Ухвала

від 04.11.2024 по справі 160/24186/24

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

04 листопада 2024 року Справа 160/24186/24

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Златін С.В., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування рішення, -

УСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з позовом до суду, в якому просить:

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_2 ) додаткової грошової винагороди в розмірі 100 000 гривень щомісячно в розрахунку на місяць за час перебування на стаціонарному лікуванні у КП «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР за період з 10 липня по 08 серпня 2023 року, відповідно до постанови КМУ №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану»;

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_2 ) додаткову грошову винагороду в розмірі 100 000 гривень щомісячно в розрахунку на місяць за час перебування на стаціонарному лікуванні у КП «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» ДОР за період з 10 липня по 08 серпня 2023 року, відповідно до постанови КМУ №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

В обґрунтування позову позивач зазначив, що відповідачем протиправно не було виплачено додаткову винагороду в розмірі 100000 грн. в розрахунку на місяць, передбачену постановою Кабінету міністрів України від 28.02.2022р. № 168, на стаціонарному лікуванні у період з 10 липня по 08 серпня 2023 року. Наведені обставини стали підставою для звернення до суду.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.09.2024 р. відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

10.09.2024р. від представника відповідача надійшло до суду клопотання про залишення позову без розгляду.

В обґрунтування вказаного клопотання відповідачем зазначено, що позивачем пропущений строк звернення до адміністративного суду визначений статтею 122 КАСУ та статтею 233 КЗпП України. Строк звернення до суду у позивача обмежений 3 (трьома) місяцями (з 01 липня 2023 року), і розпочинався з 02 листопада 2023 року (дата звільнення Позивача) по 02 лютого 2024 року. Однак позивач звернувся з позовом до суду лише 05.09.2024, тобто з порушенням строку звернення до суду, більше ніж на 7 (сім) місяців.

18.09.2024р. представником позивача подано до суду заперечення на клопотання про залишення заяви без розгляду.

В обґрунтування своєї позиції, позивач вказує, що оскільки в момент звільнення з позивачем не відбулося остаточного розрахунку, зокрема не виплачено додаткової винагороди у розмірі 100 000 гривень за період перебування на стаціонарному лікуванні, у позивача виникло право на звернення до суду з 06.08.2024 року, з моменту коли він дізнався про порушення своїх прав, а отже просить суд клопотання відповідача залишити без задоволення.

19.09.2024 року відповідач подав заяву про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Вирішуючи питання про залишення позову без розгляду та клопотання сторін щодо строку звернення з позовом до суду, суд опирається на Конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України.

Так, 19 липня 2022 року набрав чинності Закон № 2352-ІХ. Підпунктом 18 пункту 1 розділу І цього Закону внесено зміни, зокрема, до статті 233 КЗпП України.

Згідно із частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутись із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк із дня, коли дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Отже, строк звернення до суду з вимогами про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати за період із вересня 2022 року до січня 2023 року сплив. Це є підставою для відмови у видачі судового наказу в цій частині на підставі пункту 5 частини першої статті 165 ЦПК України.

Водночас статтею 43 Конституції України гарантовано право кожному на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Крім іншого, у цій статті зазначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. А також вказано, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Частиною першою 3 статті 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Проте частиною першою статті 233 КЗпП України гарантоване Конституцією України право на заробітну плату, право заробляти собі на життя працею було обмежене в частині звернення до суду за захистом установленням часових меж у три місяці, упродовж яких особа може звернутися до суду.

В умовах перманентної затримки у виплаті заробітної плати працівник опиняється у вкрай несправедливому становищі, коли після спливу трьох місяців затримки у виплаті заробітної плати її виплата стає залежною лише від доброї волі роботодавця, а відповідне право працівника вже не може бути захищене судом.

У законодавстві України наявне визначення строку позовної давності. Відповідно до частини першої статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦПК України).

Отже, гарантоване Конституцією України право на заробітну плату, право заробляти собі на життя працею обмежене строком звернення до суду за захистом тривалістю в три місяці, тоді як звернення до суду за захистом усіх інших цивільних прав обмежено загальною позовною давністю тривалістю в три роки. Також вбачається несправедливим, коли право працівника вимагати сплату заробітної плати в суді обмежене тримісячним строком, тоді як кредитори такого працівника мають право протягом трьох років вимагати в нього сплату цивільних боргів, зокрема комунальних платежів.

У період дії в Україні воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX Про затвердження Указу Президента України Про введення воєнного стану в Україні, перебіг позовної давності, визначений Цивільним кодексом України, зупинено на строк дії такого стану (пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу). Водночас гарантоване Конституцією України право на заробітну плату, право заробляти собі на життя працею продовжує бути обмеженим у захисті судом строком у три місяці, що, крім іншого, ставить найманого працівника в нерівні умови з тими громадянами, які заробляють собі на життя шляхом укладення цивільно-правових договорів. У разі порушення умов таких договорів, зокрема в разі несплати другою стороною договору грошових коштів за виконані послуги та роботи, такі громадяни мають в умовах воєнного стану майже необмежене строком право звертатися до суду за захистом своїх порушених прав, тоді як 4 найманий працівник повинен пильно стежити за дотриманням тримісячного строку щодо кожної щомісячної (а можливо, і два рази на місяць) затримки у виплаті заробітної плати.

Також Законом № 2352-ІХ суттєво обмежено передбачене частиною першою статті 234 КЗпП України право суду поновлювати пропущений працівником тримісячний строк для звернення до суду з відповідним позовом.

Згідно із частиною першою статті 234 КЗпП України в разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Отже, до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому в разі пропущення такого строку на законодавчому рівні не передбачено можливості його поновлення (щодо стягнення заборгованості по заробітній платі).

Згідно з КЗпП України заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У частині першій статті 1 Закону України Про оплату праці, який є спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює правовідносини у сфері оплати праці, міститься аналогічне визначення поняття заробітна плата.

Оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Усі інші платежі здійснюються роботодавцем після виконання зобов`язань щодо оплати праці (стаття 97 КЗпП України).

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, установлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі 6 відсутності таких органів представниками, обраними й уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (стаття 115 КЗпП України).

Відповідно до частини сьомої статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

У частині першій статті 55 Конституції України передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю працівник може захистити в суді.

Згідно із частиною першою статті 4, частиною першою статті 15 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у тому числі тих, що виникли із трудових відносин. Працівники мають право, зокрема, на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (частина друга статті 2 КЗпП України).

Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).

Слід зауважити, що частина друга статті 233 КЗпП України до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) передбачала, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Оскільки стаття 22 Конституції України міститься в розділі II Права, свободи та обов`язки людини і громадянина і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення частини третьої цієї статті необхідно тлумачити у взаємозв`язку з положеннями частин першої, другої статті 22, частини першої статті 64, частини першої статті 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України.

Звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є обмеженням їх. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016). Таку саму позицію Конституційний Суд України підтримав і в Рішенні від 22 травня 2018 року № 5р-2018.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення.

Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України потрібно розуміти так, що під час ухвалення нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їхньої сутності.

На підставі викладеного можна виснувати, що внаслідок унесення змін до статей 233, 234 КЗпП України законодавець, обмеживши право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, не надавши при цьому працівникові гарантій розгляду судом питання про поновлення строку на звернення до суду, знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб`єктами звернення із заявою про стягнення заборгованості із заробітної плати, чим допустив звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм заробітної плати без обмеження будь-яким строком та обмежив їхнє право на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права особи на судовий захист.

З огляду на те, що норма ч.1 ст. 233 КЗпП України не відповідає положенням Конституції України, про що зазначено у Конституційному поданні щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України, то суд вважає, що строк звернення з даним позовом позивачем не пропущено.

Суд відмовляє у задоволенні клопотання відповідача про розгляд даної справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, оскільки характер спірних правовідносин, що виникли між сторонами та предмет доказування не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин у справі; дана справа не відноситься до справ, які підлягають розгляду у порядку загального позовного провадження.

Керуючись статтями 22, 122, 123, 243, 248, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Військової частини НОМЕР_1 про залишення позову без розгляду відмовити.

У задоволенні клопотання Військової частини НОМЕР_1 про розгляд даної справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін - відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає. Заперечення проти такої ухвали може бути включено до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за результатами розгляду справи.

Ухвала набирає законної сили у відповідності до статті 256 КАС України.

Суддя С.В. Златін