Рішення

від 05.11.2024 по справі 914/3563/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.11.2024Справа № 914/3563/23Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

За позовом Приватного підприємства "Укртекстрейдинг"

до 1) Львівської митниці Державної митної служби України,

2) Тернопільської митниці Державної митної служби України,

3) Державної митної служби України,

4) Галицької митниці Держмитслужби,

про солідарне стягнення 37 091,34 грн

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У грудні 2023 року ПП "Укртекстрейдинг" подано на розгляд Господарського суду Львівської області позов до Львівської митниці Державної митної служби України та Тернопільської митниці Державної митної служби України про стягнення солідарно 26 277,63 грн інфляційних втрат та 10 813,71 грн трьох відсотків річних.

Ухвалою суду від 11.12.2023 (суддя Манюк П. Т.) відмовлено у відкритті провадження у справі № 914/3563/23 за позовом ПП "Укртекстрейдинг" до Львівської митниці Державної митної служби України та Тернопільської митниці Державної митної служби України про стягнення солідарно 26 277,63 грн інфляційних втрат та 10 813,71 грн трьох відсотків річних.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 30.01.2024 скасовано ухвалу Господарського суду Львівської області від 11.12.2023 у справі № 914/3563/23 та направлено зазначену справу до суду першої інстанції для розгляду по суті.

08 березня 2024 року матеріали справи № 914/3563/23 надійшли до Господарського суду Львівської області.

Згідно з Протоколом автоматизованого розподіл судової справи між суддями від 08.03.2023 справу № 914/3563/23 передано для розгляду судді Трускавецькому В. П.

Ухвалою суду від 12.03.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 09.04.2024.

27.03.2024 та 28.03.2024 відповідач 2 та 1, відповідно, подали відзиви на позов.

Ухвалою суду від 12.04.2024 підготовче засідання призначено на 09.05.2024.

09.05.2024 позивачем подано клопотання про залучення до участі у справі співвідповідачем Державної митної служби України.

Ухвалою суду від 09.05.2024, серед іншого, залучено до участі у справі у статусі відповідача 3 ДМС України, встановлено відповідачу 3 п`ятнадцятиденний строк з моменту отримання даної ухвали для надання суду відзиву на позовну заяву, продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 03.06.2024.

14.05.2024 відповідачем 3 заявлено клопотання про продовження строку для подання відзиву.

Ухвалою суду від 16.05.2024 задоволено заявлене клопотання відповідача 3 та продовжено строк для подання відзиву до 31.05.2024.

30.05.2024 Державною митною службою України заявлено клопотання про закриття провадження у справі, 31.05.2024 подано відзив на позов.

Позивачем 03.06.2024 подано клопотання про залучення співвідповідачем Галицької митниці Держмитслужби.

03.06.2024 відповідачем 1 заявлено клопотання про закриття провадження у справі.

Позивачем 03.06.2024 подано письмові заперечення щодо клопотань відповідачів 1 та 3 щодо закриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 03.06.2024 залучено до участі у справі в статусі відповідача 4 Галицьку митницю Держмитслужби, відкладено вирішення клопотань відповідача 1 та 3 про закриття провадження у справі до наступного підготовчого засідання та відкладено підготовче засідання на 03.07.2024.

21.06.2024 відповідачем 4 подано відзив на позовну заяву.

Підготовче засідання 03.07.2024 не відбулося у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді Трускавецького В. П. у період з 01.07.2024 до 12.07.2024.

Ухвалою суду від 15.07.2024 підготовче засідання призначено на 23.07.2024.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 23.07.2024 матеріали справи №914/3563/23 передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

12.08.2024 до Господарського суду міста Києва надійшли матеріали справи №914/3563/23.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.08.2024, матеріали справи № 914/3563/23 передано на розгляд судді Андреїшиній І.О.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.08.2024 прийнято справу №914/3563/23 до розгляду та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, надано відповідачам строк для подання відзиву на позов, заперечення на відповідь на відзив, та позивачу - відповідь на відзив.

30.08.2024 через підсистему «Електронний суд» від Тернопільської митниці Державної митної служби України надійшло клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.09.2024 у задоволенні клопотання Тернопільської митниці Державної митної служби України про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відмовлено.

17.09.2024 через підсистему «Електронний суд» від відповідача -3 надійшли письмові пояснення

23.10.2024 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшла заява про зміну предмету позову, в якій останній просить суд: стягнути з Львівської митниці, як відокремленого підрозділу Державної митної служби України, Тернопільської митниці, як відокремленого підрозділу Державної митної служби України, Державної митної служби України та Галицької митниці Держмитслужби на користь Приватного підприємства «Укртекстрейдинг», солідарно, інфляційних збитків в розмірі 26 277,63 грн та три відсотки річних в розмірі 10 813,71 грн.

Розглянувши заяву представника позивача про зміну предмету позову, суд зазначає наступне.

Згідно з п. 3 частини першої ст. 42 ГПК України, учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Відповідно до п. 2 частини другої ст. 46 ГПК України, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Верховний Суд у постанові від 09.07.2020 у справі № 922/404/19 зазначив, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Отже зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.10.2020 у справі № 922/2575/19 та у постанові Верховного суду від 22.07.2021 по справі № 910/18389/20.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема у ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України, а відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

Оскільки предмет позову кореспондує із способами захисту права, які визначені, зокрема ст. 16 ЦК України, то зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, що може полягати в обранні позивачем іншого, на відміну від первісно обраного, способу захисту порушеного права в межах спірних правовідносин, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом (постанова Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 922/53/19).

Необхідність у зміні предмету позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не в повній мірі забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.

Зміна предмету позову можлива, зокрема у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.

При цьому, Верховний Суд зазначає про те, що збільшити або зменшити розмір позовних вимог можна лише тоді, коли вони виражені у певному цифровому еквіваленті, наприклад, у грошовому розмірі. Доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмету позову, а не через збільшення розміру позовних вимог.

Частиною третьою ст. 252 ГПК України передбачено, що якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Підготовче засідання при розгляді справи у порядку спрощеного провадження не проводиться.

Як було зазначено, ухвалою суду від 19.08.2024 було відкрито провадження у справі. Таким чином, з урахуванням положень частини першої ст. 116 ГПК України та ст. 253 ЦК України, відлік тридцяти днів розпочинається з 20.08.2024 та кінцевою датою, з урахуванням частини четвертої ст. 116 ГПК України та частини п`ятої ст. 254 ЦК України, є 20.09.2024 включно.

Оскільки справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання, а провадження у справі було відкрито 19.08.2024 року, суд прийшов до висновку, що заява про зміну предмету позову подана поза межами встановленого законом строк та не відповідає вимогам ст. 46 ГПК.

Таким чином, враховуючи зазначені вище положення Господарського процесуального кодексу України, заява Приватного підприємства "Укртекстрейдинг" про зміну предмету позову підлягає залишенню без розгляду.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами (ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України).

Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

24.03.2020 року Приватним підприємством «Укртекстрейдинг» (надалі-позивач) було здійснено передоплату за митне оформлення товару на суму 270 000,00 грн, що підтверджується копією платіжної інструкції кредитового переказу коштів № 1070 від 24.03.2020 року та виписку по особовому рахунку за 24.03.20 року.

25.03.2020 о 10:47 год митним органом на електронну адресу представника позивача відправлено електронне повідомлення наступного змісту: «У зв`язку з тим, що документально не підтверджено числові значення складових митної вартості, які є обов`язковими при її обчисленні, а саме: фактурну вартість та витрати на страхування (якщо здійснювалось), прошу відповідно до ч.2 ст. 53 МК України надати документи: якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару; за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару; страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування. У разі відсутності вище зазначених документів, відповідно до ч.3 ст. 53 МК України прошу надати (за наявності) такі додаткові документи: копію митної декларації країни відправлення, висновок про вартісні характеристики товару, підготовлений спеціалізованою експертною організацією».

На вказаний запит уповноваженою особою позивача направлено митному органу повідомлення, у якому вказано, що інших додаткових документів крім тих які були надані раніше для підтвердження заявленої митної вартості, немає.

Посадові особи Галицької митниці Державної митної служби України прийняли рішення оформлене Карткою відмови Галицької митниці Державної митної служби України в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення №UA209220/2020/00299 та скоригували митну вартість товару рішенням Галицької митниці Державної митної служби України про коригування митної вартості товарів №UA209000/2020/600023/2 від 26.03.2020.

Копії комерційного призначення №UA209220/2020/00299 та рішенням Галицької митниці Державної митної служби України про коригування митної вартості товарів №UA209000/2020/600023/2 від 26.03.2020 додані позивачем до матеріалів справи.

На підставі вказаних вище рішень Галицької митниці Державної митної служби України позивачем було додатково сплачено митних платежів на суму 386 000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією кредитового переказу коштів №1072 від 26.03.2020 та випискою по особовим рахункам за 26.03.2020.

Позивач стверджує, що з метою здійснення митного оформлення за вказаними вище митними деклараціями та уникнення затримки товару на митниці, останнім було сплачено митних платежів на загальну суму 656 000, 00 грн, що підтверджується доданою позивачем платіжною інструкцією кредитового переказу коштів № 1070 від 24.03.2020 та платіжною інструкцією кредитового переказу коштів №1072 від 26.03.2020.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 14.07.2020 у справі №№380/2734/20 за позовом Приватного підприємства «Укртекстрейдинг» до Галицької митниці Державної митної служби України визнано протиправним та скасовано рішення Галицької митниці Державної іитної служби України про коригування митної вартості №UA209000/2020/600023/2 від 26.03.2020 та визнано протиправним та скасовано рішення, яке оформлене карткою відмови прийнятті митної декларації, митному оформлені випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення Галицької митниці Державної митної служби України №UA209220/2020/00299.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02.12.2020 апеляційну скаргу Галицької митниці Державної митної служби України залишено без задоволення, а вказане рішення суду першої інстанції - без змін.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22.09.2021 відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою Галицької митниці Державної митної служби України на вказані рішення суду першої та апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи заявлений позов позивач звертає увагу суду на те, що у зв`язку із набранням 02.12.2020 законної сили рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14.07.2020 у справі №380/2734/20, 23.02.2021 на рахунок позивача було повернуто надмірно сплачені ним суми митних платежів, за здійснення митного оформлення товару за вказаними вище митними деклараціями, у загальному розмірі 393 638,70 грн, що підтверджується випискою по особовим рахункам за 23.02.2021.

Таким чином, позовна заява вмотивована тим, що прийняття Галицькою митницею Державної митної служби України протиправного рішення про коригування митної вартості №UA209000/2020/600023/2 від 26.03.2020 призвело до того, що позивач, з метою уникнення затримки товару на митниці, без жодних на те правових підстав сплатив 393 638,70 грн митних платежів, які були повернуті Галицькою митницею Державної митної служби України 23.02.2021, а тому позивач має усі правові підстави вимагати відшкодування матеріальних втрат від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації в результаті безпідставного прийняття рішень про коригування митної вартості товарів.

Також позивач зазначає, що у діях Галицької митниці Державної митної служби України є повний склад цивільного правопорушення (протиправної поведінки, шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою заподіяною позивачу), в період з 26.03.2020 до 23.02.2021 Галицька митниця Державної митної служби України безпідставно користувалася надмірно сплаченими коштами позивача, у зв`язку із чим заподіяла шкоду позивачу, що є підставою для застосування такої міри відповідальності як відшкодування шкоди, а саме відшкодування у вигляді інфляційних збитків за період з 26.03.2020 до 23.02.2021 у розмірі 26 277,63 грн та трьох відсотків річних за період з 26.03.2020 до 23.02.2021 у розмірі 10 813,71 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов таких висновків.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В силу приписів статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Згідно із статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частинами 1 та 2 статті 22 Цивільного кодексу України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно із частиною другою статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності як обов`язку відшкодувати шкоду є заподіяння майнової шкоди.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

У частині першій статті 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, зазначеними нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Отже, підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 та від 14.04.2020 у справі №925/1196/18.

Відповідно до статті 30 Митного кодексу України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) посадові особи та інші працівники органів доходів і зборів, які прийняли неправомірні рішення, вчинили неправомірні дії або допустили бездіяльність, у тому числі в особистих корисливих цілях або на користь третіх осіб, несуть кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та іншу відповідальність відповідно до закону.

Шкода, заподіяна особам та їх майну неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю органів доходів і зборів або їх посадових осіб чи інших працівників при виконанні ними своїх службових (трудових) обов`язків, відшкодовується цими органами, організаціями у порядку, визначеному законом.

Таким чином спеціальною нормою (статтею 30 Митного кодексу України) також передбачено відшкодування збитків, заподіяних органами митної служби громадянам чи юридичним особам під час виконання ними своїх повноважень.

У даному випадку, як вбачається з матеріалів справи, рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 14.07.2020 року у справі № 380/2734/20, позовні вимоги Приватного підприємства «Укртекстрейдинг» до Галицької митниці Державної митної служби про визнання протиправним та скасування рішення про коригування митної вартості та картки відмови, задоволено. Визнано протиправним та рішення Галицької митниці Державної митної служби про коригування митної вартості №UA209000/600023/2 від 26.03.2020 року та визнано протиправним та скасовано рішення, яке оформлене карткою відмови в прийняті митної декларації, митному оформлені випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення Галицької митниці Державної митної служби України №209220/2020/00299.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (вказане положення відображено в Законі України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" і поширенням на Україну юрисдикції Європейського суду з прав людини, прийняттям Закону України "Про ратифікацію Протоколів № 12 та № 14 до Конвенції)

Так, преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 124 Конституції України визначають обов`язковість виконання усіма суб`єктами прав судового рішення у вказаній справі.

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Таким чином, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 14.07.2020 року у справі № 380/2734/20, яке набрало законної сили, не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в тому числі й у даній справі, не можуть йому суперечити.

Порядок здійснення митних формальностей на митній території України визначено Митним кодексом України (у редакції, чинній на час виникнення між сторонами спірних відносин).

Так, судом встановлено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 року №858 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби» реорганізовані деякі територіальні органи Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної митної служби за переліком згідно з додатком 2, зокрема, Львівська митниця ДФС, Івано-Франківська митниця ДФС та Тернопільська митниця ДФС приєднались до Галицької митниці Держмитслужби.

Згідно з п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 №895 «Деякі питання територіальних органів Державної митної служби», реорганізовано територіальні органи Державної митної служби за переліком згідно з додатком, зокрема і Галицьку митницю Держмитслужби, шляхом їх приєднання до Державної митної служби.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 №895 «Деякі питання територіальних органів Державної митної служби» установлено, що територіальні органи Державної митної служби, що реорганізуються відповідно до пункту 1 цієї постанові, продовжують здійснювати свої повноваження та функції до утворення Державою митного службою територіальних органів згідно з абзацом четвертим пункту З цієї послано ви та прийняття рішення про можливість забезпечення здійснення такими органами повноважень і функцій територіальних органів, що реорганізуються. Таке рішення приймається Державною митною службою після здійснення заходів, пов`язаних із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань даних про територіальні органи Державної митної служби, що будуть утворені згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови як відокремлені підрозділи юридичної особи публічного права, затвердженням положень про них, структури, штатних розписів, кошторисів та заповненням 30 відсотків вакансій.

Наказом Державної митної служби України від 19.10.2020 № 460 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби як відокремлених підрозділів» утворено Тернопільську митницю, Львівську митницю як відокремлені структурні підрозділи Державної митної служби України.

Згідно з положеннями п. 12 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 р. № 1074 (далі - Порядок №1074), орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється.

Орган виконавчої влади, щодо якого набрав чинності акт Кабінету Міністрів України про його припинення, продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції з формування і реалізації державної політики у визначеній Кабінетом Міністрів України сфері до набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення утвореним органом виконавчої влади його повноважень та виконання функцій.

В постанові Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №895 визначено таким моментом прийняття відповідного рішення Державною митною службою.

Згідно з наказом Державної митної служби України від 30.06.2021 №472 «Про початок здійснення митницями як відокремленими підрозділами Державної митної служби України покладених на них функцій і повноважень з реалізації державної митної політики, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань митної справи», митниці як відокремлені підрозділи Державної митної служби України розпочали з 00 год. 00хв. 01.07.2021 здійснення покладених на них функцій і повноважень.

Таким чином, на даний час, Галицька митниця Держмитслужби перебуває в стані припинення, не здійснюючи свої основні повноваження, й відповідно до п. 18 Порядку №1074 до комісії з припинення органу виконавчої влади або територіального органу (далі - комісія) з моменту затвердження її персонального складу переходять повноваження щодо управління справами у частіші забезпечення здійснення заходів, пов`язаних з реорганізацією або ліквідацією відповідно органу виконавчої влади або територіального органу.

Галицька митниця Держмитслужби, враховуючи положення пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 № 895 «Деякі питання територіальних органів Державної митної служби», з 01.07.2021 свої повноваження та функції не здійснює.

Враховуючи відсутність повноважень, Галицька митниця Держмитслужби з 01.07.2021 не має ані права, ані можливості відшкодування шкоди.

Згідно з пунктами 23, 24 частини першої статті 4 Митного кодексу України митне оформлення - виконання митних формальностей, необхідних для випуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення; митний контроль - сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань державної митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини першої статті 199 Митного кодексу України граничний строк перебування товарів, транспортних засобів комерційного призначення у пунктах пропуску через державний кордон України не може перевищувати 30 днів, а для автомобільного транспорту - п`ять днів з моменту прибуття у пункт пропуску через державний кордон України для здійснення митних процедур.

Згідно з положеннями статті 248 Митного кодексу України митне оформлення розпочинається з моменту подання органу доходів і зборів декларантом або уповноваженою ним особою митної декларації або документа, який відповідно до законодавства її замінює, та документів, необхідних для митного оформлення, а в разі електронного декларування - з моменту отримання органом доходів і зборів від декларанта або уповноваженої ним особи електронної митної декларації або електронного документа, який відповідно до законодавства замінює митну декларацію.

Відповідно до статті 321 Митного кодексу України товари, транспортні засоби комерційного призначення перебувають під митним контролем з моменту його початку і до закінчення згідно із заявленим митним режимом. У разі вивезення товарів, транспортних засобів комерційного призначення за межі митної території України митний контроль розпочинається з моменту пред`явлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення для митного оформлення та їх декларування в установленому цим Кодексом порядку. Граничний строк перебування товарів, транспортних засобів комерційного призначення під митним контролем до моменту поміщення цих товарів, транспортних засобів у відповідний митний режим не може перевищувати 180 календарних днів. Товари, транспортні засоби комерційного призначення, які перебувають під митним контролем і за якими власник або уповноважена ним особа не звернулися до закінчення граничного строку, встановленого цією статтею, набувають статусу таких, що зберігаються на складі органу доходів і зборів. Перебування товарів, транспортних засобів комерційного призначення під митним контролем закінчується: у разі вивезення за межі митної території України - після здійснення митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення та перетинання ними митного кордону України, за винятком митних режимів, які передбачають перебування під митним контролем протягом усього часу дії митного режиму.

При цьому, згідно з частиною другою статті 71 Митного кодексу України поміщення товарів в митний режим здійснюється шляхом їх декларування та виконання митних формальностей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ст. 74 ГПК України обов`язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

Судом встановлено, що у діях Галицької митниці Державної митної служби України є склад цивільного правопорушення (протиправної поведінки, шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою заподіяною позивачу), що має вираження в завданні інфляційних збитків позивачу за період з 26.03.2020 до 23.02.2021.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 входить до розділу I «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Аналогічну правову позицію містить постанова Верховного Суду України від 19.06.2019 року по справі № 646/14523/15-ц.

З огляду на вищевказане, судом встановлено, що обраний позивачем спосіб захисту майнових прав є законним і допустимим.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до частини 2 статті 251 ЦК України терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина 2 статті 252 ЦК України).

Статтею 253 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно з частиною 1 статті 255 ЦК України, якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

Щодо втрат від інфляції, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 №904/7401/16.

Суд перевірив надані позивачем розрахунки та встановив, що заявлені до стягнення суми інфляційних нарахувань за період з 26.03.2020 до 23.02.2021 у розмірі 26 277,63 грн та 3% річних за період з 26.03.2020 до 23.02.2021 у розмірі 10 813,71 грн є арифметично правильними та обґрунтованими.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Суд критично оцінює твердження відповідача-2 щодо того, що Тернопільська митниця, як відокремлений підрозділ Державної митної служби України не є належним відповідачем в даній справі, оскільки Галицька митниця Держмитслужби, враховуючи положення пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 № 895 «Деякі питання територіальних органів Державної митної служби», з 01.07.2021 свої повноваження та функції не здійснює.

Крім того, відповідно до Класифікатора Державної митної служби України, її територіальних органів та їх структурних підрозділів, затвердженого наказом Міністерства фінансів Україні від 26.11.2019 №495 (в редакції, що діяв на момент прийняття рішення Галицькою митницею Державної митної служби України про коригування митної вартості №UA209000/2020/600023/2 від 26.03.2020 та оформлення) код місця митного оформлення «UA209220» належить відділу митного оформлення №2 митного поста «Тернопіль» розташованого за адресою: вул. Текстильна, 38, м. Тернопіль, Тернопільська область.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, зазначеними нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Отже підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Аналогічний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 та від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2018 у справі №910/23967/16 зауважила, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

При цьому в господарському процесі відповідно до частини четвертої статті 56 ГПК України держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник.

Відповідно до приписів частини п`ятої статті 238 ГПК України у резолютивній частині рішення зазначаються: 1) висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог; 2) розподіл судових витрат; 3) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; 4) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України. Висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог не може залежати від настання або ненастання певних обставин (умовне рішення).

При цьому необхідності зазначення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, наведена норма не встановлює, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не в резолютивній частині рішення.

Отже, резолютивні частини рішень у зазначених спорах не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання, а спірні суми мають стягуватись з Державного бюджету України. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16.

Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність стягнення саме з Державного бюджету України на користь позивача сум інфляційних втрат та трьох відсотків річних.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 07.09.2023 у справі № 910/17965/21.

Доводи відповідача-3 про неефективний спосіб захисту, суд визнає помилковим, з огляду на те, що обраний позивачем спосіб захисту забезпечуватиме поновлення порушеного права та гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по справі мали бути покладені на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, проте відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства "Укртекстрейдинг" (80381, Львівська обл., Львівський р-н, місто Дубляни, вул. Підкови І., будинок 30, код ЄДРПОУ 33663016) інфляційні втрати у розмірі 26 277 (двадцять шість тисяч двісті сімдесят сім) грн 63 коп. та 3% річних у розмірі 10 813 (десять тисяч вісімсот тринадцять) грн 71 коп.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 05.11.2024

Суддя І.О. Андреїшина