Рішення

від 31.10.2024 по справі 320/9929/20

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 жовтня 2024 року м. Київ № 320/9929/20

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (позивач) з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (відповідач), в якому просить суд:

-визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 11.10.2018 по 02.10.2020;

-зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 11.10.2018 по 02.10.2020.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що після його звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 з ним не було проведено остаточного розрахунку по індексації грошового забезпечення. Вказані кошти на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2018 року у справі № 320/4459/19 були перераховані на його банківський рахунок лише 02.10.2020. Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виплати в день звільнення індексації його грошового забезпечення відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.10.2020 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18.02.2021 суд відмовив у задоволенні клопотання військової частини НОМЕР_1 про здійснення розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Відповідач позов не визнав та подав до суду відзив на позовну заяву, у якому в обґрунтування правової позиції зазначив, що за умовами абзацу 3 статті 242 «Положення про проходження військової служби громадянами України у Збройних Силах України», затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, особа звільнена з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. За твердженням відповідача, в матеріалах даної справи не міститься доказів щодо не згоди позивача на виключення зі списків Військової частини НОМЕР_1 , поза як останнім на день звільнення з військової служби в запас не пред`являлися жодні претензії.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_2 , виданим Деснянським ВМ УМВС України в Чернігівській області 23.05.2002, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 .

Згідно наказу командувача Повітряних Сил Збройних Сил України від 21.09.2018 №532 (по особовому складу) позивача було звільнено з військової служби у запас за підпунктом «к» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 11.10.2018 № 195 (по стройовій частині) майора ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, починаючи з 11.10.2018.

При звільненні позивач не отримав індексацію грошового забезпечення за період з 11.10.2018 по 02.10.2020, у зв`язку з чим звертався до суду з відповідним позовом.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2018 року у справі № 320/4459/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 березня 2020 року, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 р. по жовтень 2018 р. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з січня 2016 р. по жовтень 2018 р.

На виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2018 року у справі № 320/4459/19 позивачу була виплачена індексація грошового забезпечення шляхом перерахування коштів на його розрахунковий рахунок 02.10.2020.

Натомість позивач вважає, що у даному випадку мав місце факт порушення відповідачем його прав та інтересів в частині несвоєчасного отримання належних до виплати грошових сум при звільненні, що і стало підставою для його звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ).

Відповідно до статті 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення (частина друга).

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця (ч. З Закону № 2011-ХІІ).

Відносини, які визначають питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, закріплені у Законі України від 9 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Проте, даний законом не урегульовано саме порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб, визначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Між тим, непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується лише порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Натомість, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовано положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. При цьому такі питання врегульовано Кодексом законів про працю України.

Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.

Згідно із частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Зазначена правова позиція узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16.

Крім того, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа № 21-1765а15) проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України дійшов висновку про те, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Дослідженням матеріалів справи судом встановлено, що згідно наказу командувача Повітряних Сил Збройних Сил України від 21.09.2018 № 532 (по особовому складу) ОСОБА_1 був звільнений з військової служби у запас за підпунктом «к» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», а наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 11.10.2018 № 195 (по стройовій частині) позивача з 11.10.2018 було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Проте, під час звільнення позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 11.10.2018 по 02.10.2020.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначено Законом України від 03.07.1991 №1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-ХІІ).

Згідно зі статтею 1 Закону № 1282-ХІІ індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Статтею 2 Закону № 1282-ХІІ встановлено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону № 1282-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

За приписами статті 6 Закону № 1282-ХІІ у разі виникнення обставин, передбачених ст. 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін (частина перша). Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України (ч. 2).

Положенням статті 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 № 2017-111 визначено, що індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно ст. 19 зазначеного Закону, є обов`язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 затверджено Порядок проведення індексації грошових доходів населення (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, надалі Порядок № 1078), який визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення і поширюється па підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників (п.1 Порядку № 1078).

За умовами п.2 Порядку № 1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.

Абзацом 1 пункту 4 Порядку № 1078 передбачено, що індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Відповідно до абзацу 8 пункту 4 Порядку № 1078 у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.

За приписами пункту 5 Порядку № 1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначених у п. 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків абзац 1). Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення (абзац 2). Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу (абзац 3). Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу (абзац 4).

Отже, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці.

Структуру заробітної плати визначено у статті 2 Закону України «Про оплату праці», якою передбачено існування основної заробітної плати, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Додаткова заробітна плата це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Суми виплат, пов`язаних з індексацією заробітної плати працівників, входять до складу фонду додаткової заробітної плати згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року №5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за №114/8713.

Таким чином, індексація є складовою частиною заробітної плати та є додатковою заробітною платою.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 825/325/16 при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.

Аналогічну правову позицію щодо застосування принципу співмірності викладено також у постанові Верховною Суду від 04.04.2018 у справі № 524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

З огляду на це, суд приходить до висновку, що непроведення з вини відповідача виплати індексації є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Як свідчать матеріали даної справи, на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2018 року у справі № 320/4459/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 березня 2020 року, відповідачем було виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення, що підтверджується наявними в справі копіями роздавальної відомості № 157 на виплату індексації згідно рішення суду військовослужбовцям, які проходили службу у військовій частині НОМЕР_1 та платіжного доручення № 579 від 12.05.2020.

Зважаючи на несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд першої інстанції приходить до висновку, що відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку за спірний період.

Крім того, правова позиція щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку була сформована також Верховним Судом у постанові від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18.

Так, істотність частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку розраховується у відсотках, як: належна позивачу до виплати на момент звільнення сума. В подальшому, для визначення суми, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки, середньоденний заробіток позивача множиться на істотність частки (у відсотках) та множиться на кількість днів затримки розрахунку, добутком чого і буде належний до виплати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку.

При цьому, стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про необхідність відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду. Відтак, розрахунок середнього заробітку, наведений в судовому рішенні, є сумою коштів, з якої в подальшому роботодавцем слід здійснити утримання встановлених законодавством податків та обов`язкових платежів.

Зазначена правова позиція узгоджується з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а, висновок якого суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин (частина 5 статі 242 КАС України).

Європейський суд з прав людини у справі "Чуйкіна проти України" (Chuykina v. Ukraine) зазначив, що процесуальні гарантії, викладені у ст. 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином ст. 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції.

Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex V. Croatia), та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia).

Частиною 2 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідач, який є суб`єкт владних повноважень, суду не надав.

Таким чином, виходячи з системного аналізу положень законодавства України, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, зважаючи па взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи ту обставину, що позивач звільнений від сплати судового збору за звернення до суду на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», витрати в цій частині стягненню на користь позивача не підлягають.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 77, 139, 143, 194, 205, 239, 242, 244, 245, 246,250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 11 жовтня 2018 року по 02 жовтня 2020 року.

3. Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_4 ; місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 11 жовтня 2018 року по 02 жовтня 2020 року.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Панова Г. В.