, просив суд їх задовольнити у повному обсязі. Представник відповідача адвокат Леонов К.Ю. вважав позов безпідставним та необґрунтованим, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Заслухавши доводи сторін, розглянувши матеріали справи, дослідивши подані суду документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, оглянувши подані документи, суд

ВСТАНОВИВ :

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 10.03.2015 у справі №910/21840/14 кредиторські вимоги Національного банку України (далі - Національний банк/ забезпечений кредитор) у розмірі 66 000 000,00 грн винесено окремо до реєстру вимог кредиторів, як такі, що забезпечені заставою майна боржника, а саме: майновим комплексом, площею 5 765,90 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - Нерухоме майно Банкрута).

10.12.2018 в межах справи про банкрутство відбувся другий повторний аукціон з продажу Нерухомого майна Банкрута, відповідно до якого майно реалізовано за ціною 7 725 612 (сім мільйонів сімсот двадцять п`ять тисяч шістсот дванадцять) грн, 80 коп.

Національний банк стверджує, що неодноразово звертався з листами від 15.01.2019 № 12- 0007/2413, від 27.02.2019 № 63-0008/11087, від 25.04.2019 № 63-0008/22838 та від 29.10.2019 № 63-0008/56361 до ліквідатора Боржника Гусара Івана Олексійовича щодо перерахування коштів від реалізації нерухомого майна. Арбітражним керуючим Гусаром Іваном Олексійовичем у наданих Національному банку відповідях від 28.01.2019, 14.03.2019, 30.05.2019 вказувалось про передчасність перерахування коштів, у зв`язку з оскарженням результатів аукціону ТОВ "ЮК "ЮР-ФАКТОР", за результатом розгляду якого судами усіх інстанцій відмовлено в задоволенні позову, а рішення набрало законної сили 07.10.2019 з ухваленням судового рішення Північним апеляційним господарським судом. Однак, лише 17.12.2019 перераховано Національному банку частину коштів в розмірі 3 500 000,00 грн, а 06.03.2020 чергову частину в розмірі 1 520 000,00 грн - в рахунок часткового погашення вимог Національного банку.

З коштів, отриманих від продажу Нерухомого майна Банкрута 7 725 612,80 грн, на рахунок Національного банку в рахунок часткового погашення кредиторських вимог, Ліквідатором були перераховані кошти в загальній сумі 5 020 000,00 грн (17.12.2019 у сумі 3 500 000,00 грн та 06.03.2020 у сумі 1 520 000,00 грн). Втім, решта коштів у сумі 2 705 612,80 грн не були перераховані Національному банку, у зв`язку з чим Національним банком подано до суду скаргу на дії Ліквідатора від 13.06.2019 № 63-0008/30994.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 29.06.2023 у справі № 910/21840/14 відмовлено у задоволені скарги Національного банку.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.09.2023 у справі № 910/21840/14 апеляційну скаргу Національного банку на ухвалу Господарського суду м. Києва від 29.06.2023 задоволено.

Водночас, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, постановою від 06.02.2024 у справі № 910/21840/14 скасував постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.09.2023 та ухвалу Господарського суду міста Києва від 29.06.2023 у справі, ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні Скарги Національного банку.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 03.12.2020 задоволено клопотання Національного банку та призначено комплексну фізико - хімічну почеркознавчу експертизу у справі № 910/21840/14, проведення якої доручено Київському науково - дослідному інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (далі - КНДІСЕ), на вирішення експертів поставлені питання в межах Договору з охорони та Додаткової угоди.

Відповідно до Висновку експертами досліджувалися наведені питання та надані наступні висновки:

1. Чи підписано Договір № 14 про надання послуг з охорони майна директором ТОВ «Гарант Сіті Плюс» та ліквідатором ПрАТ «СЕНІКО» на дату 01.06.2017 та у який період часу був виконаний підпис Договору?

2. Чи нанесений відтиск печатки ТОВ "Гарант Сіті Плюс" та ПрАТ "СЕНІКО" в Договорі № 14 про надання послуг з охорони майна у той час, яким датований документ - 01.06.2017 та у який період часу був нанесений відтиск печатки ТОВ "Гарант Сіті Плюс" та ПрАТ "СЕНІКО" в Договорі?

02.11.2022 експертами КНДІСЕ за результатами проведення судової технічної експертизи документів у справі № 910/21840/14 надано висновок № 1588/22- 34/1589/22-33/28083/22-33/28084-28098/22-34.

Згідно наданого висновку експертами КНДІСЕ не вдалося за можливе встановити, коли саме виконані підпис від імені директора ТОВ «Гарант Сіті Плюс» Гриняка О.А., та підпис від імені ліквідатора ПрАТ "СЕНІКО" Гусара І.О., в Договорі № 14 про надання послуг з охорони майна, датованому 01.06.2017 через вплив сторонніх факторів (термічний, нерівномірний по поверхні аркуша), не властивих для звичайних умов зберігання документів. Крім того, встановити час нанесення відтиску печатки ПрАТ "СЕНІКО" та ТОВ "Гарант Сіті Плюс" у Договорі №14 про надання послуг з охорони майна, датованому 01.06.2017 не є можливим.

Водночас, експертами досліджувалося питання щодо наявності штучного зістарювання в Договорі № 14 про надання послуг з охорони майна, датованому 01.06.2017. У відповідності до Висновку експертів встановлено, що на п`ятий аркуш Договору №14 про надання послу з охорони майна, датованого 01.06.2017 (на якому містяться підписи та печатки сторін) здійснювався вплив сторонніх факторів (термічний, нерівномірний по поверхні аркуша), не властивих для звичайних умов зберігання документів, що призвело до штучного зістарювання його реквізитів.

Позивач вважає, що зазначене свідчить про те, що Договір № 14 про надання послуг не було підписано сторонами в дату зазначену в Договорі, а саме 01.06.2017, підписання відбулося значно пізніше, крім цього штучне зістарювання документу призвело до не можливості визначення експертами у який період часу був нанесений відтиск печатки ТОВ "Гарант Сіті Плюс" та ПрАТ "СЕНІКО" в Договорі.

Крім того, зазначає, що ліквідатором боржника ПрАТ "СЕНІКО" не подано до суду оригіналу документу, який було витребувано ухвалою суду, увжає, що ліквідатором банкрута проігноровано обов`язкові до виконання ухвали Господарського суду м. Києва від 22.10.2020, від 04.03.2021, від 27.07.2021 у справі № 910/21840/14, ліквідатор банкрута фактично ухиляється від вчинення дій, покладених на нього судом щодо надання витребуваних судом доказів.

Лише після подання відповідного розрахунку до Господарського суду м. Києва у межах розгляду скарги, для спростування розбіжностей ліквідатором ПрАТ "СЕНІКО" було надано копію додаткової угоди від 01.07.2017 до договору про надання послуг з охорони майна від 01.06.2017, оригінал якої не було надано для експертного дослідження. Вищевикладені обставини, на переконання позивача, є доказом того, що Договір з охорони було укладено без мети настання реальних правових наслідків, що обумовлені ним, без згоди забезпеченого кредитора та на шкоду останньому. Грошові кошти за вказаним договором у сумі 1 744 080,00 грн, що мали б бути спрямовані на задоволення вимог забезпеченого кредитора, тобто Національного банку, були безпідставно перераховані на користь третьої особи - ТОВ «Гарант Сіті Плюс».

У зв`язку з викладеним, позивач просив суд позов Національного банку України до голови ліквідаційної комісії ПрАТ "СЕНІКО" Гусара Івана Олексійовича задовольнити, визнати протиправними дії голови ліквідаційної комісії Гусара Івана Олексійовича, що здійснює повноваження ліквідатора ПрАТ "СЕНІКО" щодо неперерахування Національному банку України коштів від продажу заставного майна в розмірі 2 705 612, 80 грн та стягнути з ОСОБА_1 на користь Національного банку України завдану шкоду в розмірі 2 705 612, 80 грн.

За частиною першою статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (див. висновок щодо застосування частини першої статті 58 Конституції України, викладений у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі № 3-1085гс15).

Статтею "Дія актів цивільного законодавства у часі" 5 ЦК України визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

У Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп Конституційний Суд України надав роз`яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами: конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".

Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.

Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.

Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99).

Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 у справі № 1-зп).

Водночас, цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під час дії якого вони настали або мали місце.

Саме з такого розуміння принципу дії закону в часі слід виходити під час вирішення питання щодо застосування норм закону, що набрав чинності на зміну попередньому, який регулював аналогічні правовідносини.

Відповідно до частини 2 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства з дня введення в дію цього Кодексу визнано такими, що втратили чинність Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 31, ст. 440 із наступними змінами); Постанову Верховної Ради України "Про введення в дію Закону України "Про банкрутство" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 31, ст. 441).

Згідно частини 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.

Частиною 1 статті 2 Кодексу України з процедур банкрутства передбачено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.

У силу пункту 1-1 Прикінцевих положень Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 N 4212-VI (який набрав чинності 19.01.2013), положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до пункту 40 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2013 N 01-06/606/2013 Про Закон України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (в редакції від 22.12.2011 N 4212VІ), положення Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство (оцінка майна, яке підлягає продажу; передання активів боржника, які залишаються не проданими на час закінчення ліквідаційної процедури тощо), застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено до набрання чинності, тобто до 19.01.2013. При цьому, розпочата до набрання чинності Законом процедура продажу майна боржника повинна бути завершена в порядку, передбаченому у попередній редакції Закону, в разі якщо станом на 19.01.2013 здійснено публікацію оголошення про продаж майна або комітетом кредиторів встановлено порядок реалізації майна боржника.

З огляду на те, що справа про банкрутство № 910/21840/14 перебуває на стадії ліквідаційної процедури, - її розгляд здійснюється відповідно до положень, введеного в дію 21.10.2019 Кодексу України з процедур банкрутства, а розгляд позову Національного банку України за принципом, закріпленим в статті 58 Конституції України, здійснюється також з урахуванням положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції від 22.12.2011 N 4212VІ (надалі Закон про банкрутство).

За змістом статті 1 Кодексу України з процедур банкрутства (надалі Кодекс України з процедур банкрутства), ліквідатор - арбітражний керуючий, призначений господарським судом для здійснення ліквідаційної процедури.

Частина 1 статті 2 Кодексу України з процедур банкрутства передбачає, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.

У силу приписів частини 3 статті 12 Кодексу України з процедур банкрутства, під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено).

Відповідно до частини 2 та 3 статті 60 Кодексу України з процедур банкрутства, ліквідатор виконує свої повноваження до завершення ліквідаційної процедури в порядку, встановленому цим Кодексом. У ліквідаційній процедурі господарський суд розглядає скарги на дії (бездіяльність) ліквідатора та здійснює інші повноваження, передбачені цим Кодексом.

Згідно частини 6 статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства, дії (бездіяльність) ліквідатора можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю).

Аналогічні положення містять і приписи Закону про банкрутство, відповідно до якого під ліквідацією розуміється припинення суб`єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Повноваження ліквідатора під час здійснення ліквідаційної процедури боржника встановлені статтею 41 Закону про банкрутство. За час ліквідаційної процедури згідно зі статтею 41 Закону про банкрутство ліквідатор зобов`язаний організувати здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом та забезпечити задоволення вимог кредиторів у порядку передбаченому цим Законом.

Зокрема, приписами вказаної статті передбачено, що ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження, зокрема, виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута; проводить інвентаризацію та оцінку майна банкрута; аналізує фінансове становище банкрута; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред`являє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Законом; веде реєстр вимог кредиторів; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Під час проведення ліквідаційної процедури ліквідатор зобов`язаний використовувати тільки один рахунок боржника в банківській установі. Інші рахунки, виявлені при проведенні ліквідаційної процедури, підлягають закриттю ліквідатором. Залишки коштів на цих рахунках перераховуються на основний рахунок боржника. Кошти, які надходять при проведенні ліквідаційної процедури, зараховуються на основний рахунок боржника. З основного рахунка здійснюються виплати кредиторам у порядку черговості, визначеному цим Законом. З основного рахунка банкрута проводяться виплати кредиторам, виплати поточних платежів та витрат, пов`язаних із здійсненням ліквідаційної процедури.

Частиною 1 статті 42 Закону про банкрутство встановлено, що усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об`єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об`єктів комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі-банкруту, які передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Отже, обов`язком ліквідатора є належне виконанням ним усіх повноважень в ході ліквідаційної процедури, зокрема, встановлення наявності майна та майнових прав (обтяжень) боржника; здійснення запитів до державних реєстрів майнових прав та обтяжень (заборон відчуження); виявлення дебіторів боржника;, здійснення запитів до державних органів, в яких може бути зареєстровані майно або інші активи, що належать банкруту; надіслання повідомлень до державних органів, які контролюють сплату загальнообов`язкових податків та зборів; отримання від органів державної виконавчої служби виконавчих проваджень.

Станом на момент введення ліквідаційної процедури відомості щодо майна боржника зазначені в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишились незмінними.

На виконання вимог статей 38, 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (чинного на момент виявлення вказаного нерухомого майна), з метою забезпечення збереження нерухомого майна боржника ліквідатором було укладено Договір № 14 про надання послуг з охорони майна від 01 червня 2017 року.

Відповідно до п. 2.3 Договору, оплата належним чином наданих Послуг здійснюється Замовником щомісячно у сумі, що розраховується з урахуванням фактично відпрацьованого часу роботи постів охорони Виконавця відповідно до Дислокації (Додаток № 2).

Згідно додатку № 2 визначено: назва об`єкту: цілісний майновий комплекс, а саме: 22 цегляні будівлі (літ. А, Б, В, Г, Д, Е, З, К, Л, Ж, М, Н, С, Т, Ф, Ш, О, П, Р, Х, Щ, Ч) загальною прощею 5 765, 90 кв. м 08:00 - 08:00; період надання охоронних послуг: щоденно; кількість постів охорони: 4; вартість послуг охорони 1 поста (грн./год.) 32,50.

Цей додаток є невід`ємною частиною договору та у ньому відповідно до п. 2.3. Договору погоджено умови надання послуг включно з ціною.

Відповідно до частини 1, 2, 5, 8 статті 44 Закону про банкрутство, після проведення інвентаризації та оцінки майна ліквідатор здійснює продаж майна банкрута такими способами: проведення аукціону; продаж безпосередньо юридичній або фізичній особі. Вибір способів продажу активів здійснюється ліквідатором з метою забезпечення його відчуження за найвищою ціною. Ліквідатор організовує проведення аукціону з продажу активів банкрута з урахуванням вимог цього Закону. Ліквідатор має право самостійно проводити торги на аукціоні відповідно до законодавства або залучити на підставі договору організатора аукціону-юридичну особу, яка відповідно до установчих документів має право проводити торги. Ліквідатор здійснює продаж майна боржника у вигляді цілісного майнового комплексу. У разі якщо продати майно боржника у вигляді цілісного майнового комплексу не вдалося, ліквідатор здійснює продаж майна боржника частинами. Спори, які виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, у тому числі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна, розглядаються в межах провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до ч. 1 ст. 51 Закону про банкрутство, за договором про проведення аукціону організатор аукціону зобов`язується за свій рахунок провести аукціон та укласти договір з його переможцем, а замовник - сплатити організаторові аукціону обумовлену договором винагороду.

Абзацом 2 частини 4 статті 42 Закону про банкрутство визначено, що продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду.

Положеннями частин 1 та 2 статті 43 Закону про банкрутство передбачено, що початковою вартістю цілісного майнового комплексу є сукупність визнаних у встановленому цим Законом порядку вимог кредиторів. Під час продажу майна банкрута на аукціоні вартість майна, що визначається ліквідатором, є початковою вартістю.

Отже, ліквідатор зобов`язаний розпочати реалізацію майна боржника цілісним майновим комплексом, до якого включається майно боржника, що є предметом забезпечення, а початкова вартість цілісного майнового комплексу повинна визначатися як сукупність визнаних у встановленому цим Законом порядку вимог кредиторів.

Суд враховує, що згідно з частиною 4 статті 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов`язаннями, які воно забезпечує.

Продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду.

Листом від 03.05.2018 № 249-рш Національний Банк України погодив умови продажу майна ПрАТ «СЕНІКО», яке перебуває у заставі Національного банку України.

Організатором аукціону 10.05.2018 на сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України розміщено оголошення про проведення аукціону з продажу майна Приватного акціонерного товариства «СЕНІКО» лот № 1 (нерухоме майно, яке перебуває в заставі НБУ), номер публікації 51213, проведення якого призначено на 11.06.2018.

Організатором аукціону 23.05.2018 на сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України розміщено повідомлення про те, що аукціон з продажу майна Приватного акціонерного товариства «СЕНІКО» лот № 1, призначений на 11.06.2018 не відбувся, у зв`язку з відсутністю заявок на учать в аукціоні.

Організатором аукціону 06.06.2018 на сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України розміщено оголошення про проведення повторного аукціону з продажу майна Приватного акціонерного товариства «СЕНІКО» лот № 1 (нерухоме майно, яке перебуває в заставі НБУ), номер публікації 51894, проведення якого призначено на 09.07.2018.

Організатором аукціону 19.06.2018 на сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України розміщено повідомлення про те, що повторний аукціон з продажу майна Приватного акціонерного товариства «СЕНІКО» лот № 1, призначений на 09.07.2018 не відбувся, у зв`язку з відсутністю заявок на учать в аукціоні.

Організатором аукціону 08.11.2018 на сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України розміщено оголошення про проведення другого повторного аукціону з продажу майна Приватного акціонерного товариства «СЕНІКО» лот № 1 (нерухоме майно, яке перебуває в заставі НБУ), номер публікації 55392, проведення якого призначено на 10.12.2018.

Організатором аукціону 10.12.2018 на сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України розміщено повідомлення про результати проведення аукціону з продажу майна Приватного акціонерного товариства "СЕНІКО", аукціон визнаний таким, що відбувся.

Лот № 1 реалізовано за ціною - 7 725 612 (сім мільйонів сімсот двадцять п`ять тисяч шістсот дванадцять) грн 80 коп., без ПДВ.

Кошти, що залишилися після задоволення забезпечених вимог та покриття витрат, пов`язаних з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення, підлягають включенню до складу ліквідаційної маси.

Тобто, законодавець чітко визначив джерело покриття витрат, зокрема, пов`язаних з продажем саме предмета забезпечення. При цьому, слід зауважити, що такі витрати не віднесені до жодної з черг задоволення.

За приписами частини 9 статті 45 Закону про банкрутство, погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.

Аналізуючи наведені норми, слід дійти висновку, що за рахунок коштів від продажу заставного майна, які спрямовуються на погашення вимог заставного кредитора в процедурі ліквідації, можливо погасити і витрати, які пов`язані з продажем саме такого заставного майна.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховним Судом у постанові від 14.02.2018 у справі N 927/1191/14, від 20.09.2018 у справі N 904/720/14.

Отже, протилежні доводи Позивача є безпідставним, оскільки норми Кодексу України з процедур банкрутства не можуть бути застосовані до правовідносини, що мали місце до введення його в дію.

У свою чергу, нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, не було встановлено обов`язку ліквідатора погоджувати склад та розмір витрат, пов`язаних з утриманням, збереженням та продажем заставного майна боржника з заставним кредитором.

Станом на 21.10.2019, коли було введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства, в межах ліквідаційної процедури вже виникли витрати, пов`язані з утриманням, збереженням та продажем заставного майна боржника.

З огляду на те, що нормами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не було визначено обов`язку ліквідатора погоджувати з заставним кредитором витрати, які пов`язані з продажем саме такого заставного майна, а Кодекс України з процедур банкрутства було введено в дію 21.10.2019, тобто на час, коли в межах ліквідаційної процедури вже існували витрати, пов`язані з утриманням та збереженням заставного майна боржника, доводи Позивача про необхідність погодження ліквідатором з заставним кредитором складу відповідних витрат є безпідставними.

Частиною 9 статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено, що ліквідатор не рідше ніж один раз на місяць надає комітету кредиторів звіт про свою діяльність, інформацію про фінансове становище і майно боржника на день відкриття ліквідаційної процедури та при проведенні ліквідаційної процедури, використання коштів боржника, а також іншу інформацію на вимогу комітету кредиторів.

Аналогічні правові норми закріплено в статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства.

Отже, наведені вище норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначали обов`язок ліквідатора надати комітету кредиторів інформацію про хід ліквідаційної процедури боржника, однак не визначили обов`язку ліквідатора надавати відповідну інформацію заставним кредиторам.

Відповідно до частини 6 статті 30 Кодексу України з процедур банкрутства, арбітражний керуючий не менше одного разу на два місяці звітує про нарахування та виплату грошової винагороди арбітражного керуючого, здійснення та відшкодування його витрат на засіданнях зборів кредиторів (у процедурі банкрутства фізичної особи) чи комітету кредиторів (у процедурі банкрутства юридичної особи), а в частині витрат, що стосуються заставного майна, - перед забезпеченим кредитором.

Звіт арбітражного керуючого про нарахування і виплату грошової винагороди, здійснення та відшкодування витрат має бути схвалений зборами кредиторів (у процедурі банкрутства фізичної особи) чи комітетом кредиторів (у процедурі банкрутства юридичної особи), а в частині витрат, що стосуються заставного майна, - забезпеченим кредитором.

Відповідно до ч. 2 ст. 30 КУзПБ, у разі якщо процедура триває після закінчення авансованих заявником коштів, основна винагорода арбітражного керуючого сплачується за рахунок коштів, одержаних боржником - юридичною особою у результаті господарської діяльності, або коштів, одержаних від продажу майна боржника, яке не перебуває в заставі, або коштів фонду, створеного кредиторами для виплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого (у разі його створення).

У той же час, за ч. 5 ст. 115 Закону про банкрутство сплата грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв`язку з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство здійснюються за рахунок наявних у боржника коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника, або коштів, одержаних від продажу майна (майнових прав) боржника.

Тобто, на відміну від ст. 30 КУзПБ ст. 115 Закону про банкрутство не містить застереження щодо неможливості виплати грошової винагороди за рахунок коштів отриманих від продажу майна, яке перебуває у заставі.

Кредитори як споживачі послуг арбітражного керуючого, які очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що арбітражний керуючий в свою чергу правомірно очікує на отримання передбаченої законом грошової винагороди у зв`язку із належним здійсненням ним повноважень розпорядника майна, ліквідатора, керуючого санацією, керуючого реструктуризацією, керуючого реалізацією у конкретній справі, оплата грошової винагороди у випадку неможливості здійснення її оплати з інших джерел має покладатися на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника.

При цьому можливість покладення на кредиторів передбаченої законом грошової винагороди арбітражного керуючого у зв`язку із належним здійсненням ним повноважень керуючого реструктуризацією, керуючого реалізацією, у разі якщо провадження у справі про неплатоспроможність фізичної особи триває після закінчення авансованих заявником коштів, повинна стимулювати кредиторів боржника здійснювати належний контроль за діяльністю арбітражного керуючого, приймати активну участь у такому провадженні та ухилятися від зловживання своїми правами і нехтування обов`язками, що, зокрема, може мати наслідком недопущення безпідставного затягування розгляду справи.

З огляду на викладене, відмінність боржників, яка виражається у різному статусі юридичних та фізичних осіб і застосування до них різних процедур, передбачених Кодексом України з процедур банкрутства, жодним чином не може нівелювати право арбітражного керуючого на отримання передбаченої законом винагороди та на відшкодування його витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" за результатами розгляду заяви про порушення справи про банкрутство юридичної особи, майна якої недостатньо для задоволення вимог кредиторів, господарський суд визнає боржника, який ліквідується, банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора у порядку, встановленому цим Законом для призначення розпорядника майна.

Частиною 2 ст. 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено, що обов`язки ліквідатора можуть бути покладені на голову ліквідаційної комісії (ліквідатора) незалежно від наявності у нього статусу арбітражного керуючого.

Коли оплата послуг ліквідатора здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, то така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів. (постанова Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 912/1783/16).

Твердження Позивача зводяться до незгоди із розподілом коштів у ліквідаційній процедурі та пов`язана із формуванням ліквідаційної маси грошима, отриманими від продажу майна Банкрута.

Суд зазначає, що таким твердженням кредитора має бути надана оцінка під час розгляду відповідного звіту ліквідатора у межах справи про банкрутство. Користуючись правами кредитора у справі, Позивач не був позбавлений права в порядку ч. 6 ст. 61 КУзПБ звернутись із скаргою щодо дій ліквідатора та просити суд зобов`язати ліквідатора вжити заходів щодо наповнення ліквідаційної маси, в тому числі і через повернення на рахунок боржника коштів, які були на думку Позивача неправильно розподілені. Натомість Позивач стверджує про завдані йому таким чином збитки.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України, збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Незгода кредитора із проведеним розподілом коштів у ліквідаційній процедурі Банкрута не свідчить про завдання збитків такому кредитору, оскільки конкурсна процедура справи про банкрутство у якій здійснюється погашення вимог кредиторів має відмінну правову природу.

Враховуючи, що між кредитором та ліквідатором Банкрута відсутній правовий зв`язок, який дозволяв би такому кредитору задовольняти свої вимоги безпосередньо за рахунок ліквідатора, вимоги Позивача про стягнення на його користь коштів через твердження про неправильний розподіл коштів у ліквідаційній процедурі не ґрунтуються на нормах права та не можуть бути задоволені судом.

Судом встановлено, що витрати ліквідаційної процедури пов`язані із оцінкою, збереженням та продажем майна ПрАТ «Сеніко» здійснені у відповідності до ст. ст. 42, 44, 45, 49, 51, 115 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Доказів зворотного Позивачем не надано.

Принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора встановлює критерій обґрунтованості сумнівів щодо повноти дій ліквідатора, з урахуванням чого покладає на кредитора або іншу особу, яка оспорює дотримання цього принципу, обов`язок обґрунтовувати, що саме не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси (див. подібні за змістом висновки сформовані у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 904/4863/13, від 28.11.2019 у справі № 904/6144/16, від 10.12.2020 у справі № 916/95/18).

Частиною 2 статті 129 Конституції України визначено основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Аналогічний принцип закріплено у частині другій статті 2, частині першій статті 13 ГПК України.

Визначення поняття доказів, вимоги щодо доказів, властивостей доказів та порядку їх оцінки урегульовано у главі 5 "Докази та доказування" ГПК України.

За змістом статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 76, 77, 78, 79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Верховний Суд зауважує, що правило належності доказів обов`язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб`єктами доказування (сторони, треті особи) і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. (Постанова ОП КГС ВС від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20).

Позивачем у якості доказу долучено до позову висновок КНДІСЕ N 1588/22-34/1589/22-33/28083/22-33/28084-28098/22-34 від 02.11.2022 (далі - Висновок). Посилаючись на зазначений висновок Позивач стверджує, що Договір N 14 про надання послуг з охорони майна від 01.06.2017 було укладено без мети настання реальних правових наслідків, що обумовлені ним, а лише з метою створення нібито законних підстав для перерахування коштів на користь третіх осіб, діючи на шкоду Національному банку, як забезпеченому кредитору.

Тобто, Позивач стверджує про фіктивність зазначеного договору. Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Згідно до ч. 2 ст. 234 ЦК України, фіктивний правочин визнається судом недійсним. Тобто, такий правочин є оспорюваним.

Втім, незважаючи на те, що за твердженнями Позивача йому була спричинена шкода внаслідок укладення та виконання фіктивного правочину, ним не заявлено жодних вимог щодо даного договору, а тому у суду відсутні правові підстави для надання оцінки дійсності даного договору. Натомість, суд зазначає, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (Постанова ВП ВС від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18).

За наведеного, суд дійшов висновку, що наданий у якості доказу Висновок не містить інформації щодо предмету доказування у цій справі та не є належним доказом у розумінні ст. 76 ГПК України.

Також оцінюючи доводи Позивача відносно даного Висновку, суд зазначає, що у п. 5 Висновку зазначено, що в Договорі № 14 про надання послуг з охорони майна, датованому 01.06.2017, підпис від імені директора ТОВ "Гарант Сіті Плюс" Гриняка О.А. виконаний не в дату, вказану в документі (01.06.2017), а пізніше.

У цьому ж пункті зазначено, що виконання підпису від імені ліквідатора ПрАТ «Сеніко» ОСОБА_1 в дату, вказану в документі (01.06.2017) не виключається.

Позивач стверджував, що експерти дійшли висновку, що аркуш п`ять Договору № 14 про надання послуг з охорони майна піддавався термічній дії, що призвело до штучного зістарювання документу, це свідчить про те, що Договір № 14 про надання послуг не було підписано сторонами в дату зазначену в Договорі, а саме 01.06.2017, підписання відбулося значно пізніше.

Втім, наданий Висновок таких висновків не містить. Наведене свідчить про спотворення Позивачем дійсних обставин справи та намагання ввести суд в оману щодо таких обставин справи.

За змістом ст. ст. 4, 5 Господарського процесуального кодексу України, ст. 15 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України можливість задоволення позовних вимог вимагає наявності та доведеності наступної сукупності елементів: наявність у Позивача захищуваного суб`єктивного права/охоронюваного законом інтересу, порушення (невизнання або оспорювання) такого права/інтересу з боку визначеного Відповідача та належність (адекватність характеру порушення та відповідність вимогам діючого законодавства) обраного способу судового захисту. Відсутність або недоведеність будь-якого із вказаних елементів, що становлять предмет доказування для Позивача, унеможливлює задоволення позову.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі N 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі N 488/5027/14-ц).

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.06.2019 у справі N 910/6642/18, від 21.01.2020 у справі N 910/7815/18, від 11.02.2020 у справі N 922/1159/19.

Отже, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

У судовому засіданні представник Позивача підтвердив, що Позивач не має жодних зауважень до законності проведеного аукціону, проте вважає, що позивачеві як забезпеченому кредитору Боржника мало бути погашено суму у розмірі, яка дорівнює сумі продажу майна на аукціоні.

Такі твердження Позивача судом визнаються необґрунтованими та відхиляються з огляду на зроблені вище висновки.

З огляду на встановлені вище обставини, оцінивши наявні у матеріалах справи докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Національного банку України до голови ліквідаційної комісії ПрАТ "СЕНІКО" Гусара Івана Олексійовича про визнання протиправними дій голови ліквідаційної комісії Гусара Івана Олексійовича, який здійснює повноваження ліквідатора ПрАТ "СЕНІКО", щодо неперерахування Національному банку України коштів від продажу заставного майна в розмірі 2 705 612, 80 грн є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи, позиція суду ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006).

Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах - учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення формулювання рішень.

Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обгрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Враховуючи приписи частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, суд покладає витрати по сплаті судового збору на позивача.

Керуючись ст. ст. 240-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Відмовити Національному банку України у задоволенні позову до голови ліквідаційної комісії ПрАТ "СЕНІКО" Гусара Івана Олексійовича про визнання протиправними дій голови ліквідаційної комісії Гусара Івана Олексійовича, який здійснює повноваження ліквідатора ПрАТ "СЕНІКО", щодо неперерахування Національному банку України коштів від продажу заставного майна в розмірі 2 705 612, 80 грн.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається учасниками справи протягом двадцяти днів з дня його проголошення до або через відповідні суди. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст складено 28.10.2024.

Суддя Л.В. Омельченко