Рішення

від 31.10.2024 по справі 420/24941/24

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/24941/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2024 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Радчука А.А.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ), у якій позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 № 1522 від 01.06.2024 року про відмову в перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянина України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що обмеження щодо заборони виїзду за межі України на період дії правового режиму воєнного стану не застосовуються до чоловіків, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років. При цьому, така особа при перетині державного кордону на виїзд з України в пункті пропуску повинна надати, крім паспортних документів, і документи, які б підтверджували її право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, зокрема, факт утримання трьох і більше дітей віком до 18 років.

Як зауважено у позові, позивач є батьком трьох неповнолітній дітей, під час перетинання державного кордону України надавав уповноваженим особам підрозділу охорони державного кордону документи, що підтверджують наявність в нього на утриманні 3 неповнолітній дітей. Відтак, на переконання позивача, оскаржуване рішення є неправомірним та таким, що винесено за відсутністю законодавчих підстав, а тому підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 29.08.2024 року відкрито провадження по справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

13.09.2024 року до суду надійшов відзив на адміністративний позов, сформований в системі «Електронний суд».

Відповідно до відзиву відповідач вважає позовну заяву необґрунтованою, безпідставною та такою що не підлягає задоволенню.

Заперечуючи щодо позову, відповідач вказує, що під час перевірки документів позивача 01 червня 2024 року позивач не надав жодних документів, які б підтвердили право позивача на перетинання державного кордону під час дії правового режиму воєнного стану при оголошеній загальної мобілізації. Позивач не надав ані військово-обліковий документ, який б свідчив про наявність відстрочки від призову або зняття з військового обліку, ані будь-який інший підтверджуючий документ щодо його належності до категорії громадян, які мають право виїзду з України відповідно до пунктів 21 - 214 Правил № 57. При цьому, довідки від 12 червня 2024 року № 1190, виданої ІНФОРМАЦІЯ_3 (в матеріалах справи) не існувало на момент спроби перетинання державного кордону, яка мала місце 01 червня 2024 року, оскільки як видно, вона була надана позивачу вже після винесення оскаржуваного рішення, а саме 12 червня 2024 року. Додатково звернуто увагу, що позивач прибув на пункт пропуску «Серпневе» без дітей, які нібито перебувають у нього на утриманні, а лише в супроводі дружини, про що він сам свідчить.

Крім того, підставою прийняття оскаржуваного рішення відповідач визначає також те, що під час перевірки даних позивача в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів «Оберіг», виявилось, що в реєстрі відсутні дані щодо того, що позивач є багатодітним батьком.

На підставі вищезазначеного, представник в/ч НОМЕР_2 прийняв рішення про відмову позивачу в перетинанні державного кордону України та запропонував йому відвідати районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки для уточнення своїх персональних даних, даних військово-облікового документа з військово-обліковими даними Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних, резервістів.

Як вказує відповідач, указані дії були абсолютно правомірними та передбаченими чинним законодавством, а тому права позивача жодним чином не були порушені.

У відзиві додатково зауважено, що питання пов`язані із в`їздом чи виїздом осіб в Україну чи за її межі є виключною компетенцію посадових осіб державної прикордонної служби, в тому числі прийняття рішень про відмову в перетині державного кордону. Крім того, оскаржуване рішення відповідача має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, тому при пред`явлені позивачем документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення відповідача жодним чином не створить перешкод для перетину позивачем кордону України, за наявності на те законних підстав.

У відзиві на адміністративний позов, серед іншого зазначено, що позовна заява підлягає залишенню без розгляду з підстав підписання її представником ОСОБА_2 без долучення доказів на підтвердження повноважень ОСОБА_2 .

Разом з відзивом на адміністративний позов відповідачем через систему «Електронний суд» також була подана заява про залишення позову без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду з даним позовом.

19.09.2024 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив, сформована в системі «Електронний суд», відповідно до якої сторона позивача з викладеним у відзиві не погоджується.

На спростування доводів відповідача позивач стверджує, що мав при собі військово-обліковий документ в паперовій формі (військовий квиток серії НОМЕР_4 виданий 03.01.2017 року ІНФОРМАЦІЯ_4 ) та надавав прикордоннику при перетинанні ним державного кордону 01.06.2024 року. Також те, що він перетинав державний кордон в супроводі з дружиною, не означає, що діти не були разом із ним.

У противагу доводам відзиву щодо відсутності у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів «Оберіг» відомостей щодо відстрочки позивача, позивач наполягає на тому, що відповідні відомості містились в реєстрі військовозобов`язаних, адже він стояв на обліку в Малиновському військкоматі, що підтверджується його військовим квитком.

Також, на думку позивача, не відповідають дійсності обставини щодо пропозиції відвідати районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, адже жодної повістки позивач не отримував, та відповідних доказів на підтвердження цих обставин відповідач а ні до рішення а ні до відзиву не надав.

Щодо відсутності повноважень у адвоката ОСОБА_2 , у відповіді на відзив зауважено, що наданий до суду ордер серії ВН № 1396377 є достатнім та належним підтвердженням повноважень представника позивача на представництво інтересів останнього.

30.09.2024 року до суду через систему «Електронний суд» надійшли заперечення на відповідь на відзив.

Відповідно до заперечень відповідач вважає, що позивачем не спростовано жодне твердження в/ч НОМЕР_2 щодо фактів і обставин, які призвели до відмови позивачу в перетинанні державного кордону.

Окрім зазначеного у відзиві, відповідач наголосив, що сам по собі військово-обліковий документ позивача, наданий на перевірку будь-якому представнику Державної прикордонної служби України під час спроби перетину кордону не свідчить про належність позивача до категорії громадян, які мають право виїзду з України відповідно до пунктів 21 - 214 Правил перетинання державного кордону України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 року (чинних на момент спірних правовідносин), а тому підстав для визнання оскаржуваного рішення протиправним немає. Крім того, оформлення та вручення повістки також не входить в обов`язки представників Державної прикордонної служби України, такі дії є виключною компетенцією працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки, в обов`язки яких прямо входить ведення військового обліку та вчинення пов`язаних з ним дій.

Ухвалою суду від 17.10.2024 року частково задоволено клопотання ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) про залишення позову без розгляду. Адміністративний позов залишено без руху, а позивачу надано 5-денний строк з дня отримання копії цієї ухвали для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання заяви про поновлення строку звернення до суду з доказами поважності причин його пропуску.

24.10.2024 року від представника позивача на виконання ухвали суду від 17.10.2024 року надійшла заява про усунення недоліків (дата формування документа в системі «Електронний суд» - 23.10.2024 року).

24.10.2024 року представником позивача подано клопотання про доручення до матеріалів справи листа Державної прикордонної служби України від 23.10.2024 року з доказом отримання такого листа 24.10.2024 року.

Ухвалою суду від 28.10.2024 року поновлено позивачу строк звернення до суду з даним позовом та продовжено розгляд справи.

Інші заяви, клопотання та додаткові докази до суду не надходили.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, судом встановлено наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України, що підтверджується копією його паспорту НОМЕР_5 (а.с.22-24).

Позивач є батьком трьох неповнолітніх дітей:

- ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ;

- ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ;

- ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .

На підтвердження зазначеного позивачем подано до суду копії свідоцтв про народження (а.с. 11 зворот 13).

01.06.2024 року ОСОБА_1 прибув у пункт пропуску «Серпневе» з метою перетину державного кордону.

Як вказано у позові, перетин кордону позивач здійснював у супроводі дружини ОСОБА_6 (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_6 (а.с. 12)).

На переконання позивача він мав право на перетин державного кордону, оскільки має відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації як чоловік, на утриманні якого перебуває троє дітей віком до 18 років.

Згідно з вимогами статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» ІПС вищої категорії начальником г-т групи ІПС віпс « ІНФОРМАЦІЯ_8 » майстер-сержантом ОСОБА_7 було прийнято Рішення №1522 про відмову в перетинанні державного кордону України ОСОБА_8 на підставі ЗУ «Про порядок виїзду з України та в`їзду в Україну громадян України» згідно ПКМУ №57 від 27.01.1995 року.

Позивач не погоджується із оскаржуваним рішенням, вважає його протиправним та таким, що порушує його права, у зв`язку з чим звернувся до адміністративного суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд зауважує, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень (дій) суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення (дії) на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Відповідно до абзацу першого статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України від 05 листопада 2009 року № 1710-VI «Про прикордонний контроль» (далі Закон № 1710).

Згідно з частинами 1, 2 статті 2 Закону № 1710 прикордонний контроль державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.

Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.

Відповідно до абзацу першого частини 3 статті 6 Закону № 1710 пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.

Прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем (частина 4 статті 6 Закону № 1710).

Частиною 1 статті 14 Закону № 1710 передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону (частина 2 статті 14 Закону № 1710).

Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок розв`язання спорів у цій сфері регулюється Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 року № 3857-XII (далі Закон № 3857).

За змістом статті 1 Закону № 3857 громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну. На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки.

Частиною 1 статті 6 Закону № 3857 встановлено підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України.

Суд зазначає, що такі підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України функціонують за відсутності особливих правових режимів, які вводяться в дію указом Президента України та затверджуються Верховною Радою України.

Одним із таких правових режимів є правовий режим воєнного стану.

Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

У подальшому, правовий режим воєнного стану неоднарозово було продовжено Указами президента України. На момент розгляду адміністративної справи правовий режим воєнного стану в Україні не скасовано.

Пунктом 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

Отже, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтею 33 Конституції України, а саме: щодо того, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Таким чином, станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.

Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі Закон № 389, станом на момент спірних правовідносин).

Статтями 1, 2 Закону № 389 передбачено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.

Пунктом 6 частини 1 статті 8 Закону № 389 встановлено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

Частиною другою статті 3 Закону № 3857 передбачено, що правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

Так, порядок перетинання громадянами України державного кордону визначений Правилами перетинання державного кордону України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

За змістом пункту 2 Правил у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Пунктом 2-1 Правил №57 визначено перелік осіб, які у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану мають право перетинати державний кордон. Зазначеною нормою також визначено підтверджуючи документи, які має надати особа для підтвердження тієї чи іншої підстави.

Згідно з пунктом 2-6 Правил у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункті 2-14 цих Правил.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року №3543-XII (далі - Закон № 3543-XII).

Відповідно до визначень, які наведені у статті 1 Закону № 3543-XII:

- мобілізаційна підготовка - комплекс організаційних, політичних, економічних, фінансових, соціальних, правових та інших заходів, які здійснюються в мирний час з метою підготовки національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України, інші військові формування), сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій до своєчасного й організованого проведення мобілізації та задоволення потреб оборони держави і захисту її території від можливої агресії, забезпечення життєдіяльності населення в особливий період;

- мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Статтею 23 Закону №3543-XII визначено коло осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

Так, відповідно п. 3 ч.1 ст. 23 №3543-XII не підлягають призову на військову службу жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.

Саме на підставі цієї норми та п. 2-6 Правил №57, позивач стверджує, що має право на перетин державного кордону у період воєнного стану.

У свою чергу, позиція відповідача обґрунтована відсутністю у позивача на час перетину кордону (01.06.2024 року) усіх необхідних документів, що підтверджують його право на відстрочку від призову.

Статтею 22 Закону визначено обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Відповідно до частини 6 вказаної статті у період проведення мобілізації (крім цільової) громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ та пред`являти його за вимогою уповноваженого представника територіального центру комплектування та соціальної підтримки або поліцейського, а також представника Державної прикордонної служби України у прикордонній смузі, контрольованому прикордонному районі та на пунктах пропуску через державний кордон України.

Відповідно до частини 4 статті 37 Закону №2232-XII (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов`язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України - без дозволу відповідного керівника).

У позові позивач не наводить перелік документів, з якими звернувся до контролюючого органу для перетину кордону, зазначаючи, що надав усі необхідні документи. У відповіді на відзив стверджує, що військово-обліковий документ (військовий квиток серії НОМЕР_4 ) надавав прикордоннику.

Дослідивши копію військового квитка позивача серії НОМЕР_4 (а.с. 54-55), встановлено, що він не містить відомостей щодо наявності у позивача беззаперечного права на перетинання державного кордону України під час дії правового режиму воєнного стану, у тому числі права на відстрочку від призову на підставі п. 3 ч.1 ст. 23 №3543-XII.

Так, у військовому квитку серії НОМЕР_4 містяться відомості лише про двох дітей (а.с.54), що не кореспондується з твердженнями позивача про те що він є багатодітним батьком.

Також, на сторінці 6 даного документу міститься відмітка про тимчасову непридатність позивача до військової служби, яка проставлена 14.12.2016 року із зазначенням, що підлягає повторному огляду 14.12.2017 року. Інших відомостей щодо непридатності позивача до військової служби в документі не міститься.

На сторінці 22 військового квитка проставлена відмітка від 03.01.2017 року про взяття позивача на військовий облік як військовослужбовця запасу, водночас жодної відмітки про виключення з військового обліку або наявності відстрочки від призову немає.

За таких обставин, суд погоджується з доводами відповідача, що сам по собі військовий квиток позивача серії НОМЕР_4 , не свідчить про належність позивача до категорії громадян, які мають право виїзду з України відповідно до пунктів 2-1 2-14 Правил № 57 (чинних на момент спірних правовідносин).

Докази щодо надання співробітникам Державної прикордонної служби при перетині кордону 01.06.2024 року інших документів, які б підтверджували право позивача на виїзд з України у період воєнного стану, матеріали справи не містять.

Право позивача на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі абзацу 3 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» підтверджується довідкою №1190 від 12.06.2024, виданою ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Між тим, вказана довідка видана 12.06.2024 року, тобто вже після виникнення спірних правовідносин. Отже, на час перетину позивачем кордону 01.06.2024 року цієї довідки не існувало.

Інших доказів наявності у позивача права на відстрочку матеріали справи не містять.

Варто зазначити, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час дії воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Однак таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.

Висновки суду у даній справі узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 09 березня 2023 року по справі №600/2520/22-а.

Як вбачається зі змісту позову та доданих до нього документів, позивач 29.03.2024 року у пункті пропуску крім паспорту громадянина України для виїзду за кордон, для проходження прикордонного контролю надав тільки посвідчення про приписку до призовної дільниці. Іншого позивачем не наведено.

Таким чином, оскільки позивач під час перетину кордону 01.06.2024 року не надав документів, які б підтверджували його право на перетин кордону, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах він не мав правових підстав для виїзду за кордон у період введення на території України воєнного стану.

Відтак, рішення від 01.06.2024 року про відмову у перетинанні державного кордону України ОСОБА_8 , прийнято уповноваженою особою відповідача в межах та на підставі наданих повноважень, відповідає визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірним.

Водночас, суд наголошує, що оскаржуване рішення про заборону виїзду є разовим і при пред`явленні позивачем повного пакету документів, які надають право на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину кордону України за наявності на це законних підстав.

Так, позивачем до суду надані докази перетину ним державного кордону України 12.06.2024 року, тобто вже після прийняття оскаржуваного у даній справі рішення.

Решта доводів сторін не підтверджена будь-якими належним доказами.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно із ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

В процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що в задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

Оскільки судом відмовлено в задоволенні позовної заяви, відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат.

Керуючись ст.ст. 7, 9, 77, 139, 241-246, 250, 255, 263, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування рішення відмовити.

Порядок і строки оскарження рішення визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.255 КАС України.

СуддяА.А. Радчук

.