Постанова

від 04.11.2024 по справі 904/2430/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.11.2024 року м.Дніпро Справа № 904/2430/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Чус О.В. (доповідач),

судді: Дармін М.О., Кощеєв І.М.

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 10.06.2024 (повний текст ухвали складено 10.06.2024, суддя Золотарьова Я.С.) у справі № 904/2430/24

за заявою Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", м.Київ

боржник: Товариство з обмеженою відповідальністю "МЕТАЛІНДУСТРІЯ", м.Дніпро

про видачу судового наказу за вимогою про стягнення,

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Дніпропетровської області 05.06.2024 надійшла заява Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", м. Київ про видачу судового наказу про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕТАЛІНДУСТРІЯ" , м. Дніпро заборгованості у сумі 79 536,50 грн.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 10.06.2024, відмовлено Акціонерному товариству комерційному банку "ПриватБанк", м. Київ у задоволенні заяви про видачу судового наказу за вимогою про стягнення заборгованості.

Не погодившись з зазначеною ухвалою, Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк", звернувся до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 10.06.2024 та прийняти нову ухвалу, якою справу направити до продовження розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області.

Про порушення судом норм процесуального права апелянт в апеляційній скарзі зазначає наступне.

1. Щодо помилкового посилання судом на момент виникнення права вимоги Банку до боржника та як наслідок неправильного застосування судом норм процесуального права (п. 5 ч. 1 cт. 152 ГПК України).

Позивач вказує, що із заявою про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за актами - рахунками Банк звернувся 05 червня 2023 року.

Апелянт відмічає, що заява про видачу судового наказу мотивована неналежним виконанням боржником своїх зобов`язань за договором № Д-272/14 від 28.03.2014 щодо оплати наданих послуг на підставі рахунків-актів виконаних операцій у період з третього кварталу 2017 року по четвертий квартал 2023 року включно на загальну суму 79 560 грн.

У апеляційній скарзі зазначено, що відмовляючи у видачі судового наказу на підставі пункту 5 частини першої статті 152 ГПК України, суд першої інстанції виходив з того, що період заборгованості починається з третього кварталу 2017 року по четвертий квартал 2023 року включно, а відтак, з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом, що є підставою для відмови у видачі судового наказу.

Отже, як вказує скаржник, господарський суд встановив, що саме з третього кварталу 2017 року у Банку виникло права вимоги звернутися до суду за захистом порушеного права.

На думку позивача, такий висновок свідчить, що суд фактично ототожнив поняття момент надання послуг з моментом виникнення права вимагати сплати кошів за надані послуги, що за своє природою є не однаковим.

Апелянт звертає увагу на те, що водночас, постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до п. 4.2. договору № Д-272/14 депонент здійснює оплату депозитарний установі на підставі актів виконаних операцій за операції не пізніше одного робочого дня з дати підписання акту депозитарною установою або рахунків, виставлених депозитарною установою депоненту для попередньої оплати за операції у строки, вказані в цих рахунках.

Позивач наголошує на тому, що банк звертав увагу суду на те, що договір про обслуговування рахунку в цінних паперах містить умову про те, що підтвердженням виконання послуг є акт, який складається НА останній день кварталу в якому їх виконано та подається або направляється поштою на адресу депонента, тобто, вказаний документ складається не В, а станом на НА останній день кварталу, з чого можна дійти висновку, що договорами не визначений конкретний термін складання актів, а лише встановлено станом на яку дату акт повинен бути складений (ч. 4.3. договору № Д-272/14).

Скаржник зазначає, що відповідно до частини другої статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Апелянт вказує, що враховуючи умови щодо порядку оплати послуг та обов`язок депонента підписати та повернути депозитарній установі один оригінал акта на протязі 10 календарних днів з моменту отримання, а у разі неповернення акта послуги вважаються наданими без заперечень та підлягають оплаті, тому за умови договору про здійснення оплати на підставі актів виконаних операцій (фактично рахунків-актів), такі рахунки-акти Банку можна розглядати в якості письмової вимоги про виконання зобов`язання. Відповідно, днем пред`явлення вимоги (рахунку-акта) Банком слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу (рахунок- акт) або дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.

Крім цього, апелянт вказує, що відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 Цивільного кодексу України зобов`язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Отже, як зазначає скаржник, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

В апеляційній скарзі апелянт відмічає, що у заяві про видачу судового наказу Банк зазначав, що на виконання договірних зобов`язань депозитарна установа надала депоненту послуги з обліку цінних паперів на його рахунку у цінних паперах за договором № Д-272/14 у період з третього кварталу 2017 року по четвертий квартал 2023 року включно на загальну суму 79 560 грн, про що банком 21.03.2024 складені рахунки-акти виконаних операцій за період наданих послуг та надіслані на адресу депонента, що підтверджується списком групованих поштових відправлень від 26.03.2024 та описом вкладення до цінного листа від 26.03.2024№ 0503831781965.

Позивач посилається на те, що у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13.06.2018 у справі № 522/799/16-ц зазначено, що "днем пред`явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв`язку і підприємством зв`язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред`явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.

Таким чином, на думку скаржника, оскільки рахунки-акти, які були надіслані боржнику 26.03.2024 року, які не отриманні останнім, що підтверджується повернутим конвертом та інформацією із веб-сайту Укрпошта (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html), тому, виходячи з положень пунктів 4.2., 4.3. договору № Д-272/14, частини другої статті 530 ЦК України, строк виконання зобов`язання по оплаті наданих банком послуг є таким, що настав для боржника через сім днів від дня пред`явлення вимоги.

Позивач наголошує, що для того щоб судове рішення вважалося належно вмотивованим, недостатньо просто процитувати закон та перерахувати докази, надані сторонами. Важливо навести ті висновки, яких дійшов суд за результатами оцінки доказів, та знайти настільки вагомі й одночасно зрозумілі аргументи на користь прийнятого рішення, щоб вони переконали в законності й справедливості вирішення спору навіть ту сторону, яка в цьому спорі програла».

Апелянт звертає увагу на те, що за загальним правилом, при розгляді вимог в порядку наказного провадження суд не розглядає обґрунтованість заявлених вимог стягувачем по суті (п. 7 ч. 1 cт. 155 ГПК України). Водночас, підставою для відмови у видачі наказу є, зокрема, встановлення судом обставин, що з поданої заяви про видачу судового наказу не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, та встановлення обставин спливу позовної давності щодо заявленої вимоги. Такі підстави для відмови у видачі судового наказу свідчать про наявність у суду обов`язку здійснити певний аналіз обґрунтованості вимог заявника на предмет наявності/порушення його права, щодо спливу позовної давності, в тому числі щодо наявності прострочення виконання зобов`язання боржником (зокрема, з метою визначення періоду, який знаходиться в межах позовної давності).

Між тим, як відмічає скаржник, господарський суд не надав відповіді на аргументи Банку стосовно настання моменту вимоги зі слати заборгованості за договором саме після направлення боржнику актів-рахунків, оскільки аргументація цього питання лежить в підставі відмови у видачі судового наказу, відповідно до пункту 5 частини першої статті 152 ГПК України.

Позивач вважає, що, крім того, суд не пояснив з чого він виходив та якими доказами підтверджується, що право вимоги Банку слід відраховувати з моменту надання послуг, а не з моменту відправлення рахунків-актів, у зв`язку з чим не виконав обов`язок щодо оцінки доказів, що має ґрунтуватися на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, відповідно до статті 86 ГПК України.

Отже, на думку апелянта, такі дії судді вказують на недбале ставлення судді до професійних обов`язків, формальний підхід до вирішення питання про розгляд заяви, тобто нехтуванням суддею своїми обов`язками, покладених на нього під час здійснення судочинства.

Скаржник вважає, що, таким чином, невиконання суддею покладених на нього законом обов`язків призвело до того, що суд помилково встановив момент виникнення права вимоги Банку звернення до суду за захистом порушеного права, а тому неправомірно застосував положення пункту 5 частини першої статті 152 ГПК України та відмовив у видачі судового наказу з підстав пропуску строку звернення до суду із заявою про видачу судового наказу.

Додатково позивач звертає увагу на те, що суд першої інстанції, застосовуючи строк позовної давності, встановлений законом, залишив поза увагою Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ щодо продовження строків позовної давності на час дії карантину, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, з огляду на встановлений Кабінетом Міністрів України карантин з 12 березня 2020 року, і який продовжувався неодноразово і закінчив свою дію 30.06.2023.

Також апелянт зазначає, що поряд з цим у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Воєнний стан неодноразово продовжено.

Скаржник наголошує, що навіть якщо врахувати моменту з якого суд вважає настання у Банку права вимоги, - коли надавалися послуги, починаючи з третього кварталу 2017 року, то перебіг позовної давності мав би сплинути на початку третього кварталу 2020 року, однак у цей період вже діяв Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ щодо продовження строків позовної давності, тому і за цих обставин суд помилився у застосуванні строку позовної давності.

Позивач вважає, що враховуючи вищевикладене, позовна давність за вказаними вимогами Банку не може бути пропущена.

2. Щодо помилкового посилання судом на застосування строку позовної давності встановленої законом тривалістю у три роки, а не договором тривалістю у 50 років як то передбачили сторони, та як наслідок неправильного застосування судом норм процесуального права (п. 5 ч. 1 cm. 152 ГПК України) скаржник вказує наступне.

Статтею 257 ЦК України встановлюється загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Апелянт зазначає, що відповідно до частини першої статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Також скаржник відмічає, що відмовляючи у видачі судового наказу на підставі пункту 5 частини першої статті 152 ГПК України, суд першої інстанції додатково виходив з того, що заявник звернувся з вимогою про стягнення заборгованості за період, що перевищує строк позовної давності встановлений саме законом а не договором.

В апеляційній скарзі зазначено, що, таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд буквально застосував норму процесуального закону, яка каже про строк позовної давності встановлений саме законом, а не договором.

Апелянт наголошує, що постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції не врахував п. 5.14. договору № Д-272/14 та положення частини першої статті 259 ЦК України, за якою позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Позивач звертає увагу на те, що із укладеного сторонами договору № Д-272/14 (пункту 5.14) вбачається, що строк позовної давності, у межах якого одна із сторін може звернутися до суду з вимогою про захист основних зобов`язань встановлюється тривалістю у п`ятдесят років, а відтак суд неправомірно застосував положення пункту 5 частини першої статті 152 ГПК України та відмовив у видачі судового наказу з підстав пропуску трирічного строку звернення до суду із заявою про видачу судового наказу.

Скаржник наголошує, що інститут позовної давності має на меті, зокрема, гарантувати правову визначеність, забезпечення захисту порушених прав, притягнення до відповідальності. Також він стимулює уповноважену особу до активних дій, щодо реалізації належного їй права під загрозою його втрати, запобігає несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Рівність і недискримінація є одними із основних принципів реалізації прав людини.

Виходячи з викладеного, апелянт вважає, що відмовляючи у видачі судового наказу на підставі пункту 5 частини першої статті 152 ГПК України, судом першої інстанції допущено неповне з`ясування обставин справи, порушено норми процесуального права, тому ухвала суду підлягає скасуванню а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 24.06.2024 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Чус О.В., судді: Дармін М.О., Кощеєв І.М.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 28.06.2024 відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження до Центрального апеляційного господарського суду матеріалів справи № 904/2430/24. Доручено Господарському суду Дніпропетровської області надіслати до Центрального апеляційного господарського суду матеріали справи № 904/2430/24.

03.07.2024 матеріали справи надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 05.07.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 10.06.2024 у справі № 904/2430/24; визначено розглянути апеляційну скаргу у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, в порядку письмового провадження.

Відзиву на апеляційну скаргу Товариством з обмеженою відповідальністю "МЕТАЛІНДУСТРІЯ" не надано. Згідно ч.3 ст.263 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши у порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Предметом апеляційного перегляду у даній справі є ухвала суду першої інстанції якою відмовлено Акціонерному товариству комерційному банку "ПриватБанк", м. Київ у задоволенні заяви про видачу судового наказу за вимогою про стягнення заборгованості.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 ГПК України господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного).

Відповідно до ч. 2 ст. 12 ГПК України наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо.

Відповідно до ч. 4 ст. 12 ГПК України умови, за яких суд має право розглядати вимоги про стягнення грошових сум у наказному провадженні, а справи - у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.

Відповідно до ст. 147 ГПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 148 цього Кодексу.

Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги.

Заявником та боржником в наказному провадженні можуть бути юридичні особи та фізичні особи - підприємці.

Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими законом для виконання судових рішень.

Відповідно до ч. 1 ст. 148 ГПК України судовий наказ може бути видано тільки за вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 148 ГПК України особа має право звернутися до суду з вимогами, визначеними у частині першій цієї статті, в наказаному або спрощеному провадженні на свій вибір.

Згідно п. 5 ч. 1 ст. 152 ГПК України суд відмовляє у видачі судового наказу, якщо з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, або пройшов строк, встановлений законом для пред`явлення позову в суд за такою вимогою.

Суд зазначає, що за загальним правилом, при розгляді вимог в порядку наказного провадження суд не розглядає обґрунтованість заявлених вимог заявлених стягувачем по суті (п. 7 ч. 1 ст. 155 ГПК України). Водночас, підставою для відмови у видачі наказу є, зокрема, встановлення судом обставин, що з поданої заяви про видачу судового наказу не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, та встановлення обставин спливу позовної давності щодо заявленої вимоги. Такі підстави для відмови у видачі судового наказу свідчать про наявність у суду обов`язку здійснити певний аналіз обґрунтованості вимог заявника на предмет наявності/порушення його права, щодо спливу позовної давності, в тому числі щодо наявності прострочення виконання зобов`язання боржником (зокрема, з метою визначення періоду, який знаходиться в межах позовної давності). Однак, такі повноваження суду в межах наказного провадження є обмеженими, враховуючи функціональне призначення інституту наказного провадження та принцип пропорційності господарського судочинства (ст. 15 ГПК України). У випадку встановлення судом обставин, які свідчать про необґрунтованість вимог заявника у певній частині або у випадку заявлення вимог поза межами позовної давності, навіть щодо частини періоду нарахування в межах певного виду вимог, мають місце обставини, які свідчать про відсутність безспірності вимог, що є обов`язковою умовою наказного провадження, а отже суд повинен відмовити у видачі наказу з таких підстав. При цьому, законом не передбачено обов`язку суду здійснювати перерахунок заявлених вимог та право суду видавати судовий наказ в частині заборгованості, заявленої в межах конкретного виду вимоги, так як у протилежному випадку суд, буде здійснювати розгляд вимог у порядку, який притаманний для позовного провадження, що суперечить цільовому призначенню інституту наказного провадження.

Заява про видачу судового наказу мотивована неналежним виконанням боржником своїх зобов`язань за договором №Д-272/14 від 28.03.2014.

Заявником нараховано заборгованість у розмірі 79 536.50 грн. (період заборгованості починається з третього кварталу 2017 по четвертий квартал 2023 включно, про що зазначено заяві про видачу судового наказу та апеляційній скарзі)

Згідно п.п. 5.14 п.5 Договору про обслуговування рахунку в цінних паперах від 28.03.2014 №Д-272/14 (далі договір) строк позовної давності, у межах якого одна із сторін може звернутися до суду з вимогою про захист основних зобов`язань встановлюється тривалістю у п`ятдесят років. Позовна давність у п`ятдесят років застосовується також до вимог про стягнення неустойки (пені).

Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови Акціонерному товариству комерційному банку "ПриватБанк", м.Київ у задоволенні заяви про видачу судового наказу за вимогою про стягнення заборгованості. Оскільки, з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом, що є підтавою для відмови у видачі судового наказу.

Для застосування п.5 ч.1 ст. 152 ГПК України має значення тільки строк, встановлений законом, а не договором.

Доводи апеляційної скарги, взяті судом до уваги, однак не спростовують вищенаведених висновків суду.

Водночас, суд роз`яснює заявнику про його право на звернення до суду з тими самими вимогами в порядку ч. 2 ст. 148 ГПК України у спрощеному позовному провадженні.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 129, 147-148, 150-154, 269, 270, 273, 275 - 282, 287 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 10.06.2024 у справі № 904/2430/24 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10.06.2024 у справі № 904/2430/24 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, зазначених у пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя О.В. Чус

Суддя М.О. Дармін

СуддяІ.М. Кощеєв