Постанова

від 24.10.2024 по справі 160/21465/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

24 жовтня 2024 року м. Дніпросправа № 160/21465/24

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),

суддів: Суховарова А.В., Головко О.В.,

розглянувши в письмовому провадженні в м. Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року (суддя Сластьон А.О.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська про визнання протиправною бездіяльності, встановлення відсутності компетенції (повноважень), визнання протиправними та скасування постанов,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська, в якому позивач просить суд:

визнати протиправними дії (бездіяльність) Ленінського районного суду м. Дніпропетровська стосовно нез`ясування у підготовчому засіданні щодо ОСОБА_1 питань про наявність підстав для закриття справи №1-23/10 за п. 1 і 2 ст. 6 КПК України 1960 року;

визнати протиправними дії (бездіяльність) Ленінського районного суду м. Дніпропетровська стосовно нез`ясування у підготовчому засіданні 10.12.2010 у справі №1-23/10 питання про складення обвинувального висновку щодо ОСОБА_1 відповідно до вимог КПК України 1960 року;

визнати протиправними дії (бездіяльність) Ленінського районного суду м. Дніпропетровська стосовно нез`ясування у підготовчому засіданні у справі №1-23/10 питання про допущення слідчим СВ ПМ ДПА в Дніпропетровській області Кравцем порушень вимог КПК України 1960 року під час порушення 05.03.2002 кримінальної справи № 99027007, 04.04.2002 кримінальної справи № 99026406, 23.04.2002 кримінальної справи № 99027014, 15.05.2002 кримінальної справи № 99027017, 22.05.2002 кримінальної справи № 99027007/1, 22.05.2002 кримінальної справи № 99027007/2;

встановити відсутність компетенції (повноважень, права, підстав) Ленінського районного суду м. Дніпропетровська розглядати у підготовчому засіданні 10.12.2010 по справі №1-23/10 питання про закриття справи щодо ОСОБА_1 у зв`язку зі спливом строку давності притягнення його до кримінальної відповідальності;

визнати протиправними і скасувати постанови слідчого СВ ПМ ДПА в Дніпропетровській області Кравця про порушення 05.03.2002 кримінальної справи №99027007, 04.04.2002 кримінальної справи №99026406, 23.04.2002 кримінальної справи №99027014, 15.05.2002 кримінальної справи №99027017, 22.05.2002 кримінальної справи №99027007/1 та 22.05.2002 кримінальної справи №99027007/2.

Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у справі.

Позивач, не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, просив скасувати ухвалу суду та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В апеляційній скарзі посилається на те, що справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, оскільки провадження у справі №1-23/10 вже закрито. Тому відсутність права і підстав Ленінського районного суду м. Дніпропетровська розглядати у підготовчому засіданні 10.12.2010 по справі №1-23/10 низки питань може бути розглянуто лише у адміністративній справі.

Відповідно до вимог статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позовну заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист (ч. 1 ст. 5 КАС України).

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС України у цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір;

публічно-правовий спір - спір, у якому:

хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:

1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;

1-1) спорах адміністратора за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом;

6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;

7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;

8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;

9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;

10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;

11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про оборонні закупівлі», крім спорів, пов`язаних із укладенням державного контракту (договору) про закупівлю з переможцем спрощених торгів із застосуванням електронної системи закупівель, а також зміною, розірванням і виконанням державних контрактів (договорів) про закупівлю;

12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»;

13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;

14) спорах із суб`єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства;

15) спорах, що виникають у зв`язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу;

16) спорах щодо здійснення державного регулювання, нагляду і контролю у сфері медіа.

Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об`єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.

Отже, юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб`єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення, пов`язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Таким чином, суду необхідно з`ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем оскаржується бездіяльність Ленінського районного суду м. Дніпропетровська на стадії попереднього розгляду кримінальної справи №1-23/10, що виразилася, на думку позивача, у нез`ясуванні судом наступних питань: наявності підстав для закриття справи за п. 1 і 2 ст. 6 КПК України 1960 року, складенні обвинувального висновку щодо ОСОБА_1 , допущення слідчим СВ ПМ ДПА в Дніпропетровській області Кравцем порушень процесуального закону під час прийняття рішень про порушення відносно позивача кримінальних справ №99027007, №99026406, №99027014, №99027017, №99027007/1 та №99027007/2. В позовній заяві позивач просить суд встановити відсутність компетенції (повноважень, права, підстав) Ленінського районного суду м. Дніпропетровська розглядати під час попереднього розгляду справи №1-23/10 питання про закриття відносно нього кримінальної справи у зв`язку зі спливом строку давності притягнення його до кримінальної відповідальності за відсутності відповідного клопотання ОСОБА_1 про це та за умови невизнання останнім своєї вини за пред`явленим обвинуваченням. Також, просить визнати протиправними і скасувати постанови слідчого СВ ПМ ДПА в Дніпропетровській області про порушення 05.03.2002 кримінальної справи №99027007, 04.04.2002 кримінальної справи №99026406, 23.04.2002 кримінальної справи №99027014, 15.05.2002 кримінальної справи №99027017, 22.05.2002 кримінальної справи №99027007/1 та 22.05.2002 кримінальної справи №99027007/2.

Вирішуючи цю справу, колегія суддів враховує висновки викладені у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 09.06.2021 у справі № 640/31193/20.

У цій справі Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, аналізуючи правозастосовну практику Великої Палати Верховного Суду з приводу предметної юрисдикції спорів щодо оскарження дій, рішень чи бездіяльності правоохоронних органів, зазначив, що спільною ознакою спірних правовідносин, у яких ВП ВС дійшла висновку, що захист тих чи інших прав особи має відбуватися в порядку, визначеному КПК України, був факт реєстрації кримінального провадження. Оперативно-розшукові дії, якщо й були предметом оскарження, то мали своїм процесуальним продовженням внесення відомостей у ЄРДР, початок кримінального переслідування.

За загальним правилом передумовою оскарження дій, рішень чи бездіяльності правоохоронних органів у порядку кримінального судочинства є факт реєстрації кримінального провадження. У рамках такого провадження особа має право оскаржити як певні рішення, дії чи бездіяльність, так і поставити під сумнів докази, отримані під час проведення оперативно-розшукових заходів. Водночас якщо внаслідок проведення оперативно-розшукових дій не було подальшої реєстрації кримінального провадження та набуття скаржником відповідного процесуального статусу, оскарження цих дій у кримінальному судочинстві видається неефективним способом правового захисту. Без початку досудового розслідування така процедура оскарження не буде ні доступною, ні здатною привести до безпосереднього вирішення спору скаржником. Отже, у випадку, коли поза межами кримінального провадження стосовно особи були проведені певні процесуальні дії кримінально-правового характеру та після цього матеріали такої діяльності не призвели до початку досудового розслідування, то особа має право на судовий захист в адміністративному суді. Такий підхід є гарантію ефективного захисту прав людини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі №826/13340/15 сформувала правовий висновок, згідно з яким спір щодо правомірності дій органу при розгляді скарги на дії працівників цього органу, які здійснюють досудове розслідування в кримінальних провадженнях, у яких скаржник є стороною, підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства.

Згідно зі ст. 3 Кримінально-процесуального кодексу України, провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами цього Кодексу незалежно від місця вчинення злочину. При провадженні в кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи.

В попередньому розгляді справи суддею з`ясовуються наступні питання: чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла; чи немає підстав для закриття справи або її зупинення; чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог цього Кодексу; чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу; чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до

судового розгляду (ст. 237 КПК України).

Відповідно до ст. 244 Кримінально-процесуального кодексу України в чинній на момент спірних правовідносин редакції, за результатами попереднього розгляду справи суддя своєю постановою приймає одне з таких рішень: про призначення справи до судового розгляду; про зупинення провадження в справі; про повернення справи прокуророві; про направлення справи за підсудністю; про закриття справи; про повернення справи на додаткове розслідування.

За наслідком закриття справи судом виноситься постанова, право на оскарження якої передбачено ст. 248 Кримінально-процесуального кодексу України.

Стаття 347 Кримінально-процесуального кодексу України визначає можливість апеляційного оскарження ухвал (постанов), ухвалених місцевим судом, про

закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування, що кореспондується з визначеним у ст. 43 Кримінально-процесуального кодексу України правом обвинуваченого подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання,

слідчого, прокурора, судді та суду.

В спірних правовідносинах під час попереднього розгляду справи відповідач виконував виключно процесуальні, пов`язані з відправленням судом правосуддя, функції, які не можна охарактеризувати як управлінські.

Згідно з приписами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та КПК України, дотримання вимог процесуального закону є обов`язками суду під час здійснення правосуддя у конкретній справі.

Закони України не передбачають можливості розгляду в суді позовних вимог про визнання незаконнними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім обвинувального висновку, оскільки такі дії/бездіяльність пов`язані з розглядом конкретної справи навіть після його завершення, а вирішення в суді спору за такою позовною вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.

Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені в ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Відтак, суд вважає, що усі процесуальні порушення, що є предметом розгляду даної справи, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені, в том числі з використанням передбаченого в КПК України інституту перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом нового судового процесу проти суду (судді).

Порядок порушення справи визначено статтею 98 Кримінально-процесуального кодексу України в редакції, чинній на момент спірних правовідносин.

Нагляд за законністю порушення кримінальної справи та за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства здійснює прокурор (ст. 100 та ст. 227 КПК України в редакції, чинній на момент спірних правовідносин).

Процесуальний закон станом на дату прийняття спірних постанов про порушення кримінальних справ передбачав можливість оскарження дій слідчого прокуророві або до суду - в порядку, визначеному ст. 236-7 КПК України на момент спірних правовідносин.

Враховуючи, що правовідносини, щодо дій суду на стадій попереднього розгляду кримінальної справи в суді першої інстанції, а також дій слідчого під час порушення кримінальної справи за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що спір у цій справі за своєю суттю не може вирішуватися в порядку адміністративного судочинства, і має вирішуватися за правилами кримінального судочинства.

При цьому, позивачем у даній справі оскаржується допущена відповідачем бездіяльність на стадії попереднього розгляду кримінальної справи №1-23/10, що призвела, на думку позивача, до порушення норм КПК України, внаслідок чого було закрито провадження у справі відносно позивача на підставі нереабілітуючих обставин - у зв`язку зі спливом строку давності притягнення його до кримінальної відповідальності. Окрім цього, позивач вважає протиправними винесені щодо нього слідчим СВ ПМ ДПА в Дніпропетровській області постанови про порушення кримінальних справ.

Отже, позивач стверджував про відсутність у нього ефективного засобу юридичного захисту права у кримінальному судочинстві та вважав, що з огляду на це він має отримати доступ до суду за правилами судочинства адміністративного.

Колегія суддів зазначає, що за правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 05.12.2018 у справі 815/3591/17 та від 23.01.2019 у справі № 802/1335/17-а, - до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій (оперативно-службової діяльності), крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Однак, законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених при здійсненні процесуальних повноважень, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

Намагання здійснити контроль за процесуальною діяльністю поза межами відповідного процесуального регулювання є протиправним втручанням у діяльність особи, наділеної в установленому порядку процесуальними правами, та є посяганням на її процесуальну незалежність.

Отже, спори, які стосуються перевірки правомірності дій (рішень) правоохоронних органів, вчинених (прийнятих) при досудовому розслідуванні, а також дій суду під час кримінального провадження, не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.

Таким чином, при визначенні юрисдикції у випадку оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень має значення, в тому числі, і предмет спору. У разі, коли він виник чи пов`язаний з кримінальним провадженням, то на такі правовідносини юрисдикція адміністративних судів не поширюється.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.06.2018 у справі № 826/13340/15.

Також, колегія судів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позов в частині вибору позивачем способу захисту (встановлення наявності компетенції), щодо якого встановлено обмеження стосовно суб`єкта звернення з відповідним позовом, не підлягає судовому розгляду з огляду на наступне.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статі 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому:

- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

- хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи;

Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: у спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Таким чином, юрисдикція адміністративних судів поширюється спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 року у справі № 820/3713/17, а саме: «За змістом наведених правових норм, компетенційними є спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них - як позивачем, так і відповідачем - є суб`єкти владних повноважень. Тобто позивачем у компетенційних спорах є суб`єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб`єкт владних повноважень - відповідач своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.

У справі, яка переглядається, позивач не є суб`єктом владних повноважень, а отже, не наділений адміністративною процесуальною дієздатністю в частині пред`явлення позову щодо визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) у відповідача.

Разом із цим Велика Палата Верховного Суду вважає, що у цій справі поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» щодо вказаних позовних вимог слід тлумачити як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому зазначені вище вимоги не можуть бути вирішені в жодній юрисдикції.».

Колегія суддів враховує, що у рішенні від 12.10.1978 у справі «Занд проти Австрії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «суд, встановлений законом» у ч.1 ст.6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

Посилання апелянта на неправомірність висновків суду першої інстанції колегія суддів вважає необгрунтованими з урахуванням вище зазначеного.

Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п. 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття цього судового рішення.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному судовому рішенні, у зв`язку з чим, підстав для задоволення скарги апелянта та скасування ухвали суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 311, 312, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий - суддя Т.І. Ясенова

суддя А.В. Суховаров

суддя О.В. Головко