Постанова

від 29.10.2024 по справі 369/17599/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 369/17599/23

провадження № 22-ц/824/15467/2024

головуючий у суді І інстанції Янченко А.В.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Савченко К.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ДНІПРОФІНАНСГРУП» на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 1 липня 2024 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ДНІПРОФІНАНСГРУП» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДНІПРОФІНАНСГРУП» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в якому просило суд: стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДНІПРОФІНАНСГРУП» 3% річних в розмірі 139 347,82 грн та інфляційних нарахувань в розмірі 721 746,49 грн, а всього 861 094,31 грн.

В обґрунтування позовних вимог, позивач вказував, що 11 жовтня 2007 року між ВАТ «Комерційний банк «Експобанк» та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту №100/АК-2007.

Позивач зазначав, що у зв`язку невиконанням умов кредитного договору первісний кредитор звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2012 року по справі № 2-854/12 з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Експобанк» стягнуто суму заборгованості 1 547 193,39 грн.

Позивач стверджував, що згідно договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 6 березня 2018 року, право вимоги за договором кредиту № 100/АК-2007 від 11 жовтня 2007 року, первісний кредитор відступив на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДНІПРОФІНАНСГРУП» разом з усіма додатками до нього.

Згідно розрахунку заборгованості, наведеного позивачем, період нарахування 3% річних та інфляційних нарахувань здійснений з 16 жовтня 2020 року по 16 жовтня 2023 рік. Як наголошував позивач, станом на час звернення до суду рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2012 року не виконане, у зв`язку з чим, кредитор має право на отримання сум в порядку ст. 625 ЦК України, а саме: 139 347,82 грн - 3% річних та 721 746,49 грн - інфляційних нарахувань, що в сумі складає 861 094,31 грн.

У зв`язку із наведеним, позивач просив суд стягнути із ОСОБА_1 вищевказаний розмір заборгованості, що в сумі складає 861 094,31 грн, а також судові витрати по справі.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 1 липня 2024 року у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДНІПРОФІНАНСГРУП» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовлено повністю.

Не погоджуючись із вказаним рішенням представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ДНІПРОФІНАНСГРУП» - Скребець О.С. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що оскільки невиконання відповідачем рішення суду є триваючим правопорушенням, тому право на позов у позивача обмежується останніми трьома роками. Пропуск строку пред`явлення виконавчого документу до виконання не має значення для вирішення зазначеної справи, як і не має значення відмова у поновленні судової справи, оскільки має значення факт наявності вже захищеної судом вимоги кредитора у вигляді рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2012 року у справі №2-854/12, яке набрало законної сили та не виконано відповідачем.

Посилається на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на електронну адресу, яка міститься в матеріалах справи, що підтверджується звітом про доставку поштової кореспонденції суду та шляхом телефонограми, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

Крім того, у апеляційній скарзі представник ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДНІПРОФІНАНСГРУП» - адвокат Скребець О.С. просив проводити розгляд справи за відсутності сторони позивача (а.с.137).

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд ухвалив розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явились в судове засідання.

2 вересня 2024 року на електронну адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання від представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Яресько Т.В., у якому ставиться питання про зупинення провадження у справі у зв`язку з перебуванням відповідача на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 .

Перевіривши заявлені підстави та надані докази, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення поданого клопотання виходячи з наступного.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі, перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до ч.2 ст. 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч.2 ст. 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення ЄСПЛ у справі «Красношапка проти України»).

Згідно ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства визначено розумність строків розгляду справи судом.

Вимога щодо дотримання розумного строку розгляду справи спрямована на швидкий захист судом порушених прав особи, оскільки будь-яке зволікання може негативно відобразитися на правах, які підлягають захисту, а відсутність своєчасного судового захисту може призводити до ситуацій, коли наступні дії суду вже не матимуть значення для особи та її прав.

Зупинення провадження по справі - це врегульована законом й оформлена ухвалою суду тимчасова перерва в провадженні у справі, викликана наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, до моменту, коли ці обставини перестануть існувати або будуть вчинені необхідні дії. Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.

Обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розглядові справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному випадку повинен з`ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Необґрунтоване зупинення провадження у справі може призвести до затягування строків її розгляду й перебування учасників справи у стані невизначеності, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справи упродовж розумного строку.

У зв`язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч.1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24.02.2022 №64/202 постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 год 30 хв 24.02.2022 строком на 30 діб. Надалі неодноразово строк дії воєнного часу продовжувався і не скасовано до теперішнього часу.

За приписами пункту другого вищевказаного Указу військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування наказано запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

У даній справі, до поданого клопотання про зупинення провадження, надано копію довідки в/ч НОМЕР_1 від 19 серпня 2024 №1997 в якій зазначено, що солдат ОСОБА_1 проходить службу у військовій частині НОМЕР_1 ; копію довідки в/ч НОМЕР_1 від 6 серпня 2024 №494 в якій зазначено, що ОСОБА_1 проходив військову службу з 10 червня 2024 року по 30 червня 2024 року (а.с. 163-164).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Статтею 3 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» військовим командуванням, якому згідно з цим Законом надається право разом з органами виконавчої влади, військовими адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану, є: Головнокомандувач Збройних Сил України, Командувач об`єднаних сил Збройних Сил України, командувачі видів та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, командувачі (начальники) органів військового управління, командири з`єднань, військових частин Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Військове командування, в межах повноважень, визначених цим Законом та Указом Президента України про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, затвердженим Верховною Радою України, видає обов`язкові до виконання накази і директиви з питань забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку, здійснення заходів правового режиму воєнного стану.

За приписами статей 1 та 8 Закону України «Про Збройні Сили України» від 06.12.1991 №1934-XII Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

Безпосереднє військове керівництво - діяльність, спрямована на здійснення заходів щодо розвитку Збройних Сил України, їх технічного оснащення, підготовки та всебічного забезпечення, визначення основ їх застосування, а також управління ними.

Комплектування ж Збройних Сил України визначається статтею 5 Закону України «Про Збройні Сили України», відповідно до частини першої якої особовий склад Збройних Сил України складається з військовослужбовців і працівників Збройних Сил України.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Частиною 3 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Початок, призупинення і закінчення проходження військової служби визначено ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Конструкція п.2 ч.1 ст.251 ЦПК України дає підстави для висновку, що визначена ним підстава зупинення провадження пов`язана не із самою обставиною введення воєнного стану, а із фактом перебування сторони у справі у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан.

При цьому, указана вище норма має тимчасовий характер, тобто обмежується строком перебування сторони у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан. За такої умови підстава для зупинення провадження у справі вичерпується тоді, коли участь сторони у складі Збройних Сил України припиняється. Учасник справи може припинити участь у складі Збройних Сил України ще до припинення воєнного стану, якщо така можливість передбачена законодавством.

Норма п.2 ч.1 ст.251 ЦПК України може бути застосована судами при вирішенні питання про зупинення провадження у справі лише у разі перебування фізичної особи, яка є стороною чи третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, до припинення перебування такої фізичної особи у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

При цьому, на керівництво Збройними Силами України (як суб`єкти владних повноважень), органи військового управління, з`єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, які входять до організаційної структури Збройних Сил України, норма п. 2 ч.1 ст.251 ЦПК України не поширюється.

З огляду на викладене, зупинення провадження у цивільній справі до закінчення воєнного стану не відповідає як завданню цивільного судочинства, так і змісту та меті п.2 ч.1 ст.251 ЦПК України, а також суперечить ч.2 ст. 64 Конституції України, відповідно до якої право на судовий захист не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Подібна за змістом позиція висловлена також у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2023 року у справі №380/7845/21, від 31 травня 2023 року у справі № 160/1543/21, від 25 квітня 2024 року у справі № 852/2а-1/24.

Таким чином, задля вирішення питання щодо зупинення провадження у даній справі необхідно з`ясувати чи перебуває ОСОБА_1 у складі Збройних Сил України безпосередньо у військовій частині, яка переведена на воєнний стан та чи виконує вказана частина бойові завдання у зоні бойових дій, а також чи призвів його призов на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період до об`єктивної неможливості відповідача приймати участь у судовому провадженні або надати свої пояснення по суті справи.

Між тим, надані скаржником докази не містять відомостей про те, що військова частина НОМЕР_1 виконує бойові завдання у зоні бойових дій та про те, що особисто відповідач не перебуває у зоні постійної дислокації, а знаходиться у зоні бойових дій.

До того ж, із матеріалів справи вбачається, що згідно копії ордеру серії АІ № 1674619 від 19 серпня 2024 року інтереси ОСОБА_1 у Київському апеляційному суді представляє адвокат Яресько Т.В. Також, із копії ордеру вбачається, що договором про надання правової (правничої) допомоги повноваження адвоката не обмежуються. Тобто, своє ставлення щодо розгляду поданої апеляційної скарги може бути викладено його представником.

Таким чином, оскільки матеріалами справи не доведено, що військова частина НОМЕР_1 переведена на воєнний стан, а також, що на території де перебуває на військовій службі заявник, ведуться бойові дії, тому відсутні підстави для задоволення поданого клопотання про зупинення провадження.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно з п. 2 ч. 1ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам відповідає в повній мірі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з тих обставин, що коли в судовому порядку кредитору було відмовлено у видачі дубліката виконавчого листа, відмовлено в поновленні судової справи, кредитор втрачає право на стягнення заборгованості з боржника за судовим рішенням в примусовому порядку. За такої правової ситуації зобов`язання боржника за судовим рішенням трансформується в звичайне грошове зобов`язання. Тобто, в подальшому кредитор втрачає право на судовий захист своєї вимоги. Відповідно є підстави стверджувати, що між сторонами виникли правовідносини з виконання натурального зобов`язання.

Колегія апеляційного суду з таким висновком погоджується у повному обсязі, оскільки такий висновок ґрунтується на встановлених матеріалах справи із правильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Так, судом першої інстанції було встановлено, що як вбачається з рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2012 року у справі № 2-854/12, стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Експобанк» заборгованість за Договором кредиту № 100/АК-2007 від 11 жовтня 2007 року у розмірі 1 547 193 грн 39 коп.

Також встановлено, що 6 березня 2018 року між Публічним акціонерним товариством КБ «Експобанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДНІПРОФІНАНСГРУП» був укладений Договір відступлення прав вимоги, згідно з яким ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДНІПРОФІНАНСГРУП» набуло права кредитора по відношенню до ОСОБА_1 за Договором кредиту № 100/АК-2007 від 11 жовтня 2007 року.

Згідно ухвали Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 червня 2019 року по справі № 2-854/12, згідно архівної довідки, яка видана Києво-Святошинським районним судом Київської області від 28 травня 2019 року цивільна справа № 2-854/12 за позовом Публічного акціонерного товариства «Експобанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, знищена по закінченню строку зберігання, виділено в окреме провадження відновлення втраченого судового провадження у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Експобанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 лютого 2020 року у справі № 2-854/12, відмовлено у відновленні втраченого провадження у цивільній справі № 2-854/12 за позовом ПАТ «КБ Експобанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 червня 2020 року у справі № 2-854/12, замінено стягувача Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Експобанк» (01054, м. Київ, вул. Дмитрівська, буд. 18/24, ЄДРПОУ 09322299) у виконавчому листі № 2-854/12 по цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Експобанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості на правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДНІПРОФІНАНСГРУП» (49089, м.Дніпро, вул. Автотранспортна, 2, офіс 205, ЄДРПОУ 40696815).

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 грудня 2020 року у справі № 2-854/12, у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДНІПРОФІНАНСГРУП» про видачу дубліката виконавчого листа у цивільній справі №2-854/12 - відмовлено.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено в установленому законом порядку.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад встановлений Законом час, що порушило б принцип правової визначеності як один із основоположних аспектів верховенства права.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 761/26741/22.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що:

1) натуральним є зобов`язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

3) кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18).

У постановах від 23 листопада 2022 року у справі № 285/3536/20, від 18 березня 2020 року у справі № 442/398/15-ц Верховний Суд зауважив, що натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (оскільки боржник заявив про застосування позовної давності та вона застосована судом), але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 Цивільного кодексу України щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права нараховувати 3% річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц).

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що заявлені в позові до стягнення три проценти річних та інфляційні втрати нараховано на суму, яку стягнуто рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 березня 2012 року у справі № 2-854/12, в подальшому позивачу відмовлено у відновленні втраченого провадження у цивільній справі, відмовлено у видачі дублікату виконавчого листа та повернуто заяву про поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Отже, встановивши, що в судовому порядку кредитору було відмовлено у видачі дубліката виконавчого листа, відмовлено в поновленні судової справи та повернуто заяву про поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання, суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення у цій справі 3 % річних та інфляційних витрат, адже вимога банку про стягнення заборгованості за кредитним договором у цьому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що ухвалюючи рішення суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи та дав належну оцінку всім доказам, рішення суду ухвалено з дотримання норм матеріального права.

Таким чином, викладені у апеляційній скарзі доводи апелянта не спростовують правильність висновку суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, тому ухвалу суду, відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ДНІПРОФІНАНСГРУП» залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 1 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 31 жовтня 2024 року.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба