Рішення

від 24.10.2024 по справі 914/968/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.10.2024 Справа № 914/968/24

Суддя Господарського суду Львівської області Король М.Р., за участі секретаря судового засідання Щерби О.Б., розглянувши справу

за позовом: Фермерського господарства «Рисовський»

до відповідача: Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області

про: визнання бездіяльності та поновлення права,

представники:

позивача: Рисовський І.Г.,

відповідача: Корилкевич Б.П.,

ВСТАНОВИВ:

12.04.2024р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Фермерського господарства «Рисовський» до відповідача: Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області про визнання бездіяльності.

17.04.2024р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, ухвалив: вищевказану позовну заяву залишити без руху; надати позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви, зазначених у мотивувальній частині цієї ухвали, а саме: 10 днів з дня вручення цієї ухвали про залишення позовної заяви без руху.

23.04.2024р. на адресу суду від позивача надійшов супровідний лист з долученими документами на виконання вимог ухвали суду від 17.04.2024р. (вх.№11126/24).

24.04.2024р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, зокрема, ухвалив: прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначити на 22.05.2024р.; викликати представників сторін у підготовче засідання.

Хід справи викладено в ухвалах суду та протоколах судових засідань.

13.05.2024р. через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.№12672/24).

22.05.2024р. на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив (вх.№13761/24).

05.06.2024р. на адресу суду від позивача надійшла заява, до якої долучено уточнену позовну заяву (вх.№2186/24), яка за своєю суттю є заявою про зміну предмета позову. Така заява прийнята судом до розгляду.

Так, відповідно до прохальної частини заяви, позивач просить суд:

«Визнати протиправну бездіяльність Солонківської сільської ради Львівської області по виконанню рішення арбітражного суду Львівської області №3/454 від 11.11.1993р. і рішень ЄС з прав людини по справі «Рисовський проти України», що привело до порушення права фермерського господарства «Рисовський» та поновити порушене право шляхом виконання судових рішень, а саме відновленням стану земельної ділянки, який існував до порушення права, визнанням недійсними рішення сільської ради розподілу земельної ділянки в межах ДА060378Б, площею 4га і їх державні реєстрації.».

25.06.2024р. через систему «Електронний суд» від відповідача надійшло додаткове письмове пояснення (вх.№16663/24).

26.05.2024р. на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив (вх.№16759/24).

12.08.2024р. через систему «Електронний суд» від позивача надійшла відповідь на відзив (вх.№19980/24).

Протокольною ухвалою від 14.08.2024р. суд, зокрема, ухвалив закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 04.09.2024р.

02.10.2024р. через систему «Електронний суд» від позивача надійшла відповідь на відзив (вх.№23909/24).

Позиція позивача:

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що неодноразово звертався до відповідача з вимогою поновити порушені права, при цьому, у позовній заяві та у відповідях на відзив вказав наступне:

«-доказами бездіяльності відповідача є незавершене виконавче провадження по справі №3/454 від 11.11.1993р. та невиконані рішення Європейських судів по справі «Рисовський проти України» і по повторній заяві поданій до ЄС з прав людини за №45094/15 від 2017р. про умисне невиконання Європейського Суду, Конституції України та законодавства України які були порушені, що стали підставою для звернення і прийнятих рішень Європейського Суду з прав людини.

-Державний акт на землю ДА 060378Б є чинний з огляду п.68 рішення ЄС у справі «Рисовський проти України» і ст.11 п.8 ГПК України, ст.79-11 п.13 ЗК України, п.10 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.41, Конституції України, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству».

-судового рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки, пл.4га, ДА 06078Б не існує і тому, ДА 060378Б є чинним на право постійного користування, а здійснені державні реєстрації спірних земельних ділянок в межах ДА 060378Б, пл.4га, з огляду ст.24 п.6, 10 Закону України «Про Державний земельний кадастр», проведені незаконно, тому порушують право та підлягають скасуванню.

-витяги №НВ-0002543532018 та №НВ-4613546872020 і покази кадастрової карти беззастережно підтверджують документально про правомірно постійне користування земельною ділянкою ДА 060378Б, пл..2,816 га, з кад. №4623683300:03:000:0057 і на вказаний час була засаджена горіхами.

-повторні рішення Солонківської сільської ради про розподіл від 18.06.20р. та від 20.08.20р. і державні реєстрації спірних земельних ділянок є самоуправством, що порушують право позивача на землю та підлягають відповідно ст.ст.151-155 ЗК України визнанню їх недійсними.

-в Україні діє Верховенство права і наведені відповідачем судові рішення по справі №914/845/21, №914/4115/21, №450/240/22, не спростовують висновків ЄС з прав людини у справі «Рисовський проти України» про те, що не скасований в судовому порядку з підстав визначених законом ДА 060378Б є чинним і посвідчує право постійного користування в тому числі і в частині земельної ділянки, площею 2,816га з к.№4623683300:03:000:0057 а рішення сільської ради порушують право.

-позовної давності позовної заяви не пропущено, оскільки інформацію про розподіл земельної ділянки отримано з виконаної ухвали господарського суду у справі №914/4115/21 від 12.05.2022р.».

Позиція відповідача:

Відповідач проти позову заперечив повністю. Зазначив, що у позивача відсутнє право користування земельною ділянкою, площею 4 га, наданою згідно Державного акту Б №060378, внаслідок визнання незаконним рішення на підставі, якого був виданий Державний акт.

Прийняте рішення відповідача №4830 від 20.08.2020р. про затвердження технічної документації розподілу земельної ділянки комунальної власності є законним, а позивач не має жодних прав, щодо земельної ділянки, площею 2,8160 га з кадастровим номером 4623683300:03:000:0057, а, отже, будь які його вимоги про визнання незаконними рішень, прийнятих щодо поділу цієї земельної ділянки, є необґрунтованими та неправомірними.У поданому відзиві заявлено про пропуск позовної давності заявлених позовних вимог.

За результатами дослідження наданих доказів та матеріалів справи, пояснень учасників справи, суд встановив наступне:

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилається на те, що розпорядженням Представника Президента України у Пустомитівському районі від 12.03.1993р. №77, його визнано фермером з 4 га землі, про що виданий Державний акт на право користування землею Б №060378, винесено межі земельної ділянки в натурі та зареєстровано в книзі Державних актів на право постійного користування за №550.

Рішенням Арбітражного суду Львівської області від 11.11.1993р. у справі №3/454 було визнано недійсним рішення виконавчого комітету Зубрянської сільської Ради народних депутатів від 04.05.1993р. про розподіл ділянки 4 га, яка згідно Державного акту на право користування землею за Б №060378 належить позивачу.

Підстави позовних вимог, наведені позивачем у позовній заяві були предметом неодноразових судових розглядів та щодо них є встановлені певні обставини, зафіксовані у судових рішеннях, які набрали законної сили.

Так, судовими рішеннями у справі №3/18-38/16 встановлено необґрунтованість та безпідставність вимог позивача про визнання недійсним рішення Пустомитівської районної ради від 04.12.1998р. за №31 «Про розгляд протесту прокурора району від 25.11.1998 року №1897 «На ухвалу Пустомитівської районної ради народних депутатів 1-го демократичного скликання від 11 травня 1992 року», яким скасовано ухвалу Пустомитівської районної ради народних депутатів від 11.05.1992р. в частині надання ОСОБА_1 в користування 4 га земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

Таким чином, ухвала Пустомитівської районної ради від 11 травня 1992 року про виділ земельної ділянки, площею 4 га, яка належала селу Зубра, ОСОБА_1 , на підставі якої 27 квітня 1993 року ОСОБА_1 було видано Державний акт на право користування землею Б № 060378, є скасованою.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду, а згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Ч. ч. 1, 2 ст. 18 ГПК України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як встановлено судом, ухвала Пустомитівської районної ради від 11 травня 1992 року про виділ земельної ділянки, площею 4 га, яка належала селу Зубра, ОСОБА_1 , на підставі якої 27 квітня 1993 року ОСОБА_1 було видано Державний акт на право користування землею Б № 060378, є скасованою.

Безпідставними є покликання позивача на наявність не скасованого Державного акта Б №060378, який, на його думку є дійсним та підтверджує правомірне володіння фермером земельною ділянкою, враховуючи наступне.

Оскільки 04 грудня 1998 року Пустомитівська районна рада скасувала рішення Пустомитівської районної ради від 11 травня 1992 року, на підставі якого позивач отримав Державний акт на право користування землею Б №060378, такий акт є недійсним і вказана обставина не потребує додаткового встановлення судом, що встановлено судовими рішеннями у справі №914/845/20, якими відмовлено позивачу у визнанні права користування земельною ділянкою.

При цьому, посилання позивача на прийняте значно пізніше ніж судові рішення у справі №3/18-38/16, рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7- рп/2009 (справа № 1-9/2009) у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), в якому зазначено що ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання, не свідчить про незаконність, як рішення Пустомитівської районної ради від 04.12.1998р. за №31 «Про розгляд протесту прокурора району від 25.11.1998 року №1897 «На ухвалу Пустомитівської районної ради народних депутатів 1-го демократичного скликання від 11 травня 1992 року», так і судових рішень у справі №3/18-38/16.

Верховний Суд України у постанові від 23 жовтня 2013 року (справа № 6-83цс13) зазначив, що, оскільки державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видання державного акту безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116 і 118 Земельного кодексу України.

У постанові від 12.12.2018р. у справі №2-3007/11 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію про те, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися, як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 року у справі № 469/1044/17, сформовано правовий висновок про те, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення (п. 91).

За змістом частин 1, 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено, як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить, як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювались Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021р. у справі № 903/1030/19.

Додатково в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021р. у справі № 916/1415/19 та постановах Верховного Суду від 20.06.2023р. у справі № 904/2470/22, від 04.04.2023р. у справі № 902/311/22, від 20.12.2022р. у справі № 914/1688/21, від 04.10.2022р. у справі № 914/2476/20, від 08.11.2022р. у справі № 917/304/21.

Водночас, ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відтак, суд зазначає, що позовна вимога про визнання незаконними та недійсними рішень сільської ради щодо поділу земельної ділянки, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, не призведе до поновлення прав позивача, а тому така позовна вимога не є ефективним способом захисту права позивача. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021р. у справі №925/642/19 та постановах Верховного Суду від 02.08.2023р. у справі №911/665/22, від 26.09.2023р. у справі № 910/2392/22.

Крім того, задоволення позовної вимоги про визнання незаконною та недійсною державної реєстрації земельних ділянок (в результаті поділу), також не призведе до повернення позивачу земельної ділянки в цій справі, а тому така позовна вимога не є ефективним способом захисту прав позивача.

Виходячи з обставин цієї справи, належним способом захисту у спірних правовідносинах буде звернення до суду з вимогами про визнання права постійного користування земельною ділянкою або витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння (у разі вибуття земельної ділянки із володіння та користування позивача).Водночас, як встановлено судом, позивач у межах справи №914/845/20 звертався з позовом про визнання за ним права постійного користування земельною ділянкою, проте йому було відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих і обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Разом з тим, для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Проте, в контексті спору у даній справі, позивачем не доведено суду факту неналежного та несвоєчасного виконання відповідачем обов`язкових дій, причин, умов та обставин, через які дії (бездіяльність) відповідача можуть бути визнані протиправними, а також порушення діями чи бездіяльністю відповідача прав і інтересів позивача та відповідність обраного ним способу захисту своїх прав способам, визначеним у законодавстві, тобто ефективного.

Додані до позовної заяви Акти державного виконавця не стосуються рішення у справі №3/454, так як у них йдеться про виконання іншого рішення суду, а саме: рішення Пустомитівського районного суду у справі №2-162 від 25.03.1995р.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

При цьому, безпідставними є покликання позивача на те, що законність його користування земельною ділянкою Б №060378 встановлена рішенням Європейського Суду з прав людини, оскільки ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) не вирішував спір стосовно набуття позивачем права постійного користування земельною ділянкою.Розгляд справи у ЄСПЛ відбувався у зв`язку з тривалим невиконанням рішення суду 1994 року та невжиттям необхідних заходів для виконання остаточного рішення суду.Щодо строку позовної давності, передбаченого ст.257 ЦК України, то суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. У інших випадках необхідно відмовляти у задоволенні позову по суті. До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові Великої Палати від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц.

Необхідно зазначити, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», порядок виконання судових рішень визначено безпосередньо законом і не потребує додаткових рішень суду.

Відповідно до частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами частини 1 статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Понесені позивачем витрати по оплаті судового збору відповідно до ст.129 ГПК України, у зв`язку з відмовою в задоволенні позову, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1.Відмовити в позові повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Інформацію по справі можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.

Повний текст рішення складено 04.11.2024 р.

СуддяКороль М.Р.