Постанова

від 05.11.2024 по справі 642/3362/23

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 642/3362/23 Головуючий суддя І інстанції Вікторов В. В.

Провадження № 22-ц/818/1889/24 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2024 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Яцини В.Б.

суддів колегії Мальованого Ю.М., Пилипчук Н.П.,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 нарішенняЛенінськогорайонногосуду м.Харковавід21лютого2024року,поцивільнійсправі№ 642/3362/23, за позовом ОСОБА_1 до Харківської регіональної державної лабораторії Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів про стягнення грошових коштів невиплачених при звільненні,

в с т а н о в и в:

У червні2023року позивачзвернувся досуду зпозовом доХарківської регіональноїдержавної лабораторіїДержавної службиУкраїни з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів про стягнення грошових коштів невиплачених при звільненні.

Позовна заява мотивована тим, що у період з 03 липня 2019 року по 12 грудня 2019 року перебував у трудових відносинах з Харківською регіональною державною лабораторією Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Так, наказом від 03.07.2019 року №94-ОС ОСОБА_1 було прийнято на посаду в.о. завідувача вірусологічного відділу- лікаря ветеринарної медицини.

Вказав, що наказом від 12.12.2019 року №180-ОС його було звільнено із займаної посади за п. 2 ст. 40 КЗпП України у зв`язку з виявленою невідповідністю займаній посаді, внаслідок недостатньої кваліфікації та відмовою від переведення на іншу посаду. Відділу фінансів, бухгалтерського обліку та економічної роботи доручено провести повний розрахунок, а саме компенсації за невикористану відпустку у кількості 15 календарних днів. Відповідно до ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п.6 ст. 36 та п.1,2 і 6 ст. 40, п. 6 ч. 1 ст. 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середньомісячного заробітку.

Зазначив, що в день звільнення, 12.12.2019 року, відповідач письмово не повідомив позивача про нараховані суми, належні останньому при звільненні та не здійснив виплату належних коштів. Враховуючи, що в наказі від 12.12.2019 року за №180-ОС «Про звільнення ОСОБА_1 » та в розрахункових листах не зазначено про нарахування та виплату вихідної допомоги згідно з ст. 44 КЗпП України, вважає, що звільнення із займаної посади проведено з порушеннями трудового законодавства України, яке призвело до невиплачених при звільненні належних йому коштів вихідної допомоги. Вказаний факт був виявлений адвокатом при обробці документів, наданих у відповідь на адвокатський запит листом від 06.04.2023 року за №222, отриманої адвокатом 13.04.2023 року.

На підставі вищевикладеного ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість по виплаті вихідної допомоги у розмірі 11483,64 грн., середній заробіток за весь час затримки (за шість місяців) у розмірі 68901,84 грн., витрати на правничу допомогу у розмірі 18788,00грн. та судовий збір у розмірі 1073,60 грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 21 лютого 2024 року відмовлено у задоволенні позову.

Не погоджуючисьз вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить його скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Вказує, що суд у порушення ст. 229 ЦПК України викривив інформацію, надану у письмових доказах у п. 2 наказу від 12 грудня 2019 року № 180-ОС «Про звільнення ОСОБА_1 ». Судом помилково було оцінено цей доказ та визначено компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку у кількості 15 календарних днів у якості розшифровки сум за видами виплат, належних працівникові при звільнені.

Наполягає на тому, що відповідач у день звільнення позивачу належно оформлену трудову книжку не видав і не провів з ним повного розрахунку у строки, визначені у ст. 116 КЗпП України, а також не видав йому копію наказу про звільнення з роботи. Суд не дослідив надані позивачем з цього приводу докази та врахував їх у своєму рішенні. Вказаний факт підтверджується, зокрема записом з/п 227 у Книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них, де у рядку 11 сума, отримана при виписці трудової книжки чи вкладиша до неї відсутня будь-яка інформація і цей факт суд помилково не взяв до уваги. У вказаному записі наявний автентичний підпис ОСОБА_1 , проте не вказана дата вручення йому трудової книжки, оскільки співробітники кадрової служби свідомо не дали з цього приводу рекомендацій позивачу щодо необхідності проставлення дати видачі трудової книжки.

Висновки суду про те, що позивач був ознайомлений з наказом про його звільнення та був обізнаний про виплати, які має отримати, та відповідно знав, що вихідна допомога згідно наказу не підлягає виплаті належним чином не вмотивовані.

Заперечує дійсність акту про ознайомлення позивача з наказом про його звільнення, оскільки у копіях документів, доданих до позовної заяви, відсутній підпис завідуюча імунологічного відділу ОСОБА_2 про відмову ОСОБА_1 ознайомитись з вказаним наказом.

Судом не було повно та всебічно вивчені докази, що підтверджують обставини (факти), якими обґрунтовувались вимоги та заперечення відповідача. Судом неправильно досліджено докази та здійснено їх оцінку, і, як наслідок, було неправильно визначено, відповідно до встановлених судом обставин, правовідносини.

Судом не було також враховано дату відбитку календарного штемпеля маркувальної машини (29.03.2020), що відповідає даті подання відправлень до пересилання листа Харківської регіональної державної лабораторії Держпродслужби від 13.12.2019 № 785 на ім позивача з копією вищезазначеного наказу для ознайомлення та підпису. У вказаному листі також відсутня інформація про дані про суми, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці, зокрема: а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; в) сума заробітної плати, що належить до виплати.

Вказує, що надані позивачем документи та відповідь Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці від 25.03.2024 підтверджують необізнаність позивача про факти порушення його прав, та що з розрахунковим листом він ознайомився лише у відповіді на адвокатський запит від 06.04.2023.

У відзиві на апеляційну скаргу представниця Харківської регіональної державної лабораторії Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів ОСОБА_3 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

На обґрунтування вказала, що позивач не оскаржував наказу про своє звільнення, жодних вимог та претензій про його зміст не заявляв. Він після звільнення у 2019 році продовжив трудові відносини з Харківською регіональною державною лабораторією Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів і мав змогу ознайомитись зі своєю особовою справою.

Вважає необґрунтованими твердження позивача в апеляційній скарзі про те, що визначений ст. ч. 1 ст. 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду з приводу виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, яка не входить до складу грошового забезпечення (див. правові висновки у постановах ВС від 27 серпня 2020 року у справі № 804/871/16, від 13 лютого 2020 року у справі № 809/698/16) не був пропущений, оскільки позивач звернувся до суду з цим позовом через 3 роки та 6 місяців.

Позивачем пропущений встановлений законом строк звернення до суду з позовними вимогами про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні. Належних обґрунтувань обставин та доказів на підтвердження поважних причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом позивачем не наведено.

Частинами 1, 3 статті 368 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Аналізуючи наведені норми права, судова колегія вважає за необхідне розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущений строк звернення до суду.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 з 08.07.2019 року перебував у трудових відносинах з Харківською регіональною державною лабораторію Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів на посаді виконуючого обов`язки завідувача вірусологічного відділу лікаря ветеринарної медицини згідно наказу від 3 липня 2019 року № 94-ОС з 08.07.2019 року

Наказом Харківської регіональної державної лабораторії від 09.12.2019 року №178-ОС запропоновано ОСОБА_1 перейти на посаду лікаря ветеринарної медицини 1 категорії вірусологічного відділу у зв`язку з невідповідністю займаній посаді.

Наказом Харківської регіональної державної лабораторії Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів від 12 грудня 2019 року №180-ОС ОСОБА_1 було звільнено у зв`язку з виявленою невідповідністю займаній посаді, керуючись п. 2 ст. 40 КЗпП України, внаслідок недостатньої кваліфікації та його відмовою від переведення на іншу посаду.

Приписами ст. 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі безробіття з незалежних від них обставин.

Відповідно до ч.1 ст.44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 2 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Положеннями ч.1 ст. 47 КЗпП України, чинними на день звільнення, передбачено, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу; у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Відповідно до приписів ч.1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач був ознайомлений з наказом 12 грудня 2019 року №180-ОС про звільнення в присутності завідувача відділу кадрової роботи ОСОБА_4 , провідного фахівця інспектора з кадрів ОСОБА_5 та завідувача імунологічного відділу ОСОБА_2 , однак від підпису відмовився, про що був складений відповідний акт (а.с. 59).

Листом Харківської регіональної державної лабораторії від 13.12.2019 № 785 на ім`я ОСОБА_1 була направлена копія вищезазначеного наказу для ознайомлення та підпису.

Одночасно було повідомлено, що розрахунок за відпрацьований час та компенсацію за невикористану відпустку буде проведено відповідно до чинного законодавства (а.с. 69).

Таким чином, позивач був ознайомлений з наказом № 180-ОС від 12.12.2019 та був обізнаний про виплати, які має отримати, та відповідно знав, що вихідна допомога згідно наказу не підлягає виплаті.

Вказаний наказ Харківської регіональної державної лабораторії Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів від 12 грудня 2019 року № 180-ОС позивачем не оскаржувався.

Також, наказом Харківської регіональної державної лабораторії від 08.08.2022 року ОСОБА_1 було призначено на посаду виконуючого обов`язків директора Харківської регіональної державної лабораторії Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів.

На вказанійпосаді ОСОБА_1 працював до31.10.2022року та бувзвільнений іззайманої посадизгідно наказупро звільнення№ 123-ОС.

З огляду на зазначені правові норми, враховуючи обставини справи, зокрема, що позивачу при звільненні 12 грудня 2019 року та станом на час його звернення до суду з цим позовом не було виплачено вихідну допомогу. При цьому, з вищевказаного вбачається, що Позивач мав об`єктивну можливість дізнатись про порушення його права на отримання вихідної допомоги, однак таким правом не скористався. Доказів того, що він звертався до підприємства із запитами про нараховані йому виплати суду не надано.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Під час розгляду справи відповідач заявив суду, що позивачем пропущений строк звернення до суду, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

На момент звільнення позивача (12грудня2019року) ч.2ст.233КЗпПвизначала,щовразі порушеннязаконодавствапрооплату праціпрацівникмаєправо звернутисядосудуз позовомпростягненняналежної йомузаробітноїплатибез обмеженнябудь-якимстроком.З19.07.2022року згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП Українипрацівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Отже, судом встановлено, що позивача було звільнено з роботи 12.12.2019 року, та здійснено повний розрахунок по заробітній платі 19.12.2019 року, що підтверджується розрахунковим листом (а.с.67), а позивач звернувся до суду з позовом 27.06.2023 року, тобто з порушенням передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Судова колегія відхиляє доводи скарги позивача про те, що ним не пропущені строки звернення до суду, та звернення до суду з вимогами про зобов`язання йому виплатити вихідну допомогу не обмежується будь-яким строком.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 11 лютого 2021 року в справі № 240/4840/20, вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин (п.39).

Верховним Судом також неодноразово в своїх рішеннях зазначалось, що одноразова грошова допомога при звільненні не входить до складу грошового забезпечення (зокрема, постанова від 27 серпня 2020 року в справі № 804/871/16, від 13 лютого 2020 року в справі №809/698/16).

Тобто, виплата такої допомоги не пов`язана з виконанням працівником роботи, тому вона (допомога) не є частиною заробітної плати.

У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України роз`яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.

Як зазначалось вище, ОСОБА_1 звільнено з посади завідувача вірусологічного відділу лікаря ветеринарної медицини - 12 грудня 2019 року, остаточний розрахунок проведений 19 грудня 2019 року.

При цьому виплата вихідної допомоги передбачена не була.

Тобто, про порушення своїх прав у вигляді невиплаченої вихідної допомоги позивач повинен був дізнатись в день проведення остаточного розрахунку.

Отже, перебіг строку звернення до суду почався з 19 грудня 2019 року.

Позивач звернувся з позовною заявою 27.06.2023 року, тобто більш ніж через три роки після початку перебігу строку звернення до суду.

Поважних причин пропуску строку звернення до суду позивач не навів, помилково вважаючи, що на цей спір будь-який строк не поширюється.

Таким чином, ураховуючи, що позивачем пропущений встановлений законом строк звернення до суду з позовною вимогою щодо стягнення вихідної допомоги, та належних обґрунтувань обставин та доказів, на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду позивачем не наведено, суд доходить висновку про відмову в її задоволені.

Вимога щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є похідноювід вимоги простягнення вихідної допомогипри звільненні позивача,а томутакожзадоволенню непідлягала.

Книга обліку руху трудових книжок ведеться за формою № П-10 «Книга обліку руху трудових книжок і вкладишів до них», затвердженою наказом Міністерства статистики України «Про затвердження типових форм первинного обліку особового складу»від 27.10.95 № 277.Ведення трудових книжок не скасовано. Відповідно до п.4 Постанови КМУ «Про трудові книжки працівників» від 27.04.93 №301відповідальністьза організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжокпокладається на керівника підприємства.

Колегія суддів, відхиляє твердження позивача про те, що у Книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них, не зазначена сума отримана при виписці трудової книжки чи вкладиша до неї, з огляду на нижчевикладене.

Як вбачається згідно витягу з Книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них, наявний підпис ОСОБА_1 про отримання трудової книжки. Будь яких заяви чи заперечень ОСОБА_1 при цьому не висловив.

Статтею 110 КЗпП і ст. 30 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 р. № 108/95-ВР (далі - Закон про оплату праці). Однак тут не конкретизується, у якій формі її надавати й у який спосіб. Лише те, що під час кожної зарплатної виплати, причому будь-якої, незалежно від того, аванс це чи відпускні, працівник має отримати такі дані від роботодавця. Важливо те, що надаєтьсярозрахунковий лист під час кожної виплати зарплати без додаткових заяв від працівника.

Колишній працівник має право на ознайомлення з розмірами оплати праці, змістом наказів, згідно з якими йому надавалися відпустки, й іншою інформацією, що стосується його особисто, на підставі ст. 110 КЗпП. Відповідний висновок наведено в постанові ВСУ від 16.08.2017 р. у справі № 6-1231цс17.

Відомості про зарплатуможуть бути викладені письмово(у формі розрахункового листа чи іншого документа, розробленого роботодавцем)або ж у вигляді електронного документа(повідомлення, листа). І хоча усний варіант, зокрема ст. 110 КЗпП, не заперечений, проте цей спосіб не буде прийнятний для жодної зі сторін, бо скористатися ним на підтвердження сум заробітку не вийде.

Зазвичай на підприємстві працівникові під час виплати зарплати надають розрахунковий листпро дані щодо сум, які належать до виплати працівнику, і відрахувань із них. Водночасзаконодавством не передбачено заборони в разі погодження працівника на надання йому інформації про розмір його зарплати на вказану ним електронну адресу. Про це також ідеться в Листі № 262. А отже,спосіб інформування про виплачену зарплату погоджується між роботодавцем і працівником. Оптимально було б, аби такий спосіб знайшов своє відображення в локальних документах роботодавця - колдоговорі чи Положенні про оплату праці. Тоді й питань до нього буде менше в обох сторін.

Однак слідзвернути увагу: навіть якщо щомісяця працівник повідомлений про виплачену зарплату листом на електронну пошту, це не скасовує обов`язку надати розрахунковий лист або довідку про зарплату в письмовій формі, якщо того зажадає працівник.

Чіткої форми (виду) повідомлення про розмір зарплати нормативно-правовими актами не встановлено.Це підтверджує й Мінсоцполітики в листі від 20.10.2017 р. № 262/0/101-17.

Тож, підприємство розроблює та затверджує таку форму самостійно, але зважаючи на те, що до неї має бути обов`язково включена інформація, наведена у ст. 110 КЗпП, особливо деталізації потребує розшифровка за видами виплат (складовими зарплати).

Найкраще для цього (як основа) підійдерозрахунково-платіжна відомість працівника за типовою формою № П-6(наказ Держкомстату від 05.12.2008 р. № 489). У ній якраз і є рядки з видами виплат і відрахувань із зарплати, а також сумою до видачі. Звісно, її можна спростити, прибравши виплати, які підприємство не здійснює, а також за потреби змінити види відрахувань й утримань із зарплати, зважаючи на ті види, які наразі передбачено законодавством та проводяться роботодавцем.

Зважаючи на те що більшість підприємств нараховують зарплату за допомогою бухгалтерських програмних продуктів, не зайвим буде налаштувати їх на формування розрахункового листа за даними розрахунково-платіжної відомості чи іншого документа, у якому здійснюється розрахунок складових зарплати й утримань із неї.

Таким чином, позивачу надано всі необхідні дані про розмір його заробітної плати, протилежного ним не наведено, а також колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1 продовжив трудові відносини та наказом Харківської регіональної державної лабораторії від 08.08.2022 року був призначений на посаду виконуючого обов`язків директора Харківської регіональної державної лабораторії Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів та на вказанійпосаді працював до31.10.2022року та бувзвільнений іззайманої посадизгідно наказупро звільнення№ 123-ОС, тобто у нього було достатньо часу для з`ясування всіх питань.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився зхарактером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Докази та обставини, на які посилається в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно достатті 375 ЦПК Україниє підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Відповідно достатті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положеннястатті 141 ЦПК Українита керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Апеляційну скаргу залишено без задоволення, тому визначених у ст. 141 ЦПК України підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.

Керуючись ст. ст. 367, 368,п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381 384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінськогорайонногосудум.Харковавід21лютого2024року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 05 листопада 2024 року.

Головуючий В.Б.Яцина.

Судді Ю.М.Мальований.

Н.П.Пилипчук.