Постанова

від 06.11.2024 по справі 910/902/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" листопада 2024 р. Справа№910/902/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Владимиренко С.В.

суддів: Ходаківської І.П.

Демидової А.М.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (без повідомлення та виклику учасників справи) апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України «Київське управління механізації і будівництва»

на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024

у справі №910/902/24 (суддя Підченко Ю.О.)

за позовом Концерну «Техвоєнсервіс»

до Державного підприємства Міністерства оборони України «Київське управління механізації і будівництва»

про стягнення 69 182,25 грн

ВСТАНОВИВ:

Концерн «Техвоєнсервіс» (далі-позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Державного підприємства Міністерства оборони України «Київське управління механізації і будівництва» (далі-відповідач) про стягнення заборгованості за договором доручення №1ГД/01-20 від 16.01.2020 в розмірі 49 182, 25 грн та заборгованості за договором оренди автомобіля №225/К/59-20 від 28.02.2020 в розмірі 20 000, 00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору доручення №1ГД/01-20 від 16.01.2020 в частині не перерахування коштів відповідачем отриманих від поклажедавців. Також в результаті неналежного виконання умов договору оренди автомобіля №225/К/59-20 від 28.02.2020 у відповідача виникла заборгованість перед позивачем за користування об`єктом оренди за листопад 2020, грудень 2020, січень 2021, лютий 2021 у розмірі 20 000, 00 грн.

Господарський суд міста Києва рішенням від 31.07.2024 у справі №910/902/24 позов Концерну "Техвоєнсервіс" задовольнив. Стягнув з Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" на користь Концерну "Техвоєнсервіс" заборгованість за договором доручення №1ГД/01-20 від 16.01.2020 в розмірі 49 782,25 грн, заборгованість за договором оренди автомобіля № 225/К/59-20 від 28.02.2020 в розмірі 20 000,00 грн та витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 028,00 грн.

Приймаючи вказане рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки обов`язок відповідача перерахувати позивачу грошові кошти в розмірі 49 182,25 грн підтверджується матеріалами справи та не був спростований відповідачем, то позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Також суд встановив, що доказів оплати орендних платежів за період листопад 2020, грудень 2020, січень 2021, лютий 2021 відповідачем не надано, доводів, викладених у позовній заяві не спростовано, а отже позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором оренди в розмірі 20 000,00 грн визнав обґрунтованими.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Державне підприємство Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24; скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24 та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтування вимог та доводів апеляційної скарги відповідач вказує, що останній позбавлений можливості надати докази виконання договору доручення №1ГД/01-20 від 16.01.2020, оскільки він укладався з іншим підприємством, яке зобов`язань по сплаті коштів по даному договору відповідачу не передало. Вказано, що висновок суду першої інстанції суперечить матеріалам справи з огляду на те, що кошти за вказаними платіжними дорученнями перераховувались на користь Державного підприємства Міністерства оборони України "База ремонту техніки", а не відповідача; платіжні інструкції не дають можливість ідентифікувати договір в рамках якого відбувалась сплата на користь Державного підприємства Міністерства оборони України "База ремонту техніки"; відсутність зобов`язань на вказану суму у передавальному акті спростовує твердження позивача.

Щодо заборгованість за договором оренди автомобіля № 225/К/59-20 від 28.02.2020 в розмірі 20 000,00 грн вказано, що договір оренди авто укладався з Державним підприємством Міністерства оборони України "База ремонту техніки", а не з відповідачем; позивач не надав доказів повернення автомобіля з оренди та не стверджує, що він був повернутий взагалі, що не дає можливості перевірити оспорюваний період; відсутність зобов`язань на вказану суму у передавальному акті спростовує твердження позивача; відсутня виписка по рахунку позивача за вказаний період, що унеможливлює перевірку платежів від Державного підприємства Міністерства оборони України "База ремонту техніки" по вищевказаному договору.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.08.2024 апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 26.08.2024 витребував з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/902/24. Відклав розгляд питання про відкриття, повернення, залишення без руху або відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24.

Матеріали справи №910/902/24 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 12.09.2024.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 16.09.2024 задовольнив клопотання Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" про поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24. Відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24. Зупинив дію рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24 на час апеляційного провадження. Розгляд апеляційної скарги призначив у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Концерном «Техвоєнсервіс» 07.10.2024 в системі «Електронний суд» сформовано відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін. В обґрунтування заперечень щодо задоволення апеляційної скарги позивач вказує, що апелянт жодним чином не спростовує зазначені суми, а матеріали справи містять докази щодо визнання ним боргу, що підтверджується актом звірки взаєморозрахунків підписаним між позивачем та відповідачем.

Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.

Відповідно до наказу Міністерства оборони України від 19.02.2021 №45 «Про реорганізацію Державного підприємства Міністерства оборони України «База ремонту техніки» та передавального акту активів та зобов`язань від 16.08.2021 зареєстрованого Головним Управлінням майна та ресурсів Міністерства оборони України 17.08.2021 за №12840, усі активи та зобов`язання Державного підприємства Міністерства оборони України «База ремонту техніки» перейшли до правонаступника - Державного підприємства Міністерства оборони України «Київське управління механізації та будівництва» (надалі - відповідача).

Відповідно до частини першої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Процесуальне правонаступництво виникає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони матеріального правовідношення її правонаступником) і відображає зв`язок матеріального і процесуального права. Процесуальне правонаступництво фактично слідує за матеріальним. У кожному конкретному випадку для вирішення питань можливості правонаступництва господарському суду слід аналізувати відповідні фактичні обставини, передбачені нормами матеріального права.

Статтею 106 ЦК України передбачено, що злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення регламентовано статтею 107 ЦК України, за приписами якої кредитор може вимагати від юридичної особи, що припиняється, виконання зобов`язань якої не забезпечено, припинення або дострокового виконання зобов`язання, або забезпечення виконання зобов`язання, крім випадків, передбачених законом. Після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), який має містити положення про правонаступництво щодо майна, прав та обов`язків юридичної особи, що припиняється шляхом поділу, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов`язання, які оспорюються сторонами. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, крім випадків, встановлених законом. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є підставою для відмови у внесенні до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб - правонаступників.

Отже, законодавець визначив дві форми припинення юридичної особи - в результаті реорганізації або в результаті ліквідації, а також визначив наслідки припинення юридичної особи в результаті реорганізації, які, на відміну від припинення юридичної особи в результаті ліквідації, полягають, зокрема у переході майна, прав і обов`язків до правонаступників. Таким чином, у разі реорганізації юридичної особи шляхом її приєднання факт настання правонаступництва безпосередньо пов`язаний з моментом передання прав та обов`язків від правопопередника до правонаступника.

У разі реорганізації юридичної особи шляхом приєднання складається передавальний акт, який має містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов`язань юридичної особи, що припиняється.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14.09.2020 у справі № 296/443/16-ц (провадження №61-16634сво19) дійшов висновку про те, що у статтях 104 ЦК та 107 ЦК України не визначається момент переходу прав та обов`язків від юридичної особи, яка припиняється шляхом приєднання. Такий момент не може пов`язуватися із внесення запису до державного реєстру про припинення юридичної особи, яка приєднується. При реорганізації шляхом приєднання немає значення, чи вказано в передавальному акті про правонаступництво щодо певного майна, прав чи обов`язків. Внаслідок приєднання правонаступником є лише одна особа і будь-який розподіл прав та обов`язків при такому виді реорганізації неможливий.

У частині восьмій статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" передбачено, що у разі приєднання юридичних осіб здійснюється державна реєстрація припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті приєднання, та державна реєстрація змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються. Приєднання вважається завершеним з дати державної реєстрації змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються.

Водночас при відповідній реорганізації не має значення, чи вказано в передавальному акті про правонаступництво щодо певного майна, прав чи обов`язків, адже правонаступник лише один, що унеможливлює виникнення будь-яких спорів щодо переходу майна, прав чи обов`язків. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.01.2022 у справі №922/347/21, від 16.03.2023 у справі №922/3979/21 та від 08.06.2023 у справі №911/343/22.

Отже, лише при припиненні суб`єкта господарювання шляхом поділу в розподільчому балансі визначається правонаступництво. Внаслідок же злиття, приєднання або перетворення правонаступником є лише одна особа і будь-який розподіл прав та обов`язків при таких видах реорганізації неможливий. Близька за змістом правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі №910/5953/17.

Чинне законодавство не містить загальної норми щодо моменту виникнення універсального правонаступництва юридичної особи, внаслідок приєднання.

Ухвалюючи рішення про реорганізацію, уповноважений орган юридичної особи спрямовує свою волю на передачу не окремого майна, прав або обов`язків, а всієї їх сукупності. Тобто, при універсальному правонаступництві до правонаступника чи правонаступників переходить усе майно особи як сукупність прав та обов`язків, які їй належать (незалежно від їх виявлення на момент правонаступництва), на підставі передавального акта. Наведені обставини передують внесенню запису до Реєстру про припинення юридичної особи, яка припиняється в результаті реорганізації.

За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 16.06.2020 у справі №910/5953/17, якщо припустити, що правонаступництво настає лише з моменту державної реєстрації припинення юридичної особи, то це призведе до можливостей порушення прав кредиторів, які протягом значного періоду часу не зможуть звернутися з вимогами до юридичної особи, яка отримає все майно правопопередника, але не буде нести відповідальність за його зобов`язаннями. При цьому Велика Палати Верховного Суду в зазначеній постанові визнала помилковим висновок попередніх судових інстанцій про те, що правонаступництво не відбулося за відсутності в Реєстрі запису про припинення юридичної особи, яка реорганізовувалася.

Враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції у сукупності обставини, зазначені в розділі 5 цієї постанови, у контексті застосування статей 104, 107 ЦК України, та беручи до уваги не визначений момент переходу прав та обов`язків від юридичної особи, яка припиняється у зв`язку з реорганізацією, суд вважає, що такий момент сам по собі не може пов`язуватися з внесенням запису до державного реєстру про припинення реорганізованої юридичної особи. Зазначене кореспондується з висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 14.09.2020 у справі №296/443/16-ц, від 04.11.2020 у справі №922/817/18 та від 18.03.2023 у справі №922/3979/21.

Відтак, доводи відповідача про те, що станом на день звернення до суду і по сьогодні Державне підприємство Міністерства оборони України «База ремонту техніки» код ЄДРПОУ 43188415 не припинено, не заслуговують на увагу суду, а отже Державне підприємство Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" є належним відповідачем у даній справі.

16.01.2020 між Концерном «Техвоєнсервіс» (далі - довіритель) та Державним підприємством Міністерства оборони України «База ремонту техніки» (далі - повірений) (правонаступником якого є Державне підприємство Міністерства оборони України «Київське управління механізації і будівництва») було укладено договір доручення № 1ГД/01-20 (далі - договір доручення) за умовами якого повірений зобов`язався за дорученням довірителя за винагороду вчинити від імені та за рахунок довірителя на об`єктах, що належать довірителю, наступні правочини та здійснювати господарську діяльність:

- укладання договорів зберігання майна та організація і забезпечення їх виконання строком на 2 роки 11 місяців;

- організація і забезпечення охорони майна довірителя та поклажодавців;

- забезпечити надання комунальних послуг;

- своєчасне отримання коштів від поклажодавців по договорах зберігання майна, укладених в рамках цього договору, та перерахування коштів, які належать довірителю відповідно до реквізитів наданих ним (пункт 1.1. договору доручення).

Конкретні умови здійснення правочинів і надання послуг із зберігання майна, а також інші вказівки довірителя щодо угод, згаданих в п. 1.1. даного договору, обумовлюються в окремих дорученнях (листах) в рамках даного договору та становлять його невід`ємну частину (пункт 1.2. договору доручення).

Загальна сума винагороди, з урахуванням сум витрат повіреного, що повинна бути виплачена повіреному, становить 20 відсотків від загальної суми коштів, що надійдуть на рахунок повіреного від поклажедавців по угодам (договорам) укладеним згідно п. 1.1. даного договору (пункт 3.1. договору доручення).

Винагорода, з урахуванням витрат повіреного, по виконанню доручення, повинна бути виплачена повіреному в трьох денний строк від дня подання ним письмового звіту довірителю про виконання доручення.

Повірений зобов`язаний реалізувати послуги довірителя по зберіганню майна поклажедавців за цінами, які зазначені довірителем в окремих дорученнях (листах) наданих в рамках даного договору (пункт 4.1. договору доручення).

Згідно пункту 4.2. договору доручення кошти, які отримані повіреним від поклажедавців по договорах зберігання майна, укладених в рамках цього договору, є доходом та власністю довірителя та перераховуються повіреним відразу, але не пізніше наступного банківського дня від дати їх отримання по реквізитах вказаних довірителем у відповідних дорученнях (листах), за винятком сум винагороди повіреного.

Відповідно до п. 7.1. договору доручення, договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань.

Позивач стверджує, що в процесі виконання даного договору у повіреного виникла перед довірителем заборгованість у вигляді отриманих від поклажедавців коштів за договорами зберігання отриманих згідно платіжних доручень (інструкцій): №2269 від 21.12.2020 на суму 10 353, 00 грн; № 2270 від 21.12.2020 на суму 10 354,25 грн; №5492 від 05.07.2021 на суму 10 200,00 грн; №3368 від 17.12.2020 на суму 18 275,00 грн. Загальна сума заборгованості повіреного перед довірителем в рамках договору №1 ГД/01-20 від 16.01.2020 заявлена до стягнення у розмірі 49 182,25 грн.

Згідно з частинами першою, третьою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За змістом статей 525, 526 цього Кодексу одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини другої статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, за змістом якої цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договору.

Згідно статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1004 ЦК України повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим.

Відповідно до статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний: повідомити довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

Довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (частина перша статті 1007 ЦК України).

Суд першої інстанції визнав надані позивачем до матеріалів справи платіжні доручення (інструкції) №2269 від 21.12.2020 на суму 10 353, 00 грн, № 2270 від 21.12.2020 на суму 10 354,25 грн, №5492 від 05.07.2021 на суму 10 200,00 грн, №3368 від 17.12.2020 на суму 18 275,00 грн як доказ того, що відповідач отримав оплату за договорами зберігання та не перерахував ці кошти на користь позивача (довірителя) в порядку п. 4.2. договору доручення.

Відповідач, в свою чергу, в апеляційній скарзі зазначає, що платіжні інструкції не дають можливість ідентифікувати договір в рамках якого відбулась оплата на користь Державного підприємства Міністерства оборони України «База ремонту техніки» та вказує на відсутність заборгованості.

Позивач, в свою чергу, посилається на те, що Державним підприємством Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" визнано оспорювану суму боргу, що підтверджується актом звірки взаєморозрахунків по стану за період: листопад 2020 року - жовтень 2021 року за даними Концерн «Техвоєнсервіс» на 31.10.2021.

Акт звірки не є первинним документом, проте може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб (такої ж думки дотримується Верховний Суд у постановах Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 та від 05.03.2019 у справі №910/1389/18, від 19.04.2018 у справі № 905/1198/17, від 08.05.2018 у справі №910/16725/17, від 17.10.2018 у справі № 905/3063/17 та від 04.12.2019 у справі №916/1727/17).

Належними доказами, що підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (постанови Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 918/535/19, від 12.09.2018 у справі № 910/22923/17).

За статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Залежно від характеру господарської операції та технології обробки облікової інформації до первинних документів можуть включатися додаткові реквізити (печатка, номер документа, підстава для здійснення операції тощо).

Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.

Суд апеляційної інстанції погоджується з доводами відповідача, що із наданих позивачем платіжних доручень неможливо встановити на виконання яких договорів (угод) зберігання майна іншими юридичними особами на рахунок Державного підприємства Міністерства оборони України «База ремонту техніки» (правонаступником якого є Державне підприємство Міністерства оборони України «Київське управління механізації і будівництва») були здійснені оплати у розмірі 10 353, 00 грн згідно платіжного доручення №2269 від 21.12.2020, у розмірі 10 354, 25 грн згідно платіжного доручення №2270 від 21.12.2020, у розмірі 18 275,00 грн згідно платіжного доручення №3368 від 17.12.2020.

Крім того, Північним апеляційним господарським судом встановлено, що отримувачем коштів у розмірі 10 200, 25 грн згідно платіжної інструкції №5492 від 05.07.2021 є «Концерн «Техвоєнсервіс», код отримувача 07922398, рахунок отримувача UA93 3806 3400 0002 6005 1877 2100 1», а не Державне підприємство Міністерства оборони України «База ремонту техніки», реквізити якого є відмінним від вказаних в платіжній інструкції №5492 від 05.07.2021.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що позивачем не додано до матеріалів справи окремі доручення (листи) в рамках договору доручення в яких мають бути зазначені конкретні умови здійснення правочинів і надання послуг із зберігання майна, а також інші вказівки довірителя (позивача) щодо угод, зазначених у п. 1.1 договору доручення.

Відтак, позивачем не доведено суду які юридичні дії за дорученням позивача належало вчинити повіреному (відповідачу) на виконання яких у повіреного виник би обов`язок передбачений пунктом 4.2 договору доручення, а саме обов`язок перерахувати повіреним кошти відразу, але не пізніше наступного банківського дня від дати отримання коштів отриманих повіреним від поклажедавців по договором зберігання майна, укладених в рамках цього договору по реквізитах вказаних довірителем у відповідних дорученнях (листах).

Надані позивачем суду платіжні доручення №2269 від 21.12.2020, №2270 від 21.12.2020, №3368 від 17.12.2020, за якими отримувачем коштів є Державне підприємство Міністерства оборони України «База ремонту техніки» не свідчать про порушення відповідачем умов договору доручення №1 ГД/01-20 від 16.01.2020 та наявність заборгованості відповідача перед позивачем на суму 49 782, 25 грн.

Принцип рівності сторін у процесі у розумінні «справедливого балансу» між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище стосовно другої сторони.

Докази, що підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані учасниками справи одночасно з заявами по суті справи у суді першої інстанції, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена позивачем суду та належним чином обґрунтована. При цьому докази, якими учасники справи обґрунтовують свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на учасника справи покладено обов`язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом доказів з порушенням встановленого строку, - наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи.

Відповідні висновки щодо розподілу тягаря доказування та добросовісності поведінки сторони/учасника при вчиненні процесуальної дії з надання доказів у господарському процесі, викладені у постановах Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 913/317/18, від 22.05.2019 у справі № 5011-15/10488-2012 та від 16.07.2020 у справі № 908/2828/19, від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19, від 12.01.2021 у справі №924/1103/19.

За приписами статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення; - належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 у справі №910/4055/18, від 16.04.2019 у справі №925/2301/14).

Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову. Таким чином, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №910/13647/19.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Щодо позовних вимог про стягнення 20 000,00 грн заборгованості за договором оренди.

28.02.2020 між Концерном «Техвоєнсервіс» (далі-орендодавець) та Державним підприємством Міністерства оборони України «База ремонту техніки» (далі-орендар) було укладено договір оренди автомобіля № 225/К/59-20 (1-О/02-20) (далі - договір оренди), предметом якого була передача орендодавцем в платне користування орендарю легкового автомобіля VOLKSWAGEN PASSAT, 2006 року випуску, д.н. НОМЕР_1 , номер кузова (шасі) НОМЕР_2 , вартість оренди становить фіксовану ставку у розмірі 5 000, 00 грн. (в т.ч. ПДВ -833,33 грн.) за місяць. Термін дії договору - 2 роки, початок перебігу терміну - 02.03.2020.

Відповідно до акту приймання-передачі від 02.03.2020 до договору оренди орендодавець належним чином передав, а орендар прийняв транспортний засіб VOLKSWAGEN PASSAT, легковий седан, 2006 року випуску, колір сірий, кузов (шасі) НОМЕР_2 , державний реєстраційний номер НОМЕР_3 .

Позивач стверджує, що в результаті неналежного виконання умов даного договору у орендатора виникла заборгованість перед орендодавцем за користування об`єктом оренди за 4 місяці (листопад 2020, грудень 2020, січень 2021, лютий 2021) у розмірі 20 000,00 грн.

Статтею 759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Згідно із частиною 1 статті 283 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України) за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до частини 1 статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Згідно із частиною 1 статті 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до частини 1 статті 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до пункту 4.1. договору оренди, розмір орендної плати за весь об`єкт, що орендується, у цілому складає 5 000,00 грн за місяць.

Орендна плата сплачується орендарем щомісячно готівкою через касу орендаря (або в безготівковому порядку) на розрахунковий рахунок, вказаний орендодавцем не пізніше п`ятого числа кожного місяця (пункт 4.2. договору оренди).

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що доказів оплати орендних платежів за період листопад 2020 року, грудень 2020 року, січень 2021 року, лютий 2021 року матеріали справи не містять.

Доводи відповідача щодо того, що оскільки позивач не надав докази повернення автомобіля з оренди, то відповідач не має можливості перевірити оспорюваний період судом апеляційної інстанції не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 3.1. договору оренди передбачено термін оренди легкового автомобіля два роки з моменту прийняття об`єкта ( 02.03.2020 згідно акту приймання), а пунктом 3.2. договору оренди передбачено, що термін оренди може бути скорочений лише за згодою сторін. Доказів того, що в спірний період Державне підприємство Міністерства оборони України «База ремонту техніки» не орендувало легковий автомобіль матеріали справи не містять.

Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).

У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).

Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).

Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).

Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Відповідно до статті 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24 скасуванню в частині задоволення позовних вимог у розмірі 49 782, 25 грн, з ухваленням в цій частині нового рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції підлягає розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24 в частині стягнення з Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" на користь Концерну "Техвоєнсервіс" заборгованості за договором доручення №1ГД/01-20 від 16.01.2020 в розмірі 49 782,25 грн скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

3. Стягнути з Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" (02093, м. Київ, вул. Бориспільська, 181, код ЄДРПОУ 08259275) на користь Концерну "Техвоєнсервіс" (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ 33689867) 867 (вісімсот шістдесят сім гривень) грн 84 коп судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції.

4. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24 залишити без змін.

5. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2024 у справі №910/902/24.

6. Стягнути з Концерну "Техвоєнсервіс" (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ 33689867) на користь Державного підприємства Міністерства оборони України "Київське управління механізації і будівництва" (02093, м. Київ, вул. Бориспільська, 181, код ЄДРПОУ 08259275) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 592 (дві тисячі п`ятсот дев`яносто дві гривні) грн 19коп.

7. Видачу наказів на виконання даної постанови доручити Господарському суду міста Києва.

8. Матеріали справи №910/902/24 повернути до Господарського суду міста Києва.

9. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в статтях 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя С.В. Владимиренко

Судді І.П. Ходаківська

А.М. Демидова