Постанова

від 23.10.2024 по справі 204/2454/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6625/24 Справа № 204/2454/24 Суддя у 1-й інстанції - Черкез Д. Л. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категорія 30

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді Петешенкової М.Ю.,

суддів Городничої В.С., Красвітної Т.П.,

при секретарі - Шавкун Л.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційними скаргами Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» та ОСОБА_1

на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 30 квітня 2024 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» про стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, пред`явленим до держави Україна в особі Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» про відшкодування завданої йому моральної шкоди у розмірі 100 000 грн, обґрунтовуючи це тим, що він був засуджений до довічного позбавлення волі вироком Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2019 року, який набрав законної сили 02 лютого 2021 року. Під час розгляду кримінальної справи № 640/3033/17, він утримувався під вартою в ДУ «Харківський слідчий ізолятор». 28 квітня 2021 року його було етаповано для відбування покарання до ДУ «Львівська установи виконання покарань № 19». Під час етапувань його тимчасово утримували в ДУ «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4), а саме у періоди з 28 квітня 2021 року по 25 червня 2021 року, з 25 липня 2021 року по 10 серпня 2021 року, з 09 вересня 2021 року по 13 вересня 2021 року. Зазначає, що в ДУ «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4) він утримувався в жахливих умовах, які принижують гідність людини. Так, його утримували в підвальному приміщенні в камерах № 1к, 4к, 14к та 19к, переважно вдвох в одній камері з іншим засудженим, при цьому це дуже тісні камери карцерного типу, найбільша з яких має розміри 1,9м х 3,7м, тобто загальною площею близько 7 кв.м. на двох осіб, що суперечить чинному законодавству України та європейським стандартам, так як норма жилої площі на одного засудженого не може бути меншою 4 кв.м. Дані камери також брудні, з поганим освітленням, без доступу до природного світла, без вентиляції повітря. Часто трапляються перебої з водою та погано працює каналізація. Камери погано вмебльовані, немає дзеркала. Писати позивач був вимушений на своєму спальному місці та при поганому освітленні, в результаті чого у нього погіршився зір. Камери кишать паразитами, зокрема, мишами та пацюками, санітарну обробку камер адміністрація не проводить. Адміністрація ДУ «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4)» організовує миття ув`язнених лише один раз на тиждень, порушуючи право на особисту гігієну. Викладені умови утримання в поєднанні з його тривалим терміном носять ознаки катування. Вважає, що такі умови утримання є нелюдськими та такими, що принижують гідність людини і завдають фізичних та моральних страждань. Все це негативно вплинуло на морально-психологічний стан позивача, завдало йому моральних та фізичних страждань, а також зашкодило здоров`ю. Таке утримання в нелюдських умовах саме по собі є порушенням прав людини. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини такі умови утримання визнаються порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Навіть після переведення позивача до іншого корпусу (камера № 1007) умови його утримання залишались неналежними. Вважає, що йому було завдано моральну шкоду, яка полягає у душевних та фізичних стражданнях, яких позивач зазнав у зв`язку з діями адміністрації ДУ «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4), та у приниженні честі позивача у зв`язку з тими самими діями.

Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 30 квітня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Держави Україна в особі Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 5000 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено (а.с.36-39).

Рішення суду першої інстанції мотивовано доведеністю позивачем утримання його в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» у різні періоди з квітня по грудень 2021 року за таких умов, які принижує його гідність, що є поводженням, яке суперечить приписам ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а бездіяльність відповідача має компенсуватись йому відшкодуванням моральної шкоди у розумінні ст. 23 ЦК України, яку суд першої інстанції вважав співмірною з характером порушень, критеріїв справедливості та обставин справи у розмірі 5000 грн.

Не погодившисьз такимрішення суду,у червні 2024року ДУДУВП (№4)та ОСОБА_1 подалиапеляційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просили скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, зокрема, ДУ ДУВП(№4)про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а ОСОБА_1 про повне задоволення його позовних вимог (а.с.65-67, 78-82).

Апеляційна скарга ДУ ДУВП (№4) мотивована тим, що позивачем вже подавалась позовна заява до адміністративного суду в порядку КАС України, а встановлені судом факти не відповідають дійсним обставинам. Позивачем не доведено неналежність умов, в яких він перебував, як і бездоказовим є його твердження, що під час перебування його у камері 19к він був підданий катуванню. Всі доводи позивача є копіюванням позиції скаржників ув`язнених до ЄСПЛ щодо виплат компенсації за неналежні умови утримання, враховуючи відсутність жодної скарги самого позивача на умови утримання під час перебування його в установі. Рішення суду, на думку скаржника, ґрунтується на голослівних твердженнях позивача. Твердження позивача про погане освітлення, порушення умов та правил гігієни осіб, які знаходяться в установі, не відповідає дійсності, оскільки установа у відповідності до п.1.2 Положення про організацію лазне-прального обслуговування осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 08 червня 2012 року №849/5, повністю забезпечує організацію щотижневого миття в лазні з обов`язковою заміною натільної та постільної білизни та рушників. Вказує, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про завдання позивачеві моральної шкоди з боку відповідача, посилаючись на те, що дійсну моральну шкоду та справжні душевні страждання були завдані позивачем рідним і близьким вбитих ним з корисливих мотивів громадян України, адже їх втрати є непоправними. Позивач, на думку скаржника, втратив престиж, ділову репутацію, життєві стосунки завдяки скоєним ним злочинам, а не в результаті перебування в установі, тим більше, що позивач не надав жодного доказу та документу про стан свого здоров`я.

Апеляційну скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що у зв`язку із порушенням його немайнових прав, зокрема, на гігієну, розмір моральної шкоди не відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Положенню про організацію лазне-прального обслуговування осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, ЗУ Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини, на які апелянт посилався у своїй позовній заяві та що судом першої інстанції залишено поза увагою. Також суд першої інстанції не взяв до уваги важливі обставини, що мають істотне значення для справи, як і не врахував пересилки відзиву на позов, відповіді на відзив на позов та заперечень між сторонами, яка відбувалась з розрахунку пошти та відправлення документів адміністрацією установи, що порушило строки доставки до суду заяв по суті справи, а тому не було враховано судом. Не погоджуючись із визначеним судом розміром моральної шкоди, скаржник вказує, що судом першої інстанції не враховано той факт, що відповідачем порушено, при його перебуванні в установі, хоча б і нетривале, декілька немайнових особистих прав, які у своїй сукупності вимагають значно більшої компенсації моральної шкоди для їх відновлення.

Разом з цим, ОСОБА_1 ,, скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, подав відзив на апеляційну скаргу ДУ ДУВП (№4) (а.с.109-111), в якому зазначив, що доводи скаржника ДУ ДУВП (№4) щодо подання позивачем адміністративного позову з цими вимогами не відповідає дійсності, як і не відповідає дійсності твердження відповідача про належні умови утримання, в силу ЗУ Про попереднє ув`язнення, оскільки таке утримання відбувалось не на підставі ухвали про застосування запобіжного заходу, а на підставі вироку суду та застосування зазначеного Закону є недоцільним. Крім цього, ОСОБА_1 зазначає, що такі твердження ДУ ДУВП №4, як посилання на акт вимірювальної площі структурних дільниць ДУ ДУВП №4, затвердженого 20 вересня 2023 року, яким встановлено, що в цій установі лише 2 камери мають площу без урахування санвузла (камери 7/0, 7/13 корпусного відділення №7), які вже не використовуються, а всі інші камери мають більшу площу, що відповідає вимогам Європейського комітету, не можуть братись до уваги суду. ОСОБА_1 відзначає, що він утримувався на 0-му поверсі корпусного відділення №6 установи, який був виведений з експлуатації ще 13 вересня 2021 року, тобто, до зазначеного акту, що свідчить про те, що такі камери не вимірювались взагалі, оскільки були виведені з експлуатації. Дані обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 утримували в камері без забезпечення належною житловою площею, чого суд першої інстанції не взяв до уваги при визначенні розміру моральної шкоди. Всі інші твердження ДУ ДУВП (№4) свідчать про уникнення стягнення з нього моральної шкоди. Просив залишити апеляційну скаргу ДУ ДУВП (№4) без задоволення.

ДУ ДУВП (№4), скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, в системі Електронний суд у серпні 2024 року подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 (а.с.120-122), в якому просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість вимог та недоведеність тверджень щодо завдання позивачу моральної шкоди внаслідок чого була порушена його гідність. Також зазначили, що позивач використовує маніпулятивні та неправдиві аргументи, які було використано іншими ув`язненими у 2005-2007 роках та 2011, 2012 роках, що не може відповідати дійсності станом на момент утримання позивача у 2021 році.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, з таких підстав.

Судом встановлено, що вироком Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2019 року у справі №640/3033/17, який міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/79887509, серед іншого, ОСОБА_1 , 1993 року народження, визнано винним за: ч. 1 ст.263КК України та призначено покарання у виді 5 років позбавленням волі; ч. 2 ст.263КК України та призначено покарання у виді 1 року позбавленням волі; ч. 1 ст.263-1КК України та призначено покарання у виді 5 років позбавленням волі; ч. 1 ст.199КК України та призначено покарання у виді 4 років позбавленням волі; ч. 2 ст.186КК України та призначено покарання у виді 4 років 6 місяців позбавленням волі; ч. 1 ст.358КК України та призначено покарання у виді 1 року обмеження волі; ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185КК України та призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавленням волі; ч. 4 ст.187КК України та призначено покарання у виді 13 років позбавленням волі з конфіскацією особистого майна; п.п. 6, 9, 12, 13 ч. 2 ст.115КК України та призначено покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією особистого майна.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.70КК України за сукупністю вказаних злочинів, шляхом поглинання менш суворих покарань більш суворим, остаточно призначено ОСОБА_1 покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією особистого майна.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року, яка міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/94878857, вирок Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2019 року стосовно ОСОБА_1 - залишено без змін.

Згідно листа Дніпропетровської обласної прокуратури № 20-5011-22 від 16 червня 2022 року (а.с. 13) судом встановлено, що ОСОБА_1 у різні періоди з квітня по грудень 2021 року утримувався в Державній установі «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4)».

У позовній заяві ОСОБА_1 наполягав на тому, що під час його утримання в Державній установі «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4) він переважно знаходився в камерах для двох з іншим засудженим, площа яких становила близько 7 кв.м., що менше за норму жилої площі на одного засудженого, встановлену Кримінально-виконавчим кодексом України та менше, ніж мінімальний європейський стандарт.

Відповідач, в свою чергу, у відзиві на позовну заяву заперечував щодо таких тверджень позивача та зазначав, що Державна установа «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4)» дотримується вимог статті 115Кримінально-виконавчогокодексу України щодо норм жилої площі на одного засудженого.

Однак, на підтвердження таких обставин відповідач не надав до суду жодних доказів. Більш того, відповідачем взагалі не надано суду жодних доказів на підтвердження умов утримання в Державній установі «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4)» засуджених до довічного позбавлення волі, в тому числі і позивача.

В свою чергу, на підтвердження неналежних умов утримання в Державній установі «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4) позивач надав відповідь Дніпропетровської обласної прокуратури № 20-5011-22 від 16 червня 2022 року, з якої вбачається, що ОСОБА_1 звертався до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з приводу недодержання вимог законодавства службовими особами Державної установи «Дніпровська установи виконання покарань (№ 4)», та в подальшому дане звернення було перенаправлено до Дніпропетровської обласної прокуратури.

У вищевказаній відповіді Дніпропетровської обласної прокуратури зазначено, що у 2021 році обласною прокуратурою неодноразово встановлювались порушення вимог законодавства щодо забезпечення належних комунально-побутових умов тримання засуджених, зокрема, і засуджених до довічного позбавлення волі, які тримають у камерних приміщеннях 0-го поверху 6-го корпусного відділення установи. Через невідповідність вказаних камерних приміщень вимогам санітарного та іншого законодавства, а також ст.3 Конвенції про захист праві основоположних свобод, що встановлено у ряді рішень Європейського суду з прав людини, на виконання вказівок прокуратури службовими особами установи та Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції вживались відповідні заходи та з вересня 2021 року їх експлуатацію припинено, а засуджених переведено до інших корпусних відділень, де проведено ремонтні роботи.

Факт того, що визначена норма площі в камерах для однієї особи є меншою, ніж мінімальний стандарт, рекомендований для України Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, вже неодноразово констатувався у рішеннях Європейського суду з прав людини, в тому числі у рішеннях «Давидов та інші проти України», «Іглін проти України», «Мельник проти України», в яких також зазначено, що це становить проблему системного характеру, яка сама по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що утримання ОСОБА_1 в ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№4)», хоча б нетривале, як зазначено в апеляційній скарзі відповідача, у різні періоди з квітня по грудень 2021 року було таким, що принижувало його гідність протягом зазначеного часу.

З цими установленими фактами погоджується і колегія суддів та доводи відповідача в цій частині до уваги не приймає, адже відповідачем такі доводи не спростовані.

Колегія суддів наголошує, що суд першої інстанції, з`ясовуючи характер спірних правовідносин, вірно зазначив, що, держава Україна гарантує дотримання прав громадян та інших осіб (іноземців, осіб без громадянства), у тому числі і під час відбування покарання. В разі встановлення порушення таких прав саме за рахунок держави відшкодовується завдана шкода,що узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2020 року по справі № 204/4295/18, від 17 червня 2020 року по справі № 204/7119/18 та від 10 лютого 2021 року по справі № 204/5396/18.

Також колегія суддів звертає увагу і на те, що 24 січня 1997 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, яка набрала чинності в Україні 01 вересня 1997 року. Вказаною конвенцією передбачено створення Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Комітет, шляхом здійснення інспекцій, перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання.

Зазначений Комітет надав Україні рекомендаційні норми, згідно з якими на одного ув`язненого в камері, призначеній для кількох ув`язнених, чи в приміщенні гуртожитку має припадати не менше 4 кв. м площі.

Зазначене також знайшло своє відображення у численних рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема у рішеннях у справах «Невмержицький проти України», № 54825/00, п. 66, (витяги); «Мельник проти України», № 72286/01, п. 103, від 28 березня 2006 року, «Яковенко проти України», № 15825/06, п. 84, від 25 жовтня 2007 року; «Двойних проти України», № 72277/01, п. 66, від 12 жовтня 2006 року; «Іглін проти України» № 39908/05 від 12 квітня 2012 року; «Давидов та інші проти України», № № 17674/02 і 39081/02 від 01 липня 2010 року; «Горбатенко проти України».

У вказаних рішеннях Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки заявники утримувалися в СІЗО в камерах, де на них припадало площі менше, ніж рекомендовано Україні Комітетом, у зв`язку з браком особистого простору було визнано умови тримання заявників під вартою нелюдськими і такими, що принижують гідність. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції.

При цьому статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод справ і протоколів до неї та практику Суду як джерело права.

Колегія суддів відзначає, що позивач, звертаючись з позовом до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», як на підставу позову посилався на положення статті 56 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Аналогічне положення також міститься у статтях 1173, 1174 ЦК України, які визначають, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи посадових осіб.

До суб`єктів відповідальності згідно з нормами статей 1173, 1174 ЦК України належать органи державної влади і управління, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління, їх виконавчі органи, посадові або службові особи вказаних державних органів. Основними ознаками органів державної влади є: органи держаної влади є складовою частиною апарату (механізму) держави, уповноважені на здійснення завдань і функцій держави, наділені повноваженнями від імені держави (державно-владними повноваженнями). Наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але, на відміну від органів державної влади, не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов`язками щодо реалізації державної влади.

У пункті 10-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що норми статті 56 Конституції України не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб.

Суд першої інстанцій вірно встановив, що Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» є юридичною особою та за організаційно-правовою формою є державною організацією (установою, закладом).

Державні організації (установи, заклади), на відміну від державного органу, не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та є частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно-визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин. При цьому така організація має власний кошторис.

Положеннями ж частин першої та другої статті 96 ЦК України встановлено, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном.

Відповідачем у даній є держава Україна, яка гарантує дотримання прав громадян та інших осіб (іноземців, осіб без громадянства), у тому числі і під час відбування покарання. В разі встановлення порушення таких прав саме за рахунок держави відшкодовується завдана шкода.

Таке положення відповідає правовим висновкам, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, провадження № 14-515цс19 (пункти 30, 43, 44, 43).

Статтею 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено, що Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров`я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4) є складовою Державної кримінально-виконавчої служби України, на яку покладено завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (стаття 1 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»), отже, є установою, яка шляхом виконання відповідних повноважень здійснює правозастосовні та правоохоронні функції держави Україна. У своїй діяльності державна установа виконання покарань керується, зокрема, кримінально-виконавчим законодавством України, завданням якого, крім іншого, є визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав і законних інтересів.

Так, колегія суддів, наголошує, що суд першої інстанції, встановивши порушення відповідачем норм діючого законодавства щодо недотримання відповідачем площі камер, де утримувався позивач, так і порушення його особистої гігієни під час перебування в установі, дійшов вірного висновку про наявність достаніх підстав для присудження позивачу компенсації завданої йому моральної шкоди відповідно до ч.1,2 ст. 23 ЦК України, оскільки особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Суд виходить з того, що дії, наведені вище, призвели до приниження гідності позивача. В межах розгляду цієї справи суд дійшов висновку, що права позивача, які були порушені бездіяльністю відповідача, можуть бути відновлені шляхом компенсації моральної шкоди у розмірі 5 000 грн, розмір якої визначено судом за критеріями, що мають істотне значення та належать до характеру порушень, обставин справи з урахуванням критерію справедливості відшкодування.

Колегія суддів наголошує, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводяться до цитування останнім встановлених судом першої інстанції обставин на підставі письмових доказів, наявних в матеріалах справи, та скаржником не зазначено жодних додаткових обґрунтувань чи нових доказів, що не були досліджені судом першої інстанції та чому не була надана правова оцінка. Такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для скаржника, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги ДУ ДУВП (№4) також зводяться до переоцінки доказів, які містяться в матеріалах справи та були досліджені судом першої інстанції, чому надана належна правова оцінка, при цьому скаржник не наводить інших доказів та не надає таких у спростування висновків суду першої інстанції, які б мали істотне значення для вирішення справи по суті з іншим результатом розгляду.

Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, доводи апеляційних скарг суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, що було б підставою для застосування колегією суддів положень ст. 376 ЦПК України та скасування рішення суду першої інстанції.

Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційних скаргах не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційні скаргиДержавної установи«Дніпровська установавиконання покарань(№4)»та ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійськогорайонного судум.Дніпропетровськавід 30квітня 2024року -залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

Т.П. Красвітна